Маршрут Боснією і Герцеговиною на 8 днів: наша подорож Балканами
Боснія і Герцеговина для багатьох досі асоціюється передусім із війною 1990-х років. Значно рідше її згадують, коли йдеться про походи, мальовничі вершини та неймовірну природу. А дарма: гори займають значну частину країни й за красою цілком можуть позмагатися з краєвидами Албанії чи Словенії.
У нашому авторському турі ми поєднали гірські маршрути Боснії і Герцеговини, зокрема на території Республіки Сербської, із прогулянками Сараєвом і Мостаром. Побували біля водоспаду Кравіца, сплавилися на рафтах річкою Тара та навіть завітали до сусідньої Хорватії, щоб поніжитися на пляжі й поплавати в Адріатичному морі. І все це — за вісім днів!
Подорожували орендованим мікроавтобусом: він давав нам свободу пересування, дозволяв комфортно діставатися до початку стежок і зупинятися дорогою там, де хотілося затриматися. А головне — зібралася чудова компанія. Усі були сповнені бажання відкривати нові місця, тож дні минали весело, насичено й напрочуд швидко.
День 1. 11 липня 2026 — Сараєво: знайомство з Боснією у старому місті
Наша мандрівка почалася в Сараєві. Учасники прибували в різний час, тож збиралися поступово й знайомилися зі столицею без поспіху. Для першого дня це виявилося доречним: після дороги хотілося трохи видихнути, придивитися до міста та відчути його ритм.
Почали з обіду в старому караван-сараї неподалік вулиці Сарачі. Колись такі заїжджі двори давали прихисток купцям і подорожнім, а тепер приймають гостей за столиками з боснійськими стравами. Традиційний посуд, старі стіни й затишне подвір’я — чудова атмосфера для першого знайомства з країною та одне з одним.
Далі пішли гуляти Башчаршією — історичним торговим кварталом Сараєва. Тут особливо цікаво спостерігати, як змінюється характер міста: вулиці з австро-угорською забудовою переходять у тісні торгові провулки, де виразно відчувається османська спадщина. Кав’ярні, крамнички, мінарети й дерев’яний фонтан Себіль на площі — у старому Сараєві хочеться раз у раз зупинятися та розглядати деталі.


Від площі дійшли до міської ратуші, а потім — до набережної Міляцки та Латинського мосту. Поряд із ним у 1914 році було вбито спадкоємця австро-угорського престолу Франца Фердинанда та його дружину Софію. Цей замах став приводом до подій, що призвели до Першої світової війни. Місце, яке знаєш зі шкільних підручників, тут виявляється частиною звичайної міської прогулянки.
Щоб побачити Сараєво згори, піднялися канатною дорогою на схили Требевича. Звідси добре видно, наскільки тісно столиця пов’язана з горами: будинки заповнюють долину й піднімаються її схилами, а хребти оточують місто з усіх боків.



Ця панорама змушує згадати й недавню історію — облогу Сараєва військами боснійських сербів. Коли бачиш розташування міста та висоти навколо нього, гостріше усвідомлюєш, наскільки вразливими були його мешканці. Після цього на жваві вулиці, заповнені кав’ярні та повсякденне життя столиці дивишся вже з іншим відчуттям.
День 2. 12 липня 2026 — Гори Чврсниця: сходження на Великий Вілінац
Зранку забрали наше прокатне авто — майже новий, просторий і комфортний мікроавтобус Volkswagen. Попереду був перший гірський день: ми залишили Сараєво та вирушили до масиву Чврсниця.

Піший маршрут почали у Вітлениці. Нашою метою став Великий Вілінац — вершина заввишки 2118 метрів. Поступово стежка вивела до відкритих просторів: кам’янистих схилів, глибоких улоговин і хребтів, які тягнулися один за одним. Саме заради таких краєвидів і варто відкривати для себе гори Боснії.



Перший вихід завжди допомагає ввійти в ритм походу. Кожен звикає до навантаження, знаходить свій темп, а група поступово сходжується на стежці. Цього дня ми встигли добре розім’яти ноги: сходження на вершину та повернення до Вітлениці зайняли близько восьми годин.
У цьому ж масиві розташовані Гайдуцькі ворота — природна кам’яна арка, одна з найвпізнаваніших локацій Чврсниці. Основна група зосередилася на сходженні на Вілінац, а троє найшвидших учасників устигли побачити ще й арку. Вони добре орієнтувалися на місцевості та, погодивши свій маршрут із гідом, пройшли додаткову ділянку.


До мікроавтобуса повернулися вже затемна — втомлені, але задоволені першим знайомством із боснійськими горами. Ще приблизно пів години дороги — і ми в готелі в Ябланиці. Гарячий душ та смачна вечеря в ресторані швидко повернули сили. Перший гірський день вийшов довгим, а вражень вистачило на всі вечірні розмови.


День 3. 13 липня 2026 — Гори Прень: стежкою до притулку Бієле Воде
Після довгого сходження на Вілінац дозволили собі неквапливий ранок. Виспалися, поснідали, а хто хотів — ще й поплавав у басейні. Попереду був перехід до гірського притулку в горах Прень, тож поспішати із самого світанку не довелося. Закупили продукти на перекуси та фрукти й близько одинадцятої вирушили в дорогу.
Перед виїздом із Ябланиці завітали до музею битви на Неретві. Найвиразніший образ цього місця — зруйнований залізничний міст над річкою. Після вчорашніх гірських краєвидів ця зупинка знову повернула нас до воєнної історії Боснії, цього разу — часів Другої світової війни.



Далі дорога повела до Руїште — початку нашого маршруту в горах Прень. Тут залишили мікроавтобус, узяли рюкзаки й пішли до притулку Бієле Воде, де мали провести ніч.
Після насиченого попереднього дня цей перехід був доречним: близько шести з половиною кілометрів із поступовим набором висоти. Йшли неквапливо, підлаштовуючись під темп усієї групи, і дісталися притулку приблизно за три години.
На одній із ділянок побачили попереджувальні таблички про мінну небезпеку поза стежкою — ще одне нагадування про війну, сліди якої залишилися навіть серед гір. Тут особливо важливо дотримуватися перевіреного маркованого маршруту й не зрізати шлях.



Притулок Бієле Воде цього вечора був повністю в нашому розпорядженні. Після поселення на нас чекала чудова вечеря: салат, гаряче рагу, десерт, а потім чай і кава. Проста, смачна їжа після переходу — саме те, що треба. Охочі могли взяти й пиво та провести вечір за розмовами.
Коли стемніло, перед нами відкрилося неймовірне зоряне небо, на тлі якого вимальовувалися кам’яні пірамідальні вершини місцевих гір.
День 4. 14 липня 2026 — Сходження на Зелену Главу та вечір у Мостарі
Сьогодні на нас чекало сходження на Зелену Главу. Після смачного королівського сніданку, який нам приготував доглядач притулку, ми одразу вирушили на маршрут.
Гірські долини тут широкі, пологі та де-не-де вкриті сосновими лісами. Через карстову будову місцевості поверхневих вод практично немає.
Перед самою вершиною довелося уважніше дивитися під ноги. Тут є сипкі ділянки, а на окремих скельних відрізках закріплені металеві троси.
Нагородою за зусилля стала панорама гір Прень із Зеленої Глави. Від притулку до вершини довелося набрати 650 метрів висоти. Високогірні луки були повсюдно вкриті квітами та різнотрав’ям.


Після сходження повернулися до притулку, а звідти продовжили спуск до Руїште. Загалом пройшли близько 25 км і скинули понад 1000 м висоти. Перехід вийшов довгим: ішли у спільному темпі, робили зупинки та поступово залишали високогірні краєвиди позаду.
Попереду була приємна зміна обстановки — переїзд у Мостар. Ще близько сорока хвилин дороги — і замість гірського притулку на нас чекали готель, душ та вечірня прогулянка містом.



Оселилися неподалік історичного центру, тож на вечерю пішли пішки до старого міста. Після цілого дня серед скель і стежок було особливо приємно сісти за столик у ресторані, замовити смачну їжу та нікуди більше не йти.
День 5. 15 липня 2026 — Мостар, водоспад Кравіца та Благай
Після кількох днів у горах настав час трохи розслабитися. Ранок почали зі сніданку в ресторані з чудовим видом на Старий міст у Мостарі. О восьмій місто ще не було переповнене туристами, а на затіненій терасі було приємно сидіти навіть у розпал липня.


Після сніданку прогулялися старими вуличками, дійшли до мечеті та спустилися до Неретви. Напередодні Мостар запам’ятався вечірнім гамором і ресторанами, а тепер можна було спокійніше роздивитися кам’яні будинки, бруковані провулки та міст над річкою.
Наступною зупинкою став водоспад Кравіца. Тут ми затрималися надовго: обрали столик у прибережному ресторані, залишили речі й пішли купатися. Після гірських переходів такий відпочинок усім припав до душі.



Широкі каскади, зелень навколо та безперервний шум води — хотілося просто плавати й нікуди не поспішати. Близько трьох годин минули за купанням і відпочинком на березі. Охочі могли за додаткову плату підпливти ближче до водоспадів на невеликому човні.
Ближче до вечора вирушили до Благая. Тут біля води, під високою скелею, стоїть текія — обитель дервішів. Для вечері обрали терасу рибного ресторану з видом на неї. Риба виявилася дуже смачною, а місце настільки затишним, що вставати з-за столу не хотілося.



На завершення поплавали на човні до печери, звідки витікає річка. Після спекотного дня прохолода води й затінок під скелями були особливо приємними. Цей день став чудовим перепочинком між гірськими маршрутами.
День 6. 16 липня 2026 — Національний парк Сутьєска, Магліч і Трновацьке озеро
Рано-вранці залишили Мостар і вирушили до національного парку Сутьєска. Попереду знову були гори. Переїзд зайняв кілька годин, а остання ділянка дороги нагадала під’їзд до Заросляка в Карпатах, звідки починаються наші походи на Говерлу.
Цього дня розділилися на дві групи. Одна вирушила на Магліч — найвищу вершину Боснії і Герцеговини. Сходження з боснійського боку непросте: круті схили та скельні ділянки з металевими тросами потребують уважності, впевненого кроку й готовності до висоти.



Решта обрала маршрут до Трновацького озера з поверненням тією самою дорогою. Навіть цей коротший варіант передбачав близько одинадцяти кілометрів пішки, тож на нас чекав повноцінний одноденний похід.
Стежка привела нас із Боснії і Герцеговини до сусідньої Чорногорії, на території якої розташоване озеро. На місці зареєструвалися за паспортами, а потім піднялися до оглядової точки над водою. Там зустрілися з учасниками, які вже спускалися з Магліча.



Згори добре видно, як Трновацьке озеро утворює серце серед гірських схилів. Затрималися, щоб помилуватися краєвидом, зробити фотографії та поділитися враженнями від двох різних маршрутів.


А потім спустилися до води й поплавали. Після переходу купання принесло стільки задоволення, що виходити на берег зовсім не хотілося. До гірських озер ми ставимося дбайливо й купаємося лише там, де це дозволено місцевими правилами. На Трновацькому озері купання дозволене, тож ми скористалися нагодою освіжитися після походу.
День 7. 17 липня 2026 — Рафтинг на Тарі та переїзд до Адріатичного моря
Після гірських стежок настав час змінити трекінгові палиці на весла. Сьогодні на нас чекав сплав річкою Тара — ще одна пригода в нашій подорожі Балканами.


До початку маршруту добиралися приблизно півтори години. На місці отримали спорядження, підготувалися й сіли в рафти. Попереду було близько чотирьох годин на воді.
Сплав виявився нескладним, але цікавим: пороги додавали азарту, а спокійніші ділянки дозволяли роздивитися береги й насолодитися краєвидами. Після кількох днів сходжень було приємно побачити гори з іншого ракурсу — з річки, що прокладає між ними свій шлях.



Посеред маршруту зупинилися на березі, щоб перекусити бутербродами й випити кави. Потім знову взялися за весла та продовжили сплав. Фінішували просто біля нашого кемпу, де змогли перевдягнутися й зібратися в дорогу.
Попереду був довгий переїзд: ми вирушили до Дубровника, на узбережжя Хорватії. Кордон пройшли швидко, проте сама дорога зайняла кілька годин. За вікном змінювалися краєвиди, і після гір та річкових долин нарешті з’явилося Адріатичне море.



Оселилися в готелі неподалік пляжу та ресторанів. До старого міста було кілька кілометрів, зате до моря — лише коротка прогулянка. Після насиченого дня це було саме те, чого хотілося.
День 8. 18 липня 2026 — Дубровник і завершення подорожі
Останній день мандрівки кожен провів за своїм планом. Учасники залишилися відпочивати та гуляти Дубровником, а я вирушив до Сараєва повертати орендований мікроавтобус.


Дубровник заслуговує на окрему неквапливу прогулянку. Колись він був центром морської Рагузької республіки, а сьогодні його минуле можна побачити в палацах, церквах і могутніх оборонних мурах. За ними ховається старе місто з головною вулицею Страдун, вузькими кам’яними провулками та сходами, що ведуть поміж будинками з червоними дахами. Тут хочеться гуляти без поспіху, виходити до старої гавані й раз у раз зупинятися заради краєвидів Адріатики.
Так завершився наш маршрут Боснією і Герцеговиною на вісім днів із виїздом до Хорватії. За цей час ми пройшли стежками Чврсниці та Преню, побували біля Трновацького озера, а частина групи піднялася на Магліч. Гуляли Сараєвом і Мостаром, купалися біля водоспаду Кравіца, відкривали Благай та сплавлялися Тарою.
Боснія залишилася в пам’яті гірськими панорамами, гостинними притулками, прохолодною водою та вечорами за спільним столом. А ще — людьми, з якими всі ці враження було так приємно розділити.