Звіт про похід до Перу на травневі свята
Не минуло й чотирьох місяців з мого останнього походу до Перу, як я знову опинився в Лімі, чекаючи на учасників нового походу на Мачу-Пікчу. Цього разу група була дуже маленькою — всього двоє людей і я. Нам належало провести 10 днів в Андах, на містичних стежках інків. Далі я спробую розповісти, як усе відбувалося.
27.04.2014. Знайомство з Куско
Днем раніше я прилетів у Ліму і, провівши там один день, вирушив до Куско.
Зранку я зустрів хлопців в аеропорту Куско. У похід по перуанських Андах зі мною вирушали Саша з Луганська та Наташа з Москви. Обидва дуже приємні люди. Поселившись в одному з готелів Куско, ми вирушили дивитися на столицю інків.
Насамперед я вирішив показати їм ринок і одразу занурити їх у справжнє життя індіанців кечуа. Тут можна купити будь-які продукти, а головне — смачно й дуже бюджетно поїсти. У мене склалося враження, що індіанці взагалі рідко їдять вдома і віддають перевагу харчуванню на ринках, де замість продавців за звичайними прилавками стоїть кухар, який усього за 5 солей готовий нагодувати вас комплексним обідом.
Тут також готують чудові місцеві десерти та фреші зі зовсім неймовірних і незнайомих нам фруктів. Ось так мої друзі відразу потрапили в саме серце культури кечуа.
Далі ми відвідали давній храм інків Коріканча, на руїнах якого іспанські конкістадори звели монастир. На наше щастя, тут збереглися фрагменти стін храму Коріканча. Тут інки поклонялися своєму головному божеству – Інті (богу сонця).
До вечора ми гуляли вулицями Куско, відвідали головну площу “Пласа-де-Армас” та Кафедральний собор, але оскільки ми ще не звикли до місцевого часу, вирішили швидше піти спати.
28.04.2014. Соляні копальні інків і Морай
О 5 ранку я зайшов до хлопців у готель, і ми вирушили зустрічати світанок на Саксайуаман. Це давня “фортеця”, що височіє над Куско. Для чого було зведено цей мегалітичний монумент, досі невідомо.
Він справді нагадує фортецю, але що він захищав, а головне, як примітивні індіанці, які не знали ні заліза, ні колеса, змогли обробити і укласти в стіни кам’яні блоки вагою до 200 тонн???
О 8:45 нас чекав автобус до соляних копалень і агролабораторії інків, тому ми поспішили вниз (вартість 30 солей). По дорозі нас завезли на ринок, де виробляють місцеві барвники та тканини. Все в найкращих традиціях туризму в Єгипті та Туреччині. Але було дуже цікаво побачити стародавні технології виробництва.
Приблизно через годину їзди ми дісталися до Морай — соляних копалень інків. Це грандіозне видовище чимось нагадало мені Памуккале. Тут на схилі гори інки збудували багато басейнів, які наповнюються водою. Вода вимиває з місцевих порід сіль і збирається у резервуарах. Далі вода випаровується на сонці, а сіль залишається на дні басейну.
Ось так сіль тут добувають уже не одне століття. Цікаво було дізнатися, що коли сюди прийшли іспанці, вони одразу почали привласнювати собі ці басейни і отримувати великий прибуток від продажу солі.
Наступною зупинкою була агролабораторія інків — Марас. Два великих котловани були повністю терасовані й зрошувалися за допомогою каналів. Різниця в температурі між кожною з терас могла становити цілий градус. Таким чином інки вивчали, за яких умов краще ростуть ті чи інші сільськогосподарські культури (картопля, кукурудза).
Вчені вважають, що саме тут було виведено близько 3000 сортів кукурудзи.
Повернувшись у Куско, я зайнявся приготуваннями до походу на Мачу-Пікчу.
29.04.2014. Апурімак
О 4-й ночі за нами приїхала машина, і ми поїхали в поселення Качора, звідки починався наш трекінг до Мачу-Пікчу. Практично всю дорогу ми проспали. У Качорі ми найняли мулів для перенесення наших рюкзаків. Хочу попередити тих, хто захоче самостійно організувати подібний похід: мулів краще замовляти в Куско – так можна суттєво зекономити.
На місці погонщики розуміють, що у вас немає альтернативи, і деруть у три дорога. Завантаживши речі, ми нарешті розпочали активну фазу – пішохідний похід у Перу. Небо затягнули хмари, і почав сипати дрібний дощ. Мені часто здавалося, що я десь у поході Карпатами.
Стежка вела нас вниз, у долину річки Апурімак. Потрібно було спуститися на 1500 метрів до самої річки. На півдорозі хмари розвіялися, і ми побачили навколо чудові гори. Важко описати ту красу, яка оточила нас так раптово.
Недалеко від нас у повітрі кружляв справжній кондор – велична птаха. Усюди було багато зелені, адже тільки закінчився вологий сезон у перуанських Андах. Незабаром далеко внизу ми побачили наш кемпінг, де планували переночувати.
На місце прийшли втомлені, перший день походу нас виснажив. Розбили табір, вечерю навіть не готували, бо не було апетиту. Проте дуже знадобилися фрукти, куплені на ринку в Куско.
30.04.2014. Марампата
Вранці на нас чекав справжній атракціон – переправа в корзині через річку Апурімак. Міст через річку був зруйнований кілька років тому, і зараз будується новий.
Переправа організована дуже грамотно: через каньйон натягнуто сталевий канат, на якому висить мотузка із закріпленою корзиною, що вміщає двох людей. Залізши в корзину, ми, під власною вагою, прокотилися по тросу до середини річки, а далі, за допомогою мотузки, підтягли себе до протилежного берега.
Там уже чекав інший погонщик – Хусто Тапія з поселення Марампата, куди нам належало піднятися сьогодні. Потрібно було набрати 1500 метрів висоти. Нам дуже пощастило з погодою – сонце нас милувало.
Стежка мучила нас нескінченними серпантинами, але вид із Марампати виявився настільки вражаючим, що всі труднощі дня забулися. Увесь вечір ми провели, милуючись видами з табору.
01.05.2014. Чокекирао
Дуже насичений день, який ми почали з огляду стародавнього міста інків Чокекирао. Як на мене, це місто набагато цікавіше за Мачу-Пікчу через свою віддаленість і відсутність тисяч туристів. Тут почуваєшся справжнім першовідкривачем.
Вхід на територію міста платний – 36 солей. Найцікавішими тут є тераси з ламами. Вони розташовані на дуже крутому схилі і отримали свою назву через візерунки з білого каменю у формі лам.
Над містом височить пагорб, вершина якого зрізана. Там знаходиться рівна площадка невідомого походження. Місто було покинуте індіанцями з невідомих причин. Так само залишається загадкою мета будівництва таких міст. Хоча офіційна історія стверджує, що Чокекирао та Мачу-Пікчу були побудовані для схованки від іспанців.
Далі ми піднялися по акведуку інків угору по схилу і почали спуск до Ріо-Бланко. Потрібно було спуститися більше ніж на кілометр. Спека стояла неймовірна. Хлопці були вражені нашою завтрашньою стежкою, яку тепер було видно.
Вниз вів одноманітний серпантин, і раптом зарості розійшлися, і ми потрапили на вражаючі тераси – Пенчіньок. Своєрідне передмістя Чокекирао. Посередині терас спеціальними каналами текла вода. Тут ми пообідали, після чого продовжили спуск.
Сонце вже хилиться до заходу, коли ми спустилися в долину Ріо-Бланко, де розбили табір на маленькій площадці. Після дуже спекотного дня всі пішли купатися в річці. Це було неймовірне блаженство.
02.05.2014. Маїсаль
Вночі нас розбудив Хусто. Із його слів ми зрозуміли, що один із мулів утік, і йому потрібна допомога, щоб його знайти. Поки ми зібралися і вилізли з намету, він різко передумав, узяв у нас ліхтарик і зник уночі. Вдруге ми прокинулися, коли вже зійшло сонце.
Поснідавши, уклали речі на мулів і вирушили в дорогу. Нам належало піднятися на 1000 метрів до кемпінгу Маїсаль. Підйом тут дуже крутий, до того ж сонце палило. Проте цей шлях ми здолали за чотири години і вже опівдні розбили табір, насолоджуючись кока-колою і чудовими видами навколо.
Незабаром до нас приєдналися ще люди з Америки та Канади, стало якось шумно і метушливо. Увесь другий половину дня ми провели, відпочиваючи після денного переходу. Половинний день дуже важливий для відновлення сил перед наступною частиною походу.
На жаль, увечері в Саші піднялася температура, і ми розхвилювалися. Дуже сподівалися, що до ранку йому стане краще, і ми продовжимо наш похід до Мачу-Пікчу.
03.05.2014. Перевал Сан-Хуан
Вранці Саші не стало краще, він відчував слабкість, і температура ще трималася. Найімовірніше, причиною стали численні укуси комарів, від яких репеленти не рятують. Ми задумалися про день відпочинку, щоб дати можливість Саші прийти до тями, але наш погонщик мулів переплутав усі карти. Він заявив, що не зможе чекати нас і що завтра нам доведеться тягнути наші рюкзаки через перевал самостійно. Було вирішено все ж таки йти сьогодні.
Погода нас милувала: гори постійно окутували хмари, повітря було прохолодне й свіже. Стежка йшла через справжні джунглі вздовж схилу гірського хребта. По дорозі ми зустріли кілька шахт, де й досі кустарними методами видобувають золото.
Невдовзі стежка почала різко набирати висоту. Варто зазначити, що цей фрагмент нашого маршруту вимощений каменем і сходинками. Стежку побудували ще давні інки. Почав лити дощ, і стало якось сумно й тоскно.
Через деякий час ми вийшли з лісової зони й опинилися на альпійських луках. Хмари розійшлися, і ми побачили неймовірні краєвиди на велетенські хребти Анд. Була видна також наша стежка, якою ми пройшли раніше.
Досягнувши перевалу Сан-Хуан (4150 м), ми зупинилися під маленьким навісом, щоб пообідати й відпочити. Дощ продовжував тероризувати нас. Саша, незважаючи на погане самопочуття, тримався молодцем і навіть піднявся на перевал першим.
Далі стежка спускалася вниз по дуже мальовничих місцях. Шкода, що хмари часто затягували все довкола, але вражень нам і так вистачило. До Янами ми прийшли вже під вечір, зупинилися в кемпінгу, де на нас уже чекав Хусто з речами. Сьогодні твердо вирішили, що завтра буде день відпочинку, адже в Саші температура ще трималася.
04.05.2014. День відпочинку в Янамі
Увесь день ми провалялись у таборі, знищуючи запаси провізії. Найбільшим подвигом за день був вихід до річки, щоб покупатися. Але це дало нам можливість відновити сили, щоб продовжити похід у Перу.
05.05.2014. Перевал Тотора
Погонщик мулів прийшов, як і домовлялися, о 7 ранку, і ми знову на легке вирушили в дорогу. Підйом на перевал поступовий і зовсім не крутий. Особливо якщо порівняти зі схилами попередніх днів походу до Мачу-Пікчу.
По дорозі ми зустріли багато селевих потоків, які зруйнували дорогу, що вела до поселення Тотора через перевал. Тепер, на жаль, Янама відрізана й не має автомобільного сполучення з Тоторою. Це варто врахувати при плануванні маршрутів у цих краях.
Висоту набирали швидко, погода була хмарною, і, головне, зовсім не було гнусу, який часто дошкуляв нам внизу. Вершини гір були приховані туманом.
У мене склалося враження, що перевал Тотора (4660 м) постійно в тумані. Вже вдруге мені не вдається помилуватися місцевими краєвидами. Зробивши фото біля знака висоти, ми почали спускатися. Шлях вниз минув непомітно, і вже за 2 години ми були в кемпінгу.
Окрім нас, тут зупинився також француз, який планував разом із нами завтра зловити машину до Ла Плайї. Вечір провели за розмовами та відпочинком на карематах.
06.05.2014. Перший погляд на Мачу-Пікчу і кавова стежка
Цілу ніч слухали спів деревних жаб. О 5 ранку почався рух автомобілів по гірській дорозі. Цікаво, о котрій прокидаються водії, щоб дістатися в таку глухомань, адже вчора ми не бачили в поселенні жодного автомобіля.
Зібралися дуже швидко, і вже через годину сиділи в мікроавтобусі, що їхав екстремальною гірською дорогою. Вона, звісно, не така, як дороги в Непалі, але адреналін присутній і тут. Вартість проїзду з Тотори до Ла Плайї — 15 солей.
Сьогодні ми прощалися з Наташею, вона втомилася від походу і поїхала прямо до Гідроелектрики, а звідти поїздом до Агуас-Кальєнтес. Ми ж із Сашею, тепер уже з рюкзаками, вирушили в дорогу по кавовій стежці до Яктапати.
Ранок був просто фантастичний: сонце світило яскраво, але не освітлювало наш схил, тому ми йшли в прохолодній тіні серед заростей кави по дуже симпатичній стежці. Проходили повз ферму, де сушать і обробляють справжню каву.
Поряд із нами йшли туристи з різних країн, а також пес, що приєднався до нас із Ла Плайї. Іти з рюкзаками було не так просто, як на легке, але краєвиди з лишком компенсували той труд, який доводилося докладати.
Близько 12-ї години ми вже були на вершині хребта серед дивовижних джунглів. Такого тропічного лісу я більше ніде в Андах не зустрічав. Тут було дуже волого і прохолодно. Посидівши трохи, почали спуск вниз.
Незабаром досягли інкських руїн Яктапата, звідки відкривався вид на Мачу-Пікчу. Усього за кілька кілометрів від нас було справжнє диво світу. Дуже складно було усвідомити, що місце, яке ти раніше бачив тільки на картинках, перед тобою. До нього можна дотягнутися і торкнутися його таємниць. Це неймовірне відчуття, скажу вам.
Щасливі й піднесені, ми дійшли до кемпінгу, розбили табір і відсвяткували це діло пляшкою кока-коли. Вийшла у нас напівднівка. Увесь залишок дня провели, відпочиваючи й милуючись краєвидами. Коли почався захід сонця, купили в кафе ще по склянці фрешу.
07.05.2014. Гідроелектрика і Агуас-Кальєнтес
Наш останній ходовий день у поході до Мачу-Пікчу ми розпочали, як слід виспавшись. Підсушивши намети після нічного дощику та поснідавши, вирушили в дорогу. Стежка йшла круто вниз і після дощу сильно розкисла. Було дуже слизько.
Спустившись до річки Аобамба, ми рушили в напрямку Гідроелектрики. Це місце є енергетичним вузлом, який живить Мачу-Пікчу та Агуас-Кальєнтес. Водоспад, який ще три місяці тому був дуже повноводним і вражаючим, цього разу виявився значно скромнішим. Мабуть, рівень води в цьому штучному потоці змінюється залежно від потреб людини.
У Гідроелектриці ми перекусили на міні-ринку й вирушили вздовж залізниці, що огинає Мачу-Пікчу, до рятівного Агуас-Кальєнтеса. Напевно, від усвідомлення того, що це останній піший шлях, рюкзаки здавалися особливо важкими. Разом із нами йшло багато інших туристів, від яких ми вже відвикли за час походу.
Через дві години ми дісталися до міста, зовсім виснажені. Оселилися в готелі, прийняли душ і пішли на ринок за фруктами та ромом. Треба було відсвяткувати завершення походу. Увесь вечір ми провели на набережній, біля бурхливої гірської річки, розмовляючи про все на світі. Вечір вдався.
08.05.2014. Мачу-Пікчу
З самого ранку хлопці вирушили подивитися найголовніше в нашому поході — загублене місто інків Мачу-Пікчу. Оскільки я вже там був, а вхід туди не з дешевих (126 солей), я вирішив залишитися в готелі та відпочити.
У другій половині дня повернулися Саша та Наташа, і ми продовжили насолоджуватися курортним та дуже колоритним містечком Агуас-Кальєнтес. Найбільше тут дивує те, що прямо центральною вулицею замість автодороги проходить поїзд. Дивовижне видовище.
09.05.2014. Повернення до Куско
Зовсім не хотілося залишати це затишне містечко, але виходу в нас не було. Щільно поснідавши на місцевому ринку, ми одягли рюкзаки й, наче колобки, покотилися вниз до Гідроелектрики.
Йшлося на диво легко, мрячив дрібний дощик, усе було огорнуте загадковим туманом. Найкраща погода для переходу. Вже під кінець шляху вийшло сонце і нещадно припекло. Як і передбачалося, на місце ми прийшли значно раніше відправлення автобуса.
У Гідроелектриці стояло багато автобусів. Я почав підходити до водіїв із нашими квитками, але всі вони запевняли, що наш автобус ще не прибув. Так ми чекали майже годину, всі почали роз’їжджатися, а ми залишалися стояти та чекати.
Вже нервуючи, ми почали з’ясовувати, що сталося, і зрештою з’ясувалося, що наша турфірма не прислала автобус. На наше щастя, нас таки взяли на борт іншого автобуса. Дорога назад зайняла близько 8 годин і це був справжній кошмар. Салон автобуса був перероблений з вантажівки та призначений для перевезення карликів. Було жахливо незручно.
Наприкінці поїздки я вже серйозно задумався над тим, що краще було їхати поїздом за 100 доларів. Нам же цей прямий автобус обійшовся у 50 солей. Щойно нас випустили з автобуса в центрі Куско, я буквально розцвів. Радості моїй не було меж.
Оселившись у вже рідному Паривані (хостел), ми зібралися у внутрішньому дворику і трохи відсвяткували завершення нашого походу по Перу. Завтра хлопці відлітали до Ліми, а я прямував до Копакабани, щоб провести похід по Болівії. Ось так пройшла ще одна яскрава пригода в моєму житті. Дякую Саші та Наташі за чудову компанію на стежці інків.
