Східна Лікійська стежка, травень 2021 | Звіт про перший у житті похід
Ніколи не думала, що зможу змінити комфортні готелі на намет, а відчуття впевненості й контролю над ситуацією на невідомість. Це був мій перший похід, перша ніч у наметі та перший справжній відпочинок. Неймовірна краса гірської частини Туреччини заворожує — здавалося, що 11 днів відпустки розтягнулися на місяць.
Мені нема з чим порівнювати, але мені як новачку було комфортно в тих умовах, які запропонував і організував клуб «Похід у гори». Наш гід Богдан відчував загальний настрій групи й коригував плани так, що всі побажання були враховані і щодо маршрутів, і щодо їжі, і щодо місць ночівлі. Хлопці в групі були приголомшливі, пісні біля багаття і без нього, все проходило дуже дружньо і тепло. Здається, що в походи ходять тільки такі люди.
Місцеві жителі зустрічали нас дуже привітно і в місцях, де ми зупинялися, йшли нам назустріч у всіх проханнях (за додаткову плату й без неї).
Про похід горами Східної Лікії
Першу частину походу ми йшли з рюкзаками по гірській частині, і місцями було фізично важко. Рятувало те, що на маршруті багато місць із питною водою. Перед походом сумнівалася, чи потрібні мені трекінгові палиці, і вже в перший день переходу зрозуміла, що без них я б просто не пройшла. Якщо збираєтеся в перший похід із рюкзаками, не варто сумніватися — палиці точно потрібні. Також я не взяла налобний ліхтарик і теж про це пошкодувала, ввечері за вечерею і під час вечірніх умивань він би дуже знадобився.
На третю ночівлю ми зупинилися в кемпінгу, де був перший гарячий душ, можна було випрати речі й поїсти в ресторані цього ж кемпінгу. Ціни в ресторанах, де ми їли, відносно доступні, їх можна порівняти зі середніми закладами в центрі Києва. Тому більша частина нашої команди за першої можливості йшла їсти місцеву їжу замість готування на багатті і субліматів. Окремо варто зазначити апельсинові та гранатові фреші — повз них неможливо пройти, особливо якщо був важкий перехід. Вартість приблизно 15 лір за склянку, і краще відразу просити кілька, але зі знижкою.
Найбільш запам’яталася сідловина Чукур-Яйла. Вона підкорює видами, заходом і сходом сонця. Незважаючи на те, що в той же день туристів там зупинилося багато, відчуття, що була на самоті. Там і розчинна кава за 5 лір смачніша за зернову в центрі Києва. Фотографії краще передають атмосферу.
Відгук про сходження на Тахтали
До програми походу входило сходження на гору Тахталидал (2375 м), за бажанням його можна було пропустити. Йти вгору треба було години дві (за відчуттями), вид із самої вершини для мене був менш вражаючим після Чукур-Яйли. Але нагорі можна було купити чай, каву і, що не менш важливо, там чудовий туалет. Через карантин у Туреччині під час нашого походу їжу на горі купити не можна було, але судячи з вивісок, там є хот-доги і бургери.
Пляжі Лікійської стежки
До середини походу ми потихеньку почали наближатися до моря. І ось уже на підході потрапили в ситуацію, коли прийшли в кемпінг, а там зовсім не залишалося місць для наметів, не кажучи вже про те, щоб сходити в душ (одна душова кабінка на всіх). Богдан організував трансфер у готель села Текирова, де ми взяли двомісні номери по 150 лір і купалися в басейні. У селі багато закладів із місцевою їжею, але через карантин не всі працювали, на жаль. Була можливість випрати речі в пральній машині й починати другу частину походу чистими. Усі інші дні можна було купатися в морі або на переходах, або вже після переходу / переїзду.
Останній день ми провели в селі Адрасан. Там неймовірно чиста вода і, можливо, знову ж таки через карантин, зовсім не було людей. Рівно о 6 пів групи пішли зустрічати світанок. Пляж цього селища ідеально підходить для світанків, і там хотілося б залишитися довше.
Я дуже вдячна хлопцям з Pohіd V Gory (гіду Богдану особливо) за цей досвід. У мене залишилися тільки позитивні враження, і я вже планую наступний похід.
