Мандрівка в Андалусію в березні 2025

Не так багато варіантів, куди можна взимку вирушити на хороший хайкінг в Європі, і одним з таких місць безумовно є Іспанія. Де взимку, хоча й погода доволі примхлива, але є можливість поніжитися на сонечку, піднятися в гори та побачити багато історичних пам’яток. У порівнянні з Альпами, тут все значно бюджетніше, окрім, звісно, житла, яке цього року в Європі стало значно дорожчим. Цього разу нас зібралася велика група — 12 чоловік, тож подорож обіцяла бути цікавою і веселою. Розпочали ми нашу мандрівку в Альмерії, портовому місті, яке зазнало великого впливу мавританської культури під час панування тут Кордобського халіфату.

Альмерія

Нашу подорож по Андалусії ми розпочали з сонячної Альмерії — міста, яке ніби застигло між морем і пустелею, зберігаючи у своїй архітектурі відгомін мавританського минулого. Альмерія — це не просто курортне місто на березі Середземного моря, а справжня історична перлина, що століттями стояла на перехресті культур.

Відвідали Альказабу — одну з найбільших мавританських фортець в Іспанії, яка була зведена ще в X столітті за часів халіфату. Її бастіони височіють над містом і дарують неймовірні панорами на море, порт та старе місто. Тут облаштували чудовий парк та зробили гарну підсвітку. Дуже гарно прогулятись тут ввечері.

Після фортеці завітали до Кафедрального собору Альмерії — цікавої будівлі, що поєднує риси готики, ренесансу та навіть елементів оборонної архітектури. Справа в тому, що собор зводили як фортецю, аби захищати містян від частих нападів піратів.

Ночували в сучасному й водночас затишному готелі — ідеальне місце, щоб перепочити перед наступним етапом нашої подорожі.

Пустеля Табернас — іспанський Дикий Захід

Наступного дня вирушили до пустелі Табернас — одного з найбільш незвичних і вражаючих куточків Європи. Це єдина справжня пустеля на континенті, розташована між Сьєрра-Невада, Сьєрра-де-лос-Філабрес і Сьєрра-Альхаміль, приблизно за 30 км від Альмерії. Завдяки своєму посушливому клімату, різким формам рельєфу й характерному світлу, Табернас часто називають «європейським Техасом».

Ми пройшли мальовничий трек довжиною 13 км через аридні каньйони, скелясті хребти й сухі русла річок (рамблас), якими можна було б уявити собі кавалькаду вершників. Під час маршруту нам пощастило потрапити на знімальний майданчик, де якраз знімали сцену з вестерну. Атмосфера була настільки кінематографічна, що здалося, ніби ми опинилися всередині фільму Серджо Леоне.

До речі, саме в пустелі Табернас знімали знамениті спагеті-вестерни 60–70-х років, зокрема з Клінтом Іствудом: “За жменю доларів”, “Хороший, поганий, злий”, “Одного разу на Дикому Заході” та інші. Декорації з тих часів досі зберігаються і навіть використовуються — деякі з них перетворені на тематичні парки.

Альгамбра

Наступною зупинкою нашої андалуської подорожі стала Гранада, місто, в якому на кожному кроці відчувається подих історії, Сходу і Заходу. Звісно, наше знайомство ми почали з Альгамбри — символу Гранади та всієї мавританської Іспанії.

Альгамбра — це грандіозний палацовий комплекс, який колись був резиденцією насрідських емірів. Її назва походить від арабського al-Ḥamrāʼ, що означає «червона» — завдяки теплому кольору стін із глинистого каменю.
Збудована у XIII–XIV століттях, Альгамбра вражає досконалістю ісламської архітектури, симетрією, витонченими орнаментами, мармуровими колонами, струмками та фонтанами, що символізують рай.

Тут усе промовляє мовою гармонії: Палац Насрідів, з його легендарним Двором левів, Зала двох сестер, де кожен сантиметр стелі опрацьований з філігранною точністю, і Палац Карла V — доданий уже в часи християнської Реконкісти, але зберіг вишуканість і повагу до минулого.

Миртовий двір — серце Палацу Насрідів і один із найвідоміших образів Альгамбри. Посеред двору — прямокутний ставок, оточений кущами мирту, в якому віддзеркалюються ажурні арки та фасад Тронної зали. Це місце настільки ідеально збалансоване, що здається — його створено не для життя, а для роздумів і споглядання. Тиша, віддзеркалення, аромат зелені — усе налаштовує на спокій і внутрішню гармонію. Саме тут найчастіше затримуються фотографи й мандрівники — кадрів, які хочеться зберегти, буде багато.

Хенераліфе (Generalife) — літня резиденція еміра, розташована на схилі навпроти головного комплексу. Це місце для відпочинку й усамітнення, справжній садовий рай. Тут усе — гармонія: симетрія каналів і басейнів, палац із арками й колонками, зелені алеї, апельсинові дерева та аромат жасмину. Можна уявити, як володарі Гранади прогулювались цими терасами, слухаючи шепіт води. Найкраще приходити вранці або ввечері, коли світло м’яке, а туристів менше.

На завершення була Алькасаба — найстаріша частина Альгамбри, справжня фортеця з високими мурами та сторожовими баштами. Тут менше розкоші, зате — максимум атмосфери. Підніміться на вежу Торре-де-ла-Вела, і ви отримаєте один із найкращих краєвидів на Гранаду та засніжені вершини Сьєрра-Невади. Колись тут мешкали воїни, охоронці палацу, і досі відчувається дух військової строгості серед кам’яних стін.

🧭 Практичні поради:

• Квитки бронюйте заздалегідь — особливо в сезон. Часто їх розбирають за кілька тижнів, бо в день допускають обмежену кількість відвідувачів.
• Найзручніше купувати комплексний квиток, що включає всі частини Альгамбри.
• Обирайте ранкові години для візиту — менше людей, м’яке світло для фото, не так спекотно.
• Беріть навушники і гід або завантажуйте мобільний додаток з аудіоекскурсією — це допоможе краще зрозуміти символіку та історію.
• Виділіть щонайменше 3–4 години, щоб не бігти, а по-справжньому відчути атмосферу.

В Альгамбрі можна легко забути про час — тут хочеться просто сидіти на мармуровій лаві у дворі, слухати шум води, вдихати аромат кипарисів і уявляти, як століття тому тут вирували пристрасті, плелись інтриги, писалась поезія і творилась історія.

Ruta de los Cahorros

Наступного дня ми вирушили в гори Сьєрра-Невада, до невеличкого містечка Моначіль, звідки починається один із найпопулярніших піших маршрутів біля Гранади — Ruta de los Cahorros. Незважаючи на дощ, похід виявився одним із найвеселіших у нашій подорожі.

Це круговий маршрут довжиною приблизно 8 км, який проходить уздовж вузького й мальовничого каньйону річки Моначіль. Стежка пролягає через дикі скелі, тунелі з гілок, карнизи над водою та численні підвісні мости, які стали головною фішкою треку.

🌉 Фішки маршруту:

• 7 підвісних мостів, найдовший з яких — понад 55 метрів, а висота над річкою сягає 15 метрів.
• У багатьох місцях доводиться прогинатись під нависаючими скелями або обережно триматись за вбудовані ручки, коли йдеш вузькими карнизами — і все це над шумною гірською річкою.
• Поруч — скельні стіни, популярні серед скелелазів, і густий ліс, де можна зустріти козуль чи гірських козлів.

Ну а вечір ми провели в районі Сакромонте. Саме тут, на схилах пагорба, розташовані легендарні печерні будинки, видовбані прямо в глиняних стінах.

Ці печери — не музейна декорація, а справжнє житло, в якому досі мешкають люди. Більшість з них були створені в XVI столітті, коли після Реконкісти з Гранади вигнали мусульман і євреїв, а пізніше тут оселилися роми. Вони пристосували природні печери до життя: всередині прохолодно влітку й тепло взимку, стіни білосніжні, а перед входом — вазони з квітами та строкаті прикраси. Деякі печери перетворили на галереї, кафе, маленькі готелі або… сцени для фламенко.

Фламенко в Сакромонте — це жива традиція, глибока й емоційна. Ми потрапили на виступ у невеликій печері — сцени як такої немає, танцівниця виступає буквально за крок від глядачів. Гітара, спів, ритм каблуків по кахонній підлозі — все відбувається на відстані подиху. У вузькому приміщенні звук ніби підсилюється, і фламенко стає ще потужнішим: то стримано-болючим, то вибуховим і нестримним.

Печери Нерхи (Cuevas de Nerja)

Далі ми вирушили до узбережжя Середземного моря, в затишне курортне містечко Нерха. Заселилися в чудові апартаменти просто на березі — з тераси видно хвилі, а в повітрі відчувається сіль і запах моря. Але перш ніж зануритись у пляжний настрій, ми поїхали досліджувати печери Нерхи — одне з найвражаючих природних див Андалусії.

Печери були випадково відкриті місцевими підлітками у 1959 році — і з того часу стали археологічною сенсацією. Це комплекс з кількох гігантських залів із сталактитами й сталагмітами, підземними галереями та озерами. Вони простягаються на понад 4 кілометри, хоча для туристів відкрита частина дещо менша — близько 700 метрів добре освітленої й облаштованої території.

Серед головних вражень — найбільший у світі сталактит, який має 32 метри у висоту та 13 метрів у діаметрі! Уявіть собі таку природну колонну — ніби у соборі, тільки створену не людьми, а краплями води за сотні тисяч років.

Крім геологічної краси, тут також знайдено доісторичні наскельні малюнки — одні з найдавніших в Європі, яким понад 40 000 років. Через свою цінність деякі з галерей закриті для публіки, але те, що можна побачити — вражає і візуально, і масштабом.

Сама Нерха — це невелике прибережне містечко з населенням близько 20 000 осіб. Відоме своїми чистими пляжами, білими будинками, вузькими вуличками та головною площею з видом на море — Балконом Європи (Balcón de Europa). Це оглядовий майданчик на скелі, з якого відкривається панорама на море і сусідні бухти.

У місті є вся необхідна інфраструктура: супермаркети, ресторани, громадський транспорт, ринок. Тут спокійно, чисто і зручно для відпочинку — саме тому Нерха так популярна серед європейських пенсіонерів і мандрівників, що цінують тишу та комфорт.

El Saltillo

Наступного дня ми вирушили в Canillas de Aceituno, щоб пройти популярний маршрут El Saltillo, який часто називають «молодшою сестрою» Caminito del Rey. Трек проходить вздовж вузької гірської стежки, прокладеної у схилі над каньйоном річки Альманчара. Найвідомішим елементом маршруту є сучасний підвісний міст, довжиною близько 50 метрів, натягнутий на висоті понад 60 метрів над ущелиною — виглядає ефектно й додає трохи адреналіну.

Загальна протяжність маршруту близько 8 км (в обидва боки), перепади висот незначні, але на сонці може бути спекотно, тож краще йти вранці або ближче до вечора. Особисто мене цей трек не зачепив.

Torcal de Antequera

Після кількох днів у горах і на узбережжі ми переїхали до Малаги, яка стала нашою базою на наступні три дні. Звідси ми щодня виїжджали на найцікавіші треки мандрівки. І першим з них став незабутній день у Torcal de Antequera — одному з найвражаючих геологічних парків Іспанії.

Але спершу ми заїхали в саме містечко Антекера, щоб побачити одну з найдавніших археологічних пам’яток Іберійського півострова — дольмени. Це мегалітичні споруди, побудовані понад 5 000 років тому, які слугували поховальними камерами. Найвідоміші з них — Menga, Viera та El Romeral — входять до списку ЮНЕСКО і вражають не лише своїм віком, а й точністю орієнтації. Наприклад, вхід дольмена Менга спрямований прямо на святу скелю Пенья-де-лос-Еннаморадос — і це не випадковість, а частина стародавньої астрономічної та релігійної системи. Всередині відчувається неймовірна тиша, прохолода й магія часу, який тут зупинився.

Після цього ми піднялись вище — до Torcal de Antequera, і тут вже нас чекала інша магія — каменю, вітру й форм, що не піддаються логіці. Цей карстовий ландшафт утворився мільйони років тому, коли територія була дном моря. З часом вода відступила, а вапнякові шари почали руйнуватись під впливом дощів і вітру, утворюючи неймовірні природні скульптури: кам’яні гриби, диски, башти, тварин, обличчя. Часто, коли йдеш по стежці, доводиться зупинятись і вдивлятись — що це: мавпа, слон чи черепаха?

Ми пройшли середній маршрут — близько 4 км — але можна було б блукати там годинами. Атмосфера парку дуже особлива: тиша, що порушується лише вітром та криками грифів, які ширяють над головою. А ще — відчуття, ніби потрапив у декорації до фентезійного фільму.

Caminito del Rey

І апофеоз нашої мандрівки — легендарний CAMINITO DEL REY. Саме заради цього маршруту багато хто взагалі приїжджає в Андалусію. І справді — він вартує кожного пройденого кроку, кожної краплі адреналіну і кожного зойку «вау!».

📍 Що таке Caminito del Rey?

Caminito del Rey — це вузька стежка, прокладена вздовж вертикальних стін вражаючого каньйону Ґайтанес (Desfiladero de los Gaitanes), на висоті до 105 метрів над річкою Ґуадальорсе. Загальна довжина маршруту — близько 7,7 км, із яких майже 3 км — це саме навісна стежка, закріплена в скелі. Вона петляє, звивається, а іноді просто «висить» над прірвою — і в цьому її магія.

Цю стежку збудували ще на початку XX століття — в 1901–1905 роках — як службовий прохід для працівників гідроелектростанцій. Назву вона отримала після того, як у 1921 році по ній пройшов король Іспанії Альфонсо XIII — тож “El Caminito del Rey” перекладається як «Королівська стежечка».

З часом вона почала руйнуватись — і набула слави однієї з найнебезпечніших у світі: бетон кришився, перила зникли, залишались лише ржаві балки та дерев’яні дошки. Попри заборону, туди лізли екстремали, і траплялись смертельні випадки.

У 2015 році маршрут було повністю реконструйовано. Тепер це безпечна, добре облаштована стежка з огорожами, шоломами для відвідувачів, обмеженою кількістю туристів і суворим контролем — але вражень від цього не менше, ніж раніше!

🧭 Практичні моменти

• Маршрут односторонній: вхід у місці Ardales, вихід біля El Chorro;
• Кожен отримує шолом — обов’язковий елемент безпеки;
• За день пускають обмежену кількість людей — потрібно бронювати заздалегідь;
• Пройти маршрут займає в середньому 2,5–3 години, включаючи зупинки на фото і захоплені «ого!».

На завершення нашої подорожі ми неспішно прогулялися Малагою — сонячним, відкритим і водночас несподівано багатогранним містом. Тут ми встигли побачити найцікавіші куточки: піднялися до фортеці Алькасаба, звідки відкривається панорама на порт і старе місто, зазирнули в римський театр, погуляли пішохідними вуличками центру, де переплітаються арабська і середземноморська архітектура, хтось завітав до музею Пікассо — адже саме тут народився великий художник.

І ось після девяти насичених днів ми потрохи почали прощатись. Хтось залишився ще на день-два біля моря, хтось вирушив у нові пригоди, хтось повернувся додому — з повним рюкзаком фото, емоцій, історій і невеликою тугою за вже знайомою групою.

Але саме в цьому і є магія мандрів — вони закінчуються, щоб почалися нові. До зустрічі в горах!