Новорічний похід у Карпати | Звіт

29 грудня 2014 року, ранок після новорічного корпоративу… «Йо-ма-йо, навіщо було купувати квитки саме на цей день?!» — промайнуло в моїй голові, поки руки машинально вимикали будильник. Рюкзак було заздалегідь зібрано два дні тому — залишалося тільки покласти туди зубну щітку, одягнутися й вирушати. «О боги, куди?!» — запитаєте ви. Відповім: «У Карпати, звісно».

Дорога в Карпати обіцяла бути довгою. Спершу літаком я вирушила до Києва. Там провела пів дня, присвятивши цей час знайомству з містом, а вночі місцевим потягом поїхала до Івано-Франківська. Спати, спати!..

«Івано-Франківськ за пів години!» — повідомив провідник. Ну гаразд, хто останній умиватися?.. На вокзалі мене зустрів наш майбутній провідник, великий знавець гір — Роман. Виявилося, що цим самим потягом приїхала ще одна учасниця походу — Таня. Рома дуже люб’язно заздалегідь забронював для нас недорогий хостел у центрі міста, ми поїхали туди, дорогою зазирнувши в місцевий магазин туристичного спорядження, де я придбала круту водовідштовхувальну мазь. Забігаючи наперед, скажу: саме завдяки цій мазі мої старенькі берці пережили похід і спокійно “померли” вже вдома.

Решта дня традиційно була присвячена знайомству з містом. Місто дружньо миготіло новорічними вогниками, заманювало в кав’ярні та сувенірні лавки, тішило незвичною архітектурою й колоритом. Пізніше Рома повідомив, що спостерігається цікава тенденція: люди продають свої будинки, кидають усе й переїжджають до Івано-Франківська. Гм… ну, як би… воно того варте…

Із хостелу ми вийшли без проблем, а от повернутися назад виявилося складно. Будівля була надійно захована від усіх космічних радарів, стрілка навігатора весело стрибала від одного кварталу до іншого, місцеві знизували плечима: «Вулиця N? Ні, не знаю…» Ну, з горем навпіл знайшли. Один дядько підказав: «Ось там, просто за вашими спинами».

Познайомилися, ніхто нікого не запам’ятав, завантажилися в авто. Їхати кілька годин, тож — спааати. Крізь сон до мене долинали крики: «Марина!.. Віталік!.. Марина!.. Віталік!..» і вибухи сміху. «Веселі, це добре…» — умиротворено подумала я.

Чорт, зі сну холодно. Я незграбно натягнула рюкзак і влаштувалася в колону. Новорічна ніч наближалася, сонце зайшло, сніг шарудів і сріблився під місяцем, ялинки плавно похитувалися, народ сопів і цілеспрямовано йшов уперед — до колиби, загубленої посеред Всесвіту, де нам і судилося зустріти 2015 рік.

Село Зелене → полонина Скупова.

Ось вона — колиба, «ікс номер один» на нашому шляху. Піч, стіл, нарами. За деякий час хлопці розвели вогонь, у центрі кімнати з’явилася прикрашена ялинка, на столі — смачні смаколики.

“А тепер зустрінемо новий!..”
“Таааак!”

Словом, було весело. Подарунки, апельсини, вогнище, заразливий сміх і все таке інше. А вранці — вже перший день нового року. Що будемо робити? Доїмо недоїдене, доп’ємо недопите — і рушимо далі. От би так — завжди.

В общем, было весело. Подарки, апельсины, костер, заразительный смех и все такое. А наутро уже первый день нового года. Чем займемся? Доедим недоеденное, допьем недопитое и пойдем дальше. Вот бы так вечно.

Полонина Скупова → село Стовпні → гора Лудова

У перший день Нового року ми йшли довго, пройшли багато й дісталися вже затемна. Колиба, «ікс номер два», вразила своїм вигадливим інтер’єром — було зрозуміло, що її постійні мешканці мають неабияку уяву.

Уява — це добре, але ліжок на всіх усе одно не вистачило. Я вирішила спати тієї ночі на підлозі — і, звісно, змерзла. Взагалі, всі, хто під час походу Гринявами горами спав на підлозі, зранку незмінно казали щось на кшталт: «Мені було тепло. Ну, як — тепло, нормально було…» — і робили суворе обличчя. Я вчинила так само.

Гора Лудова → перевал Ватонарка → гора Луковиця

Цей день запам’ятався сильним вітром і шалено важким протоптуванням стежки. Під вечір ми вирвалися з зимового лісу й побачили стареньку хатинку — «ікс номер три». О, ця хатинка була зовсім не така, як попередні! Колись тут доживав свого віку гуцульський дідусь. Коли дідуся не стало, його дім автоматично набув функції притулку для мандрівників. Рома, добре знаючи справу, заліз у розбите вікно і, обережно обходячи розставлені дідусем (наче передбачив!) самостріли, відкрив чорний хід.

У цій хатинці ми провели дві ночі. Дві виснажливі ночі. Над моєю головою висів чорний дідусів піджак, сонне сопіння товаришів розривало вуха, чадний газ із пічки виїдав легені, але, сподіваюся, зцілював мій зір. Першу з цих ночей я доповнила ще й пекельним похміллям.

Радіалка: гора Луковиця

Усе згадане вище підняло мене зі спальника раніше за всіх. Під сердитим поглядом дідуся я взялася за піч. Побачивши, як люто я рубаю дрова, Діма приніс мені пігулку від головного болю. Жити стало легше.

План на день був простим: повлазити по кучугурах, щоб втомитися. Чудовий план. Ми сумлінно втомилися й навіть трохи змерзли — так би мовити, для повноти відчуттів.

Друга ніч у гостях у дідуся мало чим відрізнялася від першої, хіба що я не стала пити. Між цими двома ночами ми багато жартували, дражнили одне одного, говорили про подорожі, розповідали цікаві історії та факти, сперечалися, сміялися.

Гора Луковиця → село Шибене

Останній день походу. Дідусь зітхнув із полегшенням, коли Рома зачинив за собою вікно. Ми йшли неквапливо — кожному хотілося затриматися в неймовірно тихому зимовому лісі, під пухнастими пластівцями снігу, що беззвучно падали на землю. Ми запізнилися на годину.

Авто відвезло нас назад до Івано-Франківська. На п’ятий день походу в кожному з нас уже проступав образ справжнього блукача. Суміш запахів багаття, вогкості речей і поту набула цілком матеріальної форми й разом із нами увійшла до популярної кав’ярні в Івано-Франківську. Горілка, братання-прощання — група поступово меншала. Я виїхала останньою четвіркою, нічним потягом до Києва.

З Новим роком і Різдвом, друзі!

Завжди ваша, Іра.