Травневий Мармарош | Відгук про похід в Карпати
1-й день. ” Лучше гор могут быть только горы ” – саме з цією думкою я сідав на потяг,коли вирушав в похід на Мармарош. В цей момент ні поганий прогноз погоди,ні думка про труднощі,які чекатимуть нас на маршруті, ніщо не могло вплинути на мій піднесений настрій , зі мною їхала моя супутниця Віолетта і ми обоє в передчутті чогось грандіозного чекали на початок давно запланованого нами маршруту.
По приїзді в Івано-Франківськ ,де збиралася наша група, ми відразу зрозуміли,що похід має вдатися, адже стояла ясна сонячна погода, ні хмаринки тому у всіх учасників групи був піднесений настрій. Дуже приємно було побачити знайомі обличчя учасників минулого 3-денного походу Говерлу і Петрос , тому розподіливши провіант, озброївшись піднесеним настроєм ми виїхали на маршрут. Наш провідник Василь на ходу розповідав багато чого цікавого про околиці, які ми спостерігали з вікна автобуса, було цікаво слухати цього енергійного хлопчину, який повністю віддавався походам в гори. Відвідавши дорогою географічний центр Європи, ми вирушили далі в Ділове, де стартував наш маршрут, відбувалась реєстрація учасників походу в прикордонній заставі та, звичайно ж, фотографування на фоні розквітлих сакур. Від себе скажу: я був дуже здивований тим контрастом, який я спостерігав, гуляючи по цій алеї, можна було чути важкозрозумілий діалект або румунську мову місцевих жителів та вдихнути аромат квітів сакури – це залишає просто незабутні спогади. Закінчивши реєстрацію ми вийшли на маршрут. Форсувавши потік Білий, мені відразу кинулись в очі блискучі цятки, які проступали з ґрунту, згодом я дізнався що саме через велику кількість мармуру, та невідомої мені гірської породи, яка давала металічний блиск, був названий цей масив, стежки були усіяні блискучими камінцями, в лісі квітнули листяні дерева і зовсім гострі схили Мармароського масиву – доводили туристу своє друге імя – Гуцульські Альпи.
Через кілька годин від початку походу погода почала нас випробувати: закапав дощ, небо затягнуло хмарами, як і обіцяли синоптики, але наш бойовий дух тільки зміцнив – сприйнявши це як маленьке випробування. Перейшовши річку по хиткому містку, згодом ми дісталися до місця нашої ночівлі, наш інструктор та найбільш моторні туристи вирвалися вперед заготовляти дрова та розпалювати багаття, а інші неспішним темпом їх згодом наздогнали. Перший вечір минав в скромній, але душевній та веселій обстановці, ми готували смачну похідну кашу, знайомилися,їли сало. Оскільки всі втомилися після дороги та дощу, біля багаття ніхто довго не засидівся і бігом розбіглися спати.
2-й день. Зранку було зрозуміло, що на Піп Іван Мармароський ніхто не йтиме, адже видимість була майже нульовою, йшов дощ, тому було вирішено сходити «радіалкою» до Ялинського водоспаду (26 метрів), який був офіційно зареєстрований кілька років тому, дорога до нього була дуже цікавою, наш провідник сказав, що знає короткий шлях, по якому він ще не ходив, тому я був у передчутті пригод. Ми йшли три години зарослими стежками. А коли вийшли до, власне, самого водоспаду, були просто вражені його могутністю і красою. Це справжнє диво природи. Всі кинулися фотографуватися біля Ялиснького водоспаду. А потім вмостилися у невеличкій печері майже за водоспадом, дістали «згущену» , сало і цукерки і почали смакувати. «Жизнь удалась”: подумав я сидячи в той момент і дивлячись на водоспад. Повертаючись до нашого табору кожен мріяв про ковток теплого чаю і сухий одяг, адже всі промочили ноги та й сирість була всюди, куди не поглянь, я ж в цьому бачив своєрідну красу: ліс був таємничий,закутаний в хмару, розпускались квіти, на деревах траплялись багато грибів, по дорозі ми побачили кілька саламандр. Це дивовижні створіння – красиві і отруйні.
Вечір другого дня був вечором чаю, спалених чобіт і, традиційно, згущенки. Мабуть, в цьому поході ніщо не викликало таких бурхливих емоцій як згущенка. Ми експерементували з нею як могли: хто з паштетом, хто прямо з горла, хто з печивом, то був ідеальний соус до всього. Оскільки другий день походу добігав до кінця а дощ не переставав, я вирішив поділитися досвідом одного туристичного обряду,метою якого є припинення дощу. До цього вже двічі мене цей обряд рятував, врятував і на цей раз, хоч і ненадовго. Отже потрібно спалити жіночі труси, при цьому попросивши богів, щоб вони дали хорошої погоди,труси мають бути чистими,бо брудні богам не сподобаються, додавши шкарпетки можна значно збільшити шанси на успіх. Сказано – зроблено.
3-й день. Ранок,сонячно, труси допомогли. У всіх чудовий настрій. Ми досушили наші намети і одяг і в піднесеному дусі вирушили далі. Обряд дійсно допоміг, як і 2 попередні рази,коли мені довелось використовувати цей метод в Кримських походах. А оскільки вище нас чекав сніг, а бахіли були не у всіх, мій лайфхак з сміттєвих пакетів, намотаних на ноги, та скотчу дуже виручив деяких туристів, власне, й мене також.
Підйом був різкий, парило, я рахував кожний свій крок. По дорозі я зустрічав багато обуглених смерек, тріски та щіпки від яких лежали в радіусі декількох метрів від них – сила блискавки мене просто вразила.
Дійшовши до місця нашої ночівлі ми ситно перекусили,та радіально вирушили на вершину Попа Івана, підйом був не з легких, велика кількість снігу, різкий підйом давались в знаки всім учасникам походу.
Погружаючись по коліна в сніг ми вийшли до вершини Попа Івана. Дорогою спостерігали чимало туристів-екстремалів, які спускались сидячи на дощовиках чи сидушках з крутих схилів. Хотів відмітити красу крокусів та пролісків, які сходять на травневі свята в Карпатах. Хоча б заради цього варто їхати на травневі в похід.
З вершини нам відкривались чудові види на мармароський хребет, Фаркеу, румунські села та власне Чорногірський хребет. Краєвиди просто неймовірні – дуже вразила різкість схилів Мармароських скель, їх гострота, не віриться , що ти в Карпатах. Перейшовши кордон, ми зайшли на частково на Румунську територію, сфотографувались та поспішили повертатись назад, адже вже вечоріло, та й хотілось спуститись на сідниці зі схилів.
Взагалі такі спуски це небезпечне заняття, адже можна наїхати на схований камінь чи пагорб, тому треба бути уважним та обережним . Але такий спуск цього вартий,з»їхати на шаленій швидкості з 300-метрового схилу це щось неймовірне. Моя супутниця довго вагалась, та все ж я вмовив її спробувати. Далі ми те й робили, що спускались, як на санчатах в дитинстві, на кожному зручному схилі. А в таборі ми швидко приготували вечерю і почали сушитись у супроводі гітари, грали в різні ігри, всі були живі, здорові та життєрадісні.
4-й день. День почався з дощу та хмар. Як і попереджали синоптики, я ж знаю, що ми мало трусів спалили, але про це пізніше… Було вирішено не продовжувати маршрут, а піти в сторону Рахова, доїхати до Ворохти, а там вже переночувати та відвідати Женецький водоспад.Всі підтримали цю ідею, адже постійний дощ, круті підйоми по коліна в снігу та нульова видимість не всім була під силу. Тому у 4 день ми йшли через ліс в напрямку Рахова. По дорозі не раз жалкували, що не взяли з собою плівки пвх, індійська баня була б дуже доречна.
5-й день. В кожного з нас виникало двояке передчуття: з однієї сторони хотілось побачити побільше, пройтись по вершинах, але погода диктувала свої умови, тому зібравшись ми почали спускатись до Рахова.
Після обіду небо стало більш-менш ясним,стало тепло,м и йшли полонинами викрикуючи різні імена та дивуючись протяжністю луни. Було весело. Спускаючись до Раховая, відчував, наче перебуваю в Альпах. Невеличке місто, яке є найбільш високогірним в Україні, неначе чекало на нас, розкинувшись внизу серед мальовничих гір. Там пересівши на потяг через 1,5 години ми дісталиись до Ворохти, де зупинились в котеджі. Багатьом хотілося відчути пошвидше бала цивілізації. Ми зварили собі банош з домашнього молока та бринзи прямо на багатті, замовили лазню. .Це відразу підняло настрій всім учасникам походу, а також дозволило просушити наші речі. Перебуваючи у Ворохті Василь провів нам пізнавальну екскурсію містом, ми побачили підйомники, трампліни для лижного спорту, які нині є закинути через популярність Буковелю. Я ж з Віолеттою вирішив не спокушатись на блага цивілізації і останню ніч ми ночували в палатці в дворі, з видом на Ворохту, яка розкинулась нижче нас. Всім, хто там буд,е раджу піднятись вздовж підйомника на вершину над містом та помилуватись видом на Чорногірський хребет.
6-йдень. Ранок був чудовим,сонячним,привітним. Природа неначе кепкувала над нами, коли наставав час розїзжатися, погода стабілізувалася, і тепер проводжала нас теплом. Наша подорож продовжувалася, ми їхали на Івано-Франківськ. Дорогую завітали на водоспад Гук (Женецький водоспад). Він утворився в 60-х роках в результаті гірського обвалу. Згодом нам пощастило відвідати Микулиничин – найдовше за протяжністю село в Україні та скуштувати місцевого пива.
Івано-Франківськ зустрів нас прекрасною погодою, тому група ще до вечора гуляла містом, Василь проводив нам захопливу екскурсію. Все це гармонічно компенсувало нам бажання побути ще в горах і в цілому вийшла досить вдала та прекрасна поїздка. Прощаючись з іншими учасниками групи у нас виникав так званий “гірський синдром” – коли не хочеться повертатись в цивілізацію, саме тому скоро ми знову плануємо їхати підкорювати нові вершини.
