Звіт про похід Лікійською стежкою без рюкзаків
Так, так і ще раз так! (Це на випадок, якщо ви розглядаєте цей похід і не впевнені, чи варто йти.)
Думки про цей похід з’явилися у нас ще минулого року, коли в поході по Східній Лікійці наш гід Міша поділився ідеєю створити похід без рюкзаків. І наша інтернаціональна команда відразу підписалася на нього.
Скажу наперед – десь у середині походу я почала трохи сумніватися – чи можна називати похід без рюкзаків походом? А як оцінять мої гірські товариші такі походи? Чи не назвуть мене матрацником? Але тут же на допомогу прийшла Аліса (яку, до речі, також зустріла завдяки “Походу в гори”, тільки роком раніше і в Карпатах) – це не просто похід, це – п-о-д-о-р-о-ж! Мені це дуже сподобалося, і вдома я всім так і казала – я була в подорожі 🙂
Лікійка без рюкзаків, жовтень 2019
Наша подорож вдалася на 1000%. Ми побачили все – дикі бухти, в яких крім нас ніхто не плавав, червоні марсіанські пустелі (таке взагалі можливо в Туреччині?), руїни античних міст, де крім нас ніхто не був.
Причому було дуже смішно на руїнах Апполонії, ми вже збиралися звідти йти, ну подумаєш стіна зруйнована і стіна, за всі дні в Туреччині такі руїни ми зустрічали кожен день. Але хтось запропонував залізти у напівзруйноване вікно, а там виявився древній амфітеатр, а за ним місто зі будинками, кімнатами, підземними колодязями, кам’яними сходами… ми навіть знайшли шматок стіни з древніми написами. Тож романтики в нас не померли, ми ще вміємо лазити у вікна 😉
Лікійка з групою – веселіше! 🙂
Одну ніч ми провели на 18-кілометровому пляжі Патара, де з’їжджали з піщаних дюн і вночі ганяли по березі дрібних крабів. Там же ми ховалися від пляжної поліції (вночі вхід на пляж заборонений, оскільки його облюбували черепахи і відкладають там яйця). Поліція мигала нам ліхтариками, і ми, сівши в тісний кружок і вимкнувши свої ліхтарі, милувалися величезним зоряним небом і шумом хвиль, одночасно прораховуючи в голові який же штраф доведеться заплатити. Пізніше виявилося, що це була ніяка не поліція, а двоє наших учасників, які не могли нас знайти.
А в останній день у нас було найсправжніше скелелазіння – по майже вертикальній скелі ми спускалися вниз, трохи тримаючись за натягнуті там троси. Адреналін зашкалював, але за хоробрість ми отримали нову бухту, де від душі наплавалися і настрибали у воду зі скелі.
Все це супроводжувалося, звісно, щоденними 15-кілометровими переходами з незабутніми пейзажами і купанням у морі. Ідеш собі по оливковому гаю, поруч з тобою біжить собака-мандрівник, яка регулярно супроводжує всі туристичні групи, і начисто забуваєш про своє жовтневе дощове місто і суєту. Все, що тебе турбує – коли буде холодна вода, де краще поставити намет, що буде, якщо цей же намет порве дикий кабан (спойлер – їх там немає, це мій особистий страх у кожному поході). А ще як наговоритися і надихатися зі старими та новими друзями, як наперед не сумувати за ними, як взагалі відігнати думки про швидке закінчення подорожі.
У нас був і трохи лінивий відпочинок – два дні ми провели у дуже красивому маленькому містечку Каш і жили в розкішних апартаментах. Коли я наступного разу поїду до Туреччини – обов’язково туди повернуся. Каш дійсно маленький, його центральні вулички перекриті від машин і заповнені затишними кафешками та барами. Там ми зустріли багато туристів із Німеччини, Англії, Австралії. Все виглядало як маленьке європейське місто, якби не турецький колорит. У цьому ж місті я і моя нова подруга Даша з Мінська влаштували нічне рандеву по місцевих барах, про що трохи шкодували наступного дня, оскільки на нас чекала морська прогулянка на кораблі 😉 Але шкодували зовсім трохи, оскільки танці з туристами з усього світу принесли цьому місту ще одну зірку в рейтингу моїх особистих улюблених місць у Туреччині.
Морська прогулянка у поході по Лікійці
Так, була ще і морська прогулянка на кораблі – ми цілий день ходили по морю, стрибали з трапа у глибоку синю воду, бачили морських їжаків і величезну черепаху (не таку, як ви зараз уявили, а ще набагато-набагато більшу).
А ще трохи не забула найголовніше! Це ж похід без рюкзаків, а значить – жодних субліматів. З нами була чудова Марія, яка готувала шикарні сніданки та вечері, сервірувала похідну скатертину як у найкращих мішленівських ресторанах, відгодовувала на убій і сварилася, якщо ми не їли добавку. Це стовідсоткове попадання, а рецепт рибного супу здається того вечора записали всі 😉
А після закінчення походу я залишила собі кілька днів на ледаче валяння на пляжі і поїхала на Східну Лікійку у маленьке селище Чиралі. Зібрала свої враження в купу, згадала смішні моменти і зрозуміла – ця частина Лікійської стежки для мене особисто стала цікавішою і насиченішою, ніж Східна. Хоча і в тій, і в тій є своя принада, і я рада, що пройшла цю стежку повністю.
Загалом я тут і так багато спойлерів написала вже, жодної інтриги не буде! Бронюйте Лікійку без рюкзаків і вирушайте у найяскравішу і найзахопливішу подорож. Ви здивуєте ту країну, яку ніколи не побачите в готелях all inc.
