Я прилетів до Касабланки 29 грудня, залишався ще на один день, щоб дістатися до Марракеша і зустрітися з іншими учасниками походу. Виявилося, що тим самим літаком летіли ще троє учасників — Наталя, Сергій і Сашко, але вони вирішили залишитися на день у Касабланці. Після прильоту ми швидко знайшли поїзд, який їхав у місто. Я взяв квиток до Марракеша з пересадкою в Касабланці (130 дирхамів), мої попутники — до Касабланки (40 дирхамів). Потяг вирушив вчасно, і ми з цікавістю вдивлялися в навколишні пейзажі. Наші рюкзаки зручно подорожували на сусідніх сидіннях. Вирушаючи в Марокко, я уявляв собі піски, гори, пустельні краєвиди. Підлітаючи до Касабланки, був дуже здивований кількістю зелені навколо міста. Земля була поділена на охайні ділянки, на яких щось росло.
І ось уся ця зелень пливла за вікном поїзда. Але, окрім зелені, було ще дещо, чого не видно з висоти — велика кількість сміття. Пластик, поліетилен, бите скло, папір, будівельне сміття — усе це справляло гнітюче враження. Відчинилися двері, й у вагон зайшов контролер. Намалювавши на моєму квитку галочку, він сказав (наскільки ми змогли зрозуміти його арабсько-французько-англійську мову), що мені треба пересідати на наступній зупинці. Ми посміялися, адже в інтернеті писали, що треба їхати до кінцевої — Casa Voyagers. Поїхали далі, продовжуючи ділитися враженнями. Поїзд зупинився на якійсь проміжній станції. Знову з’явився контролер і почав мене підганяти до виходу. Так я і мій рюкзак опинилися на пероні — незрозуміло де, незрозуміло для чого. На невеликому табло були якісь написи арабською та французькою. Що чекати — було незрозуміло, навколо були лише араби, очевидно, вони також чекали на поїзд. Почав чекати й я. Хвилин за п’ятнадцять під’їхав склад, частина людей навколо заметушилася, треба було щось вирішувати. У хлопця, що стояв поруч, я спитав: «Марракеш?» — він кивнув, я поспішив до вагона. Коли одна моя нога вже була всередині, з’явився контролер і щось у мене спитав, а я нічого не зрозумів, тому відповів питанням на питання: «Марракеш?» — він похитав головою: «Ель-Джадіда!!!» Отак я ледь не поїхав у Ель-Джадіду…
Ще через десять хвилин прибув поїзд до Марракеша. Було зрозуміло: дорога буде важкою. Десятки людей кинулися до вузьких дверей вагонів, у які я з рюкзаком не влазив по ширині. Довелося піднімати багаж над головою і протискатися всередину. Усі місця були зайняті, в вагоні було жарко, їхати понад три години, а я вже майже півтори доби в дорозі — стало сумно. Спостерігаючи за пасажирами, вивчаючи незнайоме життя, перша година минула непомітно. Далі було важче. Але, на щастя, люди виходили, поруч звільнилося місце, я сів і майже одразу задрімав. Так ми й прибули до Марракеша.
Тепер треба було знайти замовлений готель. Дістав роздруківки й пішов. Попри відсутність назв вулиць на будинках, усе йшло добре — аж до останнього перехрестя. Воно зовсім не схоже на те, що було на картах Google. Довелося скористатися послугами хлопчика-провідника (13 дирхамів). У номері (335 дирхамів) одразу ліг спати — і проспав до ранку.
День 2
Прокинувшись рано-вранці, пішов снідати в кафе, яке порадив адміністратор готелю. Сьома ранку — було холодно, ще сутінки, кафе щойно відкрилося: хтось протирав столи, хтось підмітав, хтось запізнювався на роботу. Було цікаво сидіти в порожньому залі й спостерігати за життям навколо. Сніданок — чудовий (30 дирхамів), апельсиновий фреш — просто магія, офіціант — дуже ввічливий, але дуже здивувався, коли побачив чайові.
Площа Джемаа-ель-Фна тільки почала прокидатися. Було безлюдно й холодно. Побродив трохи, випив ще один фреш — і вирішив піти в Медину.
Вузенькі вулички, місцеві кудись поспішали, кидаючи на мене здивовані погляди. Я вирішив повертати щоразу ліворуч і через якийсь час вийти назад на Джемаа-ель-Фна. Здавалося, що план надійний, але вулички старого міста думали інакше: вони петляли, заводили вбік, то вліво, то вправо. Через 20 хвилин стало ясно — я заблукав у цьому лабіринті.
Вулиці були вузькі, безлюдні, стіни нависали як фортеця, навігатор не бачив супутників. Йти за сонцем не виходило: рушаєш на схід — за хвилину вже йдеш на північ. За допомогою випадкових перехожих через годину повернувся до цивілізації. Вирішив триматися подалі від Медини.
Прогулявся до розкішного залізничного вокзалу Марракеша.
О другій годині дня на площі Джемаа-ель-Фна була призначена зустріч із рештою групи та інструкторами. До цього часу площа почала заповнюватися людьми. Туристам демонстрували своє «мистецтво» заклиначі змій, ворожки, танцюристи, переодягнені у жіночий одяг, акробати, майстри мехенді, які розмальовували руки хною, запряжені кіньми вози. Щойно хтось намагався їх сфотографувати — одразу підходили за винагородою. За всім цим спостерігала поліція. Життя вирувало, було спекотно, хотілося у похід у гори.
Група зібралася, ми заселилися в жахливий готель (здавалося, що там нічого не змінювалося з колоніальних часів — краще б я залишився у попередньому), бажання піти в похід стало ще сильнішим. Потім нам оголосили, що до ранку маємо вільний час (попри вказану в програмі походу «екскурсію містом»). Із Сашком, Наталею та Сергієм ми вирушили гуляти. Уже в темряві натрапили на палац чинного короля, звідки нас почали виганяти яскраво вбрані військові(?).
З настанням темряви вулиці заповнилися людьми, автомобілями. У таксі-Mercedes люди сідали по 8–9 осіб. Стало зрозуміло, чому путівники радили користуватися маленькими petit-taxi.
Джемаа-ель-Фна знову змінилася. Зникли всі ворожки, танцюристи, факири та заклиначі. Вся площа була заставлена довгими столами та лавками, всюди щось готували, усе було оповите ароматним димом, зазивали запрошували сісти саме за їхній стіл, на маленьких столиках продавали дивовижні солодощі. Неможливо було пройти лише повз апельсиновий фреш. 🙂
День 3
Вранці, поснідавши й завантажившись у два мікроавтобуси, ми вирушили ближче до точки старту похіду Марокко. Було заплановано відвідати Агадір. Місто особливого враження не справило, хоча й вважається туристичною столицею Марокко. Залишки фортеці над містом, широченний пляж, відвідини кооперативу з виробництва арганової олії, перекусили, замочили ноги в океані — й поїхали далі.
У горах обабіч дороги стояли маленькі крамнички, що продавали всілякий туристичний мотлох і величезні зліпки скам’янілих молюсків. Виявилося, що тут часто трапляються викопні рештки давніх молюсків — амонітів. Через кілька днів і ми натрапили на подібні скам’янілості, хоча й значно скромніших розмірів.
Машини зупинилися на вузькій гірській дорозі. Дорога була настільки вузькою, що поки ми вивантажували рюкзаки, намети, провіант — утворився невеликий затор: ніхто не міг об’їхати наші мікроавтобуси. Водії нервували, сигналили й підганяли нас словами (якими саме — для нас залишилося загадкою).
Нарешті похід почався. Але через півтори-дві години ходьби день уже завершився — ми дісталися місця стоянки. Були поставлені намети; зібрані дрова, яких тут виявилося вдосталь; розвели вогонь; унизу текла струмочком прозора вода; вирішили організаційні питання («дівчата — ліворуч, хлопці — праворуч», призначення чергових); і всі почали готуватися до зустрічі Нового року. Різниця в часі з Києвом становила 3 години. Коли стемніло, з різних боків біля вогнища залунав дзвін скляного посуду — свято розпочалося! На схилі сусідньої гори з’явилися вогники ліхтариків — незабаром біля нас сиділи молоді марокканці. Вели себе дуже скромно, і мені навіть стало якось ніяково, що ми їх майже нічим не пригостили.
Знайомство сорока людей із двох груп для мене нічим не завершилося — я запам’ятав інструкторів і ще чотирьох учасників (троє з яких були мені вже знайомі з дороги). Аня засліпила всіх своїм потужним ліхтарем, за що миттєво отримала прізвисько «Аня-Сатана». Марокканці непомітно зникли й з’явилися знову, коли більшість наших друзів уже повкладалися спати. Прийшли вони не з порожніми руками, а з барабанами. Після заходу сонця стало помітно холодніше, але чудовий ром зігрівав тіло й піднімав настрій. Ром і барабани — ось і почалося веселощі! Ті, хто не спав, не відставали від марокканців-барабанщиків і підтакували їм на металевих мисках, порожніх пляшках та інших, не менш гучних, підручних засобах. Мені здавалося, що всі колеги, які пішли спати, мали нас проклинати. Але, як виявилося зранку, багатьом здалося, що це був такий сон. Мабуть, дався взнаки важкий денний перехід. Зрештою, не витримав один із інструкторів. Виліз із намету, поговорив з одним із марокканців — і місцеві мешканці пішли. Лише один із них залишився сидіти (наступні дві ночі він жив у нашому таборі, спав біля багаття або в найближчих кущах, спостерігав за нашими іграми, підкидав дрова у вогонь). Складалося враження, що він трохи «не в собі». Та попри це, перші враження від місцевих жителів — найприємніші: доброзичливі, м’які, скромні й товариські.
День 4
Уся наша юрба поділилася на дві частини. Перша група залишила нам свої зібрані рюкзаки й намети та налегко вирушила до місця наступної ночівлі. У нас же була запланована радіалка і ще одна ніч на старому місці. За пів години і ми вийшли з табору. Планувалося знайти залишки фортеці, яку здалеку ніби-то бачив хтось із попередньої групи. Стежка вилась ущелиною вздовж струмка, що носив горду назву Тіфередун. 🙂
До обіду, виявивши кущі конопель на березі, ми вирішили в перший же день Нового року відкрити купальний сезон. Відкривати сезон довелося недовго, оскільки вода була дуже холодною, тож довго обсихали й грілися на каменях. Стежка була кам’янистою, вела по схилу каньйону вздовж струмка. Часом доводилося пробиратися крізь якісь колючі кущі, переходити струмок по каменях, переступати через повалені пальми. По обидва боки каньйону здіймалися кам’янисті схили, а внизу пейзаж розбавлявся зеленими кактусами, сизими колючками, височенними фініковими пальмами, банановими (не плодоносять) і апельсиновими (а ці — плодоносять :)) деревами.
За якимось селищем почався підйом до передбачуваного місця розташування фортеці. Стежка звивалася, підіймалася вгору, деінде зустрічався сипкий ґрунт, але загалом підйом був нескладним. Майже досягши вершини, стало зрозуміло, що ніякої фортеці тут немає і, ймовірно, ніколи й не було. Натомість з обриву відкривалися чудові краєвиди на долину, що лежала під синім небом у нас під ногами. Після фотосесії та відпочинку почали спуск.
Пройшов я сотню рі, За далечінню хмар Присів відпочити. (Басьо)
На зворотному шляху зовсім випадково 🙂 ми збилися зі стежки й потрапили до апельсинового саду. Ми собі не пробачили б, якби не скуштували цих чудових плодів. Нас злякав абсолютно мирний і усміхнений марокканець. У руках у нього була рушниця. Я не знайшов нічого кращого, як помахати йому ножем, яким щойно чистив апельсини. Усі залишилися живими, а мене згодом мучила совість за набіг на чужий сад.
Повернувшись у табір, виявили всі свої речі неушкодженими, жодних слідів проникнення в намети не було, хоча місцеві мешканці десь неподалік були, а стежка проходила зовсім поруч. Подібна ситуація була й восени в Туреччині — за три дні ніхто не зачепив наші речі, поки ми були відсутні в таборі.
День 5
Вранці ми зібрали табір і перенесли всі свої речі, а також речі першої групи назад до машини, яка чекала на дорозі. Знову невеликий затор, знову сигнали застряглих авто. А наш шлях пролягав далі по долині річки до невеликого готелю в якійсь сільській місцевості.
Колючки, кактуси, фінікові пальми, арганові дерева. Арганові дерева ростуть лише в Марокко, з їхніх плодів виготовляють дуже цінну арганову олію, яку використовують у косметиці й для приготування їжі. Самі плоди виявилися неїстівними, і мене це чомусь трохи засмутило. Під пальмами лежали фініки, майже всі вони були пошкоджені. Складалося враження, що плоди падають лише після того, як до них доберуться птахи. Але мене це не зупиняло. 🙂
На стежці час від часу траплялися місцеві мешканці, часто на віслюках. Не розмовляючи жодною мовою, крім арабської, вони жестами показували нам правильну дорогу, не чекаючи жодних прохань з нашого боку. Здавалося, вони розглядали групу білих людей із рюкзаками з не меншим інтересом, ніж ми їхніх віслюків.
Купання в найчистішій воді розганяло місцеву дрібну рибку та охолоджувало наші розігріті палким сонцем голови та спини. Після обіду ми дісталися місця сьогоднішньої ночівлі. З гори якийсь підліток свистів нам і показував правильну дорогу. Ми його минули, але за кілька хвилин він знову опинився попереду. Складалося враження, що його спеціально вислали нам назустріч, аби провести до готелю, хоча заблукати тут було складно.
Ззовні готель виглядав просто як висока глиняна стіна, яка відрізнялася від сусідніх лише акуратністю, але всередині на нас чекав навіть блакитний басейн!!! Щоправда, в ньому було лише сантиметрів десять води, але це ще більше нас повеселило. Помившись і розташувавшись у шезлонгах або просто на циновках, ми чекали вечері.
Хотілося придбати якесь частування до свого Дня народження, але магазину в тому напрямку, що вказав працівник готелю, не виявилося, а розпитати докладніше було неможливо, оскільки він не говорив ані англійською, ані навіть французькою. Навіть просто попросити кухоль виявилося найскладнішим завданням із використанням найнеймовірніших жестів. Мабуть, саме тому ввечері ми вирішили грати в «шапку». Ще грали в «Контакт», «Фрякання» й потайки пили шампанське.
День 6
Сніданок складався з традиційних марокканських коржиків і м’ятного чаю. Коржі належало їсти з кунжутною, оливковою олією, медом або арахісовою пастою. Донька господарів зовсім не соромилася фотографуватися. Взагалі, марокканські діти здалися мені дуже симпатичними й більш розкутиими, ніж дорослі. Часто нам забороняли знімати дітей, але не цього разу.
Сьогодні нам належало перейти через хребет і спуститися в Райську долину. Було спекотно, і після сніданку з оливковою, кунжутною олією, медом та солодкою пастою дуже хотілося пити. Я запропонував Ані забрати до свого рюкзака її важку косметичку, вона відмовилася; а вже за годину я ніс увесь її рюкзак. 🙂 Відтоді її 50-літровий рюкзак інакше як «косметичкою» не називали.
На перевалі ми спробували своїми тілами викласти напис “Maroc” (на мій погляд — не надто вдало 🙂 ). Залишили закладку з сюрпризом для наступної групи і почали спуск. Стежка знову занурювалася в зарості колючок, усі руки й ноги були подряпані, але ми рухалися досить швидко. Близько 17:40 сідало сонце, і нам хотілося встигнути до табору, який для нас мала облаштувати перша група. Йшли схилом вздовж пересохлої річки, пейзажі були не надто радісні, і було незрозуміло, чому долина зветься райською. Кам’янисті урвища, каньйони, рудий пил.
Вода закінчилася, сонце пекло, на плечах теліпалася «косметичка», хотілося пити. І тут унизу з’явилася вода. Це був каскад невеликих озер, затиснутих між двома стрімкими скелями, з чудовою бірюзовою водою!!! Попри крутий спуск, багато хто поліз униз купатися, і тільки деякі мали терпіння обійти крутий спуск. Коли опинився на мокрому пологому камінні, ноги почали ковзати, і я у вертикальному положенні заїхав у прохолодну воду. Це було розкішно!!! Вода була холодною, втома миттєво зникла, з’явилася бадьорість, і мозок гарячково закрутився: «Як вибратися звідси по цих слизьких каменях???» Приклавши всі свої вміння, з N-ної спроби вибрався з цієї пастки. Сьогоднішній наш перехід був щедро винагороджений. Райська долина була чарівною!!!
Коли ми прийшли в табір, нас уже чекали колеги з першої групи з готовим супом і кускусом.
День 7
Сьогодні охочі могли з’їздити до водоспаду в Іммузері, а охочі — туди з’їздити, а назад іти пішки. Звісно, йдемо пішки!!! У мікроавтобус на 16 осіб, здається, набилось 21. Водій обурювався, але продовжував їсти кактус і їхати. Коли приїхали на місце, виявилося, що водоспад висох, дивитися було абсолютно нічого. Навігатор показував 11 кілометрів по прямій до табору, тобто йти доведеться кілометрів 20–25.
Після чергової дегустації місцевого м’ятного чаю вирушили далі. Тобто вгору. Піднялися до Іммузера, трохи пройшлися асфальтованою дорогою і вийшли на перехрестя з крамничкою. Вочевидь, це була остання крамничка на сьогодні. Вирішили відпочити і поповнити запаси води.
Під’їхало BMW з каліфорнійськими номерами. «Ви справді з Каліфорнії?» Чоловік і жінка пенсійного віку відповіли ствердно. Розповіли, що подорожують на автомобілі вже протягом року. Відвідали країни Латинської Америки: Гондурас, Нікарагуа, Панаму; потім на поромі переїхали до Європи, подорожували там, а тепер приїхали до Марокко. На даху автомобіля була якась конструкція, яка розкладалась у намет — там американці й спали. На запитання «Куди поїдете далі?» відповіли, що ще не вирішили і для цього будуть роздивлятися карту. Нам час було вирушати далі, і ми попрощалися. Американці були якимись дуже розкутими, привітними й відкритими.
Сюди їдуть навіть із Каліфорнії
Вийшовши з міста, перед нами відкрилася вся долина. Належало пройти її до протилежного кінця. Унизу проглядалося щось схоже на стежку — вирішили триматися її. Уже тоді було зрозуміло, що йти доведеться чимало.
Унизу на нас чекали колючки, пізніше стежка розчистилася — йти стало легше. Було спекотно, довкола кросівок здіймалися хмаринки рудувато-червоного пилу. Знову арганові й оливкові дерева, фінікові пальми, річечка. Хотілося дійти до табору засвітла, тому крокували досить швидко. Перед самим заходом сонця дісталися вже знайомих озер з бірюзовою водою. Футболка була мокра, шкарпетки вологі й руді від пилу — питання «купатися чи не купатися» навіть не ставилося. У табір прийшли вже в темряві під вітальні оплески «матрацників». 🙂
Навігатор показував 24 пройдених кілометри.
День 8
Сьогодні переїжджаємо в Ес-Сувейру. Зібрали табір, зібрали сміття, завантажилися в мікроавтобуси і вирушили. Після вчорашнього переходу м’язи приємно нили. Знову якісь місцеві крамнички зі спеціями, медом, аргановою олією і навіть подрібненою сурмою для підводки очей і брів. А потім ми їх побачили — «літаючих» кіз. Коли їжі на землі не залишалося, кози лізли на дерева об’їдати їх верхівки. Мда… «Жити захочеш — не так розкорячишся» (С).
Коли внизу їжа закінчується — кози лізуть на дерева
З’явився океан. Ми зупинилися на високому березі. Ніхто не купався. Хвилі були такі високі, що я засумнівався, чи взагалі можна купатися в Марокко. Поки я насолоджувався краєвидами, колеги вже роздягнулися і бігли назустріч багатометровим хвилям. Довелося й мені рушити вперед, вдаючи, що не страшно. Слава Богу, до тих височенних хвиль ніхто не дістався, але й цього купання вистачило, щоб на березі зібралися іноземці й дивно дивилися на «групу в смугастих купальниках».
Після обіду дісталися Ес-Сувейри, оселилися в жахливому готелі (краще б я спав у наметі) й пішли на набережну. Тут гуляло багато людей, усі чекали на захід сонця. І ось почало темніти. Захід був захопливий!!! Яскраві кольори, чайки, старовинні стіни й башти, величезні хвилі прибою. Незабутньо!!!
А ввечері була вечеря на даху якогось закладу. В одному кутку красувалася купа натурального г…, в інших кутах — послід чайок. Чому я звідти не пішов — і досі для мене загадка. Коли почали приносити рибу й морепродукти, настрій покращився. Їжі було надто багато. Повечерявши, всі стали набагато добрішими й веселішими. Але інтер’єр закладу… Це теж було незабутньо! 🙂
День 9–10
У нас півтора дня відпочинку в Ес-Сувейрі. Ми гуляли від самого світанку — намагалися побачити рибалок, які вирушають у море або повертаються з уловом. Прогулювалися старовинними фортечними стінами, пляжами, вузькими вуличками Медіни.
День 9–10
У Медіні Ес-Сувейри було набагато приємніше, ніж у марракеській. Білі стіни, вікна, пофарбовані яскраво-синьою фарбою, різьблені віконниці — усе це справляло дуже приємне враження. У вузьких проходах біля готелю тинялися молоді марокканці й пропонували купити марихуану чи гашиш.
Увечері — ще одна фотосесія на набережній. Поки я чекав на захід сонця, підійшов хлопець із лотком печива й тістечок:
— Солодощі?
— Ні, дякую.
— Гашиш???
— … 🙂
Коли я відмовився і від наркотиків, він почав вгадувати, звідки я приїхав. Після цього він геть забув, що має працювати, поставив лоток зі смаколиками й почав розповідати мені «про життя». Як виявилося, щодня Абдулла платить по 50 дирхамів місцевим поліцейським, щоб йому дозволяли торгувати на набережній. Якось хтось «настукав» на нього через гашиш, і поліція забрала всю його виручку — близько 500 дирхамів. Дізнавшись, що я їду до Касабланки, сказав, що Касабланка не дуже цікава, а на будівництво знаменитої мечеті Хасана II з кожної марокканської родини збирали гроші у добровільно-примусовому порядку — і лише король Мухаммед VI не заплатив ані дирхама. Розповідав, що в Марокко немає роботи, що нещодавно кілька випускників університету, не знайшовши праці, вчинили самоспалення в Рабаті. Дивна була розмова. Торговець гашишем скаржився на короля й поліцію. Поряд стояла добре вбрана марокканка й, здавалося, уважно прислухалася. Мені здалося, що не просто так — у Марокко за критику короля можна й у тюрму потрапити.
Сцени біля моря
Я вирішив переселитися до готелю, де зупинилися дівчата, і спати на даху в спальнику. На диво, було досить тепло. Бабуся, господиня готелю, вночі приходила перевірити, чи я не змерз, і навіть сама перенесла мій рюкзак під навіс (я так і не зрозумів, навіщо). Ще вночі прийшов кіт і спав поруч.
Потім була поїздка комфортабельним автобусом до Марракеша (квиток — 70 дирхамів + 10 дирхамів за багаж). У Марракеші я попрощався з іншими учасниками подорожі й поспішив на поїзд до Касабланки. Цього разу місць вистачало, і можна було трохи подрімати. Але виявилося, що Casa Voyagers — не кінцева станція, тож я знову ледь не поїхав кудись невідомо куди.
Готель Al-Walid був навпроти вокзалу, оформлення зайняло десь дві хвилини (разом із витягуванням паспорта та роздрукованого бронювання з глибин рюкзака), і ось я вже в номері. Найбільше мене цікавила біла ванна та душ — нарешті можна було нормально помитися!
День 11
Зранку — сніданок із незмінним апельсиновим фрешем. До обіду я планував відвідати мечеть Хасана II і маяк. Було холодно. Люди оберталися, коли я йшов вулицею — але яскраво-червона фліска була єдиною більш-менш чистою річчю, яка не пахла димом. Назв вулиць знову не було, тож я йшов до океану майже навмання. Пил, затори, сірість, непоказні будівлі — Касабланку справді важко назвати гарним містом.
Приблизно за півтори години я дійшов до мечеті. Вона розташована на невеликому мисі й ніби виступає в море. В інтернеті писали, що вона вміщує до 25 000 вірян. Перевірити не вдалося, бо було ще дуже рано, і мечеть була зачинена. Мозаїка, граніт, візерунчасті двері й величезна площа виглядали грандіозно. Невже король не дав жодного дирхама?..
Зайшов до маяка. Знову — величезні хвилі, неспокійні, — купатися тут я б не наважився. Час було повертатися до готелю, щоби встигнути виселитися до полудня. Я намагався зупинити таксі. Зупинилося одне; водій сказав, що йому не по дорозі, й поїхав далі. Я рушив пішки. Таксист зупинився на червоне світло й запросив мене в машину. Начитавшись відгуків про хитрих місцевих таксистів, я намагався з’ясувати, скільки коштує поїздка. У відповідь почув: «Гратіс!» Все ще сумніваючись, сів у машину. Поки їхали, намагалися розмовляти: я — ламаною англійською, він — французькою. За два кілометри таксі зупинилося — водій просто підвіз мене до перехрестя, де легше спіймати інше авто. Не взяв ані копійки! А я забув його ім’я. 🙁
Касабланка й Океан. До готелю дійшов пішки. Футболка знову була мокра. Після виселення востаннє пообідав гарбузовим супом і таджином і побіг на вокзал. Поїзд запізнився на 40 або 50 хвилин, але часу було достатньо. Загалом марокканці дуже неквапливі — це варто враховувати, якщо поспішаєш на автобус, поїзд чи літак.
В аеропорту було багато людей, а сидінь — мало. Довелося дістати сидушку й сісти на підлогу. Звідси можна було спостерігати за тими, хто їде й проводжає. Діти каталися на візках для багажу, дорослі прощалися. Добре вдягнені люди — спокійно, бідні — більш емоційно: довго обіймалися, іноді плакали. Батьки в стоптаних черевиках проводжали дітей і ще довго стояли перед зачиненими дверима…
У зоні вильоту я зустрівся з дівчатами з походу. Вони вилетіли з Марракеша ще зранку й увесь день просиділи в транзитній зоні. Залишки дирхамів у дьюті-фрі можна було витратити тільки на марокканські товари. Було вирішено купити шалено дорогі солодощі й «знищити» їх разом із кавою. Солодощі виявилися не дуже, але потішила реакція касирки на замовлення двох американо й одного капучино: «Жуж американо енд ван капуччино».
Нічний переліт — «Ось і закінчилось тепле літо!» 🙂
