Графік роботи
Пн - Пт з 9:00 - 18:00
Пн - Пт з 9:00 - 18:00
Графік роботи
Пн - Пт з 9:00 - 18:00
Тури
Статті

Лікійський шлях. Звіт про похід у жовтні 2012 року. Частина 2.

Продовжуємо наше оповідання Лікійському шляху (тут 1 частина)

Лікійський шлях. День 7. Улупінар

Після нічної зливи вставати було зовсім некомфортно. Все навколо було сирим і холодним. Випрані речі, звісно, не висохли. Пастухи принесли сухі шишки та палаюче полінце, допомогли розпалити вогнище. Варто зазначити, що ми їх про це не просили, але тут дуже гостинні люди.

Турок, про якого я писав раніше, після їжі напоїв нас чаєм. Він дуже цікава людина, знає кілька мов і, за його словами, працює фотографом. Йому дозволили жити на цьому місці разом з котом. На його хатині висять вироби з кістки, які він продає всім охочим за 40-120 євро. Німецькі туристи охоче купують.

За бажанням, на знак вдячності за гостинність, можна залишити трохи грошей у коробочці на хатині. Це не обов’язково, але ми це зробили. Поки снідали, через табір пройшло кілька груп з німецькими пенсіонерами. Вони бадьоро йшли там, де ми практично повзли. В одного літнього німця майже не розгиналися коліна, але він йшов нарівні з іншими. Одразу згадується відомий анекдот про альпіністів, які з неймовірними труднощами піднялися на неприступну гору, сіли випити пива, а тут дійшла бабуся за пляшками…

Справедливості заради, варто зазначити, що всі вони ходять налегко, без важких рюкзаків і з трекінговими палицями. Це взагалі стиль ходьби всіх закордонних туристів – вони ходять з легкими рюкзаками, з мінімумом спорядження від готелю до готелю. По стежці ходять німці, англійці й навіть австралійці.

Від табору йде досить комфортний спуск до села під назвою Бейчик (Beycik). У Бейчику є невеликий магазин, де можна докупити продукти, хліб, айран і перекусити. У магазині ми знову зустріли “четвірку”. У них змінилися плани, і вони вирішили швидше дістатися до моря й піти трасою, а не стежкою. Як на мене, це невдалий варіант – йти по асфальту важче, ніж по гірських стежках.

Відсутність води позначилася і на біорізноманітті. Це водночас і гідність, і недолік. З одного боку, ми не зустріли жодного скорпіона, чому всі члени групи (крім мене) були раді. З іншого боку, на шляху від каньйону до Гедельме ми не зустріли жодної черепахи, яких навесні тут повно. Змій, до речі, теж не зустріли, хоча я і розраховував на них. З цікавих тварин були лише агами і гекони, дуже спритні.

На шляху від Бейчика до села Улупінар ми надолужили згаяне і зустріли одразу дві черепахи. Одразу за Бейчиком стежка проходить через чиїсь сади з кам’янистим ґрунтом і колючими кущами. На цій території ми їх і зустріли. Одна менша й дуже спритна, інша зовсім велика і панцир весь у шрамах – мабуть, багато пережила.

Стежка в цих місцях досить складна. Неприємні спуски стали ще складнішими через дощ. Тож частину часу всі йшли мовчки. Але краєвиди тут чудові, точніше, краєвидів немає – стежка йде лісом, але сам ліс один із найкрасивіших у моєму житті.

На всьому протязі маршруту стежка часто проходить через чиїсь сади й присадибні ділянки. Тут було те саме. Ми відкрили хвіртку, пройшли через молодий сад і зупинилися на обід біля мармурового басейну. Басейн знаходиться біля красивої ущелини з гірською річкою, платанами та іншими красотами. Вода в нього надходить прямо з річки. Тут же ми під великими ялівцями та платаном перечекали зливу.

А далі почалися головні спокуси осінньої Лікійки – гранати. Навколо розкинулися сади з гранатами розміром із людську голову. Ростуть вони на жахливому ґрунті, але чудово себе почувають. Скрізь є зрошення. З одного саду вискочив місцевий мешканець і пригостив нас кількома гранатами. Далі ми рвали їх самі, не в садах – вони тут скрізь ростуть як декоративні дерева. Гранати ще не дозріли, але були смачні та солодкі. Їх тут дві різновиди – рожеві з товстою шкіркою і світлими зернами (їх привозять до нас) і з білуватою тонкою шкіркою і дуже солодкі всередині. Другі дрібніші й тріскаються на дереві. Судячи з усього, такі тут не цінують.

Так, поїдаючи гранати, ми дійшли до села Улупінар (Ulupınar). Головною особливістю Улупінара є численні форелеві господарства, а також численні ресторанчики, де цю форель можна скуштувати. Деякі ресторани розташовані прямо на воді, інші просто в красивому місці. Ми вибрали ресторан із гарним видом на ущелину з платаном.

Ціни в ресторанах невисокі, так порція форелі (одна порція – одна риба) коштує 10 лір (45 грн або 6 доларів). До риби подали смачний лаваш, чотири різні закуски та салат із трьома соусами (оливкова олія, гранатовий соус і щось на кшталт бальзамічного оцту). Плюс безкоштовний чай, що приємно).

Поруч із Улупінаром протікає річка, біля якої є хороша рівна галявина для табору. Місце гарне, зі скелями, що нависають, і гарним руслом річки. Річки, як і очікувалося, не було. Русло пересохло. Втім, до води йти було недалеко. За Улупінаром ми знову зустрілися з українською групою, але вони планували ночівлю на горі Янарташ, поруч із вогнями. Там ми й домовилися зустрітися ввечері. Поставили табір, викупалися далі по річці, там, де вода виходить з-під каменя і пішли до вогнів Химери.

Вогні Химери на Лікійському шляху

Отже, після форелевого ресторану в Улупінарі ми зупинилися на березі річки. Ми розбили табір, викупалися у відгалуженні річки, переодяглися і вирушили на вершину гори дивитися вогні. Іти довелося вже в темряві. Навколо похмурий ліс, ліворуч обрив, дика вологість, тож іти було зовсім не нудно:)

На вершині й схилах гори Янарташ (Yanartaş – у перекладі Палаючий камінь або Вогняна гора) з-під землі щонайменше 2500 років 365 днів на рік горять вогні. Прямо між камінням виривається природний газ, який запалюється сам по собі. Інша назва гори Химера, пов’язана вона з міфами, повторювати які не має сенсу. Про гору згадується у багатьох### Лікійський шлях. День 7. Улупінар

По старій туристичній традиції на вогнищах прийнято смажити сосиски. У нас сосисок не було, та й кажуть, що турецькі сосиски рідкісна гидота, тому ми смажили хліб і сало. Місце це фантастичне — красиво горить вогонь, внизу видно вогні Чиралі, а над головою небо з неймовірно яскравими зірками. Але через високу концентрацію газів довго тут знаходитися не можна.

Ранок у поході завжди найважчий час — на наметі конденсат, на вулиці сиро і прохолодно, зовсім не хочеться вилазити з теплого спальника. Примушую себе встати і, поки всі сплять, іду фотографувати русло річки, каньйон та навколишні скелі в ранковому освітленні.

Відсутність води також має свої плюси. Навесні я навряд чи зміг би так пройти по руслу, тим більше річка тут явно бурхлива під час танення снігів. Навколо краса. Прямо зі скель ростуть папороті та цикламені, біля притоку, там де є вода, багато крабів і місцевих жаб, в щілинах спритно бігають агами зі смугастим хвостом.

Проходимо той же шлях, що й увечері, але вже з рюкзаками. У вершини виявляємо ділянки вигорілого лісу, які не було видно вночі. Пожежі в Туреччині трапляються часто.

З іншого боку гори пейзаж різко змінюється. Сосновий ліс і сірі скелі перетворюються на буро-червону породу, ніби обпалена цегла, порослу кривими кущами. Все навколо похмуре і непривітне, повірити в те, що тут колись бігала Химера не складно. Спуск складний і крутий. Усі члени групи час від часу падають, на щастя, без травм.

Внизу вогні більші і вириваються з обпаленої породи сірого кольору. Навколо вогнів розкидані частини давньої будівлі. Поруч із вогнями знаходяться руїни храму Гефеста, бога вогню і покровителя ковальської справи. Нам пощастило і туристів було не дуже багато, але зазвичай їх тут натовпи.

Від Химери і храму Гефеста вниз проходить широка вимощена каменем сходи. Спускатися і, думаю, підійматися по ній складно. Висота сходинок на сходах не менше 60 см. Мабуть, давні турки (греки? римляни?) були гігантами))

Внизу розташований невеликий парк з КПП і сувенірами. На вході (для нас на виході) треба заплатити рекреаційний збір у розмірі 3 лір або щось близько того. КПП можна легко обійти, але в Туреччині все побудовано на довірі і мало хто так робить. Дорога від Химери до Чиралі і навколишній ландшафт схожі скоріше на Африку, ніж на те, що очікуєш побачити в Туреччині.

Чиралі

Пляж у Чиралі (Çıralı) входить до десятки найкращих пляжів світу. Його довжина 3,5 км і він дуже широкий. У північній частині пляж дикий і досить брудний, у середині та південній частині його постійно прибирають. Сама Чиралі — невелике аграрне село, з численними маленькими пансіонами. Традиційно тут відпочивають німецькі туристи, тому росіян тут небагато, хоча і вони є. Місцеве населення в основному знає німецьку мову. Безперечною перевагою Чиралі є наявність двох головних визначних пам’яток — Химери і руїн давнього міста Корікос, який турки рекламують під брендом Олімпос.

Ще однією перевагою Чиралі є те, що це заповідна територія. Тут заборонено будувати багатоповерхові будинки, готелі та ставити намети поза кемпінгами (на північній дикій частині пляжу можна і поставити, що ми і зробили). Усе це завдяки морським черепахам Caretta caretta, які щороку в серпні виходять на пляж для відкладання яєць. Черепахи стали символом Чиралі, тому тут всюди можна побачити їх зображення, пансіонати і кафе називають їх іменем, а рахунок приносять у скриньках у вигляді черепахи))

На пляжі ми зустріли пару українців — “четвірка” розділилася, двоє людей вирішили залишитися на пляжі, а двоє піти далі. Ми розбили табір разом із ними під велетенською кедровою сосною. Поруч, за сто метрів, був табір німців, які приїхали в будинках на колесах. Воду довелося брати у пансіонах, на щастя, турки ніколи не відмовляють у воді. Палити багаття на пляжі заборонено, тому довелося маскуватися з горілкою.

День 9. Олімпос

Окрім природних визначних пам’яток Лікійська стежка багата також і культурними. Чим далі по стежці, тим більше руїн давніх храмів, театрів, фортець.

Спочатку ми планували пройти шлях від Чиралі до Адрасана, потім до мису Гелідонія, від Гелідонії до Караозу і звідти виїхати в Анталію. Під час нашого походу по Лікійській стежці ми скоригували плани і вирішили дістатися до Адрасана, а там радіалками дійти до бухти Сазак і Гелідонії. Але нашим планам не судилося збутися.

У цей день ми повинні були пройти 3,5 км по пляжу, швидко пройти Олімпос, пройти 16 км по горі Муса і ввечері увійти до Адрасана. Йти по піску з важкими рюкзаками під спекою ще веселіше, ніж іти в гору. Тому дійшовши до Олімпоса ми вирішили витратити час і скупатися в морі. Це було помилкою. Одна з дівчат об гостре каміння порізала обидві ноги, одну з них дуже серйозно.

Рома, наш провідник, обробив і перев’язав рану, а потім пішов шукати лікаря. З цим у Чиралі проблеми. Якщо комусь не пощастить і знадобиться медична допомога, то знайти лікаря можна в будівлі пошти. Втім там його може і не бути. Ромі сказали, що лікар буде о 2 годині. Було вирішено залишатися в Адрасані, чекати лікаря, а вже вранці на таксі їхати до Адрасана. Це, до речі, дуже дорого. Спочатку таксисти просили 150 лір (трохи менше 100 доларів) і відмовлялися їхати за меншу суму. Але Ромі неймовірними зусиллями вдалося знизити ціну до 100 лір.

Втім, не все було так погано. Затримка дала нам можливість добре оглянути Олімпос, який ми повинні були пробігти не зупиняючись. Насправді це місто називалося Корікос, а Олімпосом називалася фортеця неподалік. Але зараз це вже не важливо і турки рекламують місто як Олімпос. Історію міста легко можна знайти в інтернеті, скажу лише, що колись воно мало велике значення.

Вхід до Олімпосу розташований у південній частині пляжу Чиралі в місці де в море впадає річка Чирала. Вхід до міста платний і коштує 5 лір. Охоронець майже завжди спить, а о 6 вечора йде зовсім. З іншого боку річки до міста можна вільно увійти через зарості. Але всі платять)

Довгий час Олімпосу не приділяли належної уваги, але зараз турки активно розчищають зарості, в яких зараз знаходиться місто, проводять розкопки і т.д. Тим не менш, більша частина міста досі знаходиться в непрохідних хащах і масштаб міста оцінити важко. Незважаючи на це, місто вражає своєю красою.

Театр у місті був невеликий — на 5000 місць. Зараз він майже повністю зруйнований. По місту в дикій частині часом ходить жандарм і свистить у свисток розганяючи бажаючих безкоштовно сходити в туалет. На пляжі в тому місці їх теж немало, тому не варто ризикувати і встановлювати намет у цій частині пляжу.

О 2 годині лікар так і не з’явився, сказали що буде о 6. Довелося знову топати через весь пляж на старе місце. Увечері, після встановлення табору, всі розійшлися по своїх справах. Ми пішли в один із ресторанчиків, яких тут повно, щоб спробувати місцеві млинці. Млинці називаються гезлеме (Gözleme) і строго кажучи млинцями не є. Це скоріше різновид лаваша з начинкою з картоплі, козячого сиру, варення або меду. У ресторані, який ми вибрали, ніхто не знав ні російської, ні англійської, але за допомогою меню і жестів вдалося пояснитися. На прощання господарі зірвали нам кілька грон винограду, що росли прямо над нами)

Цитрусові в Туреччині дозрівають взимку-весною, тому вони всі були маленькі і зелені. Але за день до цього я з’ясував, що при цьому вони соковиті і солодкі (то звідки ж у нас беруться стиглі сухі і кислі?!!). У Чиралі обширні апельсинові сади і ходити повз них, особливо вночі, одне задоволення:) Хурма теж, хоч і зелена, але солодка і смачна, без натяку на терпкість.

День 10. Адрасан

Ранок видався холодний. З гір насувалися хмари, а з моря дув холодний вітер. Табір потихеньку оживав і раптом пролунав крик. По намету Юлі, однієї з учасниць походу, повз велетенський тарган (якщо кому цікаво, з роду Blaberus). Ранок починався весело)

Рома пішов домовився про таксі, і ми серпантином виїхали на трасу, а потім таким же серпантином спустилися в Адрасан. В Адрасані погода остаточно зіпсувалася. Йшов дрібний противний дощик і помітно похолодало.

У наших планах було залишити рюкзаки у знайомого Роми на ім’я Халім. Але його не було вдома. Трохи посидівши на пляжі ми вирушили на місце стоянки, яка знаходиться в сосновому лісі за смугою пансіонів. І тут погода остаточно дала збій. Почався жахливий злива. Ніби рятуючи нас, на мікроавтобусі з’явився Халім і запросив додому.

Не пам’ятаю, писав я, що у багатьох турків цікавий стиль життя. У них є два будинки — один комфортабельний, з усіма зручностями, в ньому вони живуть узимку. А другий літній у вигляді якогось халупи, з зручностями на вулиці та іншими радощами. У цьому будинку вони живуть влітку, коли більшу частину часу витрачають на роботу. У такий будинок нас і привели.

У Халіма влітку багато роботи — у нього є апельсинові та гранатові сади, дві яхти, на яких він вивозить дайверів і багато чого ще. Ми сіли на веранді його будинку і Халім висипав на піднос купу гранатів і зеленуватих апельсинів, а його дружина приготувала чай. До речі, якщо хто не знав, то чай у Туреччині доливають постійно, а якщо людина вже не хоче пити, то треба просто покласти ложечку зверху на чашку. Якщо цього не зробити, то чаєм можна упитися) Загалом це типовий показник гостинності та доброзичливості Турків.

Скориставшись перервою в дощі, ми, з животами щільно набитими гранатами, пішли встановлювати табір (на попередній фотографії). Одразу після встановлення знову пішов злива і про радіалку до бухти Сазак не могло бути мови. Але цілий день лежати в наметі теж не справа, тому ми вирішили прогулятися до дикого пляжу біля підніжжя гори Муса. Гора Муса, яка в тумані нагадує щось японське або китайське. Саме її ми повинні були пройти за день до цього. Пляж в Адрасані хороший, не такий великий, як у Чиралі, але більш затишний. Взагалі Адрасан — це тепер моє улюблене місце в Туреччині)

Сам Адрасан — це невелике сільськогосподарське селище, з головною вулицею вздовж пляжу на якій розташовані ресторани. Адрасан поки ще не найрозкрученіше місце в плані туризму, тому туристів там мало, переважно німці, і дуже затишно. Під горою Муса безліч печер. Деякі з них природного походження, деякі штучні. Є природна печера з прісною водою. На фотографії вище підковоноси в штучній печері. Раніше в ній добували нікель і, як потім сказав Халім, нам пощастило, що ми не пішли по ній далі — печера закінчується вертикальною шахтою.

Біля дикого пляжу часто “паркують” яхти. Місце надзвичайно красиве. З гори ми спустилися вже за темноти. В одному з магазинів ми зустріли туриста з Полтави, він йшов разом із групою з десяти людей, я про неї писав раніше, з Чиралі до Адрасана. Через дощ вони розділилися. Він сидів і чекав на групу. Ми домовилися, що якщо групу він не дочекається, то ночуватиме в нашому таборі. Не прийшов. Запам’яталася його фраза про спілкування з продавцем:

  • Він мене не розуміє, я його — весело!

В цілому безперервна злива не сильно зіпсувала нам настрій. У пейзажів Адрасана особливий шарм у дощ, а вода в бухті така ж лазурна, як у сонячний день. Адрасан прекрасний.

День 12. Гелідонія

За день до відбуття в Анталію на порядку денному у нас була радіалка до мису Гелідонія. Так вийшло, що вийшли ми пізно. Всю ніч по табору бігали кабани, ухала сова і хтось ще. Вранці, ще до виходу, в табір на тракторі заїхав Халім, привіз сумку гранатів і апельсинів, і запросив нас увечері на яхту для спільного застілля) Так що нам необхідно було поспішати, тим більше шлях до мису неблизький.

Початок шляху представляє собою звичайну ґрунтову дорогу, серпантином піднімається по лісу. Тут ми і розслабилися. Потім невеликий підйом із чудовими краєвидами на Адрасан. Відразу за підйомом скеля, з якої відкривається перший вид на острів Сулу Ада — Sulu Ada, що в перекладі означає Водний Острів. Далі стежка в’ється над скелястим берегом на 100-200 метрах над водою. Вона не дуже складна, але постійні спуски і підйоми, осипи і колючі дерева, які необхідно обходити, сильно виснажують. Плюс до всього сильна спека.

До самого маяка ми не доходимо — мало часу. Фотографуємо з гори. Там же і обідаємо. Мис Гелідонія (Gelidonya Burnu) — це найпівденніша точка анталийского узбережжя.

Летимо назад. Не всі з групи витримують темп, люди буквально падають на камені. До кінця обессилі приходимо в табір. Вже темно. Зустрічаємося з Халімом, купуємо пляшку раки і рибу тільки що виловлену з моря. На яхті Халім обробляє макрель, смажить її в маслі з лавровим листом, а ми готуємо салат. Смачнішу і свіжішу рибу я, мабуть, ніколи не їв.

Яхта плавно погойдується, хвилі накочуються на берег, навколо аромати помідорів, перцю і риби. Це остання ніч походу.

Вранці наступного дня ми виїжджаємо. Скупавшись у морі ми вшестеро набиваємося в маленьку машину і стрімко мчимо по гірських дорогах. Рому жалить велетенська оса. Розміром із шершня. Я думаю — це сколія. Прощаємося з Лікійською стежкою. Біля отогара прощаємося з Катею і “поплившем” від отрути оси Ромою.

У нас ще три дні в Анталії. Наша готель знаходиться десь біля Старого міста. До нього від Отогара йде автобус №91. Це ми дізнаємося від місцевих, тому що розібратися зі схемою на зупинці неможливо. Виходимо біля воріт Адріана і за схемою шукаємо готель. Її немає. Тобто будинок де вона має бути є, а готелю немає. Англійської, тим більше російської, в околицях не знає ніхто. Жестами питаю у таксиста як пройти, показую схему і адресу турецькою. Він за свій рахунок дзвонить у готель і так само жестами показує як пройти до неї. Усі намагаються допомогти. Після України це вражає. Виявляється букінг помилився на 2 квартали і намалював неправильну схему. Весело)

Увечері гуляємо по вуличках, фотографуємо захід і їмо лукум. Так закінчився наш похід Лікійською стежкою, але не наше перебування в Туреччині.

ЧАСТИНА 1.

Опубліковано 29 Листопадаа 2012
НАПРЯМКИ
НАПРЯМКИ
Види походів
Види походів
Блог Прокат КОМАНДА Розклад походів Контакти