Чуйно гори сплять, Південний Хрест заліз на небо… | Звіт про похід до Перу
Нещодавно мені довелося побувати у захопливій подорожі Перу. Дивовижні Анди з крутими схилами та гострими вершинами. Загадкові інкські міста Ольянтайтамбо, Чокекирао і, звичайно, фантастичне Мачу-Пікчу з незрозумілими спорудами та абсолютно неймовірною енергетикою. Столиця інків Куско (в перекладі з мови кечуа — «Пуп Землі») з вулицями, вимощеними річковою галькою, колоритними жителями та чистим гірським повітрям. Столична колоніальна Ліма — 11-мільйонний мегаполіс, заснований іспанським конкістадором Франсіско Пісарро, з чудовими католицькими храмами та особняками у креольському стилі — оригінальному міксі іспанських та індіанських архітектурних традицій.
Хочеш — коку, хочеш — куй…
Сама дорога до Перу, досить виснажлива з купою пересадок і стикувань, займає близько двох діб — Київ-Франкфурт-Каракас-Богота-Ліма-Куско. По прильоту до Куско на висоту 3500 метрів на нас відразу напала зла «гірська хвороба», або, науково, гірська недуга, пов’язана з браком кисню — навіть при мінімальних навантаженнях усі страждали від головного болю, нудоти та задишки. Недугу ми побороли завдяки чаю з коки, цілющим таблеткам, а скоріше за все, просто внаслідок акліматизації. Хоча у деяких «гірська хвороба» на високих перевалах все ж повернулася.
До речі, про коку — вона тут усюди: чай з листям коки, цукерки з кокою. Продається змелена кока, яку додають довільно в будь-які страви. Наркотичної дії цього дивного зілля ми не відчули, єдиний ефект — сухість у роті.
Трохи про перуанську їжу. Національною стравою є смажене морське свиняче порося, яке називається куй. У ресторанах практикується абсолютно жорстока практика: маленькі безневинні свинки утримуються в клітці, і кожен відвідувач може вибрати вподобаного поросяти з метою подальшого поїдання. Популярні також страви з альпаки — парнокопитного, схожого одночасно на верблюда і ламу. Вражає достаток тропічних фруктів: по місцевому ринку ми ходили з відкритими ротами, адже верх екзотики для нас — це маракуя і папая, а тут — абсолютно унікальні за кольором і формою дари природи, солодкі і соковиті, назви яких ми так і не дізналися. Навіть добре знайомі банани й ананаси мали зовсім інший смак, адже тут вони надходять у продаж безпосередньо після збору, а не піддаються тривалому транспортуванню в недозрілому вигляді.
Мачу-Пікчу: місто-загадка
Оскільки я маю деяке відношення до роботи з охорони культурної спадщини, мені було цікаво не тільки своїми очима побачити місцеві історичні пам’ятки, але й оцінити ступінь їхньої збереженості та використання, говорячи бюрократичною мовою, як туристично-екскурсійного ресурсу. І це, перш за все, стосується міста-загадки — таємничого Мачу-Пікчу (у перекладі з кечуа — «Стара вершина»). Щось про імперію інків нам відомо ще з дитячих книжок. Фразою «Ama sua, ama quella, ama lulla» («Не бреши, не кради, не лінуйся») п’ятсот років тому вітали кожного, хто входив до столиці імперії. Лінь вважалася тут смертним гріхом. У цій середньовічній країні практикувалися обов’язкові колективні роботи на загальне благо — дороги та зрошувальні канали будували спільно, від цих «суботників» звільнялися тільки жерці бога Сонця. Інки, як відомо, не знали колеса, і дороги використовувалися, в основному, гінцями — бігунами на довгі дистанції. Це вони доставляли новини й накази правителів по всій імперії за допомогою особливого вузликового письма, що досі не розгадане.
Що ж стосується Мачу-Пікчу, то достеменно не встановлені ані мета його будівництва, ані склад населення, ані навіть початкова назва поселення, яке існувало до середини XVI століття і було відкрите лише в 1911 році професором Єльського університету Хайрамом Бінгемом. Нині дискусії щодо процесу створення та функціонування палацових споруд, храмових комплексів та оборонних споруд продовжуються серед істориків, археологів та архітекторів. Стан цього унікального пам’ятника винятковий, адже доступ бажаючих сюди здійснюється практично як на охоронюваний військовий об’єкт — заповнюються анкети, пред’являються паспорти. Заборонено відвідувати Мачу-Пікчу з великими рюкзаками та їжею. Пильні доглядачі контролюють кожен крок екскурсантів, не дозволяючи залізати на кладку, смітити, підходити близько до обривів. Після отримання статусу Світової Спадщини ЮНЕСКО було прийнято рішення обмежити кількість відвідувачів до 2500 туристів на день.
Дістатися до стародавнього міста можна лише залізницею, яка проходить вузькою ущелиною, автомобільне сполучення відсутнє. Дві з половиною години ми йшли по шпалах туди й назад, адже квиток на поїзд коштує досить дорого, та й сам вхідний квиток для відвідування Мачу-Пікчу обійшовся недешево. Перуанці дуже дорожать своєю «історичною перлиною», усвідомлюючи її унікальність і винятковість. Звісно, в Криму теж є чим пишатися і що показати гостям, але для цього потрібні, як це не банально, не лише гроші, а й патріотизм, самоповага і любов до рідної землі.
Суперечка про картоплю та небезпечні комахи
Жителі Перу, включаючи мешканців місць туристичного паломництва, практично не володіють англійською, спілкуючись іспанською або мовою кечуа. Доводилося підключати уяву і кмітливість та переходити на мову міміки й жестів. Дивно, але вдавалося пояснити місцевим аборигенам, що ми хочемо поїсти смажених яєць чи відвідати книжковий магазин.
Цікавий факт про взаємини перуанців зі своїм найближчим сусідом Чилі розповів наш гід у Лімі — виходець із Росії, який багато років прожив тут. Перу і Чилі, де живуть надзвичайно схожі за культурою і традиціями народи, відстоюють свою самобутність і винятковість, і ставляться одне до одного, м’яко кажучи, з недовірою. У XIX і XX століттях сусіди неодноразово вступали у військові конфлікти за контроль над
торговими шляхами, територіями та родовищами селітри. Досі між ними ведуться справжні наукові суперечки щодо походження… картоплі — кожна з країн відстоює право називатися батьківщиною цього коренеплоду.
Це був повноцінний дев’ятиденний гірський похід у Перу — їжу, намети, газ ми несли на собі. Характерна особливість біляекваторіальних діб — короткий світловий день, тому наша дружна компанія вставала о четвертій ранку, адже о шостій вечора миттєво наставала темрява, часто траплялися й тропічні зливи з громовицями. Складність становили великі перепади висот: практично щодня наша група спускалася і піднімалася більш ніж на кілометр. Ніхто не очікував, що в горах буде настільки тепло.
