Як я провів цю зиму… | Звіт про сходження на гору Тубкаль взимку
Деякий час тому я вигадав для себе нове правило: влітку подорожувати в зиму, а взимку, відповідно, в літо, теж у зиму. Дотримуючись цього правила, Новий рік я вирішив зустріти в Африці, де вдень тепло, а вночі несподівано прохолодно.
Цього разу в планах був триденний трекінг по мальовничих районах, потім відвідування місцевого “притулку”, сходження на гору Тубкаль (4165 м) – найвищу точку Північної Африки. Високий Атлас – одна з найкрасивіших гірських систем світу, якщо забути про той факт, що гори прекрасні всюди.
Не чекаючи Нового року, ввечері 30 грудня, ми прилетіли у славне місто Марракеш. Знайомство з містом було неоднозначним: доїхати до готелю ми не змогли, зате нас довезли до місця, звідки до готелю можна було дістатися. Вночі, обговорюючи маршрут, дізналися, що як новорічний подарунок випала рекордна за багато років кількість снігу, тому доведеться йти через копальні Морії, змінюючи маршрут.
Наступні три дні були зайняті трекінгом по мальовничих районах. Землеробство в гірській і горбистій місцевості – вкрай клопітка справа, але деякі схили терасовані й виглядають досить акуратно.
Гори Високого Атласу разюче відрізняються від звичних азійських і європейських гір своєю пустельністю, екзотичними рослинами, кактусами і червонуватим відтінком ґрунту.
Наприкінці третього дня нам належало перетнути хребет і спуститися на рівнину до місця ночівлі. Тут варто зазначити, що всі учасники походу були в цьому районі вперше… А тому, неправильно розрахувавши час, довелося кілька годин стрибати з ліхтарями по засніженому схилу.
Четвертий день був досить комфортним, особливо порівняно з попереднім. Звивистим серпантином ми попрямували в широко відомий (у вузьких колах) містечко Імліль, яке є центром для багатьох мандрівників у цих горах. Не всі учасники походу були підготовлені до руху по льоду і фирну, тому довелося скористатися послугами прокату в марокканських альпіністів. Ух, чого нам тут тільки не намагалися продати: дві кішки на ліву ногу кожна, іржаві кішки, кішки з пом’ятими зубами… (коли я на наступний день одягнув свої особисті Petzl, радості моїй не було меж).
Вже наступного дня, вище Імліля, нас радо зустрів місцевий притулок. Під час відвідування Марокко склалося враження, що все найкраще там залишилося від французів, які господарювали тут ще кілька десятків років тому. Притулок не був винятком. Будівля цілком готова вмістити близько 70 людей, ну а всередині, як і годиться, панує позитивна інтернаціональна атмосфера.
Гора була прихильною до нас, і сходження разом зі спуском у притулок зайняло у нас близько 7 годин. На вершині, як годиться, відкривається панорама неймовірної краси. Далі, як годиться, ми з небезвісним Сашком Чорним трохи пострибали з прапором. Єдиним інцидентом під час спуску була зламана трекінгова палиця під час вдалого «зарубання». Ще чотири години – і ми вже потягували солодкий м’ятний чай, сидячи на диванчиках.
Строго кажучи, на цьому місці закінчується похід і починається культурний відпочинок: пам’ятки, музеї, парки, бари і більш тісне знайомство з місцевим колоритом.
Заїхавши в Марракеш, ми вирушили в легендарну Ес-Сувейру – місто синіх човнів і безстрашних рибалок, яке розкинулося на узбережжі Атлантики. Місто являє собою форт, для якого військова служба давно завершилася, і почалося нове туристичне життя.
Решта відпустки була витрачена на відвідування Марракеша і Касабланки. Думаю, фотографії розкажуть про ці міста більше, ніж текст.
Подорожуйте, це окрилює 🙂
P.S. Окрема подяка за фотографії Олексію Корнілову. Звіт Сергія про наш новорічний похід у Марокко.
