Де час уповільнює рваний біг | Відгук про похід на Казбек

Я віддаю перевагу сідлу перед трамваєм, зоряному небу – перед дахом. Незнана важка дорога для мене миліша за будь-яке вимощене шосе, а глибокий світ природи – куди приємніший за метушню міст.
(Джон Кракауер)

Настав знаковий момент, коли вже потрібно було перетнути простір і час та зануритись у звичний світ гір, стежок, вершин, снігу й криги, вітру й морозу. Де зоряне небо відкриває всі таємниці всесвіту, де час сповільнює біг…

Світ метушні… Безмежний простір поверхів, будівель і каменю… Ехххх… Безнадійному мандрівникові гір і супутнику вітру нелегко весь час перебувати там, де він гість.

Усе сталося само собою, як і мало статися. Довгий, до божевілля, шлях привів до країни безкраїх просторів і гір. До країни прекрасної Грузії. До величного й неприступного Казбеку.

День змінював ніч, а природа змінювала барви, рослинність і ґрунт. Сонце ніжило своїм м’яким і теплим промінням, натомість даруючи дощ – чистий і прозорий. Його краплі іноді проникали за комір, і від цього по тілу розливався приємний холодок. І все ж приємно бути у тому світі, що близький і милий серцю. Там не відчуваєш дискомфорту, навіть якщо це й є, за визначенням, дискомфорт.

Дивно, але тяжіння гір велике. Вони кличуть, мов за помахом чарівної палички. У них є щось таке, особливе, що неможливо осягнути тому, хто там ніколи не бував. Ех, гори… Любов до вас пронеслася крізь роки, час, дороги, низку подій. Крізь знаки… Шлях до вас тернистий і довгий, але думки чисті, а розум ясний… Ви даруєте відчуття свободи та належності. Відчуття безмежного щастя й радості.

Ніч змінювала день… Яскраві барви квітня поступово залишались позаду. Вже менше пахло травою й зеленню.

Ставало звично холодніше. Світ довкола став сніжно-білим, схожим на казку. Загублений світ вічних снігів і криги. Навколо – тільки снігові шапки… Вітер, що б’є в обличчя колючими голками…

Що вище піднімаєшся, то суворішою й неприступнішою здається сама вершина.

Час від часу ставало дуже спекотно, сонце припікало з такою силою, що здавалося, ніби тебе смажать на сковороді. Далі – вище. Висота вже не здавалася чимось особливим. Хоча спершу й пролітали окремі думки в голові – як подолати відчуття висоти. Можливо – ніяк. Або проявиться, або ні.

Ось і льодовик. Дихання льодовика відчувалося на кожній неприкритій ділянці тіла. Засипаний снігом – льодовик спав, видихаючи холод і неприступність. Обережно й повільно, ніби боячись потривожити цей сон, не позначаючи свого вторгнення в його світ вічної криги, вбиваючи кішки та льодоруб у тверду, мов метал, поверхню, уникаючи падіння в тріщину, льодовик було пройдено.

Скоро знову вечір. Останні 60 метрів до… здаються непереборними. Сильний вітер, що збиває з ніг, заліпляє обличчя снігом… Йти важко… Дуже важко… Час зупинився… Сонячний день завершив свою розповідь… А попереду – непереборні 60 метрів. Трохи вище, десь там, чутно голоси, блимає світло ліхтариків… А ти борешся з цими 60 метрами і стихією.

Ранок… Це, мабуть, найзапам’ятовуваніший ранній ранок. Ранок серед снігів та криги. Схід сонця не змусив себе довго чекати. Сонце повільно підіймалося з-за гірських вершин і хребтів, ковзаючи своїми променями по снігових верхівках, які іскрилися на білій поверхні й переливалися яскравими барвами. Чарівне, казкове видовище… Схід сонця в природі — це щось захопливе й незвичайне. Своєрідне таїнство. Новий день, нове життя, посвята в щось незвідане.

Кисню ставало дедалі менше. Відчуття висоти якось намагалося дати про себе знати. У русі це не позначалося, але от зав’язати черевики було трохи складно. Зав’язав один — посидів, відпочив. Зав’язав другий — те саме. Потрібно працювати. Бо це перевірений спосіб.

Знову боротьба зі снігом, вітром і холодом. Приємна боротьба. Потрібна…

Висота. Сильний сніг і вітер. Втома є. Все так, як і повинно бути. Чай у величезних кількостях і міцний сон. Уночі вітер закінчив своє божевілля, розсіялися хмари і з’явилося зоряне небо. Магічне явище. На це можна дивитися вічно. Зірки вже не здаються такими далекими. Їхнє світло зігріває й вдихає сенс у серце. Думки про вічне. Навколо лише безмежні гори, й їхні іскристі снігові шапки з різноманітною архітектурою на вершинах. Усе, що створили сонце, сніг і вітер, під проводом часу. Ти відчуваєш себе маленькою піщинкою, якій дозволили доторкнутися до незнаного, невідомого й таємного. Дозволили. На знак подяки за це — посилаєш подумки «дякую» в космос. І просиш дозволити ще.

Сніжинка падає на ніс, потім ще одна — на щоку… Знову піднімається вітер. Ти стоїш і дивишся, як він замітає сліди твоєї присутності. І розумієш — ніщо не вічне. Десь там, дуже далеко, люди сплять у теплих ліжках, загорнуті у звичне життя і турботи. А тут, під музику вітру, снігу, що падає, й шепіт величних гір — ти живеш лише мить і згораєш. Бо ось вона — справжня сутність життя, його смак з відтінком кориці і солодко-солоним присмаком на губах.

Гори обіцяли дозволити. В обмін на відданість. Я їх розумію. Вони перевіряють і випробовують на міцність того, хто одного разу вторгся до їх володінь. І так — кожного разу. Ти просиш — вони дозволяють. І тільки тоді розумієш одне: «гори кличуть лише тих, чия душа їм по зросту».

Скоро час перенесе в те середовище, де дозволяє людина, а не природа. Туди, де природа й її краса стають радше не необхідністю, а частиною дизайну. Туди, де все по-іншому, де інші правила.

Сумно…

Але я повертатимусь постійно. Адже я попросила дозволу, а вони пообіцяли. Вони покличуть.