Мелодії Фанських гір

– Ну які можуть бути мелодії в гір, – здивовано спитаєте ви, – у цих холодних вершин-велетнів, що з надмірною гордістю дивляться зі своєї небесної висоти на навколишній світ?

По їхніх крутих схилах стікають струмочки сніжників і льодовиків. Вони здаються гордими й неприступними. Але це лише на перший погляд…

Тільки вслухайтеся в мелодію цих слів: Куликалон, Алаудін, Міралі, Піала, Чимтарга…

Куликалон – і виразно чується переливчастий дзвін дзвіночків. Алаудін – і перед вами заіграла всіма барвами веселки музична лампа Аладдіна. І тут же їй підспівує Піала: ла-ла, ла-ла. Міралі: лі-лі, лі-лі. І як завершальний акорд – дзвінкий удар барабана – Чимтарга!

***

Ось ви піднялися на найвищий перевал Фанських гір Чимтарга, розташований між однойменною вершиною, до речі, найвищою у Фанах – 5487 метрів, і піком-красенем Енергія, і тут же вам заспівали перевальні вітри. І ось уже закружляли під цю музику у своєму дедалі швидшому хороводі сніжинки, запрошуючи самотнього мандрівника покружляти разом із ними.

Але з-за хмар виглянуло лагідне сонечко й танець сніжинок закінчився. Вітер стих. Тиша…

І раптом із наростаючим гулом у клубах снігового пилу зігрітий сонцем сніговий карниз зривається з вершини хребта й мчить униз! Потім ще довго по гірських ущелинах котиться багатоголосе ехо лавинного гуркоту, ніби попереджаючи мандрівників про небезпеку, що чатує на них у горах.

Та ось ехо стихло, на сніжно-льодових схилах весело застрибали сонячні зайчики. Мир і спокій розливається по глибоких гірських ущелинах, на сторожі яких стоять гірські велетні…

Отакими мелодійними звуками ми насолоджувалися під час захопливого походу Фанськими горами в серпні 2016 року, який був чудово організований клубом активного відпочинку «Pohid V Gory» під керівництвом досвідченого командира-інструктора Віталія Лещенка.

І нам став ще ближчим і зрозумілішим глибокий зміст пісні романтика гір Юрія Візбора:

Я серце залишив у Фанських горах,

Тепер безсердечний ходжу по рівнинах,

І в тихих бесідах, і в гучних бенкетах

Я мовчки мрію про сині вершини…

19 серпня

Стрибок із підскоком через три країни – уламки розтрісканого на початку 90-х минулого століття Союзу: Україна – Казахстан – Узбекистан – за допомогою аеробусів Air Astana завершився успішно: я в столиці сонячного Узбекистану Ташкенті. Завтра вже без стрибків, просто по землі, ми переберемося в четвертий уламок Союзу – Таджикистан.

До Борисполя автобусом – вісім годин у дорозі. В очікуванні свого рейсу посидів-почитав в аеропорту, і о 22:30 А-320 взяв курс на Алмати. П’ять годин польоту й о 6:30 за місцевим часом ми приземлилися в «місті яблук».

Я поспішив зареєструватися на свій наступний рейс до Ташкента (усі стали в чергу і я разом із усіма). Тому довелося п’ять годин посидіти в скромненькому залі транзитних пасажирів. На щастя, людей було не так багато, тому вдалося задрімати (у нас ще половина четвертої ранку (чи ночі?)!) у позі «бублика» на жорсткуватих аерофлотовських крісельцях.

Трохи більше години ми витратили на «стрибок» із Алмати до Ташкента. Дивно, але навіть за цей час польоту нас встигли нагодувати бутербродиком (смачним!) і дали запити пристойною кавою.

До речі, під час польоту з Києва до Алмати на вечерю-сніданок (о другій годині ночі!) «частували» навіть приємним сухим вином. Шкода, малувато, звісно: навіть неповний картонний стаканчик…

Якщо ранком у Алмати було комфортні 14°C, то гарячий Ташкент зустрів нас полуденним зном +35°C!

Перше враження від зустрічі з Ташкентом (востаннє я був тут 32 роки тому, повертаючись із гірської четвірки по Тянь-Шаню, під час якої за 17 походних днів «всох» на 12 кг!) зіпсував мені таксист-приватник.

А справа була так.

Зателефонувавши своєму похідному інструктору Віталію (він ще з початку серпня проводить тут свою відпустку), я дізнався, що від аеропорту до хостелу Topchan на «Зеленому базарі» (усього-то 4 км!) можна доїхати за 5 (максимум за 10) тисяч сумів.

Нібито я вже й досвідчений у цих справах – ніколи одразу не погоджуватися на пропозиції, що сиплються з усіх боків із хапанням за руки: «Куди їхати? Давай дешево відвезу!», намагався відбитися від настирливих візників. Але коли один із таксистів запропонував довезти до Topchanа за 5 тисяч сумів, я погодився. По дорозі він тут же почав пхати мені пачку з тисячами сумів для обміну на долари за курсом $1 – 5 тисяч сумів. Я відмовлявся, але потім, щоб не турбувати Віталія, який мав біля входу в хостел позичити мені суми для розрахунку з таксистом, вирішив поміняти $5 на суми. А цей нахаба забрав $5 і каже, що ми в розрахунку! Тобто, замість 5 тисяч сумів він здер із мене $5! А це як не як 30 тисяч сумів – у шість разів більше! Суперечки з ним ні до чого не привели…

Ну, гаразд, Бог йому суддя! До речі, у м’ясному кіоску (тут всюди можна поміняти $ на суми) я без проблем поміняв долари за курсом: $1 – 6 тисяч сумів, хоча офіційний курс в обмінниках $1 – 2,8 тисячі сумів. Непоясненний парадокс!

У невеликому магазинчику поряд із хостелом, куди мене привів Віталій, я одразу накупив персиків, винограду, динь. Ціни на фрукти тут у два-три рази менші, ніж у нас. Усе солодке й смачне!

* * *

Хтось із мудрих сказав, що мистецтво подорожі — це вміння обходитися зайвими речами, взятими замість забутих потрібних.

У мене вийшов трохи інший варіант: я не забув, але погано перевірив перед виїздом. Перед прогулянкою Ташкентом вирішив перевірити фотоапарат і тут виявилося, що в ньому не працює карта пам’яті. Усі мої хитрощі з її реанімації не дали позитивного результату. Довелося замість вільної прогулянки здійснити цілеспрямовану — піти шукати в магазині карту пам’яті. Купив восьмигігабайтну за 27 тисяч сумів.

А ввечері ще з’ясувалося, що я забув узяти бритву. Завтра ми виїжджаємо рано вранці: спочатку до кордону з Таджикистаном, потім в альптабір Артуч. Тож шукати бритву часу не буде — доведеться відпускати бороду.

В альптаборі треба буде критично переглянути рюкзак і залишити зайві речі у водіїв — на зворотному шляху ми повертатимемося тими ж джипами.

20 серпня

«А в цей час Бонапарт переходив кордон…»

Нам теж сьогодні треба перейти кордон — узбецько-таджицький. Виїжджаємо з двогодинною затримкою — вранці Віталій насилу здобув на вокзалі квитки до Самарканда. У нас після Ташкента заплановані екскурсії в славетні узбецькі міста — Самарканд і Бухару.

Шкода, що через свої квитки на літак (на інші дні не було) я зможу побувати лише в Самарканді. Хоча я колись (вже давно!) був і там, і там.

Трохи більше години ми добиралися до кордону, з них — хвилин 15 по Ташкенту. Їхали якимись околицями. Нічого примітного — безликі двоповерхові витягнуті в довжину будинки.

Перехід кордону — це процедура! Спершу була митниця. Потім пішки під пекучим сонцем з ще не спакованими в рюкзаки продуктами в сумках перейшли до шлагбаума паспортного контролю. До нього ~1 км. Потім під тим самим сонцем приблизно кілометр до прикордонного контролю. І тільки після цього ми потрапляємо на таджицьку територію. Там та сама процедура з трьома пунктами контролю повторилася у зворотному порядку. І вже тільки потім дісталися до двох джипів Hyundai, які вже давно чекали на нас і які через шість годин пізно ввечері (вже у темряві, десь о пів на дев’яту) доставили нас в альптабір Артуч — 2220 метрів над рівнем моря. Особливо екстремальними були останні кілометрів 20. Наш водій — ас-шумахер Діма — віртуозно об’їжджав усі камені й вибоїни на гірській дорозі-стежці. До речі, ці останні кілометри дороги мало чим відрізнялися від стежки — лише трохи ширші, щоб могла проїхати машина. Назустріч у темряві фари часто висвітлювали численних осликів, доверху нав’ючених дровами з арчі.

Пізно ввечері в альптаборі за $30 виконали всі формальності реєстрації в Таджикистані.

21 серпня

Вранці вирушаємо на маршрут. Одразу від табору доволі крутий підйом до озера.

Поспілкувалися зі стадом кізочок і овець — і знову круто вгору. Перший ходовий день, початок акліматизації, тому підйом на Куликалонський перевал (3150 м) дається нелегко. Потім різко спускаємося вниз до Куликалонського озера.

Обходимо озеро зліва і вздовж пагористої долини, укритої арчою, добираємося до озера Бібіджанат (висота = 2800 м), на березі якого на нас чекають доставлені осликами рюкзаки.

22 серпня

Від стоянки круто піднімаємося на Алаудінський перевал – 3760 метрів, де на нас чекав сюрприз: погонщики осликів залишили нам на перевалі семикілограмовий кавун, і під холодним пронизливим вітром ми його з’їли!

Одразу на спуску починає сипати невеличкий сніжок із горошинами граду, який переходить у пронизливий до кісток дощ!

Я, звісно, сьогодні помилився: збирався покласти в наплічник штани і фліску, але одразу не поклав, а потім уже було лінь розпаковувати наплічник, підготовлений до завантаження на осликів.

І ось прийшла розплата: у сорочці з короткими рукавами та шортах, мокрий і змерзлий, намагаючись зігрітися, буквально біжу вниз по крутому схилу на максимально можливій швидкості.

Так, черговий доказ: жарти з погодою погані, тим більше в горах.

Добігши до озера, де під навісом біля чайхани громіздилися наші рюкзаки, швиденько переодягаюся в тепле і сухе.

Алаудінське озеро вражає своєю красою. Колір у нього – бірюзово-смарагдово-ультрамариновий. Вода найчистіша. Якщо дивитися з височини, навіть посередині озера видно дно. А глибина там чимала – 16 метрів!

23 серпня

Температура вранці – 8°C, але її підняли теплі привітання нашої Василиси – сьогодні в неї 24-й день народження!

Я не полінувався і проаналізував вік нашої групи, і виявилося, що середній вік 13 (без мене) учасників дорівнює 29 років, з них три дівчини по 24 роки! Тобто я майже у два з половиною рази старший за середній вік усіх інших. Оце так!

Взагалі, мені подобається потрапляти в незнайомі цікаві компанії та знайомитися з новими людьми. А хлопці в групі підібралися цікаві, наче пройшли селективний відбір! Я ще не з усіма близько познайомився, але ті, з ким встиг поговорити, здебільшого програмісти-комп’ютерники.

…Тепер повертаюся до привітання Василиси. Господар чайхани на Алаудінському озері Алі і троє молодих таджиків прийшли до наших наметів і заспівали своєю мовою вітальну пісню на честь Василиси, акомпануючи собі на барабані, роль якого виконувало звичайне відро. Потім вони вручили їй букетик гірських квітів і пляшку таджицького коньяку!

…А далі ми вирушили в дорогу вздовж Алаудінського озера, милуючись його надзвичайною красою.

Підійнявшись на першу морену, підійшли до маленького красивого озера з кристально чистою водою – Піала. Вода в нього стікає з льодовика, тому її температура близько 4-5°C. Але відчайдушні авантюристи, включаючи трьох дівчат (всього їх у групі шестеро), сміливо занурилися в освіжаючу воду. Інші лише остудили ноги в цій крижано-холодній водичці.

Підйом на другу морену, потім на третю, і ми на Мутному озері. Воно (або вони – тут їх два) отримали свою назву через не дуже прозору водичку. На південному березі озера ставимо табір.

Прощаємось з візниками та їхніми осликами. Не вдалося переконати їх доставити наші рюкзаки на перевал Чимтарга – 4750 м. Так, нам завтра не солодко! Треба піднятися на перевал з рюкзаками: з висоти 3500 набрати ще 1250 метрів!

Спочатку у нас був запланований підйом на 4500 та ночівля на льодовику, а потім вже штурм перевалу і крутий довгий спуск по сипухах.

Але через відсутність у багатьох теплих речей (а температура в районі перевалу, як нам повідомили спускаючіся вниз, цієї ночі була 3°C, і це не спека, а мороз!) Ночувати там не дуже комфортно. Тому вирішили напружитися і спробувати за один день піднятися на перевал і спуститися вниз до струмка.

Нехай Бог допоможе нам у наших надіях!

* * *

Взагалі я зробив висновки, що у альпінізму та трекінгу при форс-мажорних обставинах є різниця.

Все справа в тому, що альпініст в екстремальних умовах, якщо немає можливості піднятися на вершину, може спуститися вниз. А в трекінгу у тебе немає такої можливості! Особливо якщо вже пройдений рубікон маршруту. Треба йти вперед на перевал, проходити його, чого б це тобі не коштувало! Це той варіант, коли треба йти тільки вперед!

І ще один нюанс: альпініст бере на сходження спорядження – «залізо» та мотузки, ну і якийсь перекус. В трекінгу ж ти весь маршрут все тягнеш на собі – і спорядження, і котли, і продукти, і особисті речі. Звісно, продукти потихеньку кожен день тануть, але у вазі рюкзака це майже непомітно. І тільки в кінці маршруту, коли все з’їдається і вариться з залишків гречано-рисово-овсяна каша, ти відчуваєш – рюкзак полегшав!

Звісно, альпінізм технічно набагато складніший, але трекінг вимагає більшого напруження фізичних сил.

24 серпня

Сьогодні 25-та річниця незалежності України. Перед сніданком привітав всіх з цією знаменною датою. Після моїх привітань всі одноголосно і голосно аплодували!

Тож сьогоднішнє сходження на найвищий в Фанах перевал Чимтарга (4750 метрів!) ми присвячуємо ювілею незалежності України.

* * *

Вранці термометр показував всього 3°С. Тому швидко збираємося і беремо курс на перевал.

Так, нелегко підніматися з важким рюкзаком по кам’янистому крутих схилах. Іноді від напруги навіть трохи темніє в очах.

Дісталися до «косої полки» – майже як при підйомі на Ельбрус. Вона не дуже крута, але висота під п’ять кілометрів дає про себе знати – кисню не вистачає!

Ось і перевал! Слава Богу, піднялися! Видовище, звісно, захоплююче! Зліва блищить покрита снігом вершина Енергія (5120 м), справа вражає розфарбований червоними кольорами велетень Чимтарга (5489 м) – найвища вершина Фанських гір.

Насичуємось видами-пейзажами, витрачаємо мегапікселі, фіксуючи на пам’ять цю вражаючу своєю величчю красу, і починаємо спуск.

Круто! І в прямому, і в переносному сенсі.

Сипуха, припорошена снігом, з льодовою підкладкою – не злетіти б униз по сніжнику! Все ж таки мудра людина придумала трекінгові палиці – вони дуже допомагають, а на спуску взагалі незамінні. Далі починаються сипучі «ручаї»: ти робиш крок і ковзаєш вниз разом з потоком, другий крок – і тебе несе ще на півметра вниз. Головне – втриматися на ногах і не плюхнутися на «п’яту» точку – піднятися неможливо – точок опори немає, «пливеш» вниз.

Вже в наступаючій темряві знайшли більш-менш рівну площадку для стоянки.

Швидко ставимо табір, швидко вечеряємо і спати! Чесно кажучи, втомлений жахливо…

25 серпня

Так, ну і ночі видалася!

Коли лягали спати, було тихо, на небі приємно мерехтіли зірки.

Але лише з трудом вдалося заснути (перенапруження все-таки!), і тут почалося: вітер завив як гієна в савані і почав тріпати палатку, намагаючись розірвати її як тузик грілку.

Встав один раз, підтягнув растяжки палатки, закріпив надійніше днище, але цього вистачило ненадовго. Довелося ще кілька разів підніматися і повторювати цю процедуру, але все було марно. А ось вже і вставати пора…

Продовжили спуск до озера Велике Алло. І ось нарешті воно нам відкрилося у всій своїй красі!

Такий колір води я бачив вперше в житті. Він змінювався і переливався від бірюзового до смарагдового, а потім до ультрамаринового. Блиснувши золотом при заході сонця, озеро стало синім, поступово темніючи до чорного.

Історія цього озера досить цікава. Якраз цього року йому виповнилося рівно сто років! За історичними мірками – дитячий вік. А утворилося воно в 1916 році після потужного землетрусу в Середній Азії. Скелі обрушилися і перекрили вихід з ущелини. Так утворилося це чудо природи.

Тому, що Фанські гори молоді, каменів тут вистачає. Але на березі Великого Алло це відчувається особливо наочно. Береги його вкриті камінцями-кубиками з десятиметровими сторонами. Складається враження, що тут нагулявся фанський велетень, розкидавши по берегах свої камінці-побрякушки.

Ввечері знову милуємося зоряним небом, намагаючись загадати бажання під падіння чергової зірочки…

26 серпня

Вранці вирушаємо на екскурсію до озера Верхнє Алло.

З місця нашої стоянки важко було зрозуміти, як можна пройти вздовж берега з такими крутими скельними схилами. Але, підійшовши ближче до скель, поступово намацали стежку й обережно перебралися до витоків озера.

Вигляд озера продовжує вражати. Віддзеркалені у воді прямовисні скелі-береги створюють враження, що немає межі між скелями й водою, і скелі продовжуються у воді як справжні. І озеро зменшується до розмірів, у яких скелі вже не віддзеркалюються. Видовище чудове й захоплююче!

Верхнє Алло, до якого йшли приблизно півтори години, звісно, суттєво поступається своєму нижньому тезці. По-перше, воно зовсім невелике, по-друге, вода в ньому одного смарагдового кольору.

60-метровий водоспад, про який згадується в усіх описах, не дуже вражає. Ще дуже рано, льодовики після нічного похолодання ще не прокинулися, тому й водоспад спадає тоненькою струменем.

…Після обіду вирушаємо з Великого Алло вниз. Я вже згадував про береги, усіяні десятиметровими кубами, тому пробиратися між ними зовсім непросто. Тим більше, що стежка завела нас спочатку вгору, і довелося замість спуску ще й набирати висоту в цьому кам’яному лабіринті.

Далі стало трохи легше, але не надто. Спуск кулуаром крутий, кам’янистий, іноді змінюється гострою осипом.

Ситуація ускладнюється ще й тим, що взяті із собою запаси води швидко закінчилися. Сонце пече неймовірно! А русло кулуара сухе! Усі з надією прислухаються, чи не з’явиться гуркіт струмка.

І ось нарешті дісталися витоку струмка.

Та ще й якого витоку! Вода потужно виривається з-під землі й одразу розтікається триметровим потоком!

Втамувавши спрагу, продовжуємо спускатися вниз. Ось нарешті й Мале Алло. Воно ще менш вражаюче, ніж навіть Верхнє. Все-таки мене неабияк вразило диво Великого Алло!

Берег Малого Алло крутий і кам’янистий. Місць для стоянки немає. Попри наближення темряви, продовжуємо продиратися вниз.

Нарешті знайшли більш-менш нормальне місце для наметів. Засинаємо під гуркіт гірського струмка, що мчить поруч із наметами…

27 серпня

Сьогодні останній ходовий день. Нам треба спуститися ще на 750 метрів (учора ми спустилися стільки ж) до кишлаку Газза, звідки завтра нас мають забрати вже знайомі наші бусики Hyundai.

Доводиться кілька разів переправлятися через гуркотливий, уже набравший силу струмок. В одному місці потрапили на крутизну, якою ледве сповзли вниз. Слава Богу, все обійшлося, ніхто не зірвався.

Доходимо до заростей обліпихи. Ягоди, звісно, дуже дрібні, але приємно кислуваті й добре втамовують спрагу.

Дісталися початку кишлаку, де починається курна гірська дорога. Ми протопали нею кілометрів десять, не отримавши при цьому жодного задоволення.

Спустившись нижче кишлаку приблизно на два кілометри, біля кам’яної огорожі місцевого фермера недалеко від джерела з ключовою водою, ми завершуємо пішу частину нашого гірського маршруту.

28 серпня

Ранок прохолодний і вітряний. Швидко збираємо табір і розсаджуємось у вже знайомі нам бусики.

Дорога тягнеться вздовж ущелини, і практично вздовж неї майже безперервно розташовані будівлі кишлаків (одного чи кількох?). Чесно кажучи, хатинки зовсім не вражають: усі однотипні, витягнуті в довжину, обмазані простою рудою глиною.

Добираємось до душанбінської траси й продовжуємо котитися вниз. Так, трохи прикро за рідну Україну! Тут, у гірській країні, з багатосотметровими урвищами вздовж дороги, з нависаючими кам’яними карнизами й осипними схилами, дороги можна вважати майже ідеальними. Ніде не видно ямкового ремонту. І попри небагатство хатинок, що тягнуться вздовж дороги, усе-таки почуваєшся комфортніше, ніж на наших розбитих «дорогах», із особняками, що височіють то тут, то там. Таке враження, що на особняки грошей нахапали, а на дорогу до особняків і простих хат уже не вистачило…

Після п’ятикілометрового тунелю зупиняємось на ланч у вже знайомій нам по дорозі в альптабір чайхані. Дивно, що проїзд через тунель безкоштовний, хоча дорога в деяких місцях платна.

Я згадую тунель між Італією та Францією, коли ми добирались у Шамоні для сходження на Монблан. Там тунель був 11,5 км, і за проїзд через нього з нас стягнули 35 €!

Основна страва, яку нам подавали на ланч (ще були смачний сир, салат із помідорів і огірків, різні напої), — м’ясо баранця, запеченого цілком у тандирі. Шматочки, завтовшки приблизно у три пальці, ледь уміщалися на тарілці. Я давно не їв такого смачного й ніжного м’яса.

А на закуску подали велетенський солодкий кавун…

І ось ми знову на прикордонному пункті Ойбек на межі Таджикистану й Узбекистану. Знову ці кілометрові переходи під палаючим сонцем — друга година пополудні, 37°C спеки! Чесно кажучи, я вже збився з рахунку, скільки там було пунктів проходів-переходів, де вимагали пред’явити паспорт і заповнити декларацію. До речі, між Узбекистаном і Таджикистаном запроваджено візовий режим для місцевих жителів, а для громадян інших країн СНД віза не потрібна.

І ось із розпростертими обіймами нас зустрічає «ватажок» водіїв, який разом зі своєю командою на машинах трохи більше тижня тому підвозив нас до кордону.

Знову ми в знайомому вже хостелі Topchan. Людей тут зовсім небагато. Кажуть, що у зв’язку з 25-річчям незалежності з 20 серпня по 5 вересня в’їзд до Узбекистану суворо обмежено.

Завтра на нас чекає Самарканд!

29 серпня

Система контролю при вході на Ташкентський вокзал найсуворіша — пройшли три серйозні пости з перевіркою паспортів на завершення. І це під час посадки на звичайну електричку!

Учора ввечері посиділи з хлопцями на кухні в хостелі. Так, видно, що це покоління іншої генерації! У міському середовищі вони поводяться зовсім інакше, ніж у горах. Що мене вразило — це знання ВСІМА англійської! (Нас залишилося ночувати в хостелі 12: Іра з Женею «побридувалися» хостелом і поїхали до якогось готелю). Майже всі в групі вільно розмовляють англійською. До нас на кухню підійшов хлопець-швейцарець і ще кілька іноземців, то всі з ними теревенили зі швидкістю кулемета.

Так, хлопці в групі зібралися цікаві, ніби пройшли відбір. Я вже згадував про віолончеліста Маріїнського театру Федора. Іра, яка працює в солідній міжнародній страховій компанії, з дитинства захоплюється танцями, хореографією, театром. Якось виступала зі своїм колективом на сцені Великого Кремлівського палацу перед публікою, серед якої були Єльцин, Лужков та інші VIP. Їй вдалося разом із якоюсь дитячою делегацією на криголамі побувати навіть на верхівці Землі — Північному полюсі! Кілька хлопців — програмісти, є архітектори, проєктанти підводних човнів.

Чесно кажучи, я в їхній молодіжній компанії почувався без знання англійської трохи не в своїй тарілці. Так, вивчення в школі німецької дається взнаки. Все-таки треба зібратися і опанувати хоча б основи англійської. У нас у технічній бібліотеці біля Гірничого університету у вересні починають працювати курси англійської. Треба встигнути записатися після приїзду й обрати час позайматися там.

…І ось ми в Самарканді. На бусику доїжджаємо до палацу еміра Тімура (Тамерлана). Вхід до палацу коштує чимало: ~70 грн. Та ще й екскурсоводові треба було заплатити. На жаль, екскурсовод-узбек нам дістався недобросовісний. По-перше, ми погано розбирали його невиразне бурмотіння, по-друге, розповідав він нецікаво й мало: весь час квапив нас, щоб ми встигли поїсти плову в його улюбленому місці (мабуть, там господарюють його родичі).

Дивно, але плов в Узбекистані можна поїсти в певний час — приблизно з восьмої ранку до першої години дня. Приготований рано-вранці плов з’їдають і більше не готують. Якась дивна комерція!

Прямуємо пішки до комплексу Ель-Регістан, що складається з трьох медресе: Улугбека, Шер-Дор («Ті, що мають тигрів») і Тілля-Карі («Покрите золотом»).

Виглядає Ель-Регістан велично! Але всередині — суцільний базар! У всіх кімнатах учнів медресе (Регістан — це знаменитий духовний університет-медресе) — суцільні сувенірні крамниці, в яких продають різні-всілякі примітивні дрібниці.

Ми зустріли хлопця, знайомого Віталика, Тимура — він нам розповів багато цікавого про історію цього найдавнішого міста — Самарканду вже понад 2750 років! Оглянули комплекс Бібі-Ханим, дружини Тамерлана, а потім довго йшли пішки до мавзолею біблійного пророка Данііла, в якому зберігається частина останків великого святого. Їх було привезено до Самарканда Аміром Тимуром після одного з військових походів у Персію. Довжина гробниці пророка вражає — 17 метрів!

Увечері помилувалися підсвіченим різнокольоровими вогнями Регистаном, а потім — палацом Тимура. Зайшли повечеряти в якийсь ресторанчик, де нам готували (ну дуже довго — більше години!) замовлену нами баранину по-ханськи. Смачно, звісно, але це виснажливе очікування зіпсувало все враження.

Далі наші шляхи розійшлися: я їхав до Ташкента, а всі інші — до Бухари. Я виїхав раніше, попрощавшись з усіма. Але на вокзалі ми знову зустрілися: мій потяг запізнився на півтори години. І це на чотири години їзди з Бухари!

30 серпня

Після напівсонної ночі у потязі (ну що я там поспав — з третьої до п’ятої ранку) дістався до Topchanа і трохи подрімав на топчані.

Літак до Алмати в мене о 14:20. Хотів прогулятися пішки містом до аеропорту (до нього трохи більше чотирьох кілометрів), але щось забарився і довелося ловити машину. Тут це не проблема. Таке враження, що половина ташкентців займається перевезеннями і возить другу половину.

В Алмати намагався переоформити свій квиток, який у мене на завтра (17 з половиною годин очікування!), на сьогодні, на 18:30. Але не тут-то було! Місць в економ-класі не було, тільки бізнес-клас. І доплата за переоформлення — увага! — $620! А якби були місця в економ-класі, то платити треба було б $450! І це при повній вартості квитка Київ–Алмати–Ташкент–Алмати–Київ — $495! Ви щось розумієте?! Я — ні! Цікаво, з якою метою зроблено таке калькулювання? Нічого не розумію!

Пішов до готелю (метрах за сто від будівлі аеровокзалу), оселився в чудовому номері за 5000 тенге ($15) і спокійно дочекався свого ранкового рейсу.

Увечері з’їздив до міста. Жах: автобус їхав з аеропорту до кінцевої зупинки (і весь час містом!) понад півтори години!

Враження від Алмати — так собі. Примітне планування міста — майже квадратні квартали, а вдалині видно засніжені відроги Заїлійського Алатау. Вразило багатство автосалонів і СТО в місті. Є навіть салон Maserati! Це про щось говорить!

Приємно зазначити, що одна з вулиць на в’їзді до міста з аеропорту носить ім’я нашого гетьмана Богдана Хмельницького. Цікаво було б дізнатися історію появи цієї назви.

До готелю повернувся пізно ввечері останнім автобусом.

31 серпня

Ніч, звісно, видалася неспокійною. Незважаючи на втому, дуже часто прокидався. Та й як тут не прокинутися, якщо з інтервалом приблизно п’ять хвилин лунає гучний рев чергового літака, що злітає! Вікна готелю виходять практично на злітну смугу.

Політ до Борисполя пройшов нормально.

В аеропорту зачекав кілька годин автобус і пізно ввечері дістався додому, але…

«Серце залишив у Фанських горах…»

Анатолій Карманов,
Дніпро — Київ — Ташкент — Фанські гори — Алмати — Дніпро