Лікійський шлях. Звіт про похід у жовтні 2012 року. Частина 1.
Лікійський шлях – це пішохідний маршрут по гірській Туреччині, де в давнину знаходилась Лікія. Маршрут був прокладений у 60-х роках минулого століття, а в 1999 році він був промаркований. Довжина маршруту складає приблизно 500 км. Ми пройшли частину шляху – класичну частину по анталийському узбережжю від каньйону Гьойнюк до мису Гелідонія.
Наше подорож по Лікійському шляху
Перший день нашої подорожі ми провели не на стежці, а в Анталії, в її східній частині, в районі під назвою Лара. Район не примітний, я б навіть сказав, нудний. Але у нього є і плюси. Саме тут знаходиться найкращий пляж Анталії – пляж Лара і нижній дюденський водоспад.
Анталія зустріла нас жахливою спекою (в Харкові було вже холодно). Добравшись до готелю, ми пішли на пляж. Пляж дійсно хороший – широкий, з крупним піском і пологим входом. Думаю, в Анталії цей пляж ідеальний варіант для сімейного відпочинку з дітьми. Прийшли на пляж і тут же пішов дощ.
Пляж цікавий ще й тим, що прямо біля нього розташований парк з багатьма дров’яними печами. Будь-хто може прийти і приготувати що-небудь. Цікава ідея. Все це під екзотичними деревами – кедровими соснами, суничним деревом і платанами. В 20 хвилинах ходьби від пляжу знаходиться водоспад Верхній Дюден і парк. Річка Дюден з великої висоти падає прямо в море.
Водоспад, річка і парк приваблюють безліч туристів, в основному німців і китайців. Лежаки на пляжі Лара, так і на більшості пляжів анталийського узбережжя, безкоштовні. Приємне відмінність від України. В цілому перший день був повний контрастів – Анталія нам не сподобалася (потім думка змінилася), але сподобалася природа, а погода була непередбачувана. Так почалася наша подорож.
Другий день. Каньйон Гьойнюк
Другий день нашого походу по Лікійському шляху почався очікуванням групи в аеропорту. Тут стався курйоз – зібралися ми з Машею, наш провідник Рома і дівчина Катя, а двох інших членів групи з Києва немає. Сидимо годину, дві. Всі починають нервувати. Рома посилає смс про те, де ми знаходимося. У відповідь приходить смс з текстом: “Ми зліва від “Бургер Кінга”. Дивимося на закусочну і нікого не бачимо. Всі в шоці. За допомогою переписки з’ясували, що ця пара (Юля і Вадим) прилетіли не на перший термінал, куди прибувають всі міжнародні рейси, а на другий, який знаходиться в декількох кілометрах від першого, і в якому теж є “Бургер Кінг”.
Від аеропорту ходять недорогі автобуси до міста і автовокзалу. Вони знаходяться праворуч від виходу з міжнародного терміналу. До автовокзалу, який тут називається Отогар (Antalya Otogar), ходить автобус №600 і коштує 3,5 ліри. Це досить важлива інформація, тому що вартість таксі в Туреччині не дуже радує. Від Отогара ми сіли на автобус і вийшли трохи не доїжджаючи до Гьойнюка біля дороги, що веде до каньйону.
Територія каньйону і навколишніх гір є заповідником, і тому при вході з кожного відвідувача стягується плата (рекреаційні збори) в розмірі п’яти лір. По каньйону йде широка ґрунтова дорога до входу в вузьку частину. На жаль, сюди дісталася цивілізація і російські туристи.
Перша проявляється у вигляді ресторанчиків і проводів, які псують вигляд і заважають зробити хороші фотографії.
А другі ганяють з дикими криками на квадроциклах і теж заважають фотографувати, тому що біля кожної пам’ятки треба зробити 365 фотографій для “авки вконтактік” і ніякі умовляння на них не діють. Для порівняння, в Анталії бачили групу місцевих фотографів – людина 20, – які, мабуть клубом зібралися знімати місто. Так от, вони всією групою зупинилися, даючи мені можливість сфотографувати, хоча я їх про це не просив.
Недалеко від входу в вузьку частину каньйону стоїть будка, де будь-хто за 15 лір (трохи менше 10 доларів) може замовити екскурсію з гідрокостюмом і провідниками. Без гідрокостюма вхід туди заборонений. Треба сказати, що це досить обґрунтовано, тому що далі досить глибоко і вода дуже холодна. Але, як то кажуть, що німцю смерть, то українському туристу в самий раз)) До цієї частини каньйону ми дісталися вже під вечір, екскурсії не проводилися і співробітники заповідника спали, так що ми тихенько проникли в каньйон і подивилися визначні пам’ятки. Плисти в крижаній воді тримаючи камеру високо над собою сумнівне задоволення, благо на вулиці стояла спека більше тридцяти градусів.
Біля входу в каньйон, зліва від будиночка є досить велика територія з рідкими оливковими деревами і соснами, там дозволено ставити намети. Вогонь дозволяють розводити тільки на дорозі. Цього разу тут розбили табір кілька груп. Ще під час очікування в аеропорту ми познайомилися з трьома групами з України, які виходили на маршрут: дві з них паралельно з нами, одна по іншій частині шляху. На маршруті ми з ними часто перетиналися, про це я ще буду писати.
Ми розбили табір, приготували їжу, чай і лягли спати. Так закінчився цей легкий день, попереду нас чекали суворі випробування 🙂
Третій день. Каньйон Гьойнюк. Обхід
Підйом. Чергові по табору приготували сніданок і чай. Всю ніч по табору бігали суходільні краби і дошкуляли всіх скреготом. Я пройшовся по каньйону, сфотографував гори в ранковому світлі. Німецькі туристи вже встали і здійснюють ранкову пробіжку.
Сьогодні чекає важкий день – набір 700 метрів по вертикалі і все це з важким рюкзаком і по дикій спеці. Снідаємо, збираємо табір. Спочатку йдемо по дорозі в каньйоні, проходимо знайомі вже озера і звертаємо на стежку по розмітці. Треба сказати, що вся Лікійська стежка відмінно розмічена червоними і білими смугами і стрілками.
Одразу ж починається крутий підйом по каменях і корінню дерев. Слабка тінь від сосни не рятує від палючих променів. Лямки рюкзака, ще повністю набитого продуктами, нещадно тиснуть на плечі. Групі доводиться часто робити перерви і відЛікійський шлях – це пішохідний маршрут по гірській Туреччині, де в давнину знаходилася Лікія. Маршрут був прокладений у 60-х роках минулого століття, а в 1999 році він був промаркований. Довжина маршруту складає приблизно 500 км. Ми пройшли частину шляху – класичну частину по анталийському узбережжю від каньйону Гьойнюк до мису Гелідонія.
Через кілька годин ми видерлися на перевал, перевели дух і пішли вниз. По дорозі стежка звертає праворуч до джерела. Джерело ледве капає, але ємність під ним повна. У ній сидить краб. Біля джерела ми зустріли українську групу з чотирьох осіб, яка вийшла з табору в каньйоні перед нами. Разом п’ємо чай. Підходить турист із Великобританії, який налегке вийшов із каньйону і планує до вечора дійти до Кемера. Пояснюємо, що це неможливо і радимо йти назад, що він і зробив. “Четвірка” йде раніше за нас.
Дивна річ — восени в Туреччині багато квітів, які у нас традиційно вважаються весняними. Зустрічаються різні види крокусів.
По дорозі до табору ми повинні пройти невеликий шлях по руслу річки, тієї ж, що протікає в каньйоні Гьойнюк. Але перед цим повинні перейти притоку цієї річки. Притока суха, що не вселяє оптимізму. Доходимо до основної річки, а там вже в заглибленні купається знайома нам “четвірка”.
Доходимо до водоспаду з невеликим озерцем. Вирішуємо купатися в таборі. Це було помилкою. Йти по каньйону те ще задоволення. Доводиться постійно видиратися через валуни, і це на тлі втоми з рюкзаками за спиною. Ні в кого немає сил. Приходимо в табір і всім стає ясно, чому по Лікійці частіше ходять навесні і рідко восени — води немає. Вона пішла під землю. Ставимо табір і повертаємося до водоспаду, щоб помитися і набрати води.
Ввечері, як зазвичай, готуємо їжу і лягаємо спати. Засинаємо під звуки грози і дощу. Дивна річ, але поки ми були в горах, не було жодного вечора або ночі без грози. Дощ в тому місці, де ми зупинялися, був не завжди, але без грози не обходилося. Так закінчився наш третій день у Туреччині.
День 4. Гедельме. Яйла Куздере.
Четвертий день у Туреччині нічим особливим не виділявся. Довгий перехід, пейзажі з димкою, спека і дощ — ось і все. Втім, пару цікавих моментів все ж було.
Перша частина шляху складалася з невеликого підйому, а потім довгого переходу ґрунтовою дорогою без єдиної тіні. Через кілька годин переходу ми увійшли в невеликий хутір, де біля мусульманського кладовища можна набрати води. Кладовище знаходиться відразу біля мечеті. Далі дорога деякий час йде під ухил. Після невеликого, але важкого підйому виходимо на кам’янисте плато. Пейзажі тут не примітні, але дихається відмінно. Все південне узбережжя покрите сосновими лісами.
На плато, недалеко від виходу на трасу, ми зустріли вірменина, який, за його словами, пасе тут стадо кіз за 1000 доларів на місяць і вдома не був уже п’ять років. Періодично він ховається від жандармів, тому що у нього давно прострочена віза.
Далі стежка виходить на трасу і, петляючи, йде до селища Гедельме (Gedelme). Тут ми вперше побачили найвищу точку нашого походу — гору Тахталі. У Гедельме є магазин, де можна поповнити запаси продуктів і купити корисні дрібниці. Ми купили хліб і айран. Хліб, до речі, у Туреччині дуже смачний і довго залишається м’яким.
У Гедельме ми планували розбити табір біля старої покинутої школи. Ще навесні там було хороше місце з водою. Але зараз це місце перетворили на паркінг, тому вирішено було найняти машину і не втрачати цілий день на перехід від Гедельме до Яйла Куздере.
Машину ми найняли у турка, що живе поруч зі школою. Його звуть Калеб. Перед від’їздом він усіх напоїв чаєм і пригостив грецькими горіхами. Гедельме потопає у фруктових деревах, всюди ростуть гранати, інжир, сливи, хурма, виноград і айва. У Калеба у дворі росла айва з величезними плодами і горіхи. Зручності у всіх знаходяться у дворі, але що цікаво, вони окремі для чоловіків і жінок.
З Калебом ми проїхали по серпантину і селищу Яйла Куздере (Yayla Kuzdere) і знайшли рівне місце з водою біля підніжжя Тахталі. Так закінчився цей день. На наступний день нас чекав перехід до наступного табору і підйом на Тахталі.
День 5. Тахтали
Цього дня за планом у нас був підйом на найвищу точку маршруту – гору Тахтали. Спочатку нам потрібно було пройти шлях до стоянки під горою. Шлях був складним, але мальовничим. Ліворуч від нас простягалася ущелина та громада Тахтали, а праворуч кам’янистий ліс. Завжди цікаво спостерігати за зміною рослинності по мірі набору висоти. Сосновий ліс поступово поступався місцем кедровому. Падуб та інші субтропічні рослини повністю зникли. Почали з’являтися дрібні ялівці.
Від краєвидів захоплює дух. Не заважає навіть постійна димка. На жаль, умови для фотографування були не дуже. До димки можна додати жахливу різницю в яскравості неба та навколишніх гір, а штатив ставити ніколи. Місце, де всі групи зупиняються на стоянку, – це колишній загін для кіз. Тут, в ущелині поруч зі стоянкою, ми повинні були заховати рюкзаки і, взявши з собою тільки цінні речі, вирушити до вершини. Але тут з’явилися пастухи з козами, і ми вирішили почекати з виходом.
За кілька метрів від стоянки починається ущелина з гірською річкою. Дістатися води непросто – доступ перекритий камінням. Уся ущелина заросла величезними платанами, листя яких вже пожовкло – це єдиний знак осені на Анталійському узбережжі. Взагалі наявність платанів – вірна ознака води або хоча б місця, де вона буває. Дно ущелини вкрите листям платанів і квітами.
Пастухи женуть кіз по насипу і далі в ущелину. Фотографія не передає реальної висоти та крутості осипу. Зрозуміло, як там ходять кози, але як ходять пастухи, залишається загадкою. Після обіду ми ховаємо рюкзаки в ущелині, добре присипавши їх листям платанів. Прямо від стоянки починається крутий підйом по каменях. Перерва дає про себе знати, і йти важче, ніж до неї. До основного підйому йти немало. Густий кедровий ліс змінюється кедрово-ялівцевим рідколіссям. Страшно уявити, скільки років цим кедрам і ялівцям. Кожен із них у кілька метрів в обхваті.
І ось ми підходимо до початку основного підйому. Ліс просто зникає, і перед нами постає крутий кам’янистий схил, порослий колючками. Йти не просто важко, а нестерпно. Камені вислизають з-під ніг, спека нестерпна. А з іншого боку Тахтали йде чорна хмара, в якій блискають блискавки. Думаємо, чи не повернутися назад – потрапити під зливу з грозою на такій горі не найкраща ідея. Вирішуємо ще трохи піднятися і подивитися, що з іншого боку.
Хмара, на щастя, обходить нас стороною. Долаємо третину підйому, і йти стає легше, є виположування і ґрунт менш сипучий. Навколо “марсіанський” пейзаж. З рослинності тільки лишайники. Починається сильний вітер і холодає. Йдемо далі.
Удалині видно гори та обриси пляжу в Чиралі. Там ми будемо через три дні. Вид навколо захоплює. Ось видно вершину. Проходимо і ми там. Під нами видно все анталійське узбережжя. Ми на висоті 2365 метрів. Не так багато, але й не мало. З Кемера на Тахтали можна дістатися канатною дорогою. На вершині знаходиться ресторанчик. У ресторані було безліч туристів, переважно російських. Усі почали питати, скільки ми піднімалися, а потім вирішили, що не варто витрачати великі гроші на канатку, а можна було прогулятися пішки. Смішні 🙂
Назад довелося буквально летіти. До темряви треба було повернутися в табір, а часу залишалося небагато. По дорозі зустріли “четвірку” з України. Вони вирішили стати табором вище. Спускалися в табір уже в темряві. Як на зло, саме в цей час пастухи гнали кіз назад і довелося продиратися крізь стадо і злих сторожових собак 🙂 Ось такі справи.
День 6. Тахтали
Шостий день у нас був днем відпочинку, за рахунок переїзду від Гедельме до Яйла Куздере. Ми досить швидко і легко, що дивно, подолали підйом до сідловини Тахтали (звідси вчора ми піднімалися до вершини) і почали спуск. Під час спуску мовчали всі. Такого кошмару не було за весь похід – з-під ніг все сиплеться, летіти в разі чого дуже далеко, камені гострі, як бритва. До обіду спустилися до стоянки пастухів. Там є рівне місце і вода. До Бейчика вирішили не топати і залишитися тут. Місце цікаве насамперед своїм видом і турком, який живе тут разом із котом. Він нас пригостив чаєм із лукумом і показав найкраще місце для табору.
Далі всі відпочивали і займалися своїми справами, тож розповідати майже нічого. Біля халупи турка ми зібралися ввечері для вечері. У цих місцях часто бувають пожежі, а за їх ліквідацію платить власник землі, тому розводити багаття де попало не можна. Нам дозволили приготувати їжу біля цієї халупи з найкрасивішим видом на узбережжя.
За той час, поки ми спали, в табір прийшла знайома нам українська група. Вони розташувалися на галявині нижче під величезним платаном. Вирішили повечеряти разом. Але гори вирішили інакше 🙂 Зоряне небо швидко затягнули хмари, і почалася злива. “Четвірка” поспішила відступити в свій табір, а нам все ж вдалося приготувати їжу. Засинали ми під шум нової зливи і дикої грози.
Про багаття треба розповісти окремо. Багаття розводити заборонено. Але останні три дні нам вдавалося знайти місця, де для розведення багаття є спеціальні місця. Для інших випадків у нашого провідника була дров’яна пічка Бонда. Так ось і багаття, і пічка в цих горах незвичайні. У якості дров найзручніше використовувати гілки кедра і ялівця. Запах від такого багаття просто збиває з ніг. У хорошому сенсі 🙂
Лікійський шлях. Звіт про похід у жовтні 2012. Частина 2.
