Подорож Монголією: від льодовиків Алтаю до пустелі Гобі
Монголія для мене особлива країна. Своє раннє дитинство мені випало провести в Улан-Баторі — столиці Монголії. Тож усе своє свідоме життя я мріяв знову побувати в країні, спогади про яку пов’язані з найтеплішими митями дитинства. І моя мрія здійснилася. Було дуже цікаво побачити місця з дитинства очима дорослого, відчути і спробувати зрозуміти цю далеку і дуже яскраву країну з неймовірною природою та кочовою культурою.
У серпні 2026 року ми вирушили цим маршрутом із групою Pohid V Gory. У цій розповіді ділимося тим, як усе відбувалося: куди ходили, що побачили та які моменти запам’яталися найбільше. А повну програму й найближчі дати можна переглянути на сторінці нашого пригодницького туру в Монголію.
День 1. 4 серпня 2026. Улан-Батор і музей Чингісхана
Перший день провели в Улан-Баторі. Після дороги хотілося і перепочити, і нарешті почати знайомство з Монголією. Тож поїхали на площу Сухе-Батора, а звідти — до музею Чингісхана.
Музей став головним враженням дня. Це місце, на яке справді варто залишити час на початку мандрівки: знайомство з історією допомагає краще сприймати країну, якою далі подорожуватимеш. Нам тут дуже сподобалося, хоча втома після перельотів уже давалася взнаки.
Зрештою голод переміг цікавість, і ми пішли обідати. Загалом хочеться сказати, що монгольська кухня обертається виключно навколо м’яса. Монголи жартома кажуть, що курка та риба — це вегетаріанські страви, а на наші згадки про салат зазвичай відповідали: «Ми не їмо їжу нашої їжі» ))) Тож вегетаріанцям буде нелегко в цій країні.
До готелю повернулися пішки. Решта дня минула в очікуванні інших учасників: група поступово збиралася, а до наступного виїзду залишалася коротка ніч.
День 2. 5 серпня 2026. Переліт на захід Монголії та дорога до Алтаю
О четвертій ранку ми вже вирушили в аеропорт. Узяли із собою сніданки з готелю, швидко пройшли формальності й навіть устигли спокійно випити кави. Попереду був переліт до Улгія та переїзд у бік національного парку Алтай Таван-Богд.
Біля аеропорту на нас чекали дві «буханки». Ці авто тут досі широко використовуються і мені здається навіть продовжують випускатися. Окремою машиною їхали кухар і помічники, які супроводжували нас у гірській частині подорожі.
Спочатку довелося розв’язати маленьку дорожню пригоду: в однієї з учасниць загубився багаж, тож заїхали купити необхідний одяг. А потім поснідали вдома в нашого кухаря — у юрті. Так уже першого ранку на заході Монголії ми опинилися за столом у місцевій оселі.
До місця ночівлі було приблизно 180 кілометрів. Однією з найцікавіших зупинок по дорозі стали змагання зі стрільби з лука, на які ми натрапили дорогою. Нам навіть вдалося спробувати самим постріляти.
Обід теж відбувався просто неба: команда розклала столики, кухар приготував їжу, і ми зробили повноцінну перерву серед довгого переїзду. Навколо був рідкий ліс і паслись десятки яків.
Після обіду ми завітали до беркутчі — казахської родини мисливців з орлами, що живе тут, на Алтаї, вже кілька поколінь. Господар зустрів нас у своїй юрті й розповів про традицію, якій понад тисячу років: як ловлять молодого беркута в горах, як роками вчать його полювати на лисиць, і як перед старістю птаха завжди відпускають назад у дику природу. А потім показав самого орла — велетенського, важкого, з поглядом, який запам’ятовується надовго — і дозволив нам сфотографуватися з ним на руці, тримаючи важку шкіряну рукавицю, як справжній беркутчі.
Під вечір дісталися стоянки неподалік в’їзду в національний парк. Тут поставили намети й два великі шатра — кухню та їдальню. Щойно почало вечоріти, відчутно похолодало. Дістали пуховики: серпень у монгольському Алтаї зовсім не означає теплих ночей. Після вечері розійшлися по наметах. Наступного дня починалася піша частина нашої подорожі.
День 3. 6 серпня 2026. Трекінг до льодовика Потаніна
Після сніданку допомогли зібрати речі й вирушили пішки. Поки команда завершувала згортати табір, ми дійшли до річки. Тут нас наздогнали машини та перевезли через брід.
Далі почався довгий пологий підйом. Приблизно за три години дісталися овоо — священного кам’яного насипу. Саме звідси відкрився краєвид, заради якого йшли: льодовик Потаніна серед високих гір.
Льодовик Потаніна — найдовший у Монголії, він розташований у масиві Алтай Таван-Богд на заході країни. Побачити таку масу льоду після дороги відкритими долинами — один із найсильніших контрастів перших днів. Докладніше про льодовик Потаніна.
Біля оглядового місця затрималися, а потім пройшли ще близько трьох кілометрів до нашого табору. Після обіду знову вирушили на прогулянку — до базового табору та на морену льодовика. Морена — це каміння й уламки порід, які переносить і залишає після себе лід. Після панорами згори хотілося підійти ближче й роздивитися цей ландшафт з іншого ракурсу. За день пройшли близько 14 кілометрів.
День 4. 7 серпня 2026. Долина Білої ріки та перша ночівля в юртах
Поснідали і рушили вниз долиною Цагаан-Гол. Після вчорашнього підйому сьогодні переважно спускалися, а дорогою побачили гарний водоспад.
Назва Цагаан-Гол означає «Біла ріка». Її світлий, молочний відтінок пов’язаний із дрібними частинками породи, які несе льодовикова вода. Тут учорашня прогулянка до льодовика отримала своє продовження: ми йшли долиною річки, живлення якої пов’язане з льодовиками Алтаю. Про походження кольору Цагаан-Гол.
Близько першої години дійшли до машин, що чекали на схилі. Поруч уже розклали столи й подали обід. Після кількох годин ходьби така зустріч дуже тішила.
Далі знову їхали вздовж річки. До юртового табору залишалося приблизно 46 кілометрів — ще кілька годин дороги з краєвидами долини.
На березі Цагаан-Гол оселилися у двох юртах. Усередині — прості ліжка з металевими сітками, без особливого комфорту, але після двох ночей у наметах це вже була зміна побуту. Вечеряли у нашому звичному шатрі-їдальні.
А ще тут на нас чекала несподіванка — безліч комарів. Після холодних ночівель біля гір ми про них майже забули, але долина швидко нагадала, що Монголія вміє дивувати навіть у дрібницях.
День 5. 8 серпня 2026. Озера Хурган і Хотон, водоспад Бага-Турген та гостина в казахській родині
Після сніданку вирушили в бік озер Хурган і Хотон. Попереду було близько ста кілометрів гірськими дорогами — майже п’ять годин переїзду. В Монголії ми вже звикали оцінювати відстані часом, а не цифрами на карті.
Дорогою перетнули два красиві перевали. Саме ці краєвиди запам’яталися найбільше: відкриті схили, далекі гори та озера на горизонті. Хурган і Хотон цього дня бачили переважно здалеку — наш шлях не передбачав довгої прогулянки їхніми берегами.
Близько другої години приїхали до юртового табору, пообідали й невдовзі знову вирушили в дорогу. Машини підвезли нас до початку стежки на водоспад Бага-Турген, далі пішли пішки.
Підхід був нескладним: приблизно три кілометри з невеликим набором висоти. Сам водоспад особисто мене не надто вразив, особливо після льодовика Потаніна та високогірних панорам попередніх днів. Проте прогулянка мала продовження, яке виявилося цікавішим за її головну ціль.
Назад до табору поверталися пішки й дорогою зайшли в гості до казахської родини. Нас пригостили їжею, розповіли про свій побут. Після кількох днів переїздів і трекінгу з’явилася нагода зупинитися та познайомитися з людьми, для яких ці віддалені долини — дім.
До нашого гер-кемпу — юртового табору — дійшли вже під вечір. Він виявився затишнішим за попередній, із гарними краєвидами навколо. У юртах нам розпалили грубки. Після довгої прогулянки та вечері було особливо приємно повернутися в тепле житло серед прохолодних алтайських гір.
День 6. 9 серпня 2026. Повернення в Улгій і вечір казахської музики
Сьогодні залишали гірську частину маршруту й поверталися до Улгія. Виїхали вранці, а до міста дісталися близько другої дня, подолавши приблизно 180 кілометрів.
В Улгії заселилися в готель у центрі міста. Після ночівель у наметах та юртах звичайні міські зручності відчувалися особливо приємно: душ, зручне ліжко, можливість привести себе й речі до ладу. Трохи відпочили — але на цьому день не закінчився.
Увечері за нами знову приїхали вже знайомі «буханки». Цього разу поїхали на околицю Улгія, на вечерю до казахської родини.
Господарі приготували бешбармак — традиційну страву з м’яса та тіста. А після частування влаштували концерт народної музики. Слухати її тут, у гостях у місцевої родини, після кількох днів серед алтайських долин було особливим досвідом.
День 7. 10 серпня 2026. З Алтаю в Гобі: захід сонця біля Білої ступи
Ранок почався з короткого переїзду до аеропорту Улгія. Аеропорт маленький, проте перед вильотом знайшовся час і на каву, і на сувеніри, які тут є. До Улан-Батора прилетіли за розкладом. Пообідали в Modern Nomads — рекомендую — і вирушили на південь.
Тут почалася нова частина нашої подорожі Монголією. Замість «буханок» на нас чекали три Toyota Land Cruiser, а після алтайських ґрунтовок їхали переважно асфальтом. Різницю в комфорті відчули одразу.
До Цагаан-Суварга було близько 470 кілометрів. Дорогою зупинилися в Мандалгові на каву й перепочинок, після чого продовжили переїзд. Взагалі вразило те, наскільки розвинута культура кави в Монголії, точно не гірше ніж у Львові. До головної локації дня встигли саме на вечірнє світло.
Цагаан-Суварга, або Біла ступа, — природні скельні уступи в Гобі. Назва може викликати асоціацію з буддійською спорудою, але перед нами був цілий схил, порізаний заглибленнями й виступами, зі світлими та рудуватими шарами порід.
Людей на оглядових місцях було чимало. Ми пройшлися зверху, фотографували схили й залишилися до заходу сонця. Після довгого дня, що почався ще на заході країни, нарешті можна було нікуди не поспішати й роздивитися новий для нас ландшафт.
Лише вчора ми їхали з прохолодного Алтаю, а тепер стояли над урвищами Гобі. Цей перехід між двома настільки різними частинами Монголії відбувся всього за один день.
Ночували в юртовому таборі неподалік Білої ступи. Після дороги особливо потішили гарячий душ і вечеря. А знайомство з Цагаан-Суварга вирішили продовжити наступного ранку.
День 8. 11 серпня 2026. Біла ступа, динозаври Гобі та каньйон Йол
Після сніданку знову поїхали до Білої ступи. Учора дивилися на неї згори, а сьогодні пройшли короткий маршрут знизу на плато. З іншого ракурсу Цагаан-Суварга сприймалася інакше: тепер ми опинилися біля самих схилів і могли зблизька роздивитися їхні форми та шари. На прогулянку витратили близько години, після чого вирушили до Даланзадгада.
Тут відвідали Музей природи та історії Гобі — одну з найцікавіших музейних зупинок нашої подорожі. Велика краєзнавча експозиція допомагає побачити регіон ширше: його природне минуле, історію та життя людей. Музей відкрився у 2022 році за фінансування фонду підтримки розвитку Gobi Oyu компанії Oyu Tolgoi. Докладніше про музей.
Найбільше уваги привернув скелет тарбозавра. Коли бачиш перед собою такого хижака, пустеля за вікном починає сприйматися ще й як місце, що зберігає сліди зовсім іншого світу. Музей справді сподобався — тут хотілося затриматися.
Пообідали в невеликому придорожньому кафе, де на нас уже чекав стіл із місцевими стравами, і поїхали до долини Йол. Після відкритих просторів Гобі опинилися серед гір: зелень, невеликий струмок, скелясті схили та вузький прохід між ними. Каньйон Йол став одним із найвиразніших контрастів нашого маршруту пустелею.
Ми пройшли долину наскрізь — приблизно сім кілометрів за три години. Такий формат був зручним: увесь час рухалися вперед, а машини чекали на іншому кінці маршруту, біля облаштованого входу.
Дорогою до ночівлі заїхали ще в невеликий місцевий музей. Після експозиції в Даланзадгаді він уже не справив особливого враження.
Зате юртовий табір Khan Bogd дуже потішив. Затишні двомісні юрти, хороший душ і смачна вечеря — саме те, чого хотілося після насиченого дня. Від ранкової прогулянки Білою ступою до зеленого каньйону ми знову побачили кілька зовсім різних облич Гобі.
День 9. 12 серпня 2026. Співаючі дюни Хонгор і захід сонця на піщаному гребені
Після сніданку вирушили до дюн Хонгор — Хонгорин-Елс. Дорогою зробили зупинку в Баяндалаї, а близько першої години вже приїхали до юртового табору. Стояла сильна спека. Пообідали й кілька годин відпочивали: виходити на пісок посеред дня зовсім не хотілося. До дюн поїхали ближче до вечора.
Останню частину шляху до підніжжя охочі подолали на верблюдах, решта під’їхала машинами. Попереду височів піщаний схил, на який нам належало піднятися.
Знизу підйом здавався коротшим і простішим. Насправді приблизно 160 метрів набору висоти далися з відчутним зусиллям: схил крутий, пісок сиплеться з-під ніг, і кожен крок просуває вперед менше, ніж очікуєш. Комусь знадобилося пів години, комусь — майже година.
Хонгор називають Співаючими дюнами через низький гул, який за певних умов виникає під час руху піску схилами. Це природне явище, пов’язане з переміщенням піщинок, зокрема під час невеликих піщаних обвалів. Про Співаючі дюни Хонгор.
На гребені нарешті перевели подих. Перед нами простягалися дюни — одна за одною, з гострими краями й плавними вигинами схилів. Людей було багато: хтось іще долав останні метри, хтось фотографувався, хтось готувався спускатися на пластиковому сендборді.
Я прихопив із табору вино, тож захід сонця зустріли з келихами на вершині дюни. Після важкого підйому можна було просто сидіти, дивитися на пісок у вечірньому світлі й насолоджуватися моментом. До табору повернулися вже ввечері, встигнувши на вечерю.
День 10. 13 серпня 2026. Полум’яні скелі Баянзаг, саксауловий ліс і монастир Онгі
Після раннього сніданку залишили дюни Хонгор і вирушили до Баянзагу — місця, відомого як Flaming Cliffs, або Полум’яні скелі. Попереду був довгий переїзд, але з кількома зовсім різними зупинками.
Знайомство з Баянзагом почали з візітер-центру. Подивилися документальний фільм про палеонтологічні експедиції та знахідки, які зробили цей куточок Гобі всесвітньо відомим. Саме тут у 1923 році експедиція Американського музею природничої історії під керівництвом Роя Чепмена Ендрюса знайшла кладки яєць динозаврів. Про ці дослідження розповідає Американський музей природничої історії.
Після фільму гуляти між рудими уступами було значно цікавіше. Дивишся на оголені схили й уявляєш, як дослідники помічали серед породи кістки та скам’янілості. Учора ми бачили піщані дюни, сьогодні — місцевість, де буквально читають історію життя на Землі.
Побачили також пам’ятний знак і місце, пов’язане зі старим Чайним шляхом. Після історій про динозаврів це було різке перемикання в часі — до караванів і торгівлі через монгольські простори.
Пообідали біля парковки й заїхали до саксаулового лісу. Після звичних лісів слово «ліс» тут сприймається незвично: невисокі покручені дерева, багато відкритого простору між ними, суха земля. Ще один ландшафт Гобі, який зовсім не схожий на дюни.
До табору приїхали під вечір і потрапили на костюмоване дійство. Туристів теж залучали: пропонували приміряти вбрання й долучитися до танців. Після кількох годин у машині це була несподівана зміна заняття.
Згодом пішли до монастиря Онгийн-хийд і невеликого місцевого музею. Сьогодні тут переважно руїни: монастирські комплекси зруйнували під час антирелігійних репресій 1939 року. Згодом релігійне життя почали відновлювати, але залишки споруд досі нагадують про масштаб знищення. Історія монастиря Онгі.
День 11. 14 серпня 2026. З Гобі до зелених просторів долини Орхон
Цього дня почалася третя велика частина нашої подорожі Монголією. Після льодовиків Алтаю та пустелі Гобі ми їхали до зелених степів долини Орхон.
Саме цей простір став для мене одним із найсильніших вражень від країни. Погляд нічим не обмежений: хвилясті схили, трава, далекі обрії. Такого відчуття безкінечності я раніше майже ніде не мав.
До обіду дісталися Хужірта, але затрималися через пошуки пального й черги на заправках. Дефіцит пального в Монголії був спричинений вдалими дарами ЗСУ по нафтопереробні інфраструктурі держави бензоколонки, тож цей дискомфорт нам піднімав настрій та грів. Зайві дві години провели в містечку, зокрема за кавою.
Після Хужірта поїхали до річки Орхон і зупинилися біля петрогліфів. Роздивлялися зображення на камені, залишені людьми, які жили тут задовго до нас.
Долина Орхон — один із ключових історичних регіонів Монголії. Тут збереглися пам’ятки різних кочових культур і залишки давніх політичних центрів. Її культурний ландшафт внесений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Після зупинки біля петрогліфів ця історія вже не здавалася абстрактною. Навколо пасовища й річка, а поруч — сліди людей, для яких ця сама долина була домом багато століть тому.
До місця ночівлі приїхали близько сьомої вечора. Повечеряли й розмістилися в невеликих будиночках. Тут ми побачили, що наші водії притягли тушки бабаків (тарбаганів) — місцевих великих гризунів, яких дуже багато в тутешніх степах. Виявляється, попри те що вони є переносниками чуми, монголи їх їдять. Ми не змогли пройти повз такий цікавий екстрим і взяли участь у приготуванні та подальшій дегустації м’яса бабака. До речі, вживають його виключно з місцевою горілкою — архі, у профілактичних цілях.
День 12. 15 серпня 2026. Водоспад Улаан-Цутгалан, обід у кочівників і Цецерлег
Вранці вирушили пішки до водоспаду Улаан-Цутгалан. Після вчорашнього переїзду було приємно почати день із прогулянки. Потік падає приблизно з двадцятиметрової висоти. Серед відкритих просторів долини цей різкий перепад рельєфу особливо привертає увагу: ще недавно дивилися на плавні степові схили, а тепер стояли біля водоспаду.
Далі йшли вздовж Орхону до монгольської родини, яка приймала нас на обід. У гостях познайомилися з побутом родини й пообідали традиційною їжею. Такі зупинки запам’ятовувалися не менше за природні пам’ятки. До юрт у краєвиді ми вже звикли, але зайти всередину, поспілкуватися й побачити повсякденне життя — зовсім інший досвід.
Після обіду вирушили до Цецерлега. Дорогою зупинялися біля коней та яків. У Цецерлезі повечеряли, і ще встигли прогулятися містом, дійти до храму й музею.
День 13. 16 серпня 2026. Вулкан Хорго та Велике Біле озеро
Вранці залишили Цецерлег і вирушили в бік Таріата. Першу довшу зупинку зробили біля річки Чулуут-Гол: близько години гуляли вздовж неї, роздивлялися береги й фотографували.
Підйом на згаслий вулкан Хорго став однією з найкрасивіших прогулянок цієї частини маршруту. Ми піднялися до кратера й обійшли його по краю. Саме повне коло дозволило добре роздивитися і сам вулкан, і навколишню місцевість: за кожним поворотом відкривався інший ракурс. На прогулянку витратили приблизно дві години.
Після степових долин знову змінився характер пейзажу. Темні вулканічні породи, кратер, сліди давньої лави — Монголія продовжувала дивувати різноманіттям. Неподалік зробили ще короткі зупинки біля двох лавових печер.
Далі поїхали до Терхіїн-Цагаан-Нуур, відомого як Велике Біле озеро. Воно лежить на висоті близько двох тисяч метрів. Зупинилися на березі біля кам’яних турів, зробили фотографії й вирушили до нашого табору.
Ночували в маленьких юртах просто біля озера. Умови були скромні, зате в кожній юрті стояла грубка. Перед сном нам розпалили вогонь, а на світанку прийшли протопити знову. Тут це дуже доречно: нічний холод швидко нагадав, що ми перебуваємо у високогір’ї понад 2000 м.
День 14. 17 серпня 2026. Хархорін, давній Каракорум і монастир Ердене-Зуу
Перед від’їздом ще раз зупинилися біля озера — цього разу на скелі, звідки зробили ранкові фотографії. Потім рушили назад через Цецерлег.
У місті надолужили те, на що не вистачило часу під час попередньої зупинки: відвідали музей аймаку Архангай. Він невеликий, але цікавий, тож повернення в Цецерлег виявилося не просто транзитом. На обід знову зайшли до вже знайомого австралійського Fairfield Cafe.
У другій половині дня дісталися Хархоріна. Поруч із сучасним містом розташоване місце давнього Каракорума — столиці Монгольської імперії XIII століття. Після багатьох днів серед віддалених долин було цікаво опинитися там, де колись зосереджувалася влада величезної держави.
Спочатку відвідали монастир Ердене-Зуу. Храми й музейна експозиція дали нагоду ближче познайомитися з буддійською спадщиною Монголії. Після руїн Онгі ця зупинка доповнила наше уявлення про релігійну історію країни.
Потім пішли до музею Каракорума. Компактний, але дуже інформативний — саме такий музей допомагає скласти побачене в зрозумілу картину. Давня столиця та Ердене-Зуу належать до історичного ландшафту долини Орхон, внесеного до спадщини ЮНЕСКО.
На ночівлю приїхали до найкомфортнішого юртового комплексу за всю нашу мандрівку. Після простих таборів особливо вражали просторі юрти, нове облаштування та велика ошатна їдальня.
За ці два тижні ми вже встигли побачити, наскільки різним може бути проживання в юрті: від маленького житла з грубкою на холодному березі до повноцінного готельного номера.
День 15. 18 серпня 2026. Хустайн-Нуруу та пошуки коней Пржевальського
Після сніданку вирушили в напрямку Хустайн-Нуруу. Дорогою зупинилися біля ступи на горі та піщаної ділянки, яку називають «Маленькою Гобі».
До Хустайн-Нуруу вирушили ближче до вечора. Спочатку подивилися відео у візітер-центрі, потім поїхали вглиб степу шукати коней Пржевальського.
Хустайн-Нуруу відомий програмою повернення цих коней у природу Монголії. Робота з їхнього відновлення тут почалася у 1992 році. Сьогодні охорона тварин і степової екосистеми залишається головним завданням національного парку Хустайн-Нуруу.
Побачити коней зблизька нам не вдалося. Вони паслися далеко на схилах, і роздивлялися ми їх у біноклі. Поруч так само вдивлялися вдалину інші відвідувачі. Оленів теж помітили на великій відстані.
Це була радше терпляча спроба розгледіти тварин у величезному просторі, ніж зустріч, під час якої можна зробити виразні портрети. Коні були там, де їм хотілося, а нам залишалося спостерігати здалеку.
Зустріли в парку захід сонця й повернулися до табору. Після вечері на нас чекало несподіване продовження вечора — караоке. Воно дуже популярне серед монголів, які дуже люблять співати.
День 16. 19 серпня 2026. Монумент Чингісхана, Терелж і храм Ар’яабал
Останній повний день подорожі почався з раннього виїзду. Дорога пролягала через Улан-Батор, тож після відкритих степів знову довелося звикати до міського руху та заторів.
Близько одинадцятої дісталися кінного монумента Чингісхана. Усередині комплексу є музей, сувенірні крамниці, кав’ярні та величезний традиційний чобіт, який сам став окремим експонатом. Одна з головних можливостей тут — піднятися на оглядовий майданчик.
Комплекс виявився цікавим, хоча погода почала псуватися. Довго затримуватися не стали й поїхали до національного парку Горхі-Терелж.
Пообідали біля скелі Черепаха. Ця скеля була для мене особливою. Як я вже казав на самому початку — в дитинстві я жив в Улан-Баторі, тож у мене збереглися старі чорно-білі фото, де я з братом та батьками стою на фоні скелі-черепахи. І тепер мені вдалося зробити подібне фото. Яким же здивованим я був, коли на місці знайшов навіть те саме дерево, яке було на моєму дитячому фото!
Потім вирушили до буддійського храму Ар’яабал. Саме ця прогулянка стала найприємнішою частиною дня. Храм серед гір, скельні схили й краєвиди довкола — тут зробили багато гарних фотографій.
Потім попрощалися з водіями та нашою місцевою гідесою Нямкою. За час спільної дороги вони стали звичною частиною кожного дня: ранкові збори, переїзди, зупинки, пошуки таборів і нові місця. Стало трохи сумно. До вечора повернулися в Улан-Батор і заселилися в готель. Велике коло країною замкнулося там, де почалося сімнадцять днів тому.
День 17. 20 серпня 2026. Повернення додому
Настав день повернення додому. Позаду залишилася подорож, у якій умістилося кілька дуже різних світів: холодні ночі біля льодовика Потаніна, піски Гобі, зелені долини Орхону, вулкан Хорго та давня столиця Каракорум.
Для мене одне з найсильніших вражень від Монголії — її простір. Особливо в центральній частині країни, де їдеш серед зелених степів і здається, що вони ніколи не закінчаться. Але згадуватимуться й цілком конкретні моменти: обід у місцевій родині, тепло грубки в юрті, важкий підйом піском і келих вина на дюні під час заходу сонця.
Ця мандрівка мала довгі переїзди, нерівні дороги й дуже різні умови ночівель. Водночас вона дозволила побачити, наскільки багатогранною є Монголія, і познайомитися з нею далеко за межами столиці.
Якщо вам близький такий формат — трекінг, переїзди через віддалені регіони, ночівлі в юртах і знайомство з місцевим життям — перегляньте наш тур в Монголію. На сторінці зібрані актуальна програма, найближчі дати та умови участі.
