Мій похід до замку Дракули
Ось і здійснилася моя мрія – побувати в Румунії та Румунських Карпатах. Мене часто запитували, чому саме Румунія, що такого є в цій маленькій країні Східної Європи, трохи загубленій і скромній серед туристичних і культурних гігантів європейського простору. Що ж, однозначної відповіді немає – мене просто вабило поєднання таємничих гірських масивів Карпат із середньовічною архітектурою, старовинними замками, легендами про графа Дракулу… Просто стало по-справжньому цікаво, а, як відомо, цікавість – це найкраще паливо для захопливої подорожі під назвою життя.
Отже, ми зібралися в похід – я та дві мої подруги Олі, які заразилися від мене духом пригод і захопленням дослідника, що відкриває щось нове та дивовижне. До слова, для однієї з Оль (надалі в тексті – Ольчик) це був перший у житті похід у гори, тож усе навколо сприймалося нею ще яскравіше та захопливіше. Її дитяча безпосередність і невичерпний фонтан позитивних емоцій піднімали настрій усій групі протягом усього походу. Друга Оля (надалі – Ольга), досвідчена мандрівниця, яка об’їздила всю Європу і за службовим обов’язком, і за покликом душі, стала для нас тверезою та розважливою опорою, не раз виручаючи в логістичних та інших організаційних питаннях. У ній завжди відчувалася сильна воля та відсутність будь-якого страху перед труднощами подорожі, окрім, звісно, нестачі чистої питної води, адже вона випиває понад три літри на день.
ДЕНЬ 1. Ми планували цю поїздку майже рік, і ось 15 липня, близько другої години дня, з усім нашим спорядженням за плечима – зібраними, як виявилося пізніше, не надто грамотно – ми прибули до Бухареста. Вийшовши з аеропорту, ми легко знайшли потрібний автобус до центру міста і, сівши в нього, із задоволенням спостерігали за міськими пейзажами, які викликали подвійне враження – з одного боку, щось знайоме, а з іншого – незбагненна новизна. Бухарест – це величезний різноманітний мегаполіс, де дивовижним чином поєднується архітектура різних стилів та історичних періодів. Як і в багатьох містах Східної Європи, тут можна побачити старовинну церкву поруч із ультрасучасним бізнес-центром. Але були й затишні вузькі бруковані вулички з ресторанчиками просто неба.
Зійшовши з автобуса на потрібній зупинці, ми не відразу зорієнтувалися, в якому напрямку розташовані наші апартаменти. Декілька спроб спитати дорогу у місцевих, які не говорили англійською, не дали результату. На щастя, ми натрапили на привітного хлопця, який роздавав рекламні листівки, а той, не довго думаючи, покликав свого друга, який добре володів англійською. Він впевнено вказав нам правильний шлях, у якому ми, щоправда, ще кілька разів засумнівалися. Але зрештою ми випадково зустріли частину нашої групи на чолі з інструктором Романом, що остаточно вирішило всі наші проблеми й значно підняло нам настрій.
Вечір виявився насиченим: ми не лише застрягли в старому ліфті будинку, де розташовувалися наші апартаменти, та насолодилися смачним сиром із пліснявою (якого в Україні зараз не знайти), але й познайомилися з усією групою – 11 осіб. Встигли добре прогулятися Бухарестом, оглянути основні визначні пам’ятки та зануритися в місцевий колорит. Особливо запам’ятався вечір у затишному етнічному ресторані: нас довго, але дуже смачно годували, а музиканти, стоячи біля нашого столу, наполегливо вимагали винагороду за свої мелодійні серенади. Так чи інакше, перший день у Бухаресті вдався на славу, і, сповнені вражень, ми вирушили відпочивати – попереду був довгий переїзд і перший день походу.
ДЕНЬ 2. Встали рано. Спека. Традиційна ранкова дилема: штани для захисту від сонця чи шорти від спеки? Вперше у сезоні – експрес-упаковка рюкзака. Ольчик знову шукала в рюкзаку речі, які, здавалося, безслідно зникли, але завжди знаходилися в найнесподіваніший момент. Йдемо вулицями розпеченого Бухареста на зустріч із групою. Місто давно прокинулося: жвавий рух, люди поспішають у справах, на вулицях працюють розпилювачі води від спеки. Приїхав наш мікроавтобус. Ми зручно розташувалися, звільнені від тягаря рюкзаків, і що ви думаєте? Звісно ж, одразу заснули! Попереду була довга дорога.
До обіду ми милувалися пейзажами за вікном: поля, велике водосховище… А далі почали петляти серпантинними гірськими дорогами, відчуваючи себе коктейльною сумішшю в руках вправного бармена. Нарешті дісталися до озера Балеа на висоті 2080 м. Порівняно з бухарестською спекою тут панував майже морозний холод. І я раділа, що зранку обрала штани. Озеро було невеликим, але напрочуд гарним – розташоване біля підніжжя гір, що оточували його з трьох боків. Четверта сторона відкривала приголомшливий краєвид на схили, що стрімко спадали вниз, перетинаючись серпантином доріг. Але всю цю красу ми змогли оцінити лише під час підйому. Тим часом ми добряче утеплилися, з цікавістю розглядаючи натовпи людей, що снували між невеличкими затишними готельчиками біля озера, крамничками із сувенірами та їжею, машинами й автобусами, які повністю заповнили стоянки. Багато людей розташувалися невеликими групами в хаотичному порядку на прилеглих схилах, спостерігаючи звідти за величною масштабністю гір у поєднанні з мурашиним людським рухом. Було вирішено пообідати, і ми вирушили добувати питну воду в найближчому готельчику.
Небо затягнуло хмарами, дув холодний вітер. Ну що ж, гори, привіт! “Мені тут подобається: хороша країна, хороші люди, тепло, годують смачно”, — весело й з підступною усмішкою промовив Влад. І ми рушили в дорогу. Тепер рюкзак, поповнений похідними запасами, важив щонайменше 18 кг. Тропа, яка знизу здавалася майже вертикальною, виявилася хоч і крутою, але цілком зручною. Часто зупинялися – перепочити, перевести дух, помилуватися дедалі вражаючими краєвидами.
Дійшли до вершини, і дорога плвно повела нас знову вниз – до маленького озера серед зелених луків і кам’яних нагромаджень. Темні хребти гір, що ховалися в тінях хмар, справляли враження. Тут не було лісу, лише строга і велична картина природи. І це відчуття – суворе, але сповнене життя – змушувало бути зібраними та уважними. Тут не можна розслаблятися.
Нетривалий привал біля озера з двома самотніми наметами — і знову в дорогу. Стало зрозуміло, що рівень підготовки у членів групи різний, тому група почала сильно розтягуватися. Наш шлях, що розпочався з досить пологих схилів і траверсів, невдовзі став нагадувати кардіограму: підйом, спуск, підйом, спуск… Місцями навіть лежав сніг невеликими пластами, який не встиг розтанути в цих умовах до липня. Картина темніючих кам’яних масивів гір у далині в поєднанні з сонячними плямами, що ковзали зеленими схилами, та тінями хмар справляла сильне враження.
Цього дня ми не змогли виконати свій план за кілометражем. Ближче до вечора погода почала псуватися, гори поступово огортав туман, приховуючи від нас краєвиди далеких, а подекуди й ближчих гірських хребтів.
Піднявшись до чергового перевалу, було вирішено трохи спуститися з маршруту в бік кабани-притулку. До найближчого зручного місця для стоянки на запланованому маршруті залишалося йти ще чимало, а група втомилася, змерзла, розтяглася. Вечоріло, ставало холодніше.
Так і заночували в притулку, чому були невимовно раді, адже вночі вирувала сильна гроза. Притулки в горах Румунії — це окрема історія. Залізні коробки з двоповерховими залізними ліжками, прикрученими до підлоги столом і двома табуретами. Суворий мінімалізм Трансильванських гір. Але ми були задоволені. Це був складний перший день, перевірка боєм без прелюдій. Гори — це вам не жарти!
ДЕНЬ 3. Ранок наступного дня зустрів нас густим, непроглядним туманом і дрібним мрячним дощем. Що ж, неприємно, але діватися нікуди. Піднімаємо бойовий дух ситним смачним сніданком і гарячим чаєм із смаколиками. Принаймні, так було в мене: заспокоїти організм, давши йому пального. Хай краще буде ситий, ніж наляканий (жартую 🙂 ). І рушаємо в дорогу. Підйом до залишеного вчора перевалу з «вікном» у скелі, прощальний погляд у долину з кабаною — і знову спуск на інший бік хребта.
Перший день походу тепер здавався не таким уже й складним порівняно з другим, адже амплітуда коливань нашої «гірської кардіограми» зросла. Ми різко набирали висоту й так само різко втрачали її на крутих сипучих стежках, що подекуди здавалися майже вертикальними, змінюючи долину за долиною, долаючи перевал за перевалом. Витривалість мала бути відмінною.
Зате ми мали змогу спостерігати неймовірні гірські краєвиди й дивовижні метаморфози з туманом: він швидко й напрочуд гарно переміщався схилами гір вгору й вниз, створюючи таємничу, подекуди навіть містичну атмосферу. Здавалося, що цей туман рухає якась прихована сила, наче кипить відьомський казан.
До обіду ми піднялися на перевал, звідки відкривався вид на озеро, біля якого мали стати табором напередодні. Ну-так, вчора це було абсолютно нереально зробити. Дочекалися тих, хто відстав, перепочили, пофотографувалися. “Настрій хороший, мені тут подобається, гарна країна, хороші люди”, — сказав Влад із хитрою усмішкою. Рушили далі в дорогу, зустрічаючи на шляху такі ж незвично яскраві на монохромному тлі гір групи людей, якими були й ми.
Якось непомітно, на м’яких лапах, туман знову нас наздогнав, хоча зранку майже розвіявся. Просто в якийсь момент ми почали йти з видимістю метрів 5-10. Стежка була різноманітною: і вгору, і вниз, і траверсом, і трохи скелелазіння. Йдеш і дивишся під ноги, на бігучу та звивисту кам’яну доріжку. Іноді підіймаєш голову, щоб побачити позаду і попереду яскраві плями своїх товаришів. Було сказано: «не бігти, частіше чекати всіх, особливо на роздоріжжях», щоб група не розпадалася і ніхто не загубився. Пам’ятаю, як ми раділи, коли туман на кілька хвилин відкривав нам вид на якусь долину: всі швидко хапали фотоапарати, аби встигнути зафіксувати цю швидкоплинну миттєву красу. З неприємного: на перевалах почав дути сильний поривчастий вітер, такий, що подекуди разом із рюкзаком хотілося важити більше, бо зносило, доводилося чіплятися трекінговими палицями. Зате через погану видимість ми не бачили «всього масштабу трагедії» (жартую, звісно), тобто повної висоти перевалу чи глибини і складності спуску. Від цього якось навіть легше йшлося. Йдеш собі та йдеш, ховаєшся за каменем від вітру, чекаєш групу – і знову вперед по червоних трикутниках із білою окантовкою. На щастя, стежка справді була добре маркована. Здається, цього дня нас навіть град удостоїв своєю присутністю.
Мене все це стало навіть забавляти, я не відчувала сильної втоми чи хвилювання, коли раптом Рома несподівано сказав, що на цьому схилі ми стаємо на ночівлю, а не просто на привал. Виявилося, що йти до наступного зручного місця для стоянки було далеко, і не всі члени групи могли це сьогодні подужати. Був уже вечір, і погода не передбачала суттєвих позитивних змін. Гаразд, ставимо намети на найбільш горизонтальних серед навколишніх похилих поверхонь. Спроба з першого разу правильно здогадатися, як збирати взятий у друга намет, провалилася. «Голову ввімкнути не забула?» – крутилося в голові. Просто хотілося допомоги, і Рома її надав. І не лише нам. Не всі були готові до походу не стільки морально, скільки технічно. В одного не виявилося дощовика, в іншого рейнкавера, водозахисних штанів… А дощик моросів.
Вирішивши всі побутові справи, я не одразу звернула увагу, що туман якось непомітно розійшовся, і наш схил потроху почало заливати західне сонце. Подарунок природи!
За найближчим пагорбом відкрилася просто неймовірна картина гірських масивів, що зникали вдалині, синіючи, з глибокими тінями від призахідного сонця, із зачарованою лісовою долиною і річкою внизу. Просто дух захоплює! У 10 років такі пейзажі були моїм улюбленим об’єктом для малювання, хоча до юнацьких років я ніколи не бачила гір наживо. Гори завжди викликали в мені якесь глибоке відчуття дива, чогось більшого, ніж просто життя. Хотілося сісти й довго спостерігати, без слів і без думок… Але холод, холод і сильний пронизливий вітер швидко погнали мене грітися гарячою смачною вечерею, поки вона ще була вегетаріанською, адже за 5 хвилин могла вже безповоротно змішатися з тушонкою. Ромі – величезний респект!
Загалом усі були дуже задоволені. Ольчик відійшла від шоку перших 1,5 днів, адже це був її перший у житті похід, і вже на повну жартувала і веселилася. Ользі, як справжньому бійцеві, було байдуже: ані мокрий намет, ані пронизливий холодний вітер не могли вибити її з рівного позитивного настрою.
Цей вечір подарував ще один дивовижний момент: з одного з найближчих гірських хребтів, що чорніли у контражурі із заходом сонця, упевнено і швидко став виповзати і рухатися туман. Світячись і переливаючись, він створив розкішний пухнастий ореол яскраво-жовтому призахідному диску сонця. Народження і розвиток дива відбувалися просто на наших очах, не зупиняючись ані на мить. Неможливо було відірвати погляд. Вражені, натхненні й ситі, ми вирушили спати, адже підйом був оголошений о 6 ранку. Було холодно.
ДЕНЬ 4. Прокинулася о 5:50 якось навіть без будильника. Навколо тиша, з нагрітого спальника у холодний ранок вилазити не хотілося, тож просто перевернулася на інший бік. Десь о 8-й ранку з туману долинув Ромин голос: сьогодні нікуди не йдемо, залишаємося тут до покращення погоди, бо вітер і туман за ніч нікуди не поділися. Неочікуваний поворот, адже я вже налаштувалася на сьогоднішній похідний день майже як на невідворотне «пірнання в ополонку». А тут така лафа! Другий сюрприз не змусив себе чекати! Рома приготував гарячий сніданок і чай, а потім став розносити їх по наметах, тож ми отримали гарячу їжу, не покидаючи теплого спальника! Це було неймовірно, я відчула себе просто на курорті! Хоч і Фегераш. Ромі – респект!
До нас з Ольчиком у двомісний вузький намет перебралася Ольга зі свого холодного і вологого. Разом тепліше й веселіше, і ми провели чудовий день за балаканиною, масажами та читанням уголос Декамерона, де герої «з чарівною приємністю» під час епідемії чуми розважали себе розповідями всіляких цікавих і повчальних історій.
Вночі підступний вітер зламав дугу нашого намету, через що ми з Ольчиком перебралися на ПМП до напрочуд спокійного й доброго Олега у його двомісний намет. А решту ночі три пари рук, синхронно злітаючи вгору при кожному сильному пориві вітру, намагалися врятувати купол намету від неминучої біди. Врятували. Але якось не виспалися.
ДЕНЬ 5. Ранок зустрів нас незначним покращенням погоди, але залишатися на місці більше не хотілося, тому, зібравши мокрі намети, з зусиллям утрамбувавши речі в рюкзаки і ситно поснідавши, ми, звісно, з певним запізненням, бо вже розлінувалися, вирушили в дорогу. Ставший уже звичним поривчастий вітер у поєднанні з туманом, що з’їдав видимість далі 5–10 метрів, вже не надто й турбував.
Я увійшла в похідний ритм. Це була чудова нагода подумати й помріяти, щось переосмислити. І я цим скористалася, занурившись у тиху інтроверсію на звивистих гірських схилах Фегераша. Я помітила, що мені найзручніше йти четвертою: трохи відпустивши вперед групу «лосів» (похідний жаргон для швидких туристів) і залишивши позаду хвіст групи, що йшов повільніше, ніж мій комфортний темп. Це, з одного боку, давало простір у русі й гарантувало, що не загублюся, а з іншого – створювало ідеальний вакуум для внутрішньої роботи, можливість побути наодинці з собою, не віддаляючись від товариства. Людське життя у порівнянні з монолітною вічністю гір здається миттю, і саме тому перебування тут дозволяє перемкнутися на ширше і глибше бачення цієї самої миті. І це безцінно. А тим часом стежка вела нас то вгору на перевал, то вниз, змушуючи десь лізти по скелях, десь стрибати з каменя на камінь, мов гірський козел, а десь мерзнути біля великого валуна в спробі сховати розігріте тіло від пронизливого холодного вітру, поки чекаєш хвіст групи на черговій розвилці.
Спочатку було заплановано йти до якогось відомого лише Ромі за його картою кабану-притулку, де й переночувати. Але несподівано він нас зустрів, по-перше, ще в зовсім ранній обідній час (і це все на сьогодні??), а по-друге, був забита туристами з самої Румунії та, здається, Польщі, які насолоджувалися своєю гарячою кавою, теплим і сухим, щойно зайнятим ними простором. Вони прийшли першими – що поробиш. Місць немає. Нам залишалося тільки стояти й грітися на невеликій вільній ділянці підлоги в очікуванні всієї групи. Румуни співчутливо дивилися на нас, рекомендували шукати щастя в наступному кабані-притулку, до якого, за їхніми словами, було близько трьох годин ходу. Також з’явилася ідея спускатися в долину, де тепліше й комфортніше ставити намети, але шлях був не дуже близьким і, до того ж, невідомим Ромі. Після деяких словесних суперечок у групі щодо подальших дій рішення було прийнято, і румуни, звісно, поцікавилися ним. Яке ж воно? Перекусити! У будь-якій незрозумілій ситуації сідай їсти. Тим більше, час був обідній, місце тепле, а подальші перспективи туманні. Румуни схвалили наш вибір і навіть звільнили для нас єдиний невеликий столик у кутку для трапези. Сир виявився напрочуд смачним у такій обстановці.
Ми рушили далі стежкою до наступного притулку. І всі гадали: пощастить – не пощастить. Пощастило, але з нюансами. А як інакше? Світ не чорний і білий, а барвистий і різноманітний, ніколи не знаєш, що принесе наступна мить. Ця кабана була більшою за розміром, але також уже зайнята іншими 16 туристами. Цього разу – поляками та чехами. Залишалося два вільні настили, де могли розміститися четверо з нас. Що ж, уже непогано. Але в міру прибуття нашої групи, яка рухалася повільно, але невідворотно, наче морський приплив, наші “товариші по нещастю” почали якось ущільнюватися, звільняючи простір, прибрали свої рюкзаки з верхніх полиць, розташувалися щільніше – і в результаті помістилася вся наша група! Респект!
Тільки Влад гордо пішов спати у свої “палаточні апартаменти”, знайшовши їх зручнішими. Ця кабана відрізнялася від тієї, де ми ночували вперше, лише тим, що двері підпирали великим важким каменем, який при відкриванні й закриванні видавав гучні та спочатку різкі для слуху звуки. Але до цього швидко звикли. Було шумно й людно, але тепло й безвітряно. Всі з цікавістю, намагаючись непомітно, розглядали одне одного, майже не розуміючи незнайому мову. Через це її було кумедно сприймати лише за інтонацією. У поляків 80% чоловіків і 20% жінок. У нас – навпаки. Цікаво, чому так? Особливості менталітету?
Цього дня за початковим маршрутом ми, здається, мали підкорити найвищу гору Румунії – Молдовяну (2544 м над рівнем моря), але так цього й не зробили, не дібравши приблизно 100 метрів по її схилу. Навряд чи хтось засмутився, бо сенсу в цьому не було жодного через туман – ми б усе одно нічого не побачили. Хіба що “для галочки”, як казали румуни з попереднього кабану-притулку: “Зате ви зможете сказати, що ви там були, ви її підкорили”. Але наша (чи Ромина) раціональність взяла гору. Не пам’ятаю, в який саме момент цього дня я запитала у Роми: “Чи цей маршрут хоч раз був пройдений за планом?” Рома відповів: “Ні, жодного разу з трьох походів”. Це мене розсмішило, і я перестала хвилюватися, що ми щось не побачили чи кудись не дійшли. “Це просто захоплива пригода, сповнена несподіванок. У цьому й інтерес” – додала Марина. Що ж, усе правильно. Залишається тільки довіритися моменту й перестати втискати життя в незручні вигадані рамки. А ми благополучно й майже з шиком ночуємо в кабані. Тут я вже серйозно зацікавилася спорядженням Марини, бо при схожому вмісті та однаковій кількості провізії її рюкзак важив 12 кг, тоді як мій – 18. Хто дурень? Я дурень. Хто вміє вибирати правильне спорядження? Марина. Беру невеликий майстер-клас – і спати.
ДЕНЬ 6. Вранці спонтанне загальне голосування щодо подальшого маршруту: спускаємося в долину й встигаємо ще подивитися одне місто – Синаю, чи йдемо далі непередбачуваними та туманними хребтами Фегераша? Відповідь очевидна? Ми вирішили спускатися. Мені дуже хотілося в лісисті гори з річкою, комусь – тепла, комусь – пива, комусь – ще чогось особливого. Загалом, усі зраділи цій ідеї.
На цей раз дорога навіть радувала приємними сюрпризами: спочатку вона була досить полога й зручна, навколо яскраво зеленіла трава, повітря було вологим і свіжим, вітру не було, ставало відчутно тепліше. Але остаточно я визнала цю дорогу казкою, коли спочатку почали траплятися карликові, а потім – зі зменшенням висоти – і великі ялини, наповнюючи повітря хвойним ароматом. Ці ялини в поєднанні з туманом, горами й первозданними валунами створювали ейфорійне відчуття дива, яке відбувається просто перед очима.
Здавалося, зараз з-за ялини вийде лісовик або пролетить на мітлі Баба-Яга… Але замість них були вівці! Величезні отари овець і баранів, яких ми спочатку почули, а потім побачили, коли наш спуск між ялинами став крутішим, петлистим, а отже – швидким і захопливим. Хотілося швидше дістатися “того-не-знаю-чого там-не-знаю-де”. Під дрібним мрячним дощиком ми спустилися в долину надзвичайної краси – з хвойним лісом, водоспадами й річкою. Тут усе було так миле серцю, що ми з задоволенням фотографувалися, охоплюючи краєвиди на всі 360 градусів.
Група зібралася – і ми рушили долиною вздовж річки, нібито шукаючи місце для стоянки (я так думала). Усі були в піднесеному настрої, коли ми порівнялися з кабаною… О, щастя! Холодне пиво й червоне вино! Привал! Ми влаштували розкішний обід, на якому нас вшанувало своєю присутністю навіть сонце! Багато хто, включно зі мною, швидко роздяглися до футболок, насолоджуючись рідкісним на висоті теплом. Тут уже було комфортні 16 градусів.
Був ще тільки день, і вирішено було йти далі до, здається, наступного притулку, шукаючи дорогою гарне місце для стоянки. І це виявилося помилкою, оскільки те, тому що на карті маршрут виглядав як стежка, а насправді виявився асфальтованою дорогою. Ми пройшли крізь красивий, пишний ліс, вздовж лісових стежок і дерев’яно-мотузяного мосту над бурхливою гірською річкою, повз мальовничі водоспади…
Але вийшли ми на асфальт, так і не знайшовши гідного місця для стоянки, і через якийсь час переконалися, що й не знайдемо… Вітаємо, цивілізаціє! Прощавай поки що мріє про купання в річці та вечірнє багаття. Але ми самі обрали цей шлях, тож немає кого звинувачувати. З цікавістю спостерігаємо за літніми, подекуди кремезними європейськими туристами, які безтурботно прогулюються в чистому й свіжому одязі, можливо, щойно повернувшись з обіду в ресторані. Іронія долі – хотілося назад у гори, навіть якщо довелося б повернутися на Фегераш…
У цьому невеликому курортному містечку з важковимовною назвою ми оселилися в чудовому недорогому готелі-хостелі, яким керувала монахиня. Він був здебільшого призначений для паломників, скромний, недорогий і невибагливий, але для нас став справжнім острівцем цивілізації – з гарячим душем, теплими (хоч і крихітними) кімнатками та можливістю вперше висушити всі речі й намети, випрати шкарпетки. Поруч розташовувався розкішний білокам’яний монастир Бринковяну (Brancoveanu) із красивими барельєфами на стінах, витонченою дерев’яною різьбою, великою кількістю квітів і розкішними канонічними розписами склепінь. Затишний, доглянутий, процвітаючий, він, очевидно, щороку приваблював безліч паломників.
Його я, як і багато хто, оглянула наступного дня, коли рюкзак уже був зібраний, а до трансферу залишалося ще трохи часу. А цей вечір ми провели в розмовах за смачною вечерею, у приготуванні якої особливо відзначилися Олег і Ольчик, а також у різних побутових справах, у кожного своїх. Лягли досить рано.
ДЕНЬ 7. Ранок наступного дня був досить розміреним. Трансфер було призначено на першу годину дня, тому в нас був час у спокійному ритмі поснідати, зібрати рюкзак на галявині, зігріваючись у теплих і лагідних сонячних променях, яких так бракувало в горах, та ще раз оглянути чудовий монастир. Настрій був чудовим, хоча всередині вже відчувалася легка туга за горами. Попереду був Бран із його старовинним замком і легендами про графа Дракулу, а також – що приховувати – широкий вибір гастрономічних насолод. Ми розсілися по машинах. І після кількох годин у дорозі та певного очікування вже в самому Брані, поки вирішували питання з поселенням, ми, налегкі й у піднесеному настрої, вирушили до замку, до закриття якого залишалося близько двох годин. Місто зустріло нас розмаїттям: людей, кольорів, страв, сувенірів. Очі розбігалися, а ніс вловлював з усіх боків найрізноманітніші запахи й аромати. І все це на тлі графічної архітектури в етнічному стилі, з темними декоративними балками-перегородками, геометрично розташованими на світлих фасадах.
Зібравши себе в кулак і дочекавшись, поки вся група збереться докупи, ми, немов криголам у водах Арктики, почали пробиратися крізь натовп до замку, де нас чекала черга. Це вам не Фегераш – тут цивілізація та післяробочий час. Але ми не засмутилися й подолали цю перешкоду, опинившись усередині. Замок виявився невеликим, але дуже затишним і стильним, якщо можна так сказати. Збереглося все середньовічне оздоблення інтер’єрів, яке на тлі однотонних світлих стін виглядало мальовничо й особливо. Низькі стелі, затишні відкриті дерев’яні галереї, кручені сходи, черепичний дах, вікна зі ставнями – все було настільки органічним і природним, що здавалося, ніби ми не в музеї, а в реальному житлі, яке щойно покинув його власник, і воно ніби законсервувалося в часі. Звісно, про Дракулу тут і мови не було. Замок Влада Цепеша до наших днів не зберігся (здається, він згорів багато століть тому). Тут, у замку Бран, за переказами, він деякий час перебував у темниці. Але все це не так важливо, адже сама по собі ця архітектура XIV століття варта того, щоб її відвідати. Дійсно красиво! Я отримала величезне задоволення від перегляду замку.
Отже, оглянувши всі кімнати замку, пробігшись відкритими спіральними галереями та різнорівневими башточками, намилувавшись розкішними панорамами міста згори крізь невеличкі віконця, ми через затишний кам’яний внутрішній дворик із колодязем, гойдалками та гонгом вирушили в місто. Гуляти й святкувати, дорогою ще й встигнувши відвідати етнографічний музей зі старовинними житловими та господарськими будівлями. Вечір минув весело й смачно, навіть попри те, що за старою доброю румунською традицією нам довелося дуже довго чекати на страви. Після вечері ми ще трохи прогулялися містом, яке виявилося доволі малим, але приємним. І незабаром любов до їжі, прямо пропорційна кількості з’їденого, дала про себе знати: задоволені та сонні, ми вирушили назад у свій кемпінг – відпочивати та переварювати не лише вечерю, а й враження. А завтра на нас знову чекали гори! Ура! Ніч була незвично спекотною.
ДЕНЬ 8. Ранок зустрів нас просто розкішною погодою: світило сонце, небо було чистим, повітря – приємним. Ніщо не віщувало лиха. Попереду був радіальний похід налегко на вершину Лаом у гірському масиві П’ятра Краулуй. Легка прогулянка та ще й за такої погоди – день обіцяв суцільне задоволення. Лише Ольга вирішила не йти, оскільки за час походу дуже сильно натерла пальці на ногах і хотіла дати їм трохи відпочити та загоїтися. Збираючи маленький рюкзачок із найнеобхіднішим, я задумалася, чи брати ліхтарик. Рома сказав: «Обов’язково, у будь-яку радіалку!» – я й поклала. І не помилилася, але про це згодом.
До точки старту маршруту, каньйону Зарнестілор, ми знову вирушили на кількох таксі. Стильно, зате зекономили купу часу. До речі, щойно ми спустилися з гір, ми непомітно з мандрівників перетворилися на звичайних туристів, і гроші з кишень потекли рікою. Але це не так важливо, як те, що саме в цьому радіальному поході я з особливою гостротою відчула всю помилковість нашого спільного рішення спуститися з гір у цивілізацію. Ми підіймалися маршрутом, яким за планом мали лише спускатися до Брану, плавно переходячи з масиву Фегераш у масив П’ятра Краулуй. Серце стискалося, коли ми проходили ті неймовірні лісові галявини, оточені масивами білокам’яних гір із хвойними лісами, – саме там, за початковим планом, ми мали залишитися на ніч.
Нереальна краса, така близька моєму серцю, що мені вже не хотілося нічого говорити – лише намагатися вмістити в себе всі ці пейзажі, гори, повітря, споглядати, насолоджуватися цим наскільки можливо. Це місце викликало подібні почуття не лише в мене: Ольчик на одній із коротких привалів просто не змогла стримати сліз – емоції від цієї краси переповнювали її. Це почуття було більшим за нас. Відчуття благоговіння перед цією незбагненною, всеосяжною красою, створеною явно не людьми, а Богом. І що вище ми піднімалися, то дивовижніші й величніші відкривалися панорами – перехоплювало дух.
Ольчик вже не могла стримувати бурю емоцій, які переживала. Вона безперервно виплескувала радість, захоплення. Що ж, перший похід у людини! Найсильніші й найяскравіші враження, як не крути. А мені, навпаки, захотілося побути наодинці з собою, тому я, вставивши навушники, рушила своїм звичним кроком, роблячи короткі зупинки й споглядаючи цю неймовірну красу гірських пейзажів, що розкривалася з набором висоти, мов найпрекрасніша троянда, красу довколишніх гірських пейзажівю
Минаючи вже захоплено описані мною галявини й ліси, ми перейшли до підйому трав’янистим схилом, укритим розмаїттям квітучого чебрецю, який я почала потроху збирати, аби потім насолоджуватися його ароматом вдома, холодними зимовими вечорами. Тропа по трав’яному схилу плавно перейшла в сипку кам’яну дорогу, що піднімалася вздовж білокам’яної, мальовничої рельєфної скелі до нашої мети – вершини Лаом, яку ми вже могли споглядати. Увесь хребет нагадував неприступні мури стародавньої фортеці, зведеної на височині над усім довколишнім пейзажем, немов підкреслюючи своє беззаперечне право на царювання. Ці гірські хребти невловимо нагадували Крим.
Плавно й обережно, адже на такій сипкій дорозі інакше було небезпечно, зустрічаючи на шляху туристів, що спускалися нам назустріч, часто падаючи й оступаючись, ми нарешті дісталися вершини, краєм думки вже уявляючи складнощі зворотного спуску. Першою, звісно, дійшла Тетяна – наш головний спринтер і фінішер, для якої сидіти було складніше, ніж йти. Що ж, похвально. По собі знаю: якщо йти повільніше від звичного ритму, втомлюєшся набагато сильніше. Отож, влаштувавшись у заглибленнях схилу, сховавшись від вітру й водночас зайнявши розкішну оглядову позицію, ми безтурботно відпочивали в очікуванні всієї групи. Тут, на вершині, з цілком зрозумілих причин було значно холодніше, ніж унизу, попри все ще тепле сонце. Тож теплі речі й куртки, що здавалося, взяли марно, дуже навіть знадобилися. Краєвид звідси відкривався на всі 360˚ – румунські простори з містами, селами, полями, пагорбами й гірськими масивами у далечині лежали, наче на долоні. Просте й водночас ємне слово ДИВО, мабуть, найкраще пасувало цій миті.
Ми влаштували грандіозну фотосесію, спрямовуючи об’єктиви фотокамер у всі можливі напрямки. Вікін колоритний реквізит у вигляді хутряної укороченої жилетки та маленького чорного капелюшка швидко перейшов із рук у руки всіх охочих отримати яскраві світлини з вершини. Тут же ми й пообідали – просто і смачно, по-похідному: сир, ковбаса, сало, хлібці, шоколад, несподівано щедро поливаючи себе, а інколи й обід кетчупом. Питна вода в більшості вже закінчувалася, тож незабаром вирішили спускатися. Влад мріяв про ресторан і цуйку. Саме тому Таня і Влад першими швидко рушили вниз стежкою. Я, недовго думаючи, приєдналася до них, бо спускатися мені завжди було легше, ніж підійматися, а затягувати задоволення від спуску сипухою теж не мало особливого сенсу – у швидкому темпі мені йшлося легко і комфортно. До того ж я зрозуміла, що через велику кількість людей у групі майже не спілкувалася особисто ні з Владом, ні з Танею. Мені стало цікаво поговорити з ними про все потроху. За цікавими розмовами ми навіть не помітили, як подолали половину спуску, минули сипку кам’яну дорогу й вийшли на трав’яну поляну з невеликою хатинкою. Тут була дивовижна широка оглядова площадка, звідки відкривався розкішний краєвид на лісисте низькогір’я довкола маленьких містечок і лісові пасіки на схилах.
Ліс на цій галявині вже починався, але прісної води ще не було. Ми вирішили зачекати всю групу, з великим задоволенням розташувавшись на траві й звільнивши ноги від черевиків. Так ми грілися на сонечку хвилин сорок, аж поки не почули веселий сміх нашої групи, що наближалася ззаду. До цього моменту ми вже добре відпочили, але води не залишилося ні в кого. Тому, щойно вся група зібралася, вирішили рушати далі, пообіцявши Ромі дійти до найближчого джерела прісної води. Не знаю, що нас більше тягнуло вперед: звичка бути серед лідерів, Владове бажання швидше потрапити в ресторан, прагнення йти малою й тихою компанією, спрага чи просто бажання якнайшвидше завершити радіалку й відпочити. Та як би там не було, ми побігли вперед, невимушено спілкуючись. Спустилися до розкішних лісових галявин, де вже був струмок. Але через корів, що паслися неподалік, ми не наважилися пити з нього й рушили далі. На роздоріжжі звернули не туди, проте швидко зорієнтувалися й повернулися на правильну стежку. Жоден тривожний дзвіночок не пролунав усередині.
Ми продовжили шлях, наздогнавши англомовну пару, яка разом із нами відпочивала на вершині й люб’язно допомогла нам із загальним фото. Вони раптово завмерли перед лісовою галявиною, уважно вглядаючись у неї. Порівнявшись із ними, ми дізналися, що попереду спить чи то ведмежа, чи то собака. Вони боялися йти далі, адже це природний заповідник, і ведмеді тут водяться – факт загальновідомий. «Якщо не боїтеся, то йдіть», – сказали вони. Жодного страху не було, усе навколо здавалося сповненим безтурботності. Ми зробили кілька кроків і побачили, як чорна пляма, що здалеку й справді скидалася на бурого ведмедика, підняла голову й виявилася звичайною пастушою собакою – досвідченою, трохи пошарпаною, але абсолютно безпечною. Обмінялися усмішками й рушили далі. Дійшовши до струмка, де ми востаннє набирали воду перед підйомом, я висловила бажання зачекати всю групу, але особливого ентузіазму з боку Влада й Тані не помітила. До того ж Владові ця вода знову не дуже сподобалася – була каламутною. Ми посиділи хвилин п’ять майже в цілковитій тиші, і настрій у групі якось непомітно почав псуватися, повітря ніби стало важчим від думок, стало трохи некомфортно. А може, мені все це лише здалося. Щоб розвіяти ці відчуття, які в умовах очікування здавалися значно вагомішими, ніж були насправді, я запропонувала вирушити далі, але в більш спокійному темпі, і друзі миттєво підхопили цю ідею. Здавалося, нічого не могло піти не так, адже ми йшли чітко тією ж стежкою, якою піднімалися. Сонце стояло високо, було пройдено близько двох третин шляху. Ми вийшли до ущелини, з якої починався наш маршрут і якою вранці довго петляли, насолоджуючись краєвидами прямовисних стін, лісистих схилів і невеликих гротів-печер біля маловоддя.
Дорога тут була широка, майже автомобільна, рівномірно всипана камінцями, тож іти стало легко й комфортно. Минуло вже багато часу від останньої зустрічі з групою. На черговому повороті, що вивів нас на роздоріжжя, ми вирішили всіх дочекатися. Тим більше тут була річка з питною водою й зручні колоди для сидіння. Наскільки пам’ятаю, було близько четвертої години дня.
Чекала на диво дуже довго. Кожні пів години, що минали, ми все більше дивувалися, чому група так довго долає цю, здавалося б, зовсім невелику відстань. Ми почали підмерзати, оскільки від річки постійно тягло холодом, і поступово прокидався голод. За годину стало зрозуміло, що щось пішло не так, але нам не хотілося в це вірити — адже ми були на правильному шляху, куди ж могли подітися наші друзі? Виникли дві альтернативи: або вони пішли іншим шляхом, або з кимось із групи сталося щось серйозне. В жодну з цих версій не хотілося вірити, тож ми продовжували вперто чекати. Мобільного зв’язку не було, а по рації, яка періодично вимикалася через майже розряджені батарейки, ніхто не відповідав. Так минула ще майже година, і Влад, не витримавши, рушив назад стежкою на пошуки групи. Ми з Танею залишилися удвох — двоє самотніх, згорнутих у клубочок горобців, що сиділи на колоді на роздоріжжі. Повз нас дорогою вгору і вниз час від часу пролітали велосипедисти-спортсмени, вітаючись із нами, але слідували далі своїм шляхом.
Таня час від часу повторювала: «Ох, і дістанеться ж нам від Роми!» А я думала про те, що це далеко не найстрашніше, що могло з нами статися. Вже шалено хотілося, щоб усі ці несподівані обставини нарешті завершилися. Давався взнаки й голод. На щастя, у Тані з обіду в рюкзаку залишилося кілька хлібців і шматочків сала. Спочатку я від останнього відмовлялася, але, усвідомивши всю невизначеність щодо наступного прийому їжі та потребу тіла в енергії, з’їла і його, зовсім не відчуваючи докорів сумління, адже етап суворого вегетаріанства у мене давно минув. Щоб скоротати час, ми почали читати вголос книгу Річарда Бренсона «До біса все, бери й роби» — про людину, яка сповна бере від життя все й сміливо відповідає на всі виклики долі, яких сам же постійно жадає і шукає. Було цікаво, але тривога наростала. І коли я під час чергової паузи підняла очі від книги, то з усією гостротою усвідомила, що вже починаються сутінки. Влада все ще не було.
Миттєве рішення — і ось ми з Танею вже майже біжимо нагору в пошуках Влада, голосно його гукаючи. Як то кажуть, дедлайн, часу зволікати вже немає. У горах темніє швидко. На щастя, Влад дуже скоро відгукнувся і вийшов нам назустріч, адже вже й так повертався до нас. Нікого з групи він, звісно, не знайшов, обурюючись незрозумілістю ситуації та, напевно, вже згаяною вечерею в ресторані. «За нас я не переживаю! Ось куди Рома з хлопцями поділися — незрозуміло», — сказав Влад сакраментальну фразу, яка привела мене в стан тотальної внутрішньої мобілізації, адже, незважаючи на Владів спокій, я дуже хвилювалася за всіх нас. І ми, настільки швидко, наскільки могли, рушили вниз до виходу. Стемніло дуже швидко. А оскільки ми були в ущелині, оточеній з обох боків стрімкими скелями, то темрява здавалася суцільною. На щастя, у нас на трьох було хоча б два ліхтарики. Було вже близько половини дев’ятої. Які почуття я відчувала, йдучи при світлі ліхтарика в непроглядній темряві звивистим гірським ущеллям заповідника, де водяться дикі тварини? Хороше питання! Я намагалася відганяти всі страшні думки, думаючи про дві речі: якнайшвидше дійти і якнайгучніше шуміти під час ходьби, відлякуючи потенційних диких звірів. Я час від часу спрямовувала світло ліхтарика на кущі та дерева вздовж дороги, аби хоч трохи заспокоїти розбурхану уяву. Раптом світло ліхтаря зловило на узбіччі, біля води, пару невеликих очей, що відбили спрямований на них промінь. Вони нерухомо дивилися на нас. Спершу ми розгубилися, але за мить зрозуміли, що, судячи з усього, звірятко невелике, а значить, і не небезпечне для нас трьох. І ми ще прискорили ходу.
Усередині я, звісно, була абсолютно впевнена, що все буде добре. І не таке вже проходила! Якось у мене була непередбачена ночівля в гірському каньйоні без жодного спорядження і теплих речей — наслідок невірно розрахованої радіалки та надміру відчайдушного провідника-аматора. Нічого, вибралися. Хоча, схоже, урок був засвоєний не до кінця, якщо ситуація, хоч і з інших причин, але трохи повторюється. Та не суть, я йшла й чітко уявляла картину, як ловлю машину і ми доїжджаємо до кемпінгу. Це здавалося мені цілком реальним, майже єдиним можливим варіантом. І я на це налаштувалася. Друзі були досить спокійні, Таню, за її словами, заспокоювала присутність Влада. А я відчувала потребу діяти, а не чекати рішень і дій від інших. На цій рішучості й ішла.
Ми йшли ще щонайменше годину, коли за черговим поворотом нарешті з’явився знайомий довгоочікуваний шлагбаум, а за ним — невеликий будиночок на галявині біля скелі, де вранці займалися скелелази. Ура, вибралися! Але оскільки нас сюди завезло таксі, нам довелося ще хвилин п’ятнадцять іти до автомобільної дороги, де можна було зупинити машину. З’явився зв’язок. І поки Влад виходив на контакт із Ромою, я взялася ловити авто. Повз проїхали три машини з чоловіками за кермом, які, замість того щоб зупинитися, лише додавали швидкості, проїжджаючи повз нас. Це викликало у мене подив. Хоч Румунія й не найнебезпечніша країна, але все ж — двоє дівчат і хлопець майже вночі на узбіччі дороги, у трекінговому одязі, біля входу в гірську ущелину… Невже ми виглядали загрозливо? Таня сказала, що це марно, ніхто не зупиниться. Але я не здавалася. У спробах з’ясувати, хто правий, хто винен і хто де знаходиться, зв’язок Влада з Ромою знову обірвався — цього разу через дорожнечу роумінгу. І спілкування перейшло на SMS.
Ось, на удачу, наступна машина, побачивши нас, стала приторможувати і зупинилася! За кермом сиділа жінка! Одна! Відкривши передні двері, вона поглянула на нас співчутливим і запрошуючим поглядом. Я спитала її: «English?» — вона заперечно похитала головою. «Бран?» — той самий відповідь. «Зарнести!» — сказала вона. Але ми не мали жодного уявлення, що це і де. Побачивши наше невелике здивування, вона відразу зрозуміла і сказала: «Зарнести, таксі, Бран!» Ми розцвіли і радісно закивали головами. Вона вийшла з машини і почала швидко звільняти для нас заднє сидіння, зайняте якимись дачними речами, які почала перекладати в багажник. Закінчивши з цим, вона жестом запросила нас сідати, ми не забарилися. Ми написали Ромі, що самі доберемося до кемпінгу. По дорозі іноді виникали ще сумніви, чи не в протилежному напрямку від Брана ми їдемо, оскільки жодної карти у нас, звісно, не було. Але ці сумніви швидко розсіювалися, адже за вікном ми бачили знайомі види і повороти дороги. Крім того, ми вже були в цивілізації, і це, принаймні, наполовину вирішувало наші проблеми.
Містечко Зарнеште виявилося зовсім недалеко від нашого ущелини. І наша чудова жінка, трохи петляючи по вулицях міста, довезла нас до невеликої площі, жестом вказавши, де ми можемо знайти таксі. Ми її подякували і пішли шукати таксі до Брана. Вулиці міста були пустельні: практично не було ані машин, ані людей. Світли фонарі, освічували все жовтим електричним світлом. Десь у далечині чувся веселий гул групи гуляючих старших підлітків. Чимось це мені невловимо нагадало міста Латинської Америки. Ми пройшли через невелику площу до будинку на паралельній вулиці, у якого висів на стовпі світловий знак таксі. Але жодного таксі навколо не було. У будинку були відкриті двері з вивіскою, заглянувши в які, я побачила барну стійку та ігрові автомати з одним сонним відвідувачем. За барною стійкою нікого не було. Я голосно покликала. Вийшла доволі повна жінка середніх років і щось запитала мене румунською. Я відповіла вже перевіреним методом: «English?» — «No!» — «taxi Bran?» — «?» — «taxi Bran» — і вона потягнулася за телефоном і викликала нам машину. Я зітхнула, ну ось, здається, і все.
Таксист не знав ні про який Vampire camping, і ми попросили довезти нас до центру Брана, звідки ми вже знали, як дістатися. Але цього не знадобилося, бо вже на в’їзді в Бран ми побачили знайому вивіску і попросили тут зупинити. Ми були вдома…
Наша група разом з Ромою, поки в неповному складі, бо частина з них ще гуляла по місту, зустріла нас радісно і співчутливо. «Нарешті ви повернулися! Ми так переживали, ну слава Богу, все позаду!» — сказала Ольга і тут же запросила нас вечеряти вареною картоплею зі свіжими помідорами та огірками (святковий свіл в поході!). За час цієї славної трапези підійшла і решта групи. Загадка причин цієї ситуації не забарилася: виявилося, що у тієї кабани, де ми в останній раз бачили хлопців, вони встигли викликати таксі, яке мало приїхати вже незабаром до точки старту нашого маршруту. І вони на нього дуже поспішали, намагаючись нас догнати і порадувати цим. Ми про це не знали і пішли далі по маршруту за злощасну розвилку. У Роми було 2 варіанти: або ми пішли не тією стежкою, або ми так швидко йшли, що вже спустилися і чекаємо всіх внизу. Тому хлопці поспішили вниз, але по коротшій стежці… І ми розминулися. Ми не спустилися до кінця, а чекали на середині іншої стежки. Зв’язку не було. Довелося понервувати і Ромі, який пробіг ще кілометрів 10 по горах в пошуках нас, і нам, що чекали темряви в горах в невизначеності та тривожному очікуванні. Пазл не склався, нічого, буває.
Під час усіх цих обговорень, емоційних і часом різких, я повною мірою відчула весь той стрес і напруження, які мені довелося пережити, але які в самій ситуації «порятунку» перекривалися моєю зосередженістю та мобілізацією. Вони навалилися разом, як важкий вантаж, який я вже не могла витримати. Я пішла спати, щоб ніч і міцний сон змогли все це переробити і розвіяти. Я зрозуміла одне: я не пропаду 🙂
ДЕНЬ 9. Новий день як нове життя. Ранок зустрів нас тепло і сонячно. Вилазячи з намету близько 8-ї ранку, я гадала, чому така тиша в таборі? Невже всі ще сплять? Виявилося, що ні, більшість давно прокинулася, пішла в закриту їдальню з дерев’яними столами та лавочками, яка була розташована на деякій відстані від нашої кемпінгової поляни. Уже грілася вода для ранкової кави, всі розетки були вже зайняті зарядками, а свіжі веселі обличчя були занурені в поточні справи, у кожного свої. Ранок пройшов мирно і неспішно. І ось на початку 12-ї, після традиційно смачного сніданку, перерозподіл їжі і збору рюкзаків, ми все ж вийшли підкорювати новий гірський масив Бучич з вершиною Ому, який знаходиться десь на південь від Брана. Ми пішли прямо через місто до входу в заповідник, встигнувши по дорозі купити морозиво, смачну випічку і просто позитивні емоції від цього затишного і гостинного містечка, наповненого смаколиками і, як виявилося згодом, фантастичними румунськими етнічними сувенірами, яких тут купити не вдалося, оскільки не хотілося тягти їх на собі в гори, а таких більше ніде не було. На замітку! Ми йшли з незвично важкими рюкзаками після дня легкої прогулянки, та ще й у полудену спеку. Невільно згадувався Фегераш з його туманами і вологістю, але так завжди буває: добре там, де нас немає.
З житлового передмістя з затишними будиночками ми незабаром вийшли на широку дорогу заповідника, а потім звернули на лісову стежку, яка подарувала нам тінь і відносну прохолоду. Набравши крижаної води з струмка, я відчула себе вдома.
Гори, так хотілося знову наповнитися вашим безмовним величчям, насолодитися тихим вечором біля вогнища, поплавати в крижаній річці. Все це не змусило себе довго чекати. Уже на початку п’ятої, пройшовши через невеликі густо трав’янисті галявини і розкішний старий ліс з багатством сухостою і розтерзаною корінням дерев землею, і набравши в загальному близько 800 метрів, ми вже ставили табір на розкішній галявині, оточеній з усіх боків різноманітними за висотою та рельєфом могутніми горами.
Ліс, річка, надзвичайної краси та яскравості захід сонця, купання, вечір біля вогнища… Як мало потрібно для щастя. Надя зайнялася своїм улюбленим заняттям – збором грибів. Апофеозом його став розкішний грибний суп, з’їдений майже в повному мовчанні біля потріскуючого вогнища. Дивно, але розмови не клеїлися, говорити не хотілося, і це відчувалося цілком природно. Усі були разом і кожен наодинці з собою одночасно. Повітря було наповнене умиротворенням, було дуже добре і спокійно.
Повільно, під миготливим між хмарами зоряним небом, усі розійшлися спати. У траві тріщали цикади.
ДЕНЬ 10. Сонливий, прохолодний ранок. По небу швидко гуляли хмари, обдаровуючи нас то швидкоплинним сонечком, то освіжаючим холодним вітерцем під сірими нависаючими хмарами. Настрої в групі розділилися при вигляді повністю укутаного хмарами гірського хребта і захованої за ним вершини, куди ми сьогодні мали направлятися. «Наче Фегераш знову!» – сказала частина групи. Ставши чимось особливим, Фегераш назавжди залишився в наших серцях. «Та нічого! Ось побачиш, все розійдеться – погода буде хороша» – сказала інша частина групи в особі Марини. Мені було якось спокійно і байдужо. Буде, як буде. Будемо вирішувати проблеми по мірі їх надходження.
Але особливих проблем не виникло, а лише суцільні задоволення, адже ми піднімалися по неймовірно красивому і різноманітному маршруту. Все почалося з затишної і звивистої лісової стежки, що вивела нас до скелі, по якій ми, вправляючись майже в альпінізмі, піднялися до малесенької ущелини, що своєю вузькістю і короткочасністю нагадувала голкове вушко. Далі йшли трав’янисті пагорби, усипані камінням, що створювало відчуття первісності і якогось таємного змісту в розташуванні каменів. З них відкривався неймовірний вигляд на спадаючий вниз трав’янистий гірський схил, оточений з двох боків, немов високі береги у стародавньої річки, живописними гірськими білокам’яними хребтами, що були пронизані зеленими лісами. Вдалині виднілися блакитні простори низькогір’я.
Ми вийшли на широке плато між горами. Іти по рівнині, на висоті, в горах було зовсім легко і приємно. Вдалині на схилах виднілися величезні стада овець, які більше нагадували розсипану дрібну крупу або, не побоюся цього порівняння, личинки комах. У повітрі літало передчуття швидкого закінчення походу, від того хотілося встигнути увібрати/побачити/відчути як можна більше.
Піднявшись на хребет, який обрамлює це плато з протилежного боку від місця нашого входу на нього, ми знову опинилися в хмарі. «Там були дуже красиві види!» — сказали хлопці, вказуючи рукою в молоко в сторону іншого схилу хребта. «Так, напевно!» — з усмішкою подумала я, спостерігаючи за затопленим туманом єдиним видимим клаптиком землі в радіусі п’яти метрів від нас, усипаним жовтими кульбабами. Гарно. Прямо їжачки в тумані. До їжаків незабаром додалися пастуші кучеряві собаки, а згодом підійшли й колоритні пастухи, несподівано обдарувавши нас рідкісними едельвейсами, що зазвичай ростуть в важкодоступних місцях і заборонені для зривання. Ми були здивовані, але вдячні. Тим часом, поки збиралася вся група, туман встиг розсіятись, і ми вдосталь нафотографувалися як з квітами, так і з чарівними гірськими пейзажами, які нам відкрилися.
Пішли далі траверсом по хребту до кабани, де за обіцянками Роми нас чекала їдальня з гарячим обідом і холодним пивом. Обіцянки справдилися, обід був відмінний, а їдальня-кабана нагадувала сівший на мілину рибальський корабель, зношений і потріпаний часом і стихією. А чим погодні аномалії Карпат гірші за морські бурі? Відповідь — нічим. Уява по черзі малювала цілий калейдоскоп погодних умов, які бували тут: град, дощ, тумани, вітри, сніги… І жива видима історія, написана ними тут. Це і була наша заключна вершина Ому гірського масиву Бучич, до якої ми так наполегливо йшли. “Тусовка” тут на диво була багатолюдною. Як виявилося, були вихідні, і ця частина гірського заповідника була легко доступна завдяки діючому недалеко підйомнику. Люди тут сиділи різних вікових категорій: і старі, і діти. Усі були в футболках і з легким спорядженням. Це створювало певний контраст з нами, але ми вже були близькі до фінішу, до цивілізації.
Наш шлях лежав між красивих живописних гірських схилів, місцями нагадуючи давні зикурати, монументальні і занедбані.
Шлях пролягав зручними траверсними стежками, які незабаром із кам’янистих перетворилися на пилові, широкі та степові, що чомусь навіювало образи Казахстану. Лагерем ми зупинилися біля невеликого готелю серед карликових хвойних зарослів по шляху вниз у цивілізацію, адже єдиним джерелом води на всьому спуску до міста виявився кран на зовнішній стіні цього готелю, як би це не здавалося смішним для походу.
Ну і що, зате весело! Пішли добувати морозиво та пиво в місцевому ресторанчику, а з цією здобиччю пізніше вирушили зустрічати захід сонця на обриві з видом на світлячий місто внизу. Епічно і вже ностальгічно. Повернулися в табір для душевних розмов під величезним нічним зоряним куполом. Цієї ночі здійснилася ще одна моя маленька мрія: лежачи на траві, я вдосталь насолоджувалася спогляданням безмежного зоряного небосхилу, який завжди наводив на мене думки про безкінечність і вічність, а з падаючими зірками вдалося навіть загадати кілька потаємних бажань. Спокійна і задоволена, я пішла спати.
ДЕНЬ 11. А наступного дня була нереально смачна геркулесова каша на п’яти видах молока, останній кулінарний шедевр Роми, швидкий і легкий петляючий спуск лісом, затишне Сіная з красивим замком, в який ми не змогли потрапити через вихідний понеділок, поїзд… І ось ми у Брашові, найкрасивішому старовинному місті Румунії. Пригоди з поселенням, оскільки ми спустилися на день раніше запланованого, і броні ні в кого не було, а в жодному хостелі не було місць для всіх нас. Пришлося заселятися всім по різних місцях. Ми з Олями та іншими дівчатами після деяких блукань і цілеспрямованих пошуків за допомогою Роми, що непередбачено дозволило первинно оглянути місто, оселилися в досить великому готелі, ціна якого була трохи дорожча за хостел, але з шикарним видом з вікна на дахи старого міста, площу та гірський схил з написом BRASOV у голлівудському стилі.
Нашу радість доповнили білосніжні простирадла і комфортна ідеально чиста кафельна ванна. Раді всьому, що дарує нам життя. Красиві й чисті ми вирушили до оговореного часу зустрічі з групою. Чудова прогулянка старим містом з людьми, які стали вже майже рідними. Прощальна вечеря в кафе на відкритому повітрі з душевними розмовами, смачною їжею та нотками ностальгії. Ось і логічна точка спільної веселій подорожі таким складом під керівництвом Роми. Дуже йому вдячні, і чекаємо з нетерпінням походу по Ісландії наступного літа!
ДЕНЬ 12. Наступний день запам’ятався оглядом пам’яток Брашова: Чорної готичної церкви, старовинних вуличок і площ, «голлівудського» пагорба з оглядовим видом на все місто…
Черепичні дахи, милі, затишні пішохідні вулички, старовинна витончена архітектура – все як у найкращих традиціях старої Європи. Краса! А тим часом прощання, розставання – сумно, але що поробиш. Всі роз’їжджаються: хто додому, хто в Бухарест… А ми з Олями незабаром вирушили на румунське Чорне море, до Констанци, погрітися та покупатися. Але це вже зовсім інша історія.
На завершення хочу сказати лише одне: ця подорож по Румунії, як і будь-яка подібна подорож, на щастя, сталася в моєму житті, подарувала мені величезний колодязь вражень і безцінного життєвого досвіду, які, поповнюючи мою внутрішню скарбницю, дають змогу ще яскравіше і глибше сприймати і проживати це життя. Подорожуйте, друзі!
