Туреччина. Від неба до моря Лікійською стежкою
Туреччина – ідеальна країна для подорожей і відпочинку. Тут є все: величні міста, неймовірної краси гори та не одне, а цілих чотири чарівних моря. Це справжня східна казка, в яку хочеться повертатися знову і знову.
День 1
Зустріч групи відбувалася в Анталії на автостанції. Вранці учасники походу Лікійською стежкою почали прибувати на вокзал, хто з парою, а хто й сам. Усі виглядали трохи схвильованими, але швидко почали знайомитися один з одним.
Кожен привіз тушонку з рідної країни, а все інше ми купили в супермаркеті. Ми купили багато різних смаколиків, у тому числі вівсянку. Розділили все по рюкзаках і сіли на рейсовий автобус. Їхали недовго, якихось 40-50 хвилин, і ми вийшли на маршрут. До стоянки було зовсім близько – годину шляху. Ми вирушили до каньйону Гьойнюк купатися. Це дуже мальовниче місце, вода в каньйоні смарагдового кольору, і так і манить зануритися.
Повернувшись на стоянку, ми розбили табір і почали готувати смачну вечерю.
Після цього почалося справжнє знайомство з учасниками. Кожен розповідав свою історію, звідки він і чому тут. Атмосфера в команді під керівництвом Івана Добринського відразу стала дружньою та теплою. Нас зібралося 14 учасників разом з гідом.
Так закінчився перший день походу. Тепер здоровий сон, адже завтра в путь!
День 2
Цей день виявився не найлегшим. Спочатку був довгий підйом через дивовижний ліс, де кожен насолоджувався природою і вбирав лісові звуки та запахи. Кому було легко, а кому важко долати кожен метр підйому.
Після обіду ми продовжили спуск. Спуск завжди дається легше, особливо в такій чудовій групі. Однак попереду нас чекала невелика, але неприємна перешкода – погана погода. Перехід через річку по великих слизьких валунах був некомфортним. Хтось падав, спотикався, мокнув, але все ж ми справилися.
В таборі, на твердій землі, ми обговорювали минулий день за гарячим супом і чаєм з печивом.
День 3
Практично кожен день ми намагалися лягати спати пораньше, адже вставати доводилося практично з першими променями сонця. Сьома ранку – і ми знову щось варимо, бігаємо по табору і збираємося йти все далі і вище. Цей день також видався дощовим, але справжньому туристу це тільки в радість. Без підйому на гору не обійшлося, але всі труднощі компенсував величезний гранатовий сад і кафе, де ми випили гранатового соку і трохи перекусили.
Потім ще трохи пройшли по стежці і неспішно спустилися в поселення, де у всіх при вигляді магазину якось підозріло загорілися очі. І тут ми прийняли рішення – а не доїхати нам до стоянки на машині?
І ми доїхали, одразу розбили табір, бо темніє там рано.
Хотілося б відзначити, що з сусіднього селища ввечері доносилися співи муедзина і не тільки вечорами, скажу відверто. Але це додає якоїсь містики походу Лікійською стежкою, а ще наші гітаристи Роман і Олександр завжди підтримували бадьорість духу своїми душевними піснями. Наприкінці походу вони навіть склали пісню українською, хіт сезону, чесно кажучи.
День 4
О, яке щастя, нарешті нам усміхнулася удача і сонце рішуче супроводжувало нас до самого кінця походу.
Вставай, вставай, вставай! Це Антончик будить усіх, стукаючи по наметах. Зібралися, вийшли і одразу він, улюблений підйом, але ліс, такий неймовірно чистий і п’янко-бадьорий, веде нас стежкою кудись у свої зелені хащі. Сотні, сотні сосен починають повільно змінюватися на кедри. Їх приплюснуті, але досить розлогі крони радують око і ти розумієш – ось воно, щастя, тут і зараз.
До стоянки дісталися швидко і розбили табір. Чергові почали готувати продукти на вечерю, хтось пішов до хатини за водою, а я та ще кілька учасників від надлишку енергії пішли підкорювати горку, на якій стояв турецький прапор.
Вечором біля багаття, за традицією, звучало багато пісень. На стоянці були й інші групи, і до нашого дружнього колективу приєднався на вечір гітарних пісень ще один українець із загадковою гавайською гітарою укулеле (Лікійська стежка повна сюрпризів!). Отже, вирішили з походної сковороди зробити міні-барабан, а з банки із сухов овочами – маракаси. Хлопці влаштували ціле шоу, весь табір довго не міг заснути. Українські, російські пісні та пісні англійською змінювали одна одну.
Але вже зовсім пізно, ще один день позаду, а завтра, а завтра підкорювати вершину Тахтали Даг. Усім доброї ночі!
День 5
Знову ранок, знову пакуємо рюкзаки. Тахтали Даг, ми вже близько!
Пройшовши трохи вгору, в тіні дерев ми залишили наші рюкзаки і повільно, але впевнено йдемо підкорювати вершину. І ось підйом, ти все вище і вище, ще трохи і здається, що торкнешся хмар. Залишивши позаду ліс, виходимо на стежку. Не зовсім звичний пейзаж, сіро-бурий і голий, і ось – вже показалася вершина, але ні – ще підйом, а потім ще один і ще.
Але всі стежки пройдені, підйоми подолані і ось вона – гордість турецьких гір – велична Тахтали Даг. На вершині зведено цілий будинок, тут тобі і кафе, і оглядовий майданчик. Для змученого туриста – рай.
Зробивши замовлення, вдосталь пофотографувавшись і смачно пообідавши на спуску, милуючись хмарами і морем вдалині, почали спускатися вниз. Адже рюкзаки і Катя дуже за нами скучили.
А попереду ще стежка, якою через прохолодний ліс ми вийшли на стоянку. Це був дім відлюдника, але ми вирішили не заважати його усамітненню і спустилися ще трохи нижче в ліс, де знайшли дуже затишну поляну і черепаху.
День 6
День видався погожий і ми не поспішаючи вирушили в напрямку спочатку селища Бейчик, а потім все нижче і нижче до проїжджої частини, в Улупінар, де змогли насолодитися радощами цивілізації. Тут у прекрасному кафе ми замовили рибу та інші страви турецької кухні, наприклад, гарячу халву.
Все було дуже смачно і обслуговуючий персонал був також люб’язним і привітним. Турки – дуже миролюбний народ, ви ніде не побачите похмурої людини, вони постійно усміхаються, багато чого можуть розповісти і завжди готові прийти на допомогу, – найщасливіша нація, мені здається.
Після такого смачного обіду важко встати і йти далі, але треба. Ще трохи дорогою, потім стежкою і ось знову кінцева точка сьогоднішнього дня.
Вода в річці біля стоянки пересохла, але нам пощастило знайти колодязь, з якого бурхливо і постійно виплескувалася вода.
Гарненько відмившись і поставивши табір, ми, коли вже зовсім стемніло, піднялися до вогнів Хімери. Це місце, де з землі виходить газ, і вночі, так, особливо вночі, ці вогні світяться здалеку зовсім як блукаючі вогники, навіть стає трохи страшнувато.
З цієї ж галявини відкривається вид на селище Чиралі, куди ми вирушимо вже завтра.
Цей чудовий момент ми вирішили відсвяткувати, взявши з собою трохи вина і сосиски, які прямо тут і приготували на вогні. Після такої прогулянки, мабуть, кожному снився якийсь особливо дивний і навіть містичний сон.
День 7
Сьогодні ми проходили вогні Хімери знову і по дорозі до Чиралі зустрічали такі ж у старого давнього храму. Але коли світло, вогні майже не видно і вони не викликають жодних почуттів.
Одна з ділянок дороги була схожа на Марс, зовсім непродуктивний ґрунт, який осипався під ногами. З старого храму ми спустилися вниз до виходу із заповідника. Саме тут, як виявилося пізніше, практично закінчилася пішохідна частина нашого походу і почалися тюленьї, але дуже насичені, будні біля моря.
На виході із заповідника багато лавок і кіосків, тут ми поласували морозивом і нарешті вирушили до моря. Цього дня ми чекали весь похід.
Середземне море – це неймовірно теплий і прекрасний куточок нашої планети. А селище Чиралі в цей час року практично пусте і тихе. Було вирішено поставити намети на березі, до моря рукою подати, метрів 10 по пляжу.
Першою справою ми скупалися і поставили табір. Вечір провели кожен по-своєму. Половина групи пішла в кафе, а інші залишилися біля моря і приготували святкову вечерю. До пізньої ночі ми сиділи і слухали пісні під гітару, адже вранці не треба було поспішати. Наступний день ми провели в Чиралі.
День 8
Хочу пояснити, чому ми вирішили сьогодні подрімати і полінитися вдосталь на пляжі. За планом нас чекав довгий перехід, але наш гід дізнався, що на наступній стоянці не буде води. Нас ця новина навіть порадувала, адже тут так добре.
Зустрівши схід сонця, чесно зізнаюся, півдня ми дійсно провели на березі, о, як же це було важко! Мені здалося, що в цьому місці навіть сила тяжіння більша, чи це ми такі ліниві стали.
Після обіду керівник все-таки підняв нас, і ми, зібравшись, рушили оглядати давнє місто Олімпос. Вхід був платний, але ми не змогли втриматися і зайшли через діру в паркані безкоштовно. Отже, кілька хвилин блукань по старих зарослих травою переходах і ось ми в центрі міста. Досить красиве місце, змушує задуматися про тлінність буття.
Після цієї вилазки ми знову повернулися на пляж “працювати”.
День 9
О 11 ранку нас забрав кораблик, на якому ми дісталися до одного з найкращих пляжів з неймовірно прозорою водою. Хвилин 40 під звуки музики і незвичне хитання на хвилях – і ось ми на березі.
Скупавшись, обсохнувши і перекусивши, ми вирушили в Адрасан. Іти потрібно було кілька годин, але не минуло й години, як удача посміхнулася нам. Застопивши машину і закинувши рюкзаки, частина групи поїхала в Адрасан, а інші дійшли пішки, але налегко. Адрасан, так само як і Чиралі, – маленьке селище, можливо, навіть ще менше.
Одразу біля пляжу були кафе і хостели, тому ночувати тут не комфортно. Ну що ж? Підемо тоді в ліс.
Через кілька хвилин ми вже були на стоянці, але ця перспектива більшості учасників не дуже порадувала. Тому ми розділилися. У деяких при думці про м’яке ліжко і теплий душ потекли слинки, тому деякі зняли номери в готелі, а хтось використав дешевший спосіб – поставив намет у дворі готелю.
Але навіщо взагалі платити? Адже є безкоштовні душі на пляжі, чиста вода в крані на дорозі і скільки завгодно місця для намету в лісі.
Проте запахи з кафе почали збуджувати наші почуття і думки, тому скажемо “ні” супу на багатті, підемо витрачати гроші в кафе! Довго ходили, придивлялися, вибирали і, нарешті, знайшли затишне місце, де було дешево, дуже смачно, а порції подали такі великі, що ми були приємно здивовані.
Повернувшись у табір і випивши ще чаю біля багаття, ми лягли спати.
День 10
Ще вчора ввечері наш гід зустрівся з власником кораблика Халімом, щоб обговорити всі питання про майбутню прогулянку.
Весь день нам належало кататися, купатися, гуляти, їсти і милуватися видами, ніжитися на сонечку і навіть розганяти настирливих мух.
Отже, ось він корабель. Хтось уже вибирає місце для релаксу, хтось шукає таблетки від укачування. Але у нас досвідчений штурман, і ми без пригод пливемо годину з половиною вздовж берегів до мису Гелідонія. Бухта просто казкова, словами не описати, це потрібно побачити.
З бухти ми вирушаємо пішки до маяка, звідки відкриваються приголомшливі види на море та острови.
Посидівши біля маяка в альтанці, послухавши кілька пісень, ми повернулися на корабель.
У цей час для нас приготували приголомшливий обід – салат зі свіжих овочів, спагеті та тут же запечену рибу, яку ми самі й зловили. Дякуємо кухарям!
Кульмінацією цього дня стала висадка на острів. Спробувавши кавуна і дині, накупавшись у голубій, кристально прозорій і чистій воді, ми вирушили додому в Адрасан.
Увечері ми зібралися спочатку в кафе, а потім на пляжі. І ще довго звучали пісні, то веселі, то сумні, поки десь вдалині на горизонті бушувала гроза. Нам були видні лише блискавки, і стихія, на щастя, не завадила нам попрощатися, оскільки наступного дня мені потрібно було повертатися в Анталію, а потім додому – в Україну.
І, на закінчення, хочу подякувати всім учасникам походу Лікійською стежкою. Це мій найкращий похід, і я з сумом тепер згадую про дні, що ми провели разом. Ви чудові люди! Про такий відпочинок я навіть мріяти не могла…
До нових зустрічей!
