Відгук про трекінг в Греції 2018
Усе почалося з того, що з семи заявлених туристів до початку подорожі в Салоніки прибуло лише четверо. Куди поділися решта трьох – невідомо, але вони напевно засмутяться, якщо дізнаються, скільки всього цікавого пропустили. В невеликому складі учасників (ми четверо та гід Василь) були свої плюси: спільні рішення приймалися швидко, група скрізь оперативно збиралася, у горах на стежках особливо не розтягувалися.
Розповідь про нашу подорож в Греції у вересні 2018 року
Всі зібралися на автовокзалі, де й почалася наша пригода. Ми сіли в автобус і за три години доїхали до м. Яніна, розташованого недалеко від албанського кордону. Від Салонік до Яніни пролягає чудова пряма траса з великою кількістю мостів, тунелів та відмінним дорожнім покриттям, що не так часто зустрічається в Греції.
Трекінг у каньйоні Вікос
Ми погуляли по Яніні, стоячому на березі озера, полазили по старій турецькій фортеці та після обіду на мікроавтобусі переїхали в с. Монодендрі – початок маршруту нашого трекінгу, який стартував наступного ранку.
Основними визначними пам’ятками дня стали старовинні арочні мости – у вузьких місцях річки вони вигнулися, як кішки, а в широких – в’ються кількома прогонами, ніби китайські дракони.
Окрім мостів і каньйону Вікос, регіон Загорі дарує мандрівникам й інші чудові види. Однак цю красу не завжди вдавалося зафіксувати на фото: око радіє, а кадр не передає всього побаченого.
Наступного ранку ми залишили Монодендрі та рушили каньйоном Вікос до місця нашої наступної ночівлі. Цей день дався мені нелегко – знадобився час, щоб увійти в ритм походу, тому я йшов останнім. У своєму звичайному житті я не стрибаю з рюкзаком по сухому руслу річки з каменя на камінь, не лазю на валуни та взагалі нечасто ходжу на такі відстані 🙂
Було спекотно, вода в пляшці закінчувалася з великою швидкістю, але тут на допомогу приходили облаштовані на стежці джерела води та в кінці нашого маршруту по ній – річка, що протікає по дну каньйону у зеленому тунелі, утвореному гілками дерев.
Потім був підйом на 400 метрів, і зверху відкрилися захоплюючі види самого каньйону та його околиць, освітлені сонцем, що рухалося до горизонту.
У село Мікро-Папінго ми потрапили вже на заході, де облаштувалися на ночівлю в окремому будинку. Ось така картина світанку відкрилася вранці прямо з вікна кімнати, причому для фото зліва навіть не довелося вставати з ліжка:
Підйом до притулку «Астрака» (+1000 м) зайняв у нас півдня та спочатку проходив через ліс, а потім уже по відкритій місцевості. Для спрощення шляху на стежці облаштовані альтанки та джерела води, так що підйом виявився досить простим. Ближче до притулку бродили зграї побоюваних овець, які абсолютно не дозволяли себе погладити.
Озеро Дракона
Другу половину дня ми присвятили прогулянці до Драконового озера, яке так назване через форму сусідніх гір: чи то зуби ящера, чи гребінь на його спині, кому як подобається. Судячи з розвішаних у притулку фотографій, навесні озеро виливається майже до самого краю обриву. Але дракон тут, на відміну від Лох-Неського чудовиська, мабуть, не мешкав – неглибоке, хіба що колись тут спрагу втамував 🙂
Наступного ранку ми вирушили на вершину гори Астрака. Підйом виявився нескладним, і я б назвав його просторим і панорамним. У зеленій траві гучно стрекотали коники та метушилися зграї ящірок, сонце яскраво світило в насиченому блакитному небі. Зверху відкрився чудовий вид на вершину сусідньої гори Гаміла та інші околиці, які ми сфотографували.
А ось спуск іншою дорогою виявився складнішим. Від вершини він починався вниз просторим полем, але потім стежка перетворилася на крутий і вузький серпантин по краю обриву.
Наступного дня, зібравши речі, ми залишили притулок «Астрака» і здійснили довгий перехід до села Цепелово. Село розташоване значно нижче від притулку, тобто до нього начебто треба спускатися, але для здійснення цього спуску якось часто доводилося підійматися 🙂 День вийшов спекотний, і тому привали в тіні давали можливість охолонути.
Цепелово – приємне грецьке село, де нам довелося ще пошукати гостьовий будинок, де заброньована ночівля. Затишні кімнати, теплий душ, можливість висушити випрані речі, домік кухні з кабачками, що ростуть на даху – місце однозначно чудове.
Екскурсія по Метеорам
Наступного ранку почалася друга глава нашої пригоди, а саме – переїзд у регіон Фессалія, в саме серце материкової Греції, де на вершинах скель височіють знамениті монастирі Метеори. Той же мікроавтобус, що привіз нас у Монодендрі, за дві години доставив нас на нову локацію, де ми віддалися вимушеному байдикуванню, адже на вулиці стояла спека у 34 градуси. Зате вдалося відпочити та зібрати сили для майбутніх доріг. Ввечері ми прогулялися містом Каламбака, що розкинулося під скелями Метеорів.
Прогулянка по Метеорам вийшла досить простою: підйом до першого з монастирів на висоту близько 100-150 метрів, а далі – від одного Метеора до іншого по асфальтованій дорозі. Ми пройшли чимало кілометрів того дня, але оскільки дорога між монастирями прокладена без особливих підйомів і спусків, то втоми зовсім не відчувалося.
Насправді Метеори виглядають та відчуваються трохи інакше, ніж на фотографіях, і пересуватися від одного до іншого, звичайно, краще пішки, ніж на машині чи автобусі, інакше можна пропустити багато цікавих видів.
Ми побачили п’ять із шести діючих монастирів та відвідали три з них зсередини. У дорозі ми перетнули «екватор» часу нашої пригоди, але ще більш цікава половина чекала нас попереду.
Метеори – незабутнє місце, і однозначно варто тут побувати, хоча натовпи людей всередині трохи затьмарили враження, особливо після безлюдності та тиші гір. Але нам сказали, що навесні та восени ще відносно мало людей у монастирях, а от влітку взагалі тісно.
Назад ми спускалися іншою дорогою, що дало змогу побачити монастирі також знизу.
Наступного дня ми переїхали швидким потягом на узбережжя, у регіон Західна Македонія. У планах було позасмагати на пляжі та покупатися в Егейському морі, але погода внесла свої корективи – крапав дощ, море було неспокійне, сонце сховалося за хмарами, дув свіжий вітер. Ще день тому було досить яскраво та спекотно, а тут довелося прибирати сонцезахисні окуляри та натомість діставати куртки.
Пляжний відпочинок в осінній Греції
Решту дня ми провели на ще не прибраних пляжних лежаках, дихаючи морським повітрям, слухаючи шум прибою та спілкуючись під вино.
Сходження на Олімп, вересень 2018 (циклон)
До ранку, хоча сонце так і не з’явилося на небі, погода стала приємнішою. Таксі довезло нас по звивистому серпантину до початку стежки, звідки ми розпочали свій підйом на головну гірську ланцюг Греції. Облаштована доріжка прокладена через нещільний ліс. Несподіванкою стало, що вантажі в притулок піднімають вереницею коней, а назад спочатку йде загінник з частиною з них, а інших розвантажують пізніше і відпускають вниз по стежці самостійно. З однією з таких коней, яка бадьоро скакала вниз назустріч нам по крутій і вузькій стежці, довелося швидко розминутися. Цікаво, що попереджувальна табличка про можливість такої зустрічі встановлена лише нагорі, а внизу на початку стежки такої інформації немає.
І ось, нарешті, настав день підйому на Олімп. Погода явно була проти цієї ідеї – температура впала нижче “нуля”, дув холодний і дуже сильний вітер, на траві та гілках лежав іній, під ногами – слизько, навколо – туман. Назустріч спускалося багато замерзлих людей, які раніше вирушили на підйом – майже всі з них перервали своє сходження в таких метеоумовах: хтось з них пройшов третину дороги вгору, хтось – половину.І ось, нарешті, настав день підйому на Олімп. Погода явно була проти цієї ідеї – температура впала нижче “нуля”, дув холодний і дуже сильний вітер, на траві та гілках лежав іній, під ногами – слизько, навколо – туман. Назустріч спускалося багато замерзлих людей, які раніше вирушили на підйом – майже всі з них перервали своє сходження в таких метеоумовах: хтось з них пройшов третину дороги вгору, хтось – половину.
Але наш досвідчений гід Василь оцінив обстановку, і група продовжила підйом. Трекінг цього дня виявився непростим, і, хоча ми чимало замерзли, зате піднялися на одну з вершин Олімпу 🙂 Не було б так чудово здійснити той же самий шлях у теплу та безвітряну погоду, яка, як нам сказали, зазвичай панує в цей час. Навіть туман, що приховав вид зверху, не зіпсував настрою.
Правда, продовжити маршрут до наступного притулку через цю вершину через вітер та туман не вдалося, тому довелося повернутися вниз до попереднього житла – так наш підйом вийшов радіальним виходом, хоча й з повними рюкзаками. Ми пообідали гарячим, зігрілися та просушили свої речі, а потім рушили далі, але вже іншою стежкою, на якій, як сказала працівниця притулку, «хвилин п’ять доведеться допомагати руками». На факті вийшло усіх п’ятнадцять, але в цілому дорога виявилася приємною.
Вже починало сутеніти, коли ми досягли найвищого в цьому поході місця ночівлі: маленького та міцного будинку. Всередині тепло і затишно, але дуже тісно, особливо після того, як вже після заходу сонця прийшла група, мабуть, ізраїльтян. А ще тут був найкрутіший підйом за весь наш похід – по сходах на другий поверх 🙂
Ранок наступного дня винагородив нас гарним світанком, розсіюванням туману (хоча остаточно він розтанув тільки до середини дня) та маловітряною погодою. При цьому температура була нижчою або близькою до нуля, тому для недовгого сходження на дві сусідні з притулком вершини все одно довелося одягнути теплі речі.
Після цього ми спустилися до фінального в нашій пригоді притулку, де у вигляді радіального виходу здійснили прогулянку до лісового джерела. Не платити ж по 2 євро за пляшку води 🙂
І ось настав день нашого спуску з Олімпа, і цей спуск виявився чарівним. Спочатку моросив дрібний дощик, який створював у лісі таємничу атмосферу. Краплі стукали по опалому листю, саламандри повільно переходили стежку, крізь дерева проглядалося ще далеке море – дуже не хотілося розставатися з таким чудовим місцем.
На самому низу спуску текла невисока водоспадом вода, наповнюючи озерце, а з цього озерця витікала річка. Ми не могли не зупинитися тут на фотопаузу, тим більше, що це була остання визначна пам’ятка Олімпу на нашому шляху.
Далі йшли вже по асфальтованій дорозі, де через деякий час нас наздогнав літній грек на не менш старому пікапі, який запропонував підвезти до м. Діон, куди й лежав наш шлях. Дідусь виявився хитрим – у місті він привіз нас до кафе, що належало його родичці, але після спуску з гір обід був дуже до речі. Потім, залишивши рюкзаки в кафе, ми легко відправилися подивитися на розкопки давньогрецького поліса, а потім той же самий грек підвіз нас до готелю на узбережжі, де ми раніше зупинялися. Незважаючи на всі вмовляння, дідусь грошей за доставку не взяв.
Пляж зустрів нас меншими хвилями, ніж раніше, тому деякі з нас купалися. Лежаки вже були прибрані, службовець збирав великі солом’яні парасольки – сезон закрився, осінь прийшла й до Греції. Схоже, що ми стали останніми в цьому році гостями готелю, і його власник наступного ранку як комплімент доставив нас на двох машинах до залізничної станції, оскільки йшов досить жвавий дощ. Ми встигли на потяг, на який мали спізнитися, але потяг запізнився ще більше, і вже до полудня наша група опинилася на вокзалі у Салоніках.
До літака залишалося часу, тому виникла можливість прогулятися містом, іноді ховаючись від дощу в кафешках.
Ось так завершилася наша двотижнева пригода по горах Греції, підготовлена командою «Pohid V Gory» та проведена чудовим гідом Василем. Дякую йому та всім учасникам за чудову компанію в подорожі!
Ну і саме останнє – цей відгук був би неповним без котиків 🙂
