Вся Лікійка в одному поході
Чудова Лікійка. Відлуння стародавніх цивілізацій, сонячні відблиски на морській лазурі, застигла лава, що зловила у свої сіті тисячоліття.
Лікійка. Маршрут, який відкладаєш у довгий ящик. Хочеш, навіть мрієш про теплі промені середземноморського сонця, відчуваєш запах бризу, сосен та апельсинів, але… це ж Туреччина! Туди можна поїхати будь-якої миті. І не їдеш, а коли нарешті потрапляєш, одразу впевнений: це лише перший раз.
Отже, Лікійська стежка, жовтень 2020. Мені запам’яталося, як про неї згодом написала у пості наша туристка Альона Матвєєва: «Вони називають її Лікійкою, так собі дуже недбало, але ніжно, дуже по-своєму і невимушено. Вона відповідає їм тим самим, я помітила і навіть спробувала разом із ними». Вона відповідає, друзі, дуже навіть зрозуміло 🙂 Треба лише знайти спільну мову.
Цей маршрут придумала та проклала британська історикиня, геніальна жінка й, запевняю, досвідчена туристка Кейт Клоу. Боюсь уявити, наскільки складним було це завдання. Оригінальна стежка має довжину 540 км і проходить через різноманітний рельєф. Не думайте, що все там так просто й легко: є гострі скелі, якими іноді доводиться навіть трохи дертися, густі ліси (тепер там стежка, але раніше її не було), жахливі колючки «всіх фракцій», нестабільні осипи та курумники, круті стіни каньйонів і підйоми на перевали під пекучим сонцем, безкраї руді пустки, де у тумані повністю втрачаєш орієнтацію, вулканічне каміння, між яким доводиться стрибати (годинами), адже інакше не пройти. На Лікійській стежці є багато цікавого, але найбільший виклик — відсутність води. Якщо точно не знаєш, де поповнити запас, тобі просто немає сенсу вирушати в ті краї. Попри те, що тепер ця місцевість стала умовно туристичною, саме це залишається обмежувальним фактором.
«Навіщо ж?» — спитаєте ви. Навіщо Кейт Клоу пробиралася крізь колючки та дерлася по камінню? Навіщо тисячі людей після неї повторили цей шлях? Чому ми вирушили туди й чому ви підете, якщо вже взялися читати цю історію? Тут процитую двох класиків. Перший, Джером Клапка Джером, сказав: «Немає нічого легшого для опису, ніж пейзажі природи, і немає нічого складнішого та нуднішого для читання». А розповісти хочеться! Адже саме заради цього ми йшли. Це магія, вирощена в мріях, поезія, що пронизує гаряче повітря! Але обмежуся тим, що відзначу мальовничість маршруту та коротко опишу кожен перехід. Зрештою, «краса в очах тих, хто дивиться», як казав улюблений Оскар Вайлд, та й світлини є на крайній випадок 😉
Почнімо!
День 1. Зустріч в Анталії — Міра — Демре — пляж Андріаке
Анталія — вогнедишне пекло, яке перетворюється на королівський палац після заходу сонця. Калеічі, «Старе місто», однозначно варте хоча б вечора вашого часу. Сиве та модне, у пастельних історичних тонах, оповите виноградом і квітами, з галасливими барами у стилі Боба Марлі, гранджу та соулу. Місце контрастів, які не очікуєш знайти, якщо їдеш у Туреччину.
Але це було до 🙂 А зустріч групи відбулася вранці на запилених задвірках Оттогара, прямо на виході з міського тролейбуса, щоб не пропустити, але комусь все ж вдалося))). Сіли в автобус і поїхали туди, куди найбільше хотіли. Коли думаєш про Анталію, якось упускаєш із уваги, що прямо за нею стоїть стіна гір, крутих і неприступних, фіолетово-синіх у морській пелені. І даремно, бо вони виглядають епічно, і тепер місто асоціюється саме з ними.
Вздовж траси миготіли назви, знайомі за описами Східної Лікійки: Гьойнюк, Кемер, Тахтали, Адрасан. І от коли від панорам хребтів, оповитих туманом, у животі почало бурчати, наш суперводій зупинився біля кафе, де подавали чай та теплі симіти (це такі здобні бублики з кунжутом — просто й зі смаком). Перші шматочки симіта впали в шлунок, і переді мною відкрився вид! Ми були на перевалі над пляжем Чіралі — тим самим оазисом Лікійської стежки 🙂 Навіть здалеку він запам’ятався, це чудове місце. На жаль, симіти створили умови для телепортації, і прокинулася я вже в Мірі, тож про подальшу дорогу розповісти не можу, хоча підозрюю, що вона теж була цікавою.
Отже, ми висадилися в Мірі, де відбулося перше знайомство з лікійською культурою. Знаєте, буває таке відчуття, наче зіткнувся з бульдозером? Щось схоже я відчула там. Навколо базальт, а це одна з найтвердіших порід у світі. Турки навіть не обгороджують ці копалини реліквії. Для чого? Що з ними станеться? Ти кувалдою нічого не вдієш їм, їм понад 3000 років, а вони у чудовому стані! І ось у цьому базальті, на величезній висоті, людьми, які не знали нічого про сучасні матеріали, технології та техніку безпеки, висічені витончені гробниці, які переважають більшість наших сучасних будинків. Поруч стоїть величезний амфітеатр, складений із ідеально підігнаних блоків розміром із автомобіль, прикрашений колонами, на яких немає жодної подряпини, такі гладкі, як аркуш паперу. Капітелі оздоблені витонченим орнаментом, під який проходить рука. Наскільки тонким мав бути різець, щоб створити це? Яким повинно було бути терпіння, щоб так опрацювати камінь?
Отже, вдосталь здивувавшись та скуштувавши гранатовий фреш біля сувенірної крамниці, ми вирушили до Демре поїсти. Охочі відвідали церкву Святого Миколая (Ноель-Баба турецькою), а ми пройшли площею, увішаною його іконами, та вирушили до ресторанчика. При нас на кухні розпалили вогонь у печі та приготували дивовижні страви, після яких ми вирушили в бік трансферу. А Демре, до речі, красиве гірське містечко.
На пляжі на нас чекав кемпінг під пальмами (це ж мрія — поставити намет під пальмою з видом на море!), і душ, і марина, і яхти на заході сонця, і вино після крижаної річкової води, і перша вечеря від чудової Марії. Цього вечора ми познайомилися. Традиційно по черзі розповіли трохи про себе.
Ось наша немаленька група:
До речі, потім туристи жартували, мовляв, здалося, що щороку гіди нашого клубу збираються на Лікійку без рюкзаків на корпоративну відпустку. Що ж, цього разу в жарті була частка правди, а може, це стане гарною традицією)))
День 2. Трекінг на Лікійській стежці
Трохи страшно — вирушаємо на невідомий маршрут. Спочатку пісок, потім дерев’яні місточки через річку (ну, начебто зрозуміло), собака, яка біжить і блює поряд (не дуже, але гаразд), а далі починаються ВОНИ. Вулканічне каміння Лікійської стежки, яке викликає в мене дике захоплення, а в туристів — шок і жах. Потрібно трохи часу, щоб із ним зжитися та потоваришувати.
Увесь шлях вони нагадували ті повітряні барельєфи в Мірі. Здавалося, що над ними попрацював майстер, вони намагалися видати себе за стіни, бастіони та скульптури — неповторні формації, унікальні творіння природи! Сяючим ореолом їх оточували кущі й трави з різноманітними шипами та колючками. Нам сказали, що якщо ця краса потрапить у ногу, то не варто на ходу намагатися витягти її, інакше шип зламається й надовго залишиться в шкірі. Тому я особисто з парочкою шипів ходила до привалів, а потім виймала їх пінцетом. Боляче, багато крові, але жити можна.
І ось, минувши годину спеки та нервового рельєфу, перший обіцяний бонус переконав мене, що я саме там, де потрібно 🙂
Скупалися та пішли далі, строго вгору, хоча не критично. Після перевалу новий сюрприз: виявилося, що оливкові тераси давніх лікійців зовсім не міф, а цілком реальні. Це справжня містика, друзі. Одне діло побачити амфітеатри, які будувалися на століття, а зовсім інше — пройтися городами, яким 2000 років. Ну, що тут ще сказати?
Стежка петляє вгору-вниз уздовж моря, її видовбали тисячі років тому, і подекуди вона нагадує міні-каньйон зі стінами вищими за зріст людини. Ми починаємо траверсувати відомі бухти Лікійського шляху. Зблизька вони ще так собі, насичена лазур починається на західній частині, зате тут кожні пів години натикаєшся на якісь невідомі споруди сивої давнини. Одне з найчудовіших місць на треку, яке запам’яталося надовго, — замок на вершині локального пагорба над яскравою бухтою. Знаєте, є думка, що чим складніший шлях до мети, тим яскравіше її сприймаєш? У цьому випадку це може багато пояснити, тому що до замку стежки немає, лише непролазні колючі кущі та гострі скелі 🙂 Наша команда розвідників, яка до того часу вже почала викристалізовуватися, видерлася на стіни й переможно окинула територію поглядом. Незрозуміло, як сюди вдалося доставити кам’яні блоки та оборонну гармату…
Руді пустки, прикрашені рідкісними квітами, які мені по пояс, приводять нас на кладовище, де є вода. Так, у таких країнах сором швидко стає недоречним, коли йдеться про воду, адже саме на кладовищах і біля мечетей вона завжди є. Тож вид надгробків і звук молитви в мене, як у собаки Павлова, під кінець походу міцно асоціювався з можливістю помитися)))
Ночівля на березі затоки Кекова виявилася чудовою. Це бачилося як квінтесенція Західної Лікійки: пурпуровий захід сонця над пухнастим розсипом острівців, скель і яхт, а просто над нами на вершині гори чатують кріпосні стіни лікійської Сімени.
День 3. Апперлае
Асфальтована дорога, заколисуючи краєвидами, непомітно привела в ідилічне поселення Учаз, зі стоянкою вітрильних яхт, між якими граційно та сповнені невідомої сили плавають морські черепахи. Тут будинки обвиті гліцинією, тут пальми та плющ закривають дорогу, тут час плине так розмірено, що хочеться закинути все й залишитися… Але ми, звісно, пішли далі 🙂 Пішли вздовж моря по камінню й скелях, крізь колючки та ліси, а я побігла, вдихаючи гарячу пилюку стежки, з якою намагалася потоваришувати. Бігла вгору, до оливкових терас, сплетених у фрактальні візерунки, бігла спекою ближче до сонця, а світ тим часом ставав простішим і зрозумілішим. З чергового перевалу, як і в кожному розумному поході, ми спустилися вниз, у рай на землі. І ім’я цьому раю — безіменне кафе у невідомій бухточці, де турки готували рибу та крутили долму прямо на килимі, складаючи її в закіптюжений казан. Два пірси, душ і холодне пиво підкорили нас своїй волі, і це було чудове смирення, бо винагородилося ще за життя.
Причому тут смирення, спитаєте ви? Нам відверто сказали: «Далі — підйом». Звісно, ми ж у поході, як же без підйому? І, о боги, він був. Спочатку легкий, уздовж моря до порту Апперлае. Тут, як казали гіди, лікійці добували пурпурних молюсків, якими фарбували мантії царів і кардиналів. Частина Апперлае затонула, дуже хотілося б попірнати в цій бухті. А у гірській частині міста розкинулися безкраї некрополі з пізнаваними саркофагами всіх розмірів і жанрів. Найсміливіші з нас знайшли благодатне поле для душі: Апперлае можна обійти по кріпосній стіні, місцями напівзруйнованій і зануреній у кущі. Ну а решта відпочили у затінку тисячоліть.
Друга частина підйому проходила через мій улюблений зачарований ліс, де більше скель, ніж хирлявих дерев. Ці холодні сизі скелі стінами стояли навколо, не даючи ступити й кроку з стежки. Вони здавалися в більшій мірі відголосками історії, ніж усі побачені міста. Світ, до якого привела ця стежка, такий же чужий людині, як і укрите льодовиками високогір’я; він запаморочує голову і розриває зв’язок із реальністю, закільцьовуючи те, що відбувається, на рівні кількох хвилин. Цей ліс невловимо нагадував абсент: крижаний і обпалюючий, із кожним вдихом він вибухав у рецепторах і спалахував у втомленому мозку. На перевалі, мов безмовний страж, стояв і вдивлявся вдалину велетенський дуб, оточений тими ж стінами-скелями. І не зрозумієш одразу, творіння це рук людини чи природи.
Ночівля під Апполонією була простою й романтичною: рівних місць безліч, не знаєш, де краще поставити намет! А ще там є дрова, і ввечері ми сиділи біля багаття, милувалися зоряним небом, грали в ігри й потроху ставали командою. І те, і інше — велика рідкість у місцях, куди нас занесло.
День 4. Апполонія — страж-Тризубець — пляж Узюм
Ось де можна відчути себе першовідкривачем, археологом, Індіаною Джонсом чи іншим цікавим персонажем на свій смак. Піднімаємося в Апполонію — загублене місто на вершині гори, величезне й красиве. Навколо нього супер-великий некрополь, а далі дві стіни: квола візантійська (вони тут намагалися деякий час жити) та гладка масивна — здогадайтеся, чия? 🙂 Апполонці перевершили самі себе, використовуючи полігональну кладку й мегаліти вагою 60 тонн (за найскромнішими підрахунками). Ліани, мохи й переплетені коріння дерев обвили центральну площу, колодязі, гробниці царів, монолітні стели на честь безіменних переможців, таблички з написами мертвими мовами… Ми гуляли по Апполонії, гублячи нитку часу, ловили черепах, грали з луною в амфітеатрі та безмежно захоплювалися місцем, де можна доторкнутися до історії наяву.
Після міста-примари в джунглях розпочалася дорога по селах, про які я ще жодного слова не сказала. Адже вже кілька днів ми знаходимося у володіннях пастухів, які проводять у цих горах більшу частину року. Живуть вони невеликими групками на рудих вулканічних пустках і терасах у кам’яних хибарах. Пастухи — літні люди, жилаві, бронзові від сонця та вітрів, ходять горами в пластикових в’єтнамках і дивляться на нас доброзичливо, радісно. Їхні погляди підганяють краще за будь-які вмовляння інструкторів! 🙂 Поряд із «поселеннями», атмосферою схожими на карпатські полонини з колибами, зазвичай є старовинні резервуари для води, які й досі використовуються. Подекуди влаштовані загони для худоби, а найбільші господарства охороняють анатолійські вівчарки — наймиліші створіння, якщо не лізти на їхню територію. Усі тварини, яких ми зустріли, не боялися людей і намагалися до нас притулитися. Найбільше запам’ятався набіг м’яких рожевих ягнят, які тільки-но навчилися стояти на ногах, а вже бігли гладитися. Кажуть, якщо хочеш пізнати душу людини, подивися, як вона ставиться до тварин. У цьому плані турки — найдобріший народ із усіх, у кого я гостювала.
Але повертаємося на стежку, точніше на дорогу, з якої нас так і тягне звернути в чергові хащі. Час є, а отже, «он на тій горі ніби руїни» — треба подивитися. Нормальна частина групи йде до пляжу (і, наскільки мені відомо, чудово проводить там час), а зондеркоманда вирушає на пошуки пригод! Звісно, ті руїни виявилися скелями з найгострішими нашаруваннями лави, обплутаними дикими трояндами. Але який вид! Яких тільки форм не набуває застигаюча лава, врізаючись у морські води: арки, лабіринти, ванни, бастіони. А з вершини видно справжні руїни на тій вершині, тому довелося йти. Руїни ми назвали замком-тризубцем, бо вціліли лише три кути башти. Поруч цікаві реліквії типу кам’яних купелей. Перехід стежкою до пляжу Узюм — класичний відрізок Центральної Лікійки. Він проходить над вулканічним узбережжям, вода кришталево чиста і манить синявою, навіть пальми ростуть із видом на море!
Так, пляж і кемпінг чудові, але особливо круто — зануритися з маскою над прибережними підводними скелями. Риб, як і тварин, тут мало, але Лікійка захоплює своїми пейзажами. У табір ми прийшли пізно, поласували чудовою юшкою з червоної риби й вирушили милуватися заходом, фотографувати зорі, дрімати на прибережних каменях, що зберігали останнє тепло минулого дня… Здавалося, до кінця ще так далеко.
День 5. Бухта Камінь Венери — Ліман-Агзи — Каш
Центральна Лікійка хороша тим, що вимагає максимальної концентрації уваги, охолоджуючи навіть найгарячіші голови. Вона не терпить компромісів чи заперечень: дивишся під ноги, крок угору, вниз, стрибок, баланс, знову вниз. І ти підкоряєшся її невблаганній волі, адже камінь під тобою настовбурчився базальтовими голками, і ой як не хочеться на них упасти! Трекінг у чистому вигляді — лише ти й стежка, більше нічого.
Підйом на перевал під палючим сонцем здавався нескінченним, але з рюкзаком тут йти ще важче, звісно. І все ж ми долали маршрут у другій половині осені, коли температура вже спала.
Прозаїчний підйом швидко змінився панорамним спуском, звідки вперше відкрилася та волошкова синява, якою славиться маршрут. Окрилені красою, ми поспішали до неї в надії викупатися, і наші молитви були почуті. Крізь пальмові гаї й зарості оливок ми пробилися до бухти, де в лазурових водах стояв певний аналог знаменитого кіпрського каменя, розбиваючи хвилі об піну. Досконале море засліплювало своєю красою, описувати яку навіть здається блюзнірством.
Після омовіння у священних водах, які породили найвродливішу жінку, ми продовжили свій тлінний і спекотний шлях. Те, що гордо називається стежкою, йшло вздовж узбережжя по зраненим стихією валунам. Лише дуже досвідчене око могло розпізнати тут сліди присутності людини, а вже новачкам, напевно, доводилося годинами блукати серед каміння та колючок.
Ми стрибали над прірвами, в які боялися заглянути, в ущелинах скель чули рев хвиль, загнаних у глибокі підземні гроти, підіймалися в гори та спускалися оливковими садами, продиралися крізь чагарники, а потім раптово з чергового валуна стрибнули на дерев’яний настил пляжу з лежаками, парасольками, барами і навіть плавучим острівцем. Музика, душ, усе, що треба. А навпроти виднівся Каш — наша омріяна мета, наш екватор.
Після обіду в комфорті та освіжившись прохолодними напоями, ми вирушили за новою порцією пригод. Винятком були лише дівчата з Одеси, та наш джентльмен Михайло, який викликався їх провести. Вони попливли на катері прямо в Каш відпочивати — день дійсно видався нелегким. А нам довелося дертися до печери з дверима у літо, долати виаферрати, лазити по скелях та фотографуватися з гробницями. Це короткий опис одного з найцікавіших відрізків нашого шляху, безперечно не переданого словами. Це кайф і адреналін у чистому вигляді, який треба пережити та відчути :).
Каш виявився типовим приморським містечком, що потопає в зелені всіх кольорів та народів. Він уперто піднімався над морем по, здавалося б, вертикальних скелях, а всі його вікна дивилися на Грецію. Так, найближчий до Кашу великий острів — це Kastellorizo, і в архітектурі було порівну від Балкан та Туреччини. На центральній площі гордо стоїть саркофаг, навколо кемпінгу розрісся справжній ліс опунцій, пальми, маяк, пристань, вуличні торговці пропонують скуштувати устриці, шикарний готель із басейнами… Середземномор’я з легким східним відтінком. У ресторанчику організували вечерю, де попрощалися з тими, хто повертався додому наступного ранку.
День 6. Морська прогулянка
Хоча наше море до шторму було дуже далеко 🙂 Про морську прогулянку з Каша до Сімені можна сказати лише одне: ідеально. З готелю нас привезли на пристань, де чекав затишний катер. Ми борознили простори відкритого моря, купалися у недоторканих бухтах, і колір води в кожній із них відрізнявся, марно змагаючись із сусідами — де ж красивіше? Ми валялися на лежаках, засмагали, стрибали у воду з кораблика, займалися снорклінгом, бавилися, як діти. Кликали одне одного поглянути на дивовижних мешканців глибин, шукали найрибніші гроти, пірнали за мушлями. Представники скелелазного товариства намагалися вибратися на борт, не використовуючи сходи — і, до речі, виходило. Нам приготували рибу на грилі, салати, гарніри, ароматний чай. Ми йшли просто над руїнами затонулої Сімені, вдивляючись у примарні обриси вулиць, будинків, площ, і відлуння минулого звучало у вухах, зливаючись із плескотом хвиль та шумом вітру. Незмінна природа так само промовляла й до жителів цього древнього міста, яке знайшло спокій та славу в морській безодні.
Родзинкою ідеального дня стало Кале Учаз — селище навпроти Сімені, куди нас на годинку пустили погуляти. Ідилічність цього місця просто зашкалювала: яскраві кафе на причалах, крамниці жвавих торговців, а на верхівці пагорба, як корона, височить фортифікаційна стіна, поруч розкинувся величезний некрополь, який спускається аж до самої води і навіть глибше — саме тут знаходиться знаменитий саркофаг у морі. Синя вода, синє небо, зелень садів, квіти, кольори та аромати гармонійно поєднуються у майже мультяшному Кале Учаз. Я блукала по ньому, широко розплющивши очі, ніби потрапила до чарівного міста фей із якогось дитячого сну. А ще тут я вперше скуштувала дондурму — незвичайне турецьке морозиво, яке готують з (неймовірно!) борошна орхідеї. До нього додають мастику та різноманітні сухофрукти, і виходить оригінальні ласощі, настільки в’язкі, що його вимішують як тісто. Окрім низької температури, дондурма з нашим морозивом нічого спільного не має, і скуштувати її потрібно обов’язково.
Далі буде…
