Звіт про сходження на Піп Іван

Почну з того, що я задоволений походом на 95%. Залишилися 5% незадоволення стосуються моєї недосвідченості та неготовності до цього походу на всі 100%…

День 1

Наш похід почався на вокзалі Івано-Франківська, де ми всі познайомилися, обговорили, як будемо їхати до Дземброні, і завантажилися в бусик. Нас було 6 осіб: я (Саша з Києва), Саша з Хмельницького, Льоша і Максим, Тамара з Києва. Олег — наш гід.

Протягом усього шляху здавалося, що водій не просто не знає дороги, а й взагалі вперше за кермом. Вів бус дуже дивно, наче боявся чогось. Але без пригод ми майже доїхали до місця призначення. Майже — бо водій побоявся переїжджати місток і не довіз нас до магазину в селі Дземброня. Не можу з упевненістю сказати, що сам би переїхав той міст, хоча скоріш за все — так. Але в той момент мої думки були про інше.

Ми швиденько переодяглися в більш похідний одяг, сфотографувалися й рушили вперед. Олег попередив, що ми дарма переодягнулися — буде спекотно. І він мав рацію. Треба було послухати.

Ми пройшли головною дорогою села Дземброня повз магазин і дійшли до початку підйому. Можна було зайти в магазин і купити щось на останній день походу, але тоді не хотілося.

Почався підйом до першої значущої точки нашого маршруту. Дорога була кам’яниста, але не дуже складна. Уже на цьому етапі я почав усвідомлювати, що мені бракує фізичної підготовки. Олег, Саша й Тамара вирвалися вперед, а ми з Максом і Льошею постійно просили зробити привал.

Як би там не було, ми дійшли до колиби, у якій планували ночувати.

Після короткого відпочинку хтось пішов по дрова, хтось — по воду. Рубати дрова — чудовий спосіб зігрітися в прохолодну погоду, але ще краще — гарячий чай або кава.

У кімнаті, де ми залишили речі на ніч, була піч. Ми пробували її розпалити, але дим ішов у приміщення. Вирішили не користуватися. Шкода. Було б тепліше, якби вона працювала.

На вечерю зварили суп «Зупка» в сироварні пастухів. Сироварня — це така окрема кімната, де можна розпалити вогонь під великим тримачем для казана. Конструкція мене вразила.

День закінчився. Ми залізли в спальники. Після тривалих обговорень конструкції спальників, їхнього наповнювача та інших дрібниць, під чиєсь хропіння заснули. Я для себе вирішив тепліше вдягатися на ніч у спальник. Першу ніч боки трохи мерзли.

День 2

Голосування.

Ранок почався з того, що ми мали вирішити, де ночувати другу ніч — у тій самій колибі чи на вершині в обсерваторії на Піп Івані. Якщо ночувати в колибі — тоді на гору йдемо налегко, без рюкзаків. Добре, що вирішили саме так. Я хотів підніматися з рюкзаком і ночувати там, але це була б погана ідея.

Поснідали, налили в термоси чаю й вирушили вгору. Здавалося, що погода налагодилася й світило сонце. Але це тривало недовго. З висотою погода псувалася. Ми пройшли поле з ялинками і потрапили до лісу, де стежка була вкрита льодом — йти вгору було складно. Я подумав: що ж буде, коли спускатимемось?

За лісом почався туман. А може, й у самому лісі — не так уже й важливо. Після лісу ми не бачили нічого далі 100 метрів. А ще почався сніг. І подекуди вітер.

Сніг провалювався під ногами, вітер посилювався, дороги не було видно, і ми йшли за навігатором Олега. Ми піднялися на гору Смотрич і спустилися з неї в сідловину маршруту. Там зробили привал — попити чаю й перепочити.

До нас прибіг пес якихось туристів. Ми чули їхні голоси, але не бачили — туман був страшенний. Після короткої зупинки рушили далі. Там ми зустріли тих самих туристів — вони ставили намет просто на вітрі.

Сам підйом не був чимось особливим, окрім того, що був дуже важким. По дорозі ми зустрічали лижників, які підіймалися вгору. Вони всі йшли парами. Може, це щось означає?

Видимість була настільки погана, що в один момент, зупинившись, ми побачили урвище всього за 3 метри від нас. Було не страшно — настільки втомлені були. А останні 200 метрів далися особливо важко, мені — точно.

Але от у тумані з’явилися вікна обсерваторії — і ми дійшли. Увесь підйом зайняв приблизно 5 годин.

Рятувальники, які там чергують, повідомили, що в обсерваторію не можна, а відпочити можна тільки в маленькому підвалі-прибудові.

Олег показав нам вікно, через яке ми залізли в будівлю. Залишили речі й пішли оглядати кімнати. Це завжди дуже цікаво, хоча й трохи небезпечно. Можна десь провалитися чи впасти в незакриту яму.

Ми вирішили перепочити, перекусити бутербродами й іншим. Варто зазначити, що всю дорогу Олег ніс рюкзак із їжею й різним змінним одягом. Хоч він і досвідченіший мандрівник, але за це йому окрема подяка.

Ми трохи пофотографувалися й вирушили назад.

Нічого не було видно, але це не страшно. Головне — вниз іти легше. По дорозі ми зустріли кілька груп туристів, які планували заночувати в обсерваторії. А погода все погіршувалася. Єдине, що нас турбувало — встигнути спуститися до колиби до темряви.

До сідловини дійшли без проблем і піднялися на Смотрич. А далі почався лід, потім — лід і ліс. Спускатися було важко, бо ми не мали з собою кішок. Я вирішив: краще їхати, ніж падати. Сів на штани — і понісся лісовою стежкою вниз.

Чого справді не вистачало під час цього радіального сходження на Піп Іван — так це питної води. Після повернення до колиби я пішов по воду й напився, щоб втамувати спрагу. Це було помилкою — зранку з’явився кашель і нежить. Треба було дочекатися гарячого напою.

У колибі нас чекали ще 2 компанії туристів, які планували піднятися на Піп Іван наступного дня. Погода псувалася — і їх було щиро шкода з їхніми планами.

До нашої кімнати підселилися ще 2 дівчини й хлопець. Ми повечеряли й лягли спати. Під ранок нас розбудив страшенний гуркіт. Виявилося, одна з дівчат спускалася з другого ярусу ліжка і впала. Боляче, мабуть.

Цієї ночі було холодніше, вітер завивав дуже сильно. Але спати хотілося ще дужче — і це все не заважало.

День 3

Зранку стало зрозуміло, що спуск до села теж буде не надто простим — вітер посилився і зносив з ніг. Ще ввечері ми подзвонили водієві та домовилися, що він чекатиме нас о 12-й біля магазину в Дземброні. Починати спуск потрібно було приблизно об 11-й.

Ми поснідали й неспішно почали пакувати рюкзаки. Але ось і 11-та. Прощальні фото — і ми рушили.

Перші 800 метрів вітер був страшенним — реально збивав із ніг. Але коли ми спустилися нижче, погода покращилася. Йти стало легко. Натхнення додавала думка про смаколики з магазину та шлях додому.

А ще там нас чекав бусик із водієм. Ми швидко переодяглися в легший одяг, відсвяткували завершення походу і заскочили в машину. Дорога назад нічим не вирізнялася.

Після прибуття до Івано-Франківська в нас залишалося ще 5 годин до першого потяга, тож ми вирішили прогулятися містом. Речі залишили в камері зберігання. Олег поїхав додому — він живе неподалік.

У цьому місті центр розташований недалеко від вокзалу. Ми пішли пішки, слухаючи розповіді досвідченого екскурсовода — мене (хаха). Я показав їм «стометрівку», «Десятку» та Urban Space. На вокзал ми повернулися ближче до восьмої, забрали речі, попрощалися і роз’їхалися по домівках своїми потягами.

Що сподобаллося: гід, група, піднялись на вершину без ночівлі.

Що не сподобалося: промокли черевики. Я користувався шкіряними. Лід їх сильно подряпав і вони повністю промокли, попри попередню обробку.

Що знадобилос: увесь теплий одяг.

Чого бракувало: кави — для мене її було замало. Якогось обігріву для сну. Третіх рукавиць. Інколи — кішок (льодоступів), але не критично.