Райська Туреччина | Звіт про похід Лікійською стежкою
Переліт і шлях до початку самого маршруту завжди виснажливі, особливо якщо група велика і всі летять з різних країн та міст. Не став винятком і цей похід у Туреччині. З раннього ранку і до 5 години вечора ми збиралися в Анталії та закуповували необхідні продукти для походу. Всього нас було 13 осіб. Погода стояла спекотна, особливо якщо врахувати, що у більшості з нас вдома вже були перші заморозки.
29.09.2013. Початок походу Лікійською стежкою.
В долмуші (маршрутці) ми зайняли практично весь автобус і вже під вечір були в Гойнюку. Спека спала, але було задушливо, і в повітрі панував повний штиль. Пройшовши пів години по мощеній дорозі, дісталися до входу в каньйон Гойнюк і зупинилися там з наметами. Цього разу кемпінг тут виявився платним. Тепер треба заплатити по 5 лір за вхід у каньйон і 10 лір за намет. Ну нічого не вдієш – халява закінчилася.
Приготувавши суп на примусі і попивши чаю (тут все ще немає перміту на розведення вогню), вже в темряві ми пригубили трохи коньяку і познайомилися один з одним. Група зібралася дуже весела, всі чудові хлопці.
30.09.2013. Каньйон Гойнюк і перші труднощі походу
Підйом відбувся о пів на сьому. Зібрали табір і поспішно вирушили до каньйону. Рюкзаки залишили в кафе “У Алі” і пішли налегке дивитися заповідник. Наприкінці каньйону, в ущелині, вже були інструктори і відкрили прокат спорядження необхідного для проходження найефектнішої ділянки.
Заплативши по 10 доларів за спорядження і 20 доларів за місцевого інструктора, всі, облачившись у гідрокостюми, жилети і шоломи, пішли підкорювати каньйон Гейнюк або як його ще називають – каньйон “Гармонії”. Я ж залишився охороняти гору фотоапаратів та інших цінних речей.
Через годину всі повернулися щасливі і сяючі. Це було справжнє пригода. Хлопці навіть зуміли замерзнути – що було дуже приємно на Лікійській стежці в жовтні. Далі цілий день вони згадували прохолоду в каньйоні.
Повернувшись за рюкзаками, ми нарешті розпочали наш похід. По дорозі побачили цілу сім’ю диких козлів, які легко і граціозно пересувалися по скелях. Перший підйом давався нам нелегко, але незабаром усі трохи адаптувалися і справа пішла швидше.
Ця осінь на Лікійській стежці порадувала великою кількістю води, порівняно з попередніми роками. До вечора ми дісталися до запланованої стоянки і навіть скупалися в річці, що принесло море задоволення. Сьогодні ми довго і весело бесідували біля гарячого турецького багаття.
01.10.2013. Гранатові гаї.
Зранку світило сонечко і ми легко зібралися в дорогу. Стежка вела через ліс і впевнено набирала висоту. На небі пробігали часті хмари, йти було комфортно і не спекотно. Незабаром підійшли до першого в нашому поході гранатового саду. Усі були дуже раді зривати ці екзотичні плоди власними руками. Маршрут став важкопрохідним, тому що багато часу витрачалося на підкріплення підножним кормом.
Підійшовши до села Гейнюк Яйласи, почався інжир, виноград і знову ж таки гранати. Похід перетворювався на “жор-тур”. Далі ґрунтовими дорогами та стежками дісталися до Гедельме. Тут був магазин, де ми поповнили запаси необхідних продуктів, ну і наїлися абрикосів біля місцевої мечеті. Як без цього.
Сьогодні ж було вирішено під’їхати трохи до нашої наступної мети – села Яйла Куздере на транспорті. У цьому як завжди мені допоміг Калеб – чудова людина, що живе в Гедельме. Завантажившись у вантажівку, ми з вітерцем і чудовими видами на Тахтали Даг помчали далі.
Табір поставили над селом у кедровому лісі. Вода тут підведена шлангом. На стоянці я виявив матрац прив’язаний дротом до дерева. Довго не думаючи, я затягнув його до намету – цієї ночі я спав не гірше, ніж у п’ятизірковому готелі.
Як тільки всі поїли і розійшлися по наметах, почалася сильна гроза. Блискавки нещадно світили до болю в очах, а з неба падала просто стіна води. Але наші намети чудово витримали випробування і всі залишилися сухими.
02.10.2013. Сходження на Тахтали Даг.
Ранок почався з просушування наметів і неспішного збирання рюкзаків. Нам належало піднятися до верхньої стоянки біля підніжжя гори і сховати там рюкзаки. На Тахтали ми йшли радіально. До стоянки дійшли менш ніж за годину, перепакувалися, сховали речі в лісі і почали сходження.
Навколо були чудові, ні на що не схожі пейзажі гір Тавра. Ліванські кедри приймали тут незвичайні форми і здавалися містичними істотами.
Вершина Тахтали практично весь день була закутана хмарами, і нам так і не пощастило помилуватися видами з неї. На вершині гори стоїть ресторан “Шекспіро”, який добре рятує від негоди і дає можливість відпочити від підйому і сховатися від вітру.
До табору ми повернулися, коли вже темніло. На стоянці була вже одна палатка, але місця тут вистачило всім. Вже вночі розпалили багаття і приготували суп. Ще довго сиділи біля вогнища і провели по-справжньому дуже веселий вечір.
03.10.2013. Релакс
Підйом на сідловину Тахтали, але тепер вже з рюкзаками, виявився набагато простішим, ніж багато хто собі уявляв. Світило сонечко і було зроблено багато хороших знімків.
Сьогодні у нас за планом походу пів дня відпочинку. Відстань не велика, і перехід нас не дуже втомив. По дорозі зустріли хлопців, з якими летіли одним літаком, було дуже приємно – Туреччина виявилася маленькою.
Табором зупинилися на схилі, перед Бейчиком. Тут вже кілька років живе мій друг, чудова людина і просто філософ – Кемік. Решту дня наша група провела у пранні та водних процедурах, а я з двома Дімами збігав у Бейчик поповнити запаси провіанту.
До вечора температура різко впала, дув сильний вітер, здається, в Туреччину потихеньку приходить зима.
04.10.2013. Жор-тур на Лікійській стежці 🙂
Ніч була не найтеплішою. Зранку чергові приготували найсмачнішу турецьку кашу – булгур. На молоці і з полуничним джемом – дуже смачно. Попрощавшись з Кеміком і випивши чаю на доріжку, ми пішли вниз. Шлях пролягав через той самий магазин у Бейчику, довелося зробити пит-стоп і зарядитися айраном, йогуртом, морозивом…
Минаючи соснові ліси, нам пощастило знову вийти до гранатових гаїв біля села Улупінар. Особливо порадувала наявність спеціальної драбини через паркан, яким був обнесений гранатовий сад. Які ж соковиті і солодкі гранати, зірвані власними руками.
До вечора дісталися до форелевих господарств у околицях Улупінара. Тут багато рибних ресторанчиків, де зовсім недорого можна скуштувати чудову форель, приготовану в печі. Порція разом із салатом та сиром коштує 15 лір. На цьому гастрономічна частина сьогоднішнього “виснажливого” дня ще не закінчилася.
Спустившись до річки біля підніжжя гори Янарташ, ми розбили табір і приготували чай. Коли зовсім стемніло, всі взяли ліхтарики і вітрівки, і вирушили на нічне сходження до вогнів Химери. Нічний ліс дуже містичний і загадковий. Роблячи привали, ми вимикали налобні ліхтарики і занурювалися в царство ночі.
На вогнях Химери, за вже усталеною традицією, зайнялися прийомом їжі. Цього разу ми смажили сосиски на полум’ї, що виривалося з землі. Тут дуже спокійно і відкривається захопливий вид на Чиралі, яке світиться безліччю вогників.
Спуск нічним лісом не менш цікавий, але зайняв у нас значно менше часу. Повернувшись до наметів, ми ще довго і весело пили чай біля багаття.
05.10.2013. Чиралі і принади пляжного відпочинку.
Поснідавши, наша група знову зробила марш-кидок до вогнів Химери, але тепер уже насолоджуючись денними видами. Паралельно з нами йшли пенсіонери з Канади. Хотілося б зазначити – дуже жваві старички.
У нижніх вогнів сонце припікало по-справжньому, і ми нарешті знову відчули, що знаходимося в поході по Туреччині. Перекусивши гранатами і зробивши знімки, пішли назустріч морю.
Усю другу половину дня ми плавали і засмагали, їли і відпочивали. Чиралі – справжній рай, де час зупиняється і всі турботи відходять на другий план. Намет ми поставили прямо на пляжі, ближче до його центру. Шкода, що не було багаття, і ввечері піднявся сильний вітер, який розігнав нас по спальних мішках.
06.10.2013. Похід до Адрасану.
Схід сонця в Чиралі чудовий. Море трохи штормило, але це не завадило нам скупатися і розслабитися перед довгим походом до Адрасану. Зібравши табір, ми пішли вздовж пляжу на південь – де знаходиться давнє античне місто Олімпос.
Недавній шторм запрудив річку в долині якої стоїть місто, внаслідок чого платний вхід виявився затопленим. Це було нам на руку, тому що згодом ми виявили лазівку, якою можна потрапити в місто, минаючи турнікети. Так ми і зробили.
Давні руїни серед буйної рослинності дуже вражають. Колись це було процвітаюче місто, тут жили люди зі своїми турботами, мріями… Оглянувши амфітеатр і некрополь Олімпоса, ми вийшли на Лікійську стежку і поповзли вгору. Належало набрати 700 метрів, а потім скинути їх. Хочу зазначити, що всі учасники походу чудово впоралися з цим переходом. Особливо мене вразив Максим, якому 13 років, але він ішов нарівні з усіма. Молодець!
Досягнувши перевалу біля гори Муса, зупинилися на обід, а потім пішли вниз. Як тільки наблизилися до Адрасану, почалися нескінченні гранатові сади, і ми знову не втрималися і набили всі можливі кишені плодами. Взагалі гранатові сади це єдиний серйозний бар’єр для нашої групи, з ним нам завжди було важко впоратися.
Пляж в Адрасані сподобався нам навіть більше, ніж у Чиралі. До місця ночівлі вдалося дійти вже у глибоких сутінках. Усіх дуже втомив перехід, і повечерявши, ми швидко лягли спати.
07.10.2013. Радіалка в бухту Сазак.
Ну що може бути краще за ранкове купання в кристально чистому і теплому Середземному морі? Мені особисто важко уявити щось більш приємне. Саме так ми провели цей ранок в Адрасані.
Позасмагавши трохи і зібравши волю в кулак, ми все ж таки залишили пляж і пішли у радіалку, вздовж схилів гори Муса до бухти Сазак. Туди веде добре укатана ґрунтовка, з якої відкриваються чудові види на море. Вода в тутешніх бухточках бірюзова, а схили гір червоні – дивовижне видовище. По дорозі немає прісної води, тож обов’язково брати із собою запас, адже відстань від пляжу в бухті – 11 км.
Сазак, дуже гарне місце. Бухта оточена високими скелями, є чудовий пляж із гальки. Недалеко від берега, в лісі стоїть колонка з прісною водою. На жаль, у бухті не можна зупинятися з наметами. На пляжі постійно перебувають чергові сторожа.
Шлях назад зайняв у нас набагато менше часу, але в Адрасан ми все одно прийшли, коли вже сутеніло. Усі пішли до табору, а я заглянув додому до мого хорошого знайомого – капітана Халіма. Він був удома і прийняв мене, як завжди, дуже гостинно. З’ївши по кілька гранатів із його саду, ми довго спілкувалися, адже не бачилися вже з травневих свят.
Він погодився організувати нам подорож на його кораблі до мису Гелідонія і запропонував хорошу для нас ціну. Повернувшись до табору, обговорив цей варіант з усіма, і було вирішено, що завтра у нас не трекінг, а яхтинг 🙂
08.10.2013. Яхтинг до мису Гелідонія.
О 9 ранку ми вже сідали на корабель Халіма, який носить ім’я “Урія” (мрія – тур.). У перші хвилини, поки капітан робив останні приготування до подорожі, всіх нас трохи закачало. Але щойно ми відпливли від причалу, все тут же минуло і на обличчях усіх походників засяяла усмішка.
Яхта пливла вздовж червоних берегів і насичено зелених соснових лісів гори Кизил-Тепе, а ми лежали на м’яких матрацах і відпочивали. Ось яким має бути трекінг, повторювали всі 🙂 Грала музика, були закинуті вудки в надії зловити макрель.
Наше судно наблизилося до острова Сулу Ад (водний острів – тур.), який мені неодноразово доводилося спостерігати з Лікійської стежки дорогою до маяка. На кам’янистих схилах, здавалося б, безлюдного острова Халім показав нам кілька диких козлів, які живуть там повністю ізольовано від решти світу. Виявляється, на цьому невеликому скельному острові є джерело прісної води. Яким дивом вона там опинилася, можуть пояснити хіба що геологи, але вода ще й мінеральна та дуже холодна.
З іншого боку знаходиться чудовий пляж і наскрізний грот, що пронизує острів. Море тут неймовірного кольору. Покруживши навколо цієї краси, яхта вирушила до мису Гелідонія. Жодних причалів там немає, а берегова лінія являє собою скельний уступ з гострим, як бритва, камінням.
Мені насилу вірилося, що тут реально пришвартуватися, але наш капітан показав всю свою майстерність і підплив максимально близько до зручного камінця, на який ми всі по черзі перескочили з корабля. Ось і почався наш трекінг у Туреччині.
Залізши вгору, ми опинилися одразу біля нижнього маяка. Стежок тут як таких немає – одні тільки напрямки серед гострого каміння і дуже колючої рослинності. Зробивши кілька знімків біля маяка, частина нашої команди здалася перед колюче-ріжучими пригодами і вирішила продовжити свій похід Лікійською стежкою на борту судна.
Виявилося зовсім непросто докричатися до людей на кораблику – адже там продовжувала весело грати музика і всі відпочивали. Але наші крики з часом принесли плоди і капітан забрав охочих назад у рай і комфорт корабля. Решта сміливців пішли зі мною пробиратися крізь колючки та кущі до верхнього маяка на Лікійській стежці.
Шлях угору був дуже спекотним і колючим, але ми швидко впоралися і незабаром уже лежали в тіні дерева і дивилися на архіпелаг Беш Адалар (п’ять островів – тур.) і мис Гелідонія. Побудований французами маяк вже давно працює в автоматичному режимі і замкнений зсередини. Хоча Кирилу все ж таки вдалося заглянути всередину.
Трохи відпочивши, зв’язалися з Халімом і він повідомив, що забере нас в одній із бухт, що по дорозі до Караоза. Лікійська стежка від маяка у бік Караоза йде з ідеальним нахилом. Просто VIP-стежка і все тут. Незабаром виявили потрібну бухту, де стояла “Мрія” і звідти долинали щасливі голоси.
Спуститися вниз виявилося зовсім непросто, стежка постійно губилася і ми повзли практично напролом. Як же класно було після невеликого, але виснажливого через спеку трекінгу, повернутися на корабель і випити пива. По дорозі до Адрасану ми ще зупинялися біля островів і купалися на чудових диких пляжах. Риби зловити нам так і не вдалося, але зате наш Макс – зловив собі сніданок 🙂
Увечері ми влаштували справжню вечірку на тому ж кораблі. Халім приготував найсмачніший салат і смажену рибу. Веселощі тривали довго. Це був останній вечір разом, завтра всі відлітали додому. Наш похід Лікійською стежкою підійшов до кінця і від цього було дуже сумно.
Хочеться подякувати всім учасникам цієї чудової пригоди і сподіватися на те, що нам ще доведеться зустрітися на гірських стежках.
