Звіт про похід Лікійською стежкою
Лікійська стежка – це чудовий, насичений і різноманітний трекінговий маршрут, який проходить по горах Тавра в Анталії. У цьому мали змогу переконатися учасники походу по Лікійській стежці з 24 квітня по 5 травня 2012 року.
Наша група була просто відмінна: весела, різноманітна та дружна. Особливо тішило присутність трьох лікарів – Ані, Руслана і Людмили. Відразу стало легко і безтурботно – ми в надійних руках. З нами також були: Юля – чарівна дівчина, яка захоплюється латинськими танцями і завжди всюди запізнюється; Іра – весела і кмітлива легкоатлетка, яка працює у ветеринарній клініці; Толік і Галя – молода подружня пара, які радували нас незвичайними казками біля вогнища; Саша – наймовчазніший і загадковий хлопець (кажуть, він таємний олігарх); ну і я – їх покірний слуга і провідник.
Отже, зібравшись біля першого термінала в Анталії, ми сіли на автобус до головної автостанції. Тут з нашою Юлею стався перший курйоз – їй помилково дали якусь картку, а потім довго шукали її всім автобусом. Благополучно розв’язавши цю ситуацію, ми дісталися автовокзалу, а звідти – до селища Гойнюк, звідки і почалася наша подорож.
Увійшовши в каньйон Гойнюк, ми потрапили на територію заповідника. У спеціально відведеному місці розбили табір і налегке пішли гуляти, насолоджуючись красою каньйону. Тут ми поринули в екзотичний ліс, милуючись стрімкими скелями та красивою бурхливою річкою. На стоянці до нас приєдналася група з Дніпропетровська – дуже веселі хлопці, у яких була чудова «пічка Бонда» – послужила всім на славу.
Наступного дня ми почали просування вздовж каньйону. Для цього потрібно було обійти його непрохідну частину і знову спуститися до тієї ж річки. Далі шлях пролягав у тіні соснового лісу, який захищав нас від турецького сонця. Ввечері, подолавши смугу перешкод, що складалася з валунів, розташованих на річці, ми прийшли до табору. Це було дике і дуже красиве місце. Накупавшись у річці, ще довго сиділи біля вогнища і слухали казку Толі про хана Кулюгу.
Прокинувшись вранці і прийнявши водні процедури у дуже красивому водоспаді, ми продовжили шлях. Піднявшись до хутора Гейнюк Яйласи, ми побачили перших черепах і влаштували з ними фотосесію. По дорозі зустріли ще одну групу з Москви, яка трохи заблукала на місцевості. Прийшовши на стоянку в селищі Гедельме, нас чекав сюрприз – це були наші друзі з Дніпропетровська. Отже, три групи на одній стоянці. Було весело і шумно. І тільки заклик муедзина з мінарету мечеті нагадував нам, що ми не вдома.
Після сніданку до нас завітав Калеб – господар дому, біля якого ми розбили табір – він запропонував підвезти нас до нашої наступної мети – селища Яйла Куздере. Влаштувавшись у вантажівці Калеба, ми спостерігали, як наближається і зростає перед нами громада гори Тахтали Даг – наша заповітна вершина. Попрощавшись із Калебом, почали підйом через казковий ліс з високогірних ліванських кедрів. Прийшовши о 11 ранку до місця нашої стоянки, ми піднялися на Тахтали. Погода була жаркою і ясною, але що може бути краще для сходження. У таборі залишилися Руслан і Людмила – вони втомилися і їм було достатньо тих прекрасних видів, які відкривалися з місця стоянки.
Через кілька годин ми вже стояли на вершині Тахтали. Видимість була відмінна і нашому погляду відкрилася вся панорама навколишніх гір і туристичного узбережжя Анталії. На вершині знаходився ресторан і канатна дорога. Після виснажливого підйому було дуже приємно поласувати морозивом. Зробивши фотографії і вдосталь намилувавшись усіма пейзажами, почали спуск у табір. Там нас уже чекав чай, приготований Русланом, а також весела компанія наших друзів з інших груп.
Наступного дня була півдневка. Виспавшись вдосталь, ми піднялися на сідловину Тахтали і почали спуск по південному схилу у бік Бейчика. На ночівлю зупинилися на надзвичайно красивій галявині, де в маленькому будиночку жив місцевий фотограф. Почастувавши нас чаєм, він приєднався до компанії, і ми ще довго бесідували на різні теми.
У Бейчику ми відвідали магазин, щоб поповнити запаси провіанту. Тут же пощастило побачити дуже оригінальний ресторанчик на деревах. Трохи відпочивши, пішли далі через ліс і вийшли до селища Улупинар. Було дуже цікаво спостерігати за життям турецького села. Минаючи його, ми прийшли до рибних ресторанчиків, які дуже популярні у місцевих жителів. Було вирішено повечеряти в одному з них. Нас люб’язно запросили в ресторан «Шеф», у ньому була дуже смачна і відмінна їжа. Після вечері ми продовжили свій шлях і зупинилися на стоянку в мальовничому місці, біля підніжжя гори Химера.
Вранці, вдосталь накупавшись у річці, на березі якої ночували, наша група почала підйом до вогнів Химери. Тут, серед лісу, на невеликій скелястій галявині, з-під землі виривалися язики полум’я. Поруч знаходилися руїни однойменного храму. Схили місцевих гір були яскраво-червоного кольору. Видовище – не відвести очей. Вдоволь намилувавшись цією красою – ми продовжили свій шлях і нарешті спустилися до довгоочікуваного моря. Дорога привела нас у селище Чирали, яке славиться своїм величезним заповідним пляжем – тут щороку відкладають яйця морські черепахи. Ми зупинилися прямо на пляжі. Повечерявши і спробувавши турецького вина, довго сиділи на березі моря, дивлячись на хвилі та зірки.
Найважчим для групи виявився крихітний перехід по пляжу до руїн древнього міста Олімпос. Пройшовши кілька сотень метрів, ми просто впали в море. І тільки після того, як скупалися, пішли оглядати давні руїни.
Після цього нас чекав довгий підйом на сідловину гори Мусса. З перевалу відкрився чудовий вид на долину Адрасана. Група, яка йшла паралельно, вирішила залишитися тут і заночувати біля маленької пастушої хатини. Ми ж вирушили далі і спустилися до аграрної частини селища Адрасан. Тут знаходилася велика кількість теплиць і апельсинових плантацій. Зайшовши в одну з них, ми купили свіжі помідори прямо з грядки. Увесь час по шляху траплялися нічиї апельсинові та мандаринові дерева, які викликали особливий захват. Наївшись фруктів «до неможу», ми пішли прямо до моря. Темніло. Біля пристані Адрасана я зустрів свого місцевого друга і капітана Халіма, який ось-ось мав спустити свою нову яхту на воду. Поговоривши з ним і домовившись про екскурсію до мису Гелідонія, ми пішли до місця нашої стоянки. День був насиченим. Усі дуже втомилися. Перехід був довгим і багатим на враження.
Далі розпочався пляжний відпочинок. Розподіливши час чергування у таборі, ми пішли купатися і насолоджуватися теплом Середземного моря. Після такого багатоденного переходу всі були щасливі просто побайдикувати. Ввечері очікувався похід до місцевого ресторанчика, де ми чудово провели час, а потім продовжили відпочинок біля багаття у таборі за довгими філософськими розмовами з хлопцями з інших груп.
У передостанній день цієї захоплюючої подорожі ми вирушили до мису Гелідонія. Але, жахливо полінувавшись, пішли не пішки, а поїхали на автобусі Халіма. Прогулянка до маяка і до самого мису забрала практично весь день, і ввечері ми відсвяткували закінчення маршруту, купаючись у нічному морі, влаштувавши невелику вечірку біля багаття, куди запросили і нашого друга Халіма. Він розповів багато цікавого про ці краї і розвіяв наші страхи перед скорпіонами.
Сьогодні з самого ранку всі учасники походу намагалися накупатися в морі досхочу. О 11 годині Халім відвіз усіх на автобусі до Кемера, звідки ми і дісталися до Анталії на маршрутці. Далі була прогулянка старим містом, а також шопінг у місцевих торгових центрах. Частина групи залишилася відпочивати далі, а решта поїхала до аеропорту.
Ось таким вийшла ця захоплююча подорож найкрасивішими горами Тавра. Хочу подякувати всім учасникам походу за гарну компанію, оптимізм, розуміння один одного і чудову атмосферу в колективі. Ви найкращі, хлопці! До нових зустрічей на нових гірських стежках!
