Куди прагне душа… | Звіт про зимовий похід Карпатами
Гей, ясне сонечко, вставай!
Зігрій променями високі гори.
Ти шлях в небо швидше відкривай,
Я йду до нього через простори. (К.Валева)
Я б жила в горах… І це факт… Адже тільки там можна знайти справжній душевний комфорт, спокій і свободу духу. Гори – це мій дім, моя реальність, моє життя. Вони дають багато. Можливо, дають усе. А може, це ілюзія? Така ж, як щастя, кохання, дружба? Може, гори, як пише «Вікіпедія» – «позитивна форма рельєфу, ізольоване різке підняття середовища відносно рівної місцевості з вираженими схилами та підніжжям або вершиною в гірській країні» – і не більше?
Ех, було б усе так просто — не тягнуло б мене туди так часто. Кожна поїздка, як мені здається — остання. Так було і минулого разу. А все тому, що я прикипіла до тих місць. До гір, до міста, до людей. І щоразу болісне прощання тягне за собою незворотні наслідки.
От і вийшло, що це був 8-й похід у Карпати.
Конкретний маршрут мені вже доводилося проходити втретє. Але це не засмучувало. Бо в цьому завжди є маса плюсів. А для мене це була тренування перед дуже важливим походом у моєму житті.
Цього разу проблема була інша. Не було взуття. Жодного. Останні черевики зрадили мене ще в жовтні. В тих же Карпатах. Проблема сильно засмучувала. Маючи 35-й розмір взуття, «для гномів не шиють — так висловлювався мій одногрупник Женя», розчаровуєшся в житті як треба.
22 січня 2014 року. Потяг.
— Проводжаючі, на вихід! Виходимо, провідні. Швидше. Потяг і так затримується, — нудним голосом вимагала провідниця.
Нарешті почулося, як грюкнули двері, як скрипнули колеса складу по рейках — і повільно хиткий потяг вирушив у пункт призначення.
До Водохреща морозу, треба сказати, не було. І снігу теж. Але на Водохреща все змінилося. І сніг випав, і мороз вдарив. У горах точно вже буде сніг, — думала я, дивлячись у вікно вагона.
Дихання зими, під гул поїзда, що зникав у невідомості, відчувалося у всьому.
Вмостившись зручніше, вирішила почитати. Ніяк не могла дочитати «Портрет Доріана Грея». Саша Смірнов якось заінтригував: «Спалять цей портрет наприкінці, спалять».
Читалося на одному подиху. Час непомітно зникав у дорозі…
Потім — сон… А потім – ранок.
23 січня 2014 року.
— Пасажири, прокидаємося. Прокидаємось, пасажири, кажу вам. Через 10 хвилин зачиняю туалети. Досить спати вже, пасажири. Скоро прибуваємо в Івано-Франківськ. Здаємо білизну… Пасажири… Кому чай, кава, — дзвінко оголошувала провідниця.
Повільно довелося зібратися, здати білизну, упакувати рюкзак і прямувати до виходу. «Доріан Грей» знову лишився недочитаним. Нічого, ще є доба. Дочитаю в готелі. Тільки висплюся.
Улюблене місто було, як завжди, привітним. Запах зими, гір, мандарин – був у повітрі. Усмішка з’явилася сама собою.
— Боже, ну нарешті, — подумала я. — Мій протестний розум і душа, що шукає спокою, — ВДОМА! Фффуууух! — це вже навіть не приреченість, а скоріше полегшення.
Дім на вулиці Л. Українки був, як завжди, гостинним. Заселили швидко.
— Таке враження, що я тут уже була. Дежавю якесь, — подумала я. Виглянула у вікно — точно. Мабуть, уже не раз заселялася в цей номер. Отже, наступного разу проситиму саме його. Доля.
«Портрет Доріана Грея» дочитувався зі швидкістю світла. Сюжет захоплював. Розповідь наближалася до логічного, як мені здавалося, завершення. Ну, справді, ж його ж мали спалити.
На жаль! Розчарування було глибоченним. Ніхто нічого не спалив.
Ну, чому тоді Саша сказав, що його спалять? Дивно… Саша не може брехати. Гаразд… Повернуся додому — з’ясую…
24 січня 2014 року.
О 10:00 вже треба було бути на місці збору групи. Попрощавшись із дуже гостинним будинком та персоналом на вулиці Л. Українки, вирушила в бік вокзалу.
Разом з інструктором Романом нас виявилося четверо.
Роман пообіцяв нам 4 години найкращих панорам і вражень. Через деякий час, коли від’їхали від міста, згадали — що забули взяти Любі палиці, спальник і бахіли. Довелося повертатися. У цьому були свої плюси. Побачили більше панорам.
Приїхавши в Дземброню — перекусили, спакували рюкзаки і пішли в бік полонини Смотрич — де планували ночівлю. Це не перше моє знайомство з цією полониною. Вперше я потрапила туди в липні 2011-го, тоді через неї проходив мій перший піший похід Чорногорою.
Це дуже гарне місце. Там ще є сироварня, де в сезон варять справжній український сир. Я куштувала бринзу. Неймовірно смачний винахід. У різні сезони там по-різному красиво. Вдруге я була там на свій День народження — це був жовтень 2013 року. Неймовірно гарний осінній світанок з гірськими туманами і вже по-осінньому не спекотним сонцем я тоді побачила.
А зараз — зима, мороз, падає сніг. Природа прекрасна, особливо в горах. Адже вона — найкращий архітектор.
Усе навколо біле-біле… Тиша… І лише сніжинки, вальсуючи у танці, кружляючи і падаючи на землю, створюють картину прекрасного…
Йшли недовго. Увесь час угору. Час від часу зупинялися і милувалися краєвидами. Поспішати не було куди. Ходовий день — короткий. Дистанція невелика.
Невдовзі в полі зору з’явилася колиба, де ми планували заночувати. Вечеряли супом. Пили чай, спілкувалися…
Сутеніло… Падав сніг… Мороз набирав сили… Треба було вкладатися спати. Завтра мав бути насичений ходовий день. Якщо дозволить погода.
25 січня 2014 року
Ранок настав швидко. Висунувши ніс зі спальника, я миттєво сховала його назад. — Бррр, і холодрига ж яка, — пробурмотіла я впівголоса.
Та вилізти зі спальника все одно довелося. Хотілося їсти, пити і в туалет.
Зібралися швидко. Рюкзаки залишили в колибі, адже ночувати мали знову в ній.
Знову почався набір висоти. Йшли не дуже швидко. По пухкому снігу особливо не побіжиш. Та й шлях лежав угору. Спочатку йшли лісом. У лісі було дуже гарно. Усі дерева вбрані в білі шати. Краса — очей не відвести. Але чим вище піднімалися, тим сильнішим ставав вітер і гіршала видимість. Сніг заліплював очі, брови, вії. Вітер просто валив з ніг. Я одягла маску. Жити стало разів у п’ятнадцять легше. Маска була тільки в мене. Іншим пощастило менше — пориви вітру з колючим снігом боляче били по відкритих ділянках обличчя. А вітер все набирав сили. Ми продовжували боротися зі стихією. Попіван не пускав нас до себе. Згодом було прийнято рішення повертатися назад, у колибу. Інакше за такої погоди нам і двох днів не вистачить, щоб пройти заплановану на сьогодні частину маршруту.
Поривчастий вітер просто здував вниз, час від часу збиваючи з ніг. З’їжджати по пухкому снігу було дуже весело. Олег майстерно керував своїм взуттям, наче лижами, особливо на поворотах. Спроба штурму Піп Івана завершилася з рахунком 1:0 на користь вершини.
У колибі на нас чекав сюрприз. Як виявилося, ми вже були не самі. Оселю довелося ділити з хлопцями зі Львова — вони фотографи. Хлопці нагодували нас чудовою вечерею — гречкою з тушонкою. Було дуже смачно. За це їм велика шана.
Час минав за картами, байками, чаєм. Дуже багато сміялися. Я б сказала — реготали, як навіжені. І не давали спати львівським фотографам.
26 січня 2014 року
Спалося тепліше, ніж попередньої ночі. І вставалося веселіше. Вийшовши з колиби на Божий світ — я побачила чарівні краєвиди.
— О, Боже, яка ж це краса!
Львів’яни вже розставили штативи й почали знімати. Я схопила свою техніку й поспішила приєднатися. Це гори… Хочуть — впускають, хочуть — ні. Це їхній привілей і право. Видимість була відмінна. Молочні туманні ріки розсіялись, і перед очима відкрились величні гори.
— О, Боже, це просто магія!
Надивившись і нафотографувавшись, почали фотографувати одне одного. Без валяння у снігу не обійшлося.
Потім почали збиратися… Настав час повертатися в цивілізацію. Цього разу Піп Іван вистояв. І я пообіцяла йому повернутися. Думаю, на цьому ми з ним і домовилися.
Снігу намело ще більше за ці дні. Дземброню теж замело. Нашу машину засипало. Ми з Любою відмінно її почистили, а Олегу довелося працювати лопатою — йому доручили розчистити ділянку дороги. Замки машини поливали гарячим чаєм. Якось же треба було потрапити всередину.
Дорога до Івано-Франківська була довгою. Але дісталися без пригод. Відразу — в «Десятку». Там, де готують величезні порції, байдуже, що замовиш. Я вже бувала там, а от хлопці були в шоці від кількості їжі.
Потім усі гуртом пішли в готель. Я знову потрапила в той самий номер, що й завжди. Люба виїжджала о 21:00, Олег — о 03:00, а я — тільки наступного дня. Спочатку ми з Олегом провели Любу, а потім і він поїхав.
Я заснула швидко…
27 січня 2014 року
Вечірній потяг знову віз мене кудись… Усупереч бажанню. Пригадувався запах і смак ранкового білого чаю, «захер з полуничкою» в якомусь кафе, маленька чашечка гарячого білого шоколаду й шість склянок води. Таке вже було колись. Знову дежавю.
Є така особливість у поїзда, що їде — везти у безмежжя.
«Бери на трембіту суху смереку, обдерту громом, громом відпокутувану. Виріж з неї трубку, тісно обв’яжи ликом берези з-під водоспаду, від піни і шуму» — так я почала читати книгу Станіслава Вінценза «На високій полонині». А поїзд мчав кудись у даль…
