Звіт про похід Лікійкою 2018 ☀🍊 Сонце, Море, Апельсини
Ідея пройти Лікійку виникла у мене спонтанно. За планом було сходження на Казбек, але за власними відчуттями я зрозуміла, що поки не час і вирішила пройти якийсь легший маршрут.
Мені пощастило, в серпні я пішла на Горгани, і наш провідник Діма Семків (тут окреме дякую Pohіd V Gory) яскраво розповів мені про цей маршрут. Тому сумнівів не було – по приїзду я відразу купила квиток до Анталії.
День перший. Гойнюк
Виліт з Києва був о 2:25, тому десь о 12 ночі ми з Анею та Сашею (ще двоє киян, які вирішили підкорити Лікійську стежку) зустрілися в аеропорту. За балачками і розмовами дві години пролетіли непомітно, і ось ми вже сидимо в літаку. Моя вам порада – якщо є можливість, прилітайте в Анталію за день до початку походу, адже всю ніч летіти, а вдень виходити на маршрут – важко. Прилетівши в Анталію о 7 ранку, ми одразу поїхали на автовокзал. До автовокзалу нас привіз місцевий трамвай з кондиціонером, який проїжджав майже через все місто. Це можна було б назвати екскурсійною дорогою, але подивитися ми нічого не встигли – заснули на другій зупинці. Якщо не встигнете поміняти гроші в аеропорту, то на автовокзалі це роблять міняйли в магазинах, і курс у них вигідніший. Якось поснідавши і подрімавши в кафе, ми дочекалися нашу групу, гіда, і о 14:00 всі зібрані та з їжею були готові вирушати на маршрут.
Наш гід Міша Кізера виявився дуже щирим і веселим хлопцем, швидко ввів нас у курс справи. Ми вийшли на маршрут і хвилин 30 йшли до першої зупинки – каньйону Гойнюк. По дорозі бачили справжні гранати та апельсини на деревах (тоді ми ще не знали, що вони будуть нашими супутниками до самого кінця), і це викликало у всіх захват. Купили у місцевого дідуся апельсиновий фреш – холодний і свіжий, він добре освіжив.
Швидко закинувши рюкзаки в кемпінг, ми весело дісталися до каньйону, вдяглися в гідрокостюми, шоломи і попливли. Після пекельної спеки холодна вода подіяла освіжаюче – всі хором почали балакати, розповідати якісь історії, пов’язані з водою, бризкатися, фотографуватися і обговорювати подальші плани на похід. Чи варто казати, що апетит цього вечора у всіх був чудовий?:) До ночі проговоривши під світлом місяця і познайомившись, ми розійшлися по наметах, домовившись прокинутися о 7 ранку. Засинала я в передчутті цікавого походу і нових чудових співрозмовників.
День другий. Початок трекінгу
Всі прокинулися о 7 ранку, розподілили їжу по рюкзаках, поснідали і вийшли на маршрут. Іти в спеку було важко, але ми підбадьорювали одне одного і весь час жартували.
Міша часто дозволяв зупинятися на передишку, і тому 9 км шляху пролетіли швидко. Перші пів дня у мене було багато сил, і я йшла попереду, але надовго мене не вистачило, та й навіщо – іти не поспішаючи набагато приємніше, все розглядаєш, балакаєш з іншими членами групи. Виявилося, що хорошою мотивацією для швидкого переходу є вода – після обіду Міша сказав, що, можливо, по дорозі буде ванна з водою, і всі поставили за мету знайти цю ванну. Воду знайшли, випили залпом по півтора літра, облили одне одного з пляшки, напридумували історій, що з цієї ванни пив сам Олександр Македонський і, сміючись, швидко спустилися до ночівлі. Вечором нас чекав приємний бонус – купання під водоспадом. Після палючого сонця це було справжнім подарунком! Нам так сподобалося, що ми вирішили скупатися ще й вночі. Я, Саша, Сергій та Аня пішли за водою і не втрималися від спокуси залізти у воду. День пролетів непомітно, багато хто швидко втомився і пішов спати, а найстійкіші залишилися сидіти біля багаття або балакати через намети. Мене знову налякали неіснуючими кабанами, і я, звісно, повірила. Ніколи не бачила диких кабанів, але чомусь тут, як і до цього в Карпатах, здавалося, що вони ходять під самим наметом. Вранці домовилися встати о 6 ранку, щоб перехід робити не в пекельну спеку.
День третій. Горами Лікійської стежки
Цей день у нас був під гаслом “у Давида”. Міша нам розповів, що на півдорозі ми зустрінемо будинок якогось Давида, де буде свіжий фреш, гранатові сади та Wi-Fi. Такі розмови рухали нас уперед, ми не відчували втоми, спеки, старалися швидше дістатися до Давида. Вранці ми знову скупанулися у водоспаді, і ця свіжість теж надавала нам енергії. У Давида всі трохи відпочили, подзвонили рідним, хтось пообідав гарячою їжею, і ми знову вирушили в дорогу.
Виявилося, що Давид — це навіть не півдороги, і найважча частина маршруту ще попереду. Проте йти довго ми не змогли, і в найближчій тіні Міша оголосив обід і сієсту. В черговий раз всі подумали, як нам пощастило з гідом – кращого провідника, ніж Міша, в таких складних умовах варто було пошукати. Далі дорога була дуже плавною, всі поділилися на групи за інтересами і розміреним кроком ми спустилися в селище. В цей день я ближче познайомилася з Олею, Льошею та Лєною і в розмовах друга половина маршруту пройшла дуже швидко і непомітно. Вечором влаштували польову баню, поливаючи один одного з пляшок холодною водою – це, до речі, теж дуже хороший тімбілдинг. Вечеря пройшла за історіями з життя, сміхом, ми купили турецьке пиво, цибулю (навчили росіян вимовляти смачне слово “цибуля”) і довго сиділи біля багаття. На завтра у нас був запланований підйом до підніжжя гори Тахтали.
День четвертий. Трекінг у горах
Вранці Міша нас попередив – день буде складний, адже нас чекає затяжний підйом. Всі швидко поснідали, зібралися і о дев’ятій ранку вже вийшли на маршрут. Пару людей ще встигли збігати на зруйновану фортецю. На маршруті було, як завжди, жарко, ми часто зупинялися попити води і передихнути, на щастя перші кілька кілометрів йшли по селах, де всюди була вода. Крім води там був виноград і гранати, якими ми щедро набивали роти. Гранати рвали на вечерю і перекус, а потім всю дорогу дискутували, чи називається це крадіжкою, чи ні. В обід Міша знову зробив нам відпочинок і з першої до третьої ми дрімали в тіні сосен, пили гарячий чай (в спеку саме те), їли, балакали, Олексій читав нам по пам’яті оповідання Веллера… Загалом, добре проводили час. В цей обід я знову зловила себе на думці, що група нам трапилася просто ідеальна. Тут стався ще цікавий момент – напередодні я розповідала Олексію про свого улюбленого письменника Ірвіна Ялома, а потім під час сієсти він знайшов уривок цієї книги під деревом. До сих пір вважаю це дивовижною подією, але як сказав Льоша – “інша книга мені не могла потрапитися, навіщо мені інша книга?”. І справді, навіщо? Після обіду почалася найважча частина дня – крутий підйом довжиною в 2 км, за який ми повинні були набрати 500 метрів висоти. Якщо такі цифри вам ні про що не говорять, то знайте – це дофіга і трохи. Але приємний момент що вже почалися справжні гори: скелі, обриви, дорога через ліс. Те, чого я чекала всі чотири дні походу. І, звісно, на важких відрізках важлива підтримка друзів (дякую Саші, який допомагав мені нести воду і підбадьорював розмовами). Міша пообіцяв нам красиву стоянку для ночівлі і не обманув – ночувати ми стали на маленькій галявині, яка вся оточена скелями. Але найголовніше – в нагороду за важкий день Міша приготував нам сюрприз – турецьку нутеллу. Вся група була готова розцілувати його, і всі знову хором заговорили “як нам пощастило з гідом”. Крім цього ми знали, що наступного дня нас чекає вечеря в кафе, тому з’їли по два пакети субліматів. Це додало нам сил, ми весело балакали біля багаття. В якийсь момент вирішили вилізти на скелі і подивитися, як світиться вночі Кемер. Було дуже смішно – десять людей лізуть гуськом в темряві, періодично заливаючись сміхом. Потім Олексій, який обіцяв показати нам основні розтяжки для тіла, почав по одному викликати людей і робити їм масаж, але не руками, а всім тілом. Я теж потрапила в цей список, і це було чудово. В деяких моментах боляче, але все це супроводжувалося професійними коментарями, Олексій пояснював чому та чи інша м’яза заблокована. Такий собі міні урок фізіології і йоги. Спати я лягла одразу після масажу. На вулиці похолодало, дув вітер, а в наметі і спальнику було дуже затишно. Наступного дня нас чекав підйом на Тахтали.
День п’ятий. Сходження на Тахтали
Сьогодні нас чекав підйом на вершину. Вночі було достатньо холодно, але не всім, вранці група розділилася на два табори – кому жарко, а кому холодно. Поснідавши і випивши чаю, ми як завжди з сміхом вирушили на підйом. Здається, за все літо я сміялася менше, ніж за ці 12 днів. Пройшли зовсім небагато по лісу і почали ховати рюкзаки – підйом на Тахтали передбачав радіальне сходження без важких речей, ми взяли з собою тільки воду і крем від сонця. Готувалися до затяжного підйому, але важко не було – розтягнувшись по стежці, ми повільно, але піднялися. Мене розпирало почуття гордості – моя найвища гора, 2365 метрів. Туристи з готелів all inclusive виглядали просто смішно, особливо ті, хто був з макіяжем і на підборах. Сама вершина не вразила, там все розраховано на нашого туриста – російська попса і російськомовні турки. Я б воліла, щоб там все було зроблено в національному стилі.
Недовго постоявши, ми рушили вниз. Попереду нас чекав затяжний спуск в 6 км і 1200 метрів скинути висоту. Тут розповідати особливо нічого – ми просто повільно йшли вниз, милувалися тисячолітніми кедрами і періодично зупинялися поскаржитися одне одному на те, як ми втомилися.
На спуску нас вперше обігнала тур група з Дніпра, і потім всі дні маршруту ми бачили їх, що мчать вперед без відпочинку. В останній день вони зізналися нам, що дуже втомилися від такого темпу – крім каменів під ногами і спин своїх товаришів вони нічого не бачили. До вечора ми втомилися настільки, що, коли дійшли до кемпінгу в селі Бейчик, почувалися вичавленими як лимон. Але нас чекав черговий свято – гарячий душ і смачна вечеря. Господар кафе зустрів нас як своїх найближчих родичів – ми замовили основні страви, а він безкоштовно приніс нам овочі, фрукти, йогурт, маслини і оливки, кукурудзу на грилі. Ночували ми на майданчиках для наметів, які розміщені прямо на деревах. Такого я ніколи не бачила – засинаєш з видом на море, а вранці прокидаєшся і їж виноград прямо з гілки. До мене прийшла турецька кішка, правда діалогу не вийшло – кішка не знала української. Засинала я під мелодійні турецькі розмови місцевих жителів.
День шостий. Пляж Чирали та гора Химера
Екватор для тих, хто вирішив не продовжувати похід по Каппадокії. Вранці господар нагодував нас яєчнею, сиром, варенням з фіг, овочами і смачним чаєм. Повільно поснідавши і зібравши речі, ми вирішили доїхати до Чирали на автобусі, а Неля, яка хотіла зовсім гірський похід, вирушила туди разом з соло-туристом Льошею з Москви, якого ми зустріли ще на другий день нашої стежки. Ми ж хотіли швидше дістатися до моря. Правда, “автобус” – гучно сказано. За нами приїхала вантажівка, і ми всі сіли в кузові на свої рюкзаки. Водій попросив, щоб на трасі і при вигляді поліції ми присідали як можна нижче.
Їхали налегке, розглядали види, Саша навіть встиг на ходу рвати апельсини з дерев.
В Чирали оселилися в кемпінгу, швидко розклали намети, зірвали потайки кілька апельсинів і пішли на море. Море! Наші щасливі обличчя говорили самі за себе. Блакитне, прозоре і дуже тепле. І навколо гори. Такої краси я ніколи не бачила. І ще Середземне море виявилося набагато солонішим, ніж рідне Чорне.
Вдосталь накупавшись, ми зайшли за холодним пивом і соком і пішли обідати. Потім довго чилили в альтанці, сміялися, ще раз думали, яка ж у нас все-таки дружна група вийшла. Ще трохи моря, коли спека спала, і почали збиратися на гору Химера. Особливість цієї гори в тому, що вночі звідти пробивається вогонь. За легендою в горі живе Химера, яка цей вогонь і випускає. Дехто з нас припустив, що в гору просто провели трубу для заманухи, але побачивши все своїми очима, теорію швидко відкинули. На горі ми зустріли Льошу та Неллі, які виглядали дуже задоволеними і щасливими, там же посмажили зефірки і пішли додому. По дорозі знову трапилися гранатові та апельсинові сади, ну і, звичайно, пройти повз було важко. Вечір закінчували хто як – хтось одразу пішов спати, а ми з хлопцями ще посиділи за вечерею і побалакали.
День сьомий. Дикі бухти Туреччини
Сьогодні був день бухт. Міша повів нас на дикі бухти, куди потрібно було пробиратися через гори. Розраховували на 3 години, але пролазили, мабуть, усі 8, і в результаті пройшли свою денну норму – близько 12 км.
Види, які відкрилися нам, вразили. Бірюзова вода, пусті пляжі… це було прекрасно. Такі картинки я до цього бачила тільки в інтернеті. На останньому пляжі знайшли покинутий трактор, а Сергій з Настею не полінувалися дійти до кінця бухти і знайшли зруйноване місто. Колись тут кипіло життя. Дорога назад далася нелегко – сонце неймовірно пекло, питна вода закінчилася і ми йшли тільки з думками про холодну воду. На спуску з тропи нас чекав Міша з крижаною водою, і ми знову подумали, як нам з ним пощастило. Повернулися в кемпінг втомлені і знесилені, купили в магазині овочів, зробили вечерю і всі разом повечеряли. Цей день залишився в моїй пам’яті одним з найяскравіших у поході.
День восьмий. Олімпос і апельсини
Перехід в Адрасан. Швидко поснідавши і зібравшись, ми попрощалися з сонячним Чиралі і вирушили в сусіднє місто Адрасан.
Варіантів було два – дійти до води десь через 5 км і залишитися з ночівлею, або піти далі і дійти до Адрасана, спустившись до моря. Всім, крім Неллі, другий варіант сподобався більше. Неллі виявилася любителькою зовсім диких умов, і будь-який вид цивілізації псував їй настрій. Пройшовши до кінця пляжу в Чиралі, Міша показав нам дірку в паркані, через яку ми безкоштовно потрапили в стародавнє місто Олімпос, зекономивши 7 лір. Тут же до нас прив’язалася собака, яка стала нашим вірним другом на найближчі добу. Собаку звали Анатолій, незважаючи на жіночу стать, так нам сказав турист, що проходив повз. Анатолій підробляв супроводом груп з Чиралі до Адрасана і назад. Пройшовши Олімпос, всі дійшли висновку, що тут потрібно більше часу, щоб полазити і роздивитися всі камінці. Тут же ми зустріли турецьку групу вихідного дня, чиїй провідник весело крикнув мені – Слава Україні! Така дрібниця неймовірно підбадьорила, і найближчі три години ми з Анатолієм йшли попереду всієї групи. Але жвавість нашої ходьби швидко змінилася втомою – вологість від моря, спека і крутий набір висоти виснажили нас, на обід ми приповзли втомлені і голодні, смак сала і ковбаси став вдвічі приємнішим. Загалом дорога до Адрасана зайняла у нас 7 годин. В кінці шляху нас чекав подарунок – гранатові та апельсинові сади без паркану. Тут-то наша душенька відігралася.
Набивши повні рюкзаки і чохли для рюкзаків фруктами, наївшись апельсинів прямо біля дерев, ми відчули прилив сил і вирушили шукати кемпінг. Але проходячи повз приватний будинок почули крики – це господиня бігла до нас з повним тазом спілих гранатів. Який же все-таки турки гостинний народ, я в повному захваті. Ще в цей день у Олексія був день народження, тому ввечері вони з дружиною Оленою накрили святковий стіл – свіжий салат і пиво пішли на ура, ми розташувалися біля наметів і знову допізна балакали. Анатолій весь цей час йшов з нами і ввечері від втоми заснув поруч зі столом.
День дев’ятий. Піратська бухта. Ніч над урвищем
Прокинулися в Адрасані і швидко побігли купатися. Погода сьогодні була похмурою, але купатися у воді все одно приємно. Туристичний сезон вже підійшов до кінця, тому на пляжі, крім нас, майже нікого не було. Натовп туристів і Анатолій – ми відчували себе як вдома. Погода все псувалася, на завтра передавали бурю і дощі, ми довго сперечалися що робити. Були варіанти навіть поїхати в Анталію, зняти квартиру і гуляти околицями. В результаті замовили бус і поїхали в наступну точку – Піратську бухту. Краса неймовірна, намети можна ставити прямо над урвищем, що я, власне, і зробила. Перед сном сиділи біля води і милувалися зірками, десь далеко блищали блискавки. Поруч з нами розбили кемпінг турки, які, побачивши нас біля води, принесли нам спілі гранати. Тут моє серце знову розтануло, захотілося знову приїхати до Туреччини навесні. Засинала я під звук хвиль і пісні турків (завтра я попрошу їх заспівати знову, такий гарний у них голос), відганяючи думки про те, як би не впасти вночі в урвище.
День десятий. Дикі пляжі Туреччини
Хто б міг подумати, вже десятий день!!! З тугою згадуємо перші переходи, коли попереду було ще багато нового, коли Тахтали були тільки в планах, а про море мріяли по вечорах біля багаття. За розкладом сьогодні була прогулянка на маяк і вільний час. На сніданок вирішили купити гюзельме – турецькі коржики з сиром. Для цього я, Льоша і Сергій пішли в кемпінг поруч з бухтою, де колоритний дядько з довгими вусами і бровами прийняв у нас замовлення і сів пити чай з молоком. Коли ж ми показали йому на годинник, він неквапливо махнув рукою, мовляв – не поспішайте і закурив самокрутку. Ну ми собі хихикаємо сидимо, через п’ять хвилин дядько повільно йде в сарай і приносить звідти великий пакет. Все, думаємо, наїлася група гюзельме, до вечора якраз нам посмажать. Але гюзельме був готовий, потрібно було тільки розігріти на сковороді. Я попросилася зайти до дядька в будинок (“будинок” сильно сказано, це була халабуда на дереві) і спостерігала, як він все робить. У халабуді виявилося колоритно – багато спецій, мариновані перчики, на підлозі килими, пластмасовий корабель і на ньому фото на паспорт самого господаря. Взагалі, хоч і повільно, він закінчив лепешки і приніс нам. Почався торг за ціну. Він знає тільки турецьку, а ми, ясна річ, тільки турецьку і не знаємо, давай показувати ціни на пальцях. Тут дядько дістає 220 лір і показує нам, мовляв платіть. Ми ошелешені. Показуємо йому мов не зрозуміли, покажи ще раз. Він знову перебирає купюри і дістає вже 30, це нам підходить більше. Дядько починає по-турецьки кликати нас за свою халабуду, у нього щось там є, але його грізний вигляд нас не приваблює, ми вирішуємо швидше втекти до наметів і нагодувати нашу групу. (Потім ми дізнаємося, що там було холодне пиво і кока кола, чорт забирай). Льоша розповів про пригоду з гюзельме в фарбах, вся група ожила, і ми швидко зібралися на маяк, залишивши Аню і Машу на варті наметів. Дорога туди не зайняла багато часу, без рюкзаків ми просто злетіли нагору. Зверху відкрився вид на новий маяк трохи нижче, і ми не довго думаючи рвонули і туди.
Через 20 хвилин ми зрозуміли, що збилися з маршруту і вийшли трохи вбік. Половина людей вирішила повернутися в табір, а я, Льоша, Саша, Неллі, Лєна та Оля все ж таки пішли далі. Під чітким керівництвом Льоші, який вів нас “навпростець”, ми все-таки вийшли до міні-маяка, який за відчуттями стояв на краю світу. За ним були лише скелі, які ми також вирішили не обходити, а підійти прямо до краю. І недарма – абсолютно випадково ми знайшли дві природні ванни, які наповнилися водою від накочуючих хвиль. Це стало ще одним з незабутніх відчуттів. Поділившись на два табори (хлопці та дівчата) ми голяка скупалися в ваннах, а потім знайшли ванну з морською сіллю на дні, яку можна було загрібати руками.
Щасливі, ми побігли в табір розповідати хлопцям про нашу знахідку. По дорозі вирішили забігти до дідуся на гюзельме та каву, але той так міцно спав, що ні наші крики, ні гавкіт собак не розбудили його. Повернувшись до табору, кожен зайнявся своїми справами – хтось спав, хтось купався, хтось милувався морем. Вечором довго не розходилися, адже це була наша остання вечеря в такому складі, на наступний день хтось їхав до Анталії, а хтось продовжував похід у Каппадокію. Засинала я знову під шум хвиль, відганяючи сумні думки про закінчення походу.
День 11-12. Анталія
Ну ось. Вранці всі розмови були лише про те, як же швидко закінчився похід. Ніхто не хотів розходитись – після сніданку ми ще довго сиділи всі разом, розпитували Мішу про майбутні походи, про інші групи. Ми з Лєною попросили сусідів турків ще разок заспівати нам пісню, але вони заспівали вже коли ми зібрали табір і почали з ними прощатися. Олексій робив Миколі масаж і розтягував його, і як завжди це зібрало всіх навколо нього. Потім ми вирішили поплавати в грот, Олексій допоміг дівчатам вибратися на берег, адже величезні хвилі збивали з ніг і можна було серйозно поранитися. Але воно того варте – грот виявився з високою стелею і фіолетовими каменями під ногами. Я намагалася запам’ятати це місце до дрібниць, щоб потім у якийсь сірий лютневий вівторок розважати себе думками про повернення в Піратську бухту. Пообідали останніми сублімованими продуктами і почали збиратися – о другій годині нас чекав автобус до Анталії. Першими нашу групу покинули Настя, Сергій та Маша. Вони вирішили не їхати в Каппадокію, а залишитися трохи в Чиралі. Потім в Анталії прийшла черга прощатися нам. Наша невелика компанія залишилася в місті, а Міша та ще чотири учасники групи поїхали до Каппадокії. Обійматися було дуже сумно, не думала, що за такий короткий час люди можуть стати такими близькими. Але, як виявилося, найсумніше прощання я залишила на наступний день. Залишившись у місті, ми рвонули гуляти набережною, поїли в місцевому ресторанчику, насміялися до колік у животі від жартів Льоші і почали розходитися. Ми з Лєною та Льошею пішли ще пити місцеве пиво. Перед сном балакали з Олею і згадували різні дрібниці з походу.
Вранці в наш останній день ми скупалися в морі і поїхали в центр міста за сувенірами. Я закохалася у старе місто і пошкодувала, що не взяла собі ще кілька днів для Анталії. Попрощалися спочатку з Миколою та Оленою, потім залишили Олю (я почала плакати вже на цьому етапі) і поїхали з Льошею та Лєною до аеропорту. Тут вже, звичайно, я зовсім не стрималася і почала ридати, але Льоша, зробивши кілька спритних рухів, як завжди повернув розмову в позитивне русло. Домовилися обов’язково не втрачати зв’язок і зустрічатися, якщо будемо в містах один одного, добре, що ми живемо в одній країні. І навіть намітили наступний похід разом (звичайно ж з Pohod V Gory). Я провела хлопців до воріт і пішла укладати думки про минулі дні. А зараз я пишу останню частину відгуку, сидячи біля своїх воріт, через годину мій літак і вночі я буду вже в Києві. Похід Лікійською стежкою закінчено і це найпрекрасніша подія цього року.
Якщо ви дочитали цей відгук до кінця – відкривайте сайт з авіаквитками і бронюйте похід. Туреччина і Лікійка – це цілий окремий світ, де ви відкриєте для себе справжній колорит гостинної країни, де познайомитеся з туристами з усього світу, скуштуєте справжній турецький айран і гюзельме, скупаєтеся вночі в теплій бухті, дізнаєтеся що означає словосполучення “Ешекюр Егерем” і будете радісно повторювати це кожному місцевому турку. Зрозумієте цінність простих речей – питної води, свіжого хліба, гарячого чаю посеред важкого маршруту, підбадьорливого слова свого сусіда по намету. І найголовніше, звичайно, на 12 днів залишите всі свої міські проблеми внизу, а в гори підніметеся з чистими думками і вільним серцем. А “Поход в Горы” і прекрасна людина та крутий провідник Міша Кізера допоможе здійснити все це в реальність. Мераба!
