Велика подорож у Грузії | Гірська Сванетія

Є така легенда: коли Бог роздавав народам землі, грузини запізнилися, і їм не залишилося, де жити. Але Творець зглянувся і віддав їм свою дачу.

«Вражаючі гори, ідеальний клімат, багата історія, кухня, вино та унікальна привітність місцевих жителів не залишають туристам шансів — у цю країну закохується кожен».

Таке можна прочитати про Грузію всюди в інтернеті. Але для себе я відкрила іншу правду, трохи складнішу.
По-перше: тепер зрозуміло, чому грузини запізнилися ;). Вони взагалі не намагаються кудись встигнути. Тут GMT перекладається як Georgian Maybe Time (грузинський можливо-час) і не має жодного стосунку до цифр, а тим більше до годинників.
По-друге, Грузія — красива. Дуже. Але якоюсь дивною, скуйовдженою і примхливою красою. І не сказати, що місця тут дикі: живуть люди, пасеться худоба, стоять села. Але відчувається дивна занедбаність — у будинках, у жителях, навіть у коровах і свинях, які гуляють собі де хочуть цілком вільно, з’являючись у хліві лише на ніч.

Загальна характеристика мого походу в Грузії

Моя подорож тривала два тижні. Для зручності я поділю її на три частини:

1. Казбегі
2. Похід Сванетією (від Местії до Ушгулі)
3. Міста Батумі та Тбілісі

Про все по черзі напишу. Але підсумок такий: тепер у мене є другий дім, куди я повернусь обовязково і дуже скоро..

Вперше я прочитала про Грузію приблизно пів року тому — та й то по роботі. До цього вона асоціювалася в мене лише з вином, грузинами і, мабуть, досить теплим кліматом. Насправді я смутно уявляла, де це взагалі розташовано… Але, перелопативши купу інформації в інтернеті, роздивившись гугл-карти, фото й звіти, якесь коліщатко в голові заклинило. У той же день я твердо вирішила: їду й побачу все на власні очі.

Щодня я нагадувала собі, що попереду відпустка і Грузія. Саме ця думка допомагала мені долати труднощі й рухатися вперед. Одне слово, я дуже хотіла туди потрапити :).

Взагалі поїздка планувалася на травневі свята, але, як і слід було очікувати, не склалося. Після численних відкладень і зволікань вирішили їхати в липні. І, звісно ж, у останній момент з’ясувалося, що їду я одна.

Частина I. Казбеґі

Рейс прибув до аеропорту Кутаїсі глухої ночі, і мій великий похід Грузією почався. Слава Georgian Bus, я одразу ж сіла в маршрутку до Тбілісі. Поки що все йшло за планом. Подрімавши хіба що годину на пекельно незручному сидінні, зранку я побачила столицю — щоправда, лише мигцем. Нас висадили на площі Свободи (як виявилося згодом — це найсправжнісінький центр), звідки я подалася до метро з установкою купити метрокарту і дістатися автостанції Дідубе.

Метро Дідубе — наземне, а до автостанції потрібно спуститися через тунель. На виході мене (вже в напівнепритомному стані) підхопив жвавий зазивала, який вирішив доповнити моєю скромною персоною комплект туристів для таксі до Степанцмінди. Поїздка коштувала 20 ларі (вдвічі дорожче, ніж маршрутка), зате мала очевидні переваги. Обіцяли зупинки в найкрасивіших місцях по дорозі. Побачити фортецю Ананурі, водосховище й арку Дружби народів я й так планувала (та й чекати маршрутку не хотілося), тож я погодилася. І ми понеслися.

Транспорт у Грузії

На виїзді з Тбілісі проїжджали повз автомобільну аварію. Зізнаюся, я вперше бачила загиблу людину, і уявлення про смерть у мене було скоріше книжне, ніж життєве. Його машина лежала на даху, а він — по пояс вивалений з вікна. Наш водій, дідусь, сумно хитав головою і бурмотів:
— Ох уже ця швидкість…

Усвідомлення того, що в Грузії особливе ставлення до доріг, прийшло ще на виїзді з аеропорту, де одразу після знака «Автомагістраль» почали з’являтися мости, обмеження швидкості й «лежачі поліцейські» (!!!). Причому обмеження всюди різні: 130, іноді 90, 80, 40… Найоригінальніші просили не більше 150. Серйозно. На грузинських магістралях є цілі смуги з перешкодами, покликані тримати водіїв хоч у якихось розумних рамках. Варто взагалі говорити ЯК вони їздять? Раніше я боялася швидкості, але це в минулому ;). Тішить, що в маршрутках зазвичай є паски безпеки для кожного пасажира.

Здавалося, що у своєму стилі водіння грузини втілюють всю ненависть до поспіху й необхідності взагалі кудись пересуватися. На жаль, це була не остання аварія під час мого походу по Грузії… Хоча в чомусь ця чудова нація залишається вірною собі: кожні кілька годин водій робить ґрунтовну зупинку на обід, телефонує колегам, вони збираються за спільним столом, ділять хачапурі… Можна спокійно попросити зупинитися на перекур чи в магазин — ніхто й слова не скаже, поважають чужі потреби. Звикнувши до наших жорстких часових рамок, я курила дуже швидко. Як часто доводилося чути прохання: «Та не поспішай, встигнемо». Навіть ніяково згадувати.

Грузинська військова дорога

Жинвальське водосховище вразило кольором води — тут вона була ідеально синьою з відтінком блакиті. Навколо простягалися зелені гори, а на стрімкому урвищі височіла неймовірної краси давня фортеця. Пейзаж ніби матеріалізувався з чиєїсь дуже барвистої мрії…

Мені потім розповіли, що під час будівництва водосховища затопили три села в долині. Людей, звісно, відселили :).

Серпантин оточували чудові зелені кавказькі хребти, на схилах паслися тисячі овець, через що альпійські луки виглядали так, ніби їх хтось укрив дрібною цяткою.

Арка Дружби народів — це величезна мозаїка, яка півколом обрамляє оглядовий майданчик на Хрестовому перевалі, 2384 м. Просто під майданчиком — круте урвисько: ущелина річки Арагві, яка тут досягає двох кілометрів глибини. Внизу звивається річка, з висоти схожа на струмок. Це місце вподобали парапланеристи, і якщо пощастить — можна поспостерігати за їхніми польотами. Загальне враження дещо дивне: мозаїка, виконана в стилі, що нагадує декоративне мистецтво громадських просторів минулого століття (як-от на сільських автобусних зупинках), розповідає про події, що сягають часів Київської Русі, а навколо — суворий Кавказ… Біля арки продають різноманітні сувеніри, фрукти, овочі, вина й грузинські смаколики.

Казбегі (Степанцмінда)

Мені трапилися доволі цікаві попутники: двоє поляків — Анджей і Томек, а також японець Шо (який живе в Індонезії). Познайомилися, розговорилися й вирішили разом піти на хінкалі перед тим, як розійтися кожен своєю дорогою. Томек, який уже бував тут і почувався в Грузії як риба у воді, повів нас у свою улюблену кафешку дегустувати витвори місцевої кухні. До цього Шо ніколи не пив чачу, але дуже хотів. Судячи з реакції, напій його вразив ;). Ми довго пояснювали нашому заморському гостеві, що таке баклажан (я замовила салат із смажених). Підняли на вуха місцевих, які принесли незрозумілий овоч у свіжому вигляді. Грузин із суворою зовнішністю, зрозумівши, що Шо не усвідомлює важливості баклажана, в серцях проголосив істину мовою своїх предків, вигукуючи на всю вулицю про вирощування, користь і способи приготування баклажанів у Грузії… Хвилюючись за безпеку нашого маленького східного друга, хлопці якось утримали й заспокоїли грузина, а Шо пригостили припасеною на крайній випадок зубрівкою (яка, до речі, вразила його ще більше, ніж чача).

А далі удача, на жаль, від мене відвернулася. Зі спробою зафіксувати нашу галасливу компанію, я потяглася за планшетом, але знайшла лише порожній чохол. Після доби без сну й 20-годинної поїздки я залишила своє знаряддя праці й захисту на бордюрі біля зупинки таксі, одягла рюкзак і пішла. Більше я улюблений девайс не бачила. Було вирішено навідатися до поліцейського відділку в надії на записи з камер спостереження (так, у Казбегі вони є). Поляки зголосилися мене супроводжувати, а Шо, похитуючись, пішов у хмару, де, за словами місцевих, стояли Гергети і Казбек.

Поліцейські були дуже милими і зробили все, що могли. До речі, за статистикою 85% населення Грузії довіряє поліції.

З почуттям, наче я втратила старого друга, пішла шукати свій хостел. Томек і Анджей попрощались зі мною біля воріт і вирушили в глиб Адигеї. Господиня хостела була сучасною, активною, розумною дівчиною трохи старшою за мене, і ми відразу знайшли спільну мову. До речі, Нана (господиня) — єдина грузинка, з якою мені вдалося подружитися, після неї я зустрічала лише грузинів ;). Потім мені пояснили, чому так сталося, і в кінці розповіді я приділю цій темі окрему увагу. На затишній терасі другого поверху, в кріслі-мішку з бокалом вина і панорамою відвісних схилів гір, Нана дуже допомогла мені впоратись із сумом і розповіла багато цікавого про свої гори. Розповіла, як слухає тут гуркіт каменепадів і лавин, як іноді ходить до старої церквушки на обриві, пояснила і дивну форму села — правильний півколо, без хуторів (з одного боку крутий каньйон, а з іншого сходять лавини взимку). Пожалілася на старше покоління, в голові якого застряг совок і заважає рухатися вперед… Вважається, що людина, яка все життя провела в горах, вже не помічає навколишньої краси. Ця жінка — живе спростування такої туманної теорії. Що мене неймовірно надихає, до речі :).

Гергеті

Після розмови я завалилась спати на 17 годин, а рано вранці побачила чисте небо і Його Величність Казбек! Збори зайняли п’ять хвилин :). Зі мною йшла дівчина з того ж хостела, Лариса з Берліна. До Гергеті можна дійти крутим шляхом або повільним серпантином, але ми поєднали ці два шляхи, комбінуючи їх залежно від ступеня втоми. Дуже раджу виходити вранці — немає хмар, мало туристів, не спекотно, а машини на серпантині не заважають. Весь шлях зайняв півтори години (йшли повільно).

Сказати, що там красиво — не сказати нічого. Повітря буквально насичене величчю, як іноді електричністю під час грози. Тут я зрозуміла сенс фрази “кинути виклик горі”. До цього, буваючи тільки в Карпатах та Криму, гори здавалися чимось дружнім, теплим і привітним. Але Кавказ інший, з гордим, бурхливим характером… Стояла там, дивилася на вершину — і мені було страшно.

Сам монастир — дуже навіть нічого. Приземиста, груба кам’яна споруда, яка ідеально вписується в пейзаж. Навколо — скелясті вершини, кілометрові прірви, відвісні стіни… Парять двометрові орли… Шастають бородаті чорні монахи… Якщо ви боїтеся висоти — краще уникати Гергети. Але в Грузії навряд чи мені сподобалося більше. З кліше підійде ось це: “дуже атмосферне місце”. Дівчата можуть зайти в церкву тільки в спідниці і хустці — враховуйте! Всередині так само суворо, як і зовні. Запам’яталась одна ікона з ликом Христа, де він дивовижно нагадує орла :).

Спуск був, звісно ж, крутіший за підйом, і мені довелося віддати Ларисі свої треккінгові палки (за що вона поділилася фотографіями)). До речі, не раджу йти в похід по Сванетії, та й в Грузії загалом, без палок. У хостелі Нана приготувала мені обід (читай “сніданок”), половину якого я забрала з собою — його вистачило ще й на вечерю.

Ми з Ларисою обидві їхали в Тбілісі й, попрощавшись з улюбленою терасою та господинею, пішли до зупинки. Маршрутка мчала на шалено високій швидкості, і за 3 години ми вже стояли на розпеченій до 35°С Дидубі. Пожелавши одна одній чистого неба, розійшлися кожна своєю дорогою, і мене миттєво підхопили знайомі зазивали (20 ларі автобус до Кутаїсі). Але я вже була розумніша — доїхала на тому ж автобусі за 10 ларів ;). НІКОЛИ не погоджуйтеся на першу грузинську ціну. І, по можливості, на другу…

Переїзд був стрибкоподібним і нудним. Водії тут мають звичку брати з собою дружин, а жінка нашого водія дуже хотіла купити дуже рідкісний сорт малини, через що ми купу разів зупинялися біля обочини і будили сонних бабусь. В Кутаїсі ми приїхали вже в темряві, і на міському маршрутному автобусі я поїхала в хостел на зустріч з гідом і групою. У цьому місті більшість питань можна вирішити за допомогою маршрутки №1, яка їде через центр, автовокзал і залізничний вокзал (кільцевий маршрут, 0,5 лар (50 тенге), трохи більше 16 центів).

Частина II. Похід по Сванетії

Група цього разу зібралася “маленька, компактна і маневрена”.

З гідом Мішею ми з одного міста, але спілкувалися лише в Інтернеті перед походом. Він виявився активним, спокійним і організованим хлопцем, який добре знав, що робити :).

З нами йшов дядя Міша з дочкою Олесею, яка, власне, й витягнула батька на Кавказ. Ми дуже подружилися за час треккінгу, хоча спочатку у нас було мало спільного. Приватний підприємець дядя Міша, член всіх можливих суспільств і організацій, батько трьох дітей, садівник… його теперішньою пристрастю було вирощування різних сортів винограду, абрикосів, фініків, будівництво гостьового будинку і спілкування з улюбленою овчаркою (от забув ім’я). Олеся, мила 16-річна дівчинка, помірковано серйозна, розумна, відповідальна і по самі вуха захоплена гірським туризмом. Вечір провели на верандзі з чаєм (і не тільки)), запакували їжу, яку нам роздав Міша, і пішли відпочивати.

Местія, столиця Сванетії

Вранці нас чекав таксі до автовокзалу. Це був перший бонус вибору Pohod V Gory — хлопців тут знають, дуже люблять і всіляко їм допомагають ;). Автовокзал Кутаїсі ніяк не позначений — його визначають за МакДональдсом, за яким ховаються маршрутки і автобуси. Наша маленька група вирішила не витрачати гроші на трансфери, але громадський транспорт Грузії не сильно відрізняється — відносно регулярний, водії роблять зупинки, в тому числі на обід, а записатися можна по телефону. На добирання ми витратили мінімум грошей :).

Нам належав 5-годинний шлях. Дорога красива, серед гір, над бурхливими річками, прірвами, через тунелі в скелях і бідні брудні села. Бус бадьоро лавірував між брилами, коровами і свинями.

Местія вразила охайним екстер’єром (відносно придорожніх сіл, звісно). Мощені вулички, товсті стіни приземистих будинків, які більше схожі на фортеці, ніж на житлові приміщення — таке мені близьке, воно гармоніює з природою і звичками мешканців. Створюється завершена, правильна картина. Дядю Мішу, запеклого фаната собору святого Петра в Римі, це обурило. Ніяк не вдавалося донести до нього, чому люди, у яких 6 місяців в році зима і температура коливається від +30 до -30, не прикрашають фасади будівель тонкою гіпсовою ліпниною. Він був упевнений, що причина в ліні, а я — що в національних особливостях. Істина, як зазвичай, ховалася посередині.

Ми розклали намети у дворі одного з місцевих (точніше, у дворі безлічі місцевих, адже свани досі живуть величезними сім’ями: старі, діти, брати, сестри, двоюрідні, хресні…) Вечір всі збираються на веранді, п’ють вино, чай, бабусі пекуть хачапурі. Сидять, спілкуються, сміються, зустрічають гостей. Бігають і кричать діти, а дорослі з усмішкою спостерігають і навіть не намагаються їх заспокоїти, тільки іноді ловлять поодиноких, саджають на коліна, обнімають, розповідають щось. Діти тут не заважають дорослим (як і навпаки ;). В руках у цих людей — стакани, кружки, свіжий хліб і маленькі долоньки, не видно планшетів, телефонів, пультів. Вони дивляться і слухають один одного, обличчя світяться любов’ю, радістю. Ніхто нікуди не поспішає.

Мені було боляче дивитися на цю сім’ю. Різко стало зрозуміло, скільки правильних і природних речей ми вже давно викорінили з нашого життя. Я пам’ятаю подібне з дитинства, коли родичі з’їжджалися до бабусі в село на кілька днів на рік. Але сванські сім’ї значно перевершують масштаби… Чи потрібно говорити, що тут я сумувала за донькою більше, ніж коли-небудь.

Вечір ми провели в святому святих альпінізму — будинку-музеї Михайла Хергіані. Було дивовижно прогулятися кімнатами, де він ріс і жив, побачити його спорядження, медалі, саморобний альпіністський одяг… Між камінням вежі висіла страховка — може, тут він тренувався на дозвіллі? 🙂 Після цього вирішили не готувати вечерю, а спробувати національних страв у кафе.

Радіалка до Корульди

Вранці, з мінімумом речей, ми вирушили в радіальний похід до оглядового майданчика над Местією та до озер Корульди. Перехід був доволі складним, з набором висоти 1200 метрів. Часто на сайтах організаторів туристичних походів по Сванетії пишуть, що радіалка до Корульди — чудова прогулянка налегке, яка допомагає звикнути до фізичних навантажень. Однак ніхто з нас не був готовий до такого важкого підйому. Але ми впоралися ;).

Саме цей день став для мене найяскравішим, і я обов’язково повернуся туди. Містична Ушба, гора-гора, вершина-вбивця позувала нам у всій своїй величі. Ніколи не спостерігала місця, настільки чужорідного та ворожого людині — легше уявити когось, скажімо, на Місяці або на дні Маріанської западини… Вертикальні стіни з каменю та льоду здавались абсолютно неприступними. Мабуть, підйом туди по силам лише якимось полубогам…

З оглядового майданчика ми пішли до озера під вершиною гори Корульди. Це місце приголомшливої краси, навколо стоять скелясті хребти Кавказу, а внизу — глибокі кулуари та зелені долини.

Класична гірська погода не підвела — ми вигоріли, змокли, замерзли під градом… У Местію повернулися лише глибоким вечором, абсолютно виснажені.

Шлях до Жабеші

День видався чудовим. Іти було важко, але приємно, потрясні види на Местію та Ушбу надихали.

У Грузії на схилах гір ростуть дивовижні ліси з рододендронів — двометрові сплутані кущі з величезними жовтими квітами, солодко пахнучими медом… Від запаху кружила голова, здавалося, ніби повітря насичене казкою: ось ляжеш під кущ, закриєш очі, змучений спекою, і лісові феї віднесуть тебе в свої потаємні житла.

Ми пробиралися крізь рододендронові джунглі, оточені ореолом дзижчання комах. Іноді траплялися ідилічні квітучі луги з табунами полудиких коней. Піраміда Тетнульді ставала все ближче.

Оглядовий майданчик на хребті відкрив панораму, гідну королів: в величезній долині лежало кілька сіл, прикрашених сванськими баштами. Кількість цих башт не вкладалася в голову — їх було десятки! Ледь не в кожному дворі – мінімум по одній. Дякуючи цьому, похід по Сванетіі отримує особливу родзинку.

Нас трохи накрив дощ, у моїх треків почала відвалюватися підошва, було жарко, але прямо перед нами блищав Тетнульді. Тому ми дійшли :).

З точки ночівлі феноменально проглядалася долина та Ушба, яка за весь похід по Сванетії сховалася від нас лише двічі: в перший і останній день. Ми її бачили з різних ракурсів, на заході сонця, сході сонця та опівдні, на переходах, біваках, водопоях, перекурах. Закривши очі, я легко викликаю в пам’яті її чіткий образ — так багато ми її бачили. Це була незвичайна удача — зазвичай вершину окутує щільне хмара (хоча б у другій половині дня).

Перехід в Адиші

Перехід мало відрізнявся від учорашнього: джунглі, феноменальний перевал, спуск до села, ночівля.

Перевал був захоплюючий, його прикривали величезні білі квіти рододендрону, душисті трави, дрібний кущарник та берізки. Рододендрони тут двох видів: жовтий знизу, і білий від 2200 м. Ніколи не бачила такого розлогого хребта… ми довго йшли по високогір’ї, млосніючи від задоволення (і спеки:). Мріяли, щоб це не закінчувалося, зупинялися, набирали непотрібну воду і всяко тягнули час (чим, звичайно, злили нашого улюбленого гіда ;).

Спуск вийшов затяжним, але вид на Адиші та льодовик того вартий. Село ми милувалися з тропи трохи вище. Тут лежить величезний валун, де можна валятися, розглядаючи башти та гори. Лагеря розбили біля броду на березі річки Адиші. Льодовик вражав і лякав, він дихав на нас «прохолодою» і швидко розігнав нас по палатках.

Чхутнієрі, Іпралі та сванська гостинність

Льодовикова річка за ніч міліє, тому її потрібно переходити якнайраніше. Але в липні це не так критично, навіть о 10 ранку вона ще не дуже глибока. Ми виспалися і пішли до броду. Тут вже зібралася компанія місцевих, які за 20 ларі перевозять туристів на конях через річку, за 10 беруть рюкзак, а за 80 доставляють на хребет.

Сказати, що вода ламає кістки — нічого не сказати. Каву можна було не варити ;). Гід розповів нам, як його знайомий тут ледь не загинув: був серпень (або початок вересня), вода була вище пояса. Він йшов з рюкзаком, потік підхопив його і поніс під камінь. Вага мокрих речей тягнула хлопця вниз і не давала вибратися. Але йому все ж вдалося зняти рюкзак і все закінчилося благополучно.

Стежка наверх знову пахла, виглядала непристойно живописно і деякі місця нагадували тропіки, чого я від походу в Грузії зовсім не очікував :). Нас оточували гігантські папороті, яскраві квіти, низькорослі дерева і кущі. Льодовик виблискував на сонці, а в спину нам дивилася подруга-Ушба. Може, і гора-гора, але в цьому поході по Сванетії вона була нашим щасливим талісманом.

Перевал вразив. Льодовик, оточений скелястими відрогами, здавався зовсім близько… Дійсно, ближче до такої потужної вершини ми ще не наближалися. Ви знаєте, що у саамів є близько 180 слів, якими можна сказати «сніг». Думаю, що описати краєвиди Сванетії можна лише на сванській.

Спуск привів нас до глибокого каньйону. Далеко внизу пурхала річка, з стін ущелини спадали водоспади, м’яка пухнаста зелень виглядала як мрія ботаніка. Стояла сильна спека.

За планом був ще покинутий населений пункт Халде. «Покинутий» — не зовсім точне визначення. Там є умовно житловий хостел, старий, смердючий, облуплений. Побачене вибило нас із колії. З вікон звисали брудні матраци. У дворі — кілька лексусів, джипів і бмв. Грузини пили пиво на згнилих лавочках. Навколо лежали руїни, зарослі кропивою та борщівником вище людського росту. Сванські поселення здалеку нагадують картинку, але зблизька справляють дуже і дуже гнітюче враження.

Іпралі не було винятком. У селі ми побачили вивіску «хостел, вай-фай, душ», миттєво вирішивши скористатися благами цивілізації. За селом розбили табір, відпочили, постиралися і пішли приймати цей самий душ з вай-фаем. Господиню зустріли біля нашого кемпу — вона гуляла з дітьми і збирала суницю. Зразу сунула нам по непоясненому млинчику, сухому, без цукру, на соді (яйця тут дефіцит). Поки я ковтала цей млинець, жінка розповіла, що цукор не додає, бо у дочки діабет. У неї троє дітей, у зовиці четверо. Повз пробігла дівчинка, вся в зеленці — швидко шепотілися з Олесею, чи не перехворіли на вітрянку. До дітей приєдналися кавказці (великі собаки), яким Олеся віддала свій млинець. Їй попався вже надкушений. В середині “хоумстей” було брудно, вікна прикривали забруднені штори, підлога на кухні була встелена порваним лінолеумом. Але це ще не все. У сусідній кімнаті взагалі не було підлоги. Лише пагорб. Я не жартую — пагорб, який навіть не вирівняли. Він спокійно існував у центрі приміщення, вершину прикривав маленький килимок, з одного боку стояв телевізор на табуретці, а з іншого — диван. Господиня сиділа за столом, вибирала у дочки воші і розповідала про сім’ю, про квартиру в Тбілісі, про свої хачапурі по два лари — як не хочете…

Вай-фая «чомусь не було», вся родина зібралася подивитися на монету в 2 євро, намагаючись обміняти її на два лари (вони ж схожі). Купили пиво, здачі не було, нам всунули два яйця, миттєво втратили до нас всякий інтерес. І ми пішли, готові подолати свиней і собак на шляху, аби тільки до табору…

Ще кілька годин і я, і Олеся раптово і без причини розсміялися істеричним сміхом. Може, свани так люблять гори, що тримають їх як декор?

Стратегічне рішення

Вранці вирішили одноголосно — на Сванський хребет не підемо. Свої треки я урочисто поховала у смітнику Іпралі (світла пам’ять. Підошви відпали) і йшла в босоніжках, із мозолями, звісно ж. На хребті лежав сніг. Олеся підвернула ногу. Не хотілося витрачати купу грошей на трансфер із Чвелпі або добиратися автостопом. Коротше, вирішили йти до Ушгулі, а вже звідти зробити радіальний вихід до льодовика Шхари. Гід натякнув, що половина груп, які ходять у походи по Сванетії, роблять подібний вибір.

Трейл до Ушгулі (Ushguli Trail)

Мої нерви починали здавати — давалася взнаки втома, біль від мозолів, спека. Вогняна квітка сонця безжально палила руки й ноги. Але, попри все, цей перехід мені сподобався. Ushguli Trail, який вибрав Міша, проходить над основною дорогою і є чудовим прикладом багатства Кавказьких гір.

Стежка то й діло губилася в густих травах, петляла по справжніх диких садах, де росли яблуні, алича, вишні, сливи, черешні… А стільки квітів я, зізнаюся, зроду не бачила. Буквально букет під ногами, строкатий, запашний килим! Час від часу трек занурювався в затінок лісу, ховався в болотах або в заростях півтораметрової кропиви й борщівника. На виході до головної дороги текла річечка з умовним водоспадом і озерцем — чудовий гірський душ із басейном!

До Ушгулі дійшли в саму спеку, десь о третій пополудні. Кажуть, що якщо ти тут не був — ти не бачив Сванетії. Шхара виглядала велично, горді дикі вежі непохитно здіймалися вгору.

У пункті передбачуваного бівуака не передбачалося жодної тіні, тож вирішили перечекати спеку в кафешці (що не дуже допомогло — всередині було страшенно задушливо й накурено). Скуштували хачапурі, випили п’ять літрів лимонаду, після чого нас вигнали заради голодніших клієнтів. До того часу сонце трохи вщухло — можна було облаштовувати ночівлю. Місце, яке обрали хлопці з Pohіd V Gory, було чудовим: на березі біля злиття двох бурхливих рік, поруч — руїни якоїсь кам’яної споруди, а з обох боків — харизматичні давні хутори. Феншуй 🙂

Увечері ми з Олесею пішли оглянути церку. У поході Сванетією часто можна побачити подібну: правильна прямокутна коробка на найвищому пагорбі села, без вікон, з важкими залізними дверима, поряд висить обов’язковий мідний дзвін. Через єдину щілину в стіні ми підгледіли кам’яний неф і вицвілу фреску, а старослов’янські письмена на дзвоні розповіли нам про N-ський завод у N-ській губернії…

З подвір’я проглядалися мощені вулички, кам’яні будинки з кам’яними дахами й кам’яними вежами. Стіни поросли соковитим мохом, на прив’язі гавкала собака. Напевно, ми були в найстарішій частині села. Світло західного сонця надавало картині особливої м’якості, притаманної лише тим історичним місцям, які ніколи не прагнули бути увічненими. Камені наче шепотіли мені: ще й натяку на твій світ не було, коли тут ходили, жили, кохали, їли, билися, народжували. Те, що ти знаєш, зникне без сліду, а тут усе залишиться, як є. У такі миті відчуваєш легке збентеження, але й стаєш частиною чогось більшого. Починаєш вловлювати сенс, який зазвичай доступний лише розумові.

Сванське господарство

Посеред річки гнив труп корови. Він застряг на камені, і течія розгойдувала його з боку в бік. Черево роздулося, на облізлій морді вечеряла птаха. Господар корови, старий засмаглий сван, сидів на веранді в оточенні численної родини, пив чачу і споглядав цю фантасмагоричну сцену. В його очах відбивалась скорбота світу: — Хороша була корова!..

Ми бачили дахи, залатані оцинкованим залізом, шифером і навіть фольгою (?!). Були й будинки цілком із шиферу та заліза. Вода постачалась через гумові шланги з річок (у тому числі — з тією самою коровою). Вразила майже повна відсутність городів. Звісно, на такій висоті мало що росте, але ж щось таки росте! Половина населення взагалі не працює, а серед працюючих — дві основні групи: ті, хто возить туристів, і ті, хто лагодить дороги. Дехто займається кафе й сувенірною торгівлею, але в порівнянні з іншими туристичними регіонами, таких тут смішно мало.

Вранці мої пішли до льодовика, а я залишилася на найкращій у житті півднівці. Оповідання Сапковського якнайкраще пасували до навколишнього середньовічного ландшафту. Я сиділа в тіні руїн, пила пиво й усе озиралася: чи не вискочить часом із лопухів відьма або чудовисько…

Увечері ми прибули до Местії — коло походу Сванетією замкнулося. До ночі небо розверзлося грозою. Знайомі свани зустріли нас як давніх друзів, і дядько Міша скористався їхнім запрошенням перечекати негоду під затишним покровом веранди (та чачі. І вина, і пива ;). Цієї ночі мовні бар’єри зникли і втратили значення. Свани розуміли українську, дядько Міша — хартулі.

Наступного дня ми довго їхали до моря. Серпантин був усіяний камінням, змитим грозою, і водій безжально петляв. Жахливо заколисувало (особливо дядька Мішу :).

Частина III. Інтелігентна Грузія

Чарівне Батумі, не закохатися в яке — значить скоїти злочин проти природи людини. Старе місто дуже строкате та архітектурно різноманітне. Тут зібрані всі можливі стилі — схоже, сусіди не задавалися питанням, як поєднується класична колонада з розташованою поруч синагогою ;). Але справжнє життя вирує не на вулицях. Воно надійно сховане у внутрішніх двориках, завішаних білизною, наповнених дитячим галасом і собачим гавкотом. Чомусь уява малювала мені Італію. Одного ранку, виходячи з хостелу, я побачила у такому дворику чотирьох грузинок, які пили чай з печивом і неквапливо теревенили. Повернулася я під вечір — а вони сиділи точно так само, з чаєм, печивом і розмовою…

Туристичний центр Батумі зосереджений уздовж набережної. Він дуже сучасний, зручний і цікавий: високі скляні будівлі, співаючі фонтани, парки, доріжки для велосипедистів та іншого еко-транспорту. Ми одразу залізли на оглядове колесо (3 лари) й склали уявлення про те, що, як, де і куди нам далі. Звісно ж, у море ;). На пляжах замість піску лежали відшліфовані, гладенькі чорні камені, а хвилі врізалися в берег із несподіваною шаленою силою. Стало зрозуміло, що хвилерізами тут особливо не переймаються. Грузія взагалі не мучиться через дрібниці, без яких можна обійтись. Та й як збудувати щось на дні другого за глибиною порту Чорного моря? За пів метра від берега намацати дно не вдавалося, тож і цей страх довелося подолати (або вилізти).

До темряви погода, на жаль, остаточно зіпсувалася.

Вранці йшов дощ. Купання довелося відкласти на користь ботанічного саду. І це було того варте! Головним маршрутом ботсаду навіть курсують електробуси — він настільки величезний, що не кожен може (чи хоче) пройти таку відстань. Кілька годин, проведених у цьому раю, переносили мене в Гімалаї, Австралію, Південну Америку, в японські сади, тропічні джунглі… Багатство експозиції — неймовірне! По інерції я видерлася на найвищу точку ботсаду ))) перевал такий-то.

Після обіду ми з дядьком Мішею та Олесею вирушили на стихійний ринок прикупити сувенірів, чурчхелли й спецій.

Харизма грузинського базару навіть перевершила очікування: гучний, пряний, гостинний (накупили вдвічі більше, ніж планували ;). Велична грузинка, що продавала тклапі (лепешки з фруктового пюре, висушені на сонці), швидко й беззаперечно напихала в нас різні види цих солодощів, скоромовкою видаючи невимовні назви їхнього складу, замість трьох продала нам п’ять, дві подарувала, а на доріжку бігла за нами, гучно наспівуючи й пританцьовуючи від щастя… дегустація по-аджарськи…

Тут я попрощалася зі своїми друзями з походу Сванетією — вони пішли збиратись у дорогу на літак, а я рушила на пошуки книжок і пригод. Блукала кілька годин, доки не знайшла якийсь занедбаний детектив і Муракамі за притомною ціною, а дорогою мені ще й троянду подарували. Приємно 😉

Вино в Батумі

Аджарія — один із головних виноробних центрів Грузії. Мені здалося, що кожен поважаючий себе аджарець робить власний напій богів, з радістю ним пригощає й продає за смішну ціну. Клімат і ґрунт цьому сприяють, адже навіть узимку тут не буває морозів. У будь-якому кафе й ресторані є величезний вибір домашніх, крафтових і марочних вин, а на околиці — великий Винний Дім.

Але найкраще місце в Батумі, де можна насолодитися цим напоєм — безперечно BQ Wine Bar. Він розташований в історичному центрі, тішить інтер’єром, атмосферою й цінами. Про нього хочеться розповісти докладніше, щоб кожен поціновувач вина знав і не витрачав часу на інші заклади ;).

BQ Bar з’явився лише рік тому, але вже вважається культовим серед місцевих мешканців і туристів. І не дарма. Затишне оформлення з нотками стимпанку для нас — справа звична, але в Батумі це дуже оригінальне рішення. Мідь, дерево, темна шкіра й оксамит вдало створюють потрібний настрій. Прикрашенням слугують стрункі вітрини з дорогими пляшками. Барні стільці шокують бібліомана, адже зроблені з гарненько спресованих гросбухів на кшталт зібрання Даля. Стіну жіночої кімнати оживляють зображення з The Wall, Black Book та інших ікон андеґраунду.

Перед дверима на вулиці стоять величезні квеврі — і, як з’ясувалося, не для краси: творець, господар і бармен цього винного храму готує в них купажне вино. Так-так, просто неба :). І, до речі, чудове. Бека (так звати господаря) вигадав для відвідувачів геніальний спосіб швидко влитися в тему. Він пропонує дегустації домашніх і пляшкованих вин, які супроводжує неймовірно цікавою лекцією: про історію виноробства, сорти винограду, регіони, способи, методологію… Навіть і казати нічого — кращого вина я ніде не куштувала. Дуже відчувається, що ця людина знайшла своє покликання: він надихає і знаходить шлях до кожного серця. Тут Олеся відкрила для себе чарівність кіндзмараулі, а я вже ніколи не зможу пити напівсолодкі вина (лише сухі, бажано білі :). Я спробувала обидві дегустації (домашні вина: 6 зразків, 10 ларі; марочні: 6 зразків, 25 ларі). До речі, у Батумі дешевше не знайдеш.

На прощання Бека подарував мені пляшку крафтової чачі. Я відкрила її вже в Україні. Ураган…

Після BQ Bar обов’язково завітайте до Chacha time, де готують запальні коктейлі з чачі. Ніколи б не подумала, що це може бути так смачно ;).

Я блукала пляжем до третьої ночі, розмовляла з людьми про все на світі, читала книжки й заглядала в провулки. Дуже сумую і хочу туди повернутися…

Останній день видався досить теплим, щоб скупатися. Опівдні над моєю маршруткою до Тбілісі сяяло абсолютно чисте, ясне, лазурне небо.

Тбілісі

Він став гучною фінальною нотою, яка підбила підсумки моєї подорожі до Грузії й провела під ними риску. Хостел мав ту перевагу, що розташовувався просто в центрі, тож я багато чого встигла :). Вже того ж вечора стало ясно, що буде весело. По-перше: сусіди виявилися зовсім неординарними людьми. По-друге. Я вийшла по вівсянку і побачила нічне місто. І зникла. Вулиці затягнули в свої теплі обійми і так не хотіли відпускати, що я навіть заблукала. На кухні один дивак (привіт, Гео 😉 помішував диявольську суміш з трав, які, судячи зі складу, мали зцілювати від усіх хвороб світу. До речі, смачний чай, з медом із Казбекі… Другий (теж Георгій, наш жвавий доглядач) злісно шипів на компанію «веселих» постояльців. Мені тоді подумалося, що доглядачі мають бути саме такими: нетерпимими до алкоголю адептами здорового способу життя й спорту. Інакше з такою роботою недовго й спитися :). Ми розмовляли, пили рожеве вино, і я навіть не згадаю, де мені було так добре, як на тій кухні.

Зранку побігла дивитися на пам’ятки, яких тут чимало. Але мені знову пощастило — я потрапила на Tbilisi Free Walking Tour, де найкращий гід у світі за кілька годин показав нам усе й навіть більше. Сев зі Львова (сусід!!!) навчив, як переходити вулицю в такому шаленому трафіку, як обирати свіжу чурчхелу, розповів про феномен тамади, зводив нас у найстарішу пекарню, де традиційно печуть найсмачніший хліб, і пояснив, де й як куштувати національні страви. І, звісно, поділився історією, культурою та традиціями Грузії й Тбілісі.

Я потім намагалася знайти щось нове, але не вийшло :).

Цей місто пам’ятає палітру художника, де в безладі змішані різні фарби: руїни давніх замків, ультраортодоксальні храми, персидські лазні, хай-тек будівлі з пластику та металу, ущелини з водоспадами (так, в центрі Тбілісі справді є водоспад у каньйоні, порослому чагарниками). І все це разом створює дуже сильну, щільну самобутню атмосферу.

Сірчисті лазні

Поруч із Нарикалою знаходяться будівлі в персидському стилі, що утворюють цілий квартал — Абанотубані. Лазні стоять на природних гарячих сірчаних джерелах і славляться цілющими властивостями. Навіть назва міста бере початок із цих місць: «тбілі» — теплий. Будівель кілька, деякі з них для VIP-ів, є й громадські. Для чоловіків і жінок доступні різні зручності, а дні відвідування майже не збігаються. Жіночий пакет за ті ж гроші «трошки» поступається чоловічому. Раніше в загальний день лазні відвідували лише матері сімей, але не молоді дівчата. Сенс був у тому, що теща вибирала зятя і навпаки. Можливо, зараз ситуація інша, але традиція, у нашому світі обурлива, жива і нікого не дивує.

Я розмовляла з місцевими про гендерну рівність, і ось що я почула. В Грузії є прислів’я: «Справжній грузин не працює». А хто тоді працює? Правильно, справжня грузинка! Жінки тут ще нещодавно жили, спираючись на це правило, а в глибинці до сих пір живуть. Зрозуміло, що людина, на якій сім’я, господарство і город, не особливо багата фундаментальними знаннями про світобудову, сучасну літературу і т. д. Подивившись крізь це прислів’я, стає зрозуміло, чому руйнуються сванські башти, дахи лататимуть фольгою, мертва корова залишається в річці, а на Ушгулі — два кафе. Протягом двох тижнів походу в Грузії я знайшла співрозмовницю тільки в Нане. Мені здається, у неї немає чоловіка.

До вечора потрібно було повертатися в хостел на зустріч з Ігорем — колегою з Pohіd V Gory. Обговорили трохи, взяли вина і пішли вирішувати важливі робочі моменти до Нарикали. Чудове відчуття: ти сидиш під стінами давньої фортеці над прекрасною столицею, яка тоне в вогнях. Поруч друг і хороше цинандалі. Що це, якщо не щастя? Коротше, посиділи продуктивно ;).

Тбілісі, як і будь-яке старе місто, потрібно побачити двічі: вдень і вночі. Обидва видовища захоплюють і не мають між собою нічого спільного.

На жаль, на підходах до хостелу мені заважили місцеві панки з гітарою, тому решту ночі краще не згадувати.

Мій рейс відлітав після обіду, а Ігор пообіцяв допомогти донести рюкзак (там же їхали подарунки для його численної родини). Слава богам, що я була не одна: встигла переплутати час відльоту з часом прибуття… Коротше, встигла за останні кілька хвилин. Може, даремно? 😉

Підсумки походу в Грузії

Дивний вийшов портрет. Якщо ви ще зі мною, дякую вам і швидко підсумую.

Грузія сподобається людям, які бачать не тільки чорне і біле, але й знаходять справжню красу в півтонах. Ця країна з біполярним розладом: вибухова красуня, спокуслива бездельниця, така собі дика затишна хата. Яка є, але моя.