Про осінній похід в Болгарії без наметів

Ідея походу болгарськими горами без наметів зародилася в мене давно — ще у далекому 2013 році, коли я вперше пройшов подібний маршрут, але в автономному стилі: з наметами, несячи всю їжу на собі. Тоді це було цілком доцільно, особливо з економічного погляду, адже ночівля в хижах і харчування в кафе при них — задоволення не з дешевих.

Однак час минає, і пріоритети змінюються. Тож минулого року, під час походу в румунському Ретезаті, ми вирішили через рік знову зібратися тією ж веселою компанією — але вже в горах Болгарії.

Одразу скажу: маршрут перевершив усі мої очікування. Нам неймовірно пощастило з погодою, а найголовніше — зібралася чудова компанія. Кожен учасник доповнював інших, і наша мандрівка Рільським та Пірінським масивами перетворилася на справжню насолоду.

Мапа походу в Болгарії без наметів

День 1. Початок подорожі. Рільські озера

Після зустрічі групи в Софії ми вирушили у напрямку гірського масиву Ріла — найвищого в Болгарії. Дорога вела через мальовничі села та балканські пейзажі. Нашою метою на цей день було дістатися до підніжжя гір, звідки розпочинається підйом до легендарних Семи Рильських озер.

До високогіря дісталися крісельною дорогою, що піднімає до самої хижі «Рильські озера». З висоти відкриваються перші панорами Рільського масиву — хвилясті гребені, зелені долини, сріблясті нитки струмків і маленькі озера, які блищать між камінням.

Після заселення в хижі ми вийшли на коротку прогулянку. Саме ввечері Рільські озера особливо гарні — коли вітер стихає, а поверхня води стає схожою на дзеркало, в якому відбиваються хмари й навколишні вершини.

Ці озера — одне з найвідоміших місць Болгарії. Їх сім, і кожне має свою назву та характер. Найвище розташоване «Сльозою», найглибше — «Оком», а найнижче — «Долним». Болгари вірять, що це «очі Ріли», через які гора дивиться на світ.

Вечір ми зустріли в затишній атмосфері гірського притулку — вечеряли і знайомилися з тими часниками, хто йшов з нами вперше.

День 2. До Мальовіци

Після насиченого першого дня ми не поспішали зранку — попереду чекала нова частина маршруту. Спочатку стежка вела повз знайомі вже Сім Рильських озер, які цього разу відкривалися з іншого ракурсу — у м’якому ранковому світлі вони виглядали зовсім інакше, ніж напередодні.

Далі почалося поступове підняття на хребет, звідки відкривалися розкішні краєвиди на кам’янисті схили Ріли. Гори тут суворіші, вищі, але неймовірно гарні — справжня стихія каменю, неба і вітру. Ми йшли у напрямку вершини Єленин Връх, дорогою зупинялися, щоб просто помовчати, насолоджуючись масштабом навколо.

З хребта спустилися до Єлениних озер — тихих, майже диких водойм, загублених серед кам’яних брил. Їхні зеленкуваті води здаються холодними й глибокими, а навколо панує повна тиша. Звідси ми продовжили шлях до Мальовіци — одного з найвідоміших районів болгарських гір, справжнього центру альпінізму країни.

День 3. Через перевал Поповакап

Новий день подарував сонце і безхмарне небо — ідеальні умови для переходу. Ми вирушили до Страшного озера, яке вразило своєю красою: темно-бірюзова вода, скелясті береги, відображення гір у дзеркалі води — усе виглядало як з картини.

Вище, перед виходом на Попово-Капський перевал, стежка стала кам’янистішою, місцями траплялися короткі скельні ділянки, що додавали маршруту драйву. Перевал зустрів нас панорамою на безкраї простори Піріну — попереду вже виднівся наш наступний гірський масив.

Після перевалу шлях вів униз — повз озера, кедрові ліси та гірські потоки. Ця частина маршруту була напрочуд мальовнича: сонце пробивалося крізь гілки, у повітрі пахло смолою, а стежка петляла поміж високих кам’яних брил.

Ввечері ми дісталися Кирилової Поляни — затишного місця біля підніжжя гір, де серед зелені стоять невеликі дерев’яні будиночки. Тут панує особлива атмосфера спокою: у повітрі дзижчать цвіркуни, з долини тягне запахом трав, а вдалині шумить гірська річка.

День 4. Рільський монастир — серце болгарських гір

Цього ранку ми залишили високогір’я та розпочали спуск до одного з найвідоміших духовних символів Болгарії — Рільського монастиря. Замість асфальтної дороги обрали гірську стежку, що спускається крізь соснові ліси. Дорогою піднялися до невеликої каплички, де, за легендою, похований засновник монастиря — святий Іван Рільський, покровитель усієї Болгарії.

Коли нарешті відкрилася панорама монастиря, дух перехопило: на тлі зелених схилів стоїть велетенський комплекс з аркадами, візерунковими фасадами й чорнобілими колонами. Рільський монастир внесений до списку світової спадщини ЮНЕСКО і вважається духовним серцем Болгарії. Його історія сягає X століття — саме звідси починалося християнство у цих горах.

Ми провели тут кілька годин, блукаючи подвір’ями, розглядаючи старовинні фрески і дерев’яні різьблення. У монастирі панує особлива атмосфера — спокій і велич, які відчуваються навіть серед натовпу туристів.

Далі вирушили до Бансько — гірського містечка біля підніжжя Піріну. Тут заселилися готель, і дали собі трохи відпочити від гір, з головою занурившись в комфорт. Дівчата пішли в басейн та СПА, а ввечері всі ми вирушили в місто прогулятися та скуштувати місцеву кухню в автентичному ресторані.

День 5. Віхрен і гребінь Кончето — пригоди у хмарах

Новий день розпочався з енергії й очікування — сьогодні нас чекала вершина Віхрен (2914 м), найвища в Пірінських горах. Саме вона, разом із Маріца й Кутело, формує величний карстовий масив, що нагадує білосніжну кам’яну фортецю.

Наш шлях вів через цирк Казан — суворе, але неймовірно гарне місце, де між стрімкими стінами лежать залишки снігу навіть наприкінці літа. Погода була мінливою: вітер гнав хмари, туман розчиняв краєвиди, але це лише додавало атмосферності.

Попереду виднівся вузький кам’яний гребінь Кончето — одна з найвідоміших ділянок у всіх Балканах. Ну як видніся…. Був десь там… В хмарах. Його називають «місцем для хоробрих»: вузька стежка проходить просто над урвищем, а з обох боків відкриваються безкраї простори. Коли ми вийшли на гребінь, нас зустрів туман і пронизливий вітер. Це був той момент, коли гори нагадують, хто тут головний.

Після випробуання страхом висоти, ми піднялися на Віхрен. З вершини, крізь розриви у хмарах, час від часу відкривалися приголомшливі краєвиди — гострі гребені Піріну, сині озера й долини, що тонули в тумані.

Спуск донизу вже був спокійним — кам’яниста стежка вела у долину, і з кожним кроком знову з’являлися кольори: зелень трав, жовтизна модрин, синява неба. Довкола нас мирно та безстрашно паслись капрікорни – гірські козли що зовсім не бояться людей.

День 6. Долина Дем’яніца — день озер і сонця

Новий день зустрів нас ясним небом і теплим сонцем. Нарешті погода подарувала змогу побачити Пірін у всій його красі. Від хижі «Віхрен» стежка повільно вела вгору до Жабешкого озера — одного з найгарніших у цьому районі. Його вода така прозора, що видно кожен камінчик на дні, а навколо — розсип скель і зелених схилів.

Звідти ми зробили короткий вихід до ще одного гірського дива — Бендеришкого озера. Це справжня перлина Піріну, яку часто можна побачити на листівках. Озеро лежить серед кам’яних брил, а його гладенька поверхня відбиває небо так чітко, що здається — стоїш на межі двох світів.

Далі шлях пролягав через перевал Тодоріна порта. Після спуску ми вийшли до Рибно-Василишкого озера — ідеального місця для відпочинку. Тиша, сонце, легкий вітерець і запах альпійських трав — саме те, що потрібно після активного дня.

Після цього наша стежка занурилася в ліс — спочатку хвойний, а далі модриновий, із золотавим відтінком гілок, який уже нагадував про осінь. У цьому лісі, де чути лише шелест вітру та дзюркіт струмків, ми дісталися до хижі Дем’яніца.

День 7. Озера Піріну — спокій і велич гір

Ранок почався із дзюрчання річки Дем’яниця, вздовж якої ми піднімалися вгору. Вода тут така чиста, що її можна пити просто з потоку. З кожним кроком пейзаж ставав усе більш альпійським: кам’янисті схили, дрібні водоспади.

Невдовзі ми дісталися Големого озера — одного з найвиразніших у Пірінських горах. Восени його береги вкриваються червоно-золотим килимом з мохів і трав, і все навколо виглядає немов картина. Звідси піднялися на перевал Дженгалська порта, де відкривається вид на десятки піків, серед яких особливо виділяється Дженгал — зубчаста вершина, що нагадує кам’яну фортецю.

Після спуску вийшли до Банського озера — ще одного мальовничого місця, яке подарувало нам короткий відпочинок і обід з видом на воду. А трохи далі — Попово озеро, найбільше в Піріні, справжній гігант серед гірських водойм. Його темно-синя гладь здається бездонною, а довкола здіймаються вершини, що відбиваються у воді.

Ввечері ми дісталися до хижі «Безбог», розташованої на березі однойменного озера. Це місце має свою особливу атмосферу — коли вечоріє, гори навколо повільно занурюються у туман.

День 8. Спуск і завершення подорожі

Зранку ми сіли на підйомник і почали спуск донизу. Під ногами залишалися сині озера, смарагдові ліси й кам’яні схили — усе те, що супроводжувало нас останні дні.

З кожним метром униз Пірін ніби прощався з нами — то крізь хмари визирав промінь сонця, то над головою пролітав орел. Внизу нас уже чекав транспорт до Софії. Кілька годин дороги — і ми знову опинилися у цивілізації, але ще довго не могли відпустити той спокій і гармонію, які дарують болгарські гори.