Трекінг в Еквадорі 2017: звіт про сходження на Чимборасо

У Кіто я прилетів посеред ночі — без речей і багажу. Це сталося внаслідок кумедного випадку під час переїзду з Наски до Ліми під час походу в Перу. Ми скористалися послугами великої транспортної компанії Cruz Del Sur, і вони в режимі ВІП випадково вивантажили наші рюкзаки на одній із зупинок. Ми й не підозрювали про можливість такого підступу, тож спокійно спали в зручних кріслах і виявили зникнення своїх речей лише на кінцевій зупинці в Лімі.

Слід додати, що між прибуттям автобуса в Ліму і нашим рейсом до Еквадору залишалося лише 4 години. За цей час доставити рюкзаки з Паракаса (саме там і «застряг» багаж) було неможливо. Після скандалів і з’ясовування ситуації з працівниками Cruz Del Sur усе ж було знайдено рішення: автобусна компанія купує мені новий квиток до Еквадору з двома місцями багажу. Марина героїчно залишається в Лімі, щоб зустріти вантаж, що вже виїхав із Паракаса, й наступного дня наздоганяє мене в Кіто. Я не міг залишитися, оскільки мій квиток до Кіто був пов’язаний із трансатлантичним перельотом і його неможливо було змінити.

І ось я — у самих лише шортах і футболці — в нічному місті на висоті близько 2800 м. Таксі з аеропорту коштує близько 30 доларів, а дороги в Еквадорі одразу вразили чудовою якістю й масштабом. Переночувавши залишок ночі в затишному хостелі, зранку я зустрівся з друзями — Ромою та Тонею, а пообіді до нас приєдналася Марина. У такій маленькій компанії ми й мандрували Еквадором наступні три тижні.

Кіто

Історична частина Кіто приємно здивувала. Місто відрізняється від своїх побратимів у Перу чи Болівії. Усюди панували порядок і навіть чистота, що наводило на думку, що я перебуваю не в Латинській Америці, а десь у Європі. Традиційно тут є головна площа, де зосереджені основні державні установи й кафедральний собор.

На вуличках повно місць, де можна смачно поїсти — культура вуличної їжі в Еквадорі дуже розвинена. Зазирнувши до собору Святого Франциска, ми вирушили до собору Basilica del Sagrado Voto Nacional. Це великий готичний храм, аналогів якому я ще не зустрічав у Південній Америці. Вхід до храму коштує 2 долари, але значно цікавіше піднятися на дах собору. Звідти відкривається дивовижна панорама міста й околиць. Вузенькі доріжки й круті сходи — справжнє випробування для тих, хто боїться висоти.

Спостерігаючи за містом згори, я нарешті зрозумів, чим воно відрізняється від Ла-Паса: фасади всіх будинків були оштукатурені, що надавало місту впорядкованого й заможного вигляду — на відміну від безкінечних безликих цегляних кварталів багатьох латиноамериканських міст.

Після обіду ми сіли в таксі й вирушили до сусіднього містечка Сан-Антоніо-де-Пічінча, де проходить лінія екватора й встановлено пам’ятний монумент Mitad del Mundo (Середина світу). На місці виявився цілий парк із кількома маленькими музеями з цікавими та пізнавальними експозиціями у сфері фізики. У центрі парку височіє монумент, що стоїть точно на екваторі й орієнтований строго по осі північ–південь.

Місце не дуже видовищне, але знакове й обов’язкове до відвідування в Еквадорі. На вулиці піднявся холодний пронизливий вітер, і ми, зробивши кілька ефектних фото на жовтій лінії екватора, що перетинає весь парк, повернулися до Кіто. Вечірнє місто було дуже красиве, але втома взяла своє — і ми вирушили відпочивати до хостелу.

19.11.16 — Сходження на вулкан Пічінча

Настав час задуматися про акліматизацію, адже через 8 днів нам належало підніматися на вулкан Чимборасо (6310 м), а це вже серйозна висота. Для таких цілей Кіто підходить ідеально — прямо над містом височіє вулкан Пічінча, висотою 4700 м — те, що треба для початку.

Ми доїхали на таксі до станції канатної дороги, й одразу впали в око масштаби інфраструктури — канатну дорогу явно будували на велику кількість відвідувачів. Але насправді туристів в Еквадорі не так уже й багато, особливо в порівнянні з Перу. Напевно, бренд Мачу-Пікчу робить свою справу.

Поїздка канатною дорогою в обидва боки коштує 8,5 долара. Вона піднімається більш ніж на 1000 метрів, і з кабінки відкривається захоплива панорама міста. На висоті 4000 м погода вже зовсім інша, тож ми вдягли легкі вітрівки. Туман ховає від нас нашу мету, залишаючи інтригу.

Від станції канатної дороги стежка починає повільно здійматися вгору, тому йти легко. Навколо — буйна природа високогір’я Анд. Рослинність тут сильно відрізняється від Перу й Чилі. По дорозі зустріли знайому нам ще з Патагонії пташку — каракару, яка зовсім не боялася й брала печиво й шоколад прямо з рук.

Згодом схил став трохи крутішим, і ми незабаром опинилися в справжніх горах. Видряпуючись по камінню, ми швидко набирали висоту — й несподівано вийшли на вершину. На жаль, туман не дав нам змоги оцінити краєвид згори.

20.11.2016 Пакто Сумако

Вранці ми вирушили на автобусний термінал — нас чекав шестигодинний переїзд у джунглі до підніжжя вулкана Сумако (3700 м). Усі автобуси в Еквадорі — класу “семі-кама”, тобто звичайні рейсові автобуси. Сам термінал вразив нас своїми масштабами — він більше нагадував термінал сучасного аеропорту. Еквадор вкладає великі кошти в інфраструктуру, і це викликає щиру повагу.

Автомобільна дорога до Пакто Сумако — дуже мальовнича. Відірватися від вікна було важко. Щойно виїхали з Кіто, почали підйом на головний перевал, який веде до обширних рівнин басейну Амазонки. Над яскравою зеленню тропічних лісів, що покривала схили, здіймався білий купол вулкана Антісано. Я був вражений різноманіттям Анд.

Тим часом життя в автобусі вирувало: на кожній зупинці заходили торговці, пропонували їжу, сувеніри й різні дрібнички, від яких ми ввічливо відмовлялися. Водій вів автобус, наче ракету — гальмами не користувався, лише трохи пригальмовував, коли на шляху з’являлася перешкода, ніби даючи їй змогу самостійно зникнути якнайшвидше.

Шість годин промайнули, мов одна мить, і ось ми вже стоїмо посеред дороги в крихітному селищі Вава Сумако. Після коротких перемовин із місцевими ми зловили попутку й на кузові вантажівки доїхали до Пакто Сумако (7 км). Уже сутеніло, і нам нічого не залишалося, як піти до єдиного в цій місцевості готелю — Wild Sumaco Lodge.

Це розкішне місце засноване шведськими орнітологами та натуралістами для проведення пізнавальних екскурсій для біологів і любителів природи. Умови тут чудові, персонал говорить англійською, але й ціни відповідні. Пізно ввечері я вирушив у селище домовитися про завтрашній ранній вихід на маршрут.

Вулкан Сумако розташований на території однойменного заповідника, і вхід до нього можливий лише у супроводі місцевого гіда. Уладнавши всі формальності, я повернувся до друзів, і ми приємно провели вечір із пляшкою пива (не шкідливо для акліматизації — ми зовсім трохи).

21.11.16 Похід до вулкана Сумако

Прокинулись о 5-й ранку, щойно почало світати. За вікном лунала какофонія ранкового тропічного лісу. Безліч звуків проривалися в кімнату крізь москітну сітку. Вийшовши на вулицю, я спочатку подумав, що поруч гніздо ос або бджіл. Над головою гучно дзижчали великі як для комах створіння.

Придивившись, я зрозумів, що це — безліч дрібних колібрі найрізноманітніших видів. На деревах були розвішані спеціальні поїлки, до яких зліталися ці прекрасні птахи. Над джунглями навис густий туман, з якого час від часу з’являлися дерева, обплетені ліанами й бромеліями — неймовірне видовище.

У лоджі ми залишили все зайве, що не знадобиться в джунглях, взяли в оренду гумові чоботи, без яких на Сумако просто нічого робити, і вирушили в селище на зустріч із гідом. Зареєструвалися на вході в національний парк, сплатили всі перміти та познайомилися з Франсіско — нашим гідом у заповіднику.

Пройшовши 300 метрів селом, дорога скінчилася — почалося болото та багнюка, якими нам доведеться пробиратися всі 3 дні. Опадів тут так багато, а ґрунт такий вологий і маслянистий, що стан стежки не змінюється цілий рік. Але все не так погано — стежка викладена дерев’яними колодами та пнями, що неймовірно полегшує завдання.

Ліс по обидва боки настільки густий і непрохідний, що звернути або зійти з маршруту просто неможливо. Стежка тут єдина на десятки кілометрів навколо.

Ідея облаштування туристичного маршруту на Сумако з’явилася в німців у 70-х роках. Саме завдяки їхній допомозі та фінансуванню було прокладено маршрут, зведено три притулки та запущено всю туристичну інфраструктуру. Це дало роботу місцевим жителям і привернуло увагу до заповідника. Хоча навіть сьогодні Сумако — неординарна вершина в Еквадорі, і майже жодна місцева турфірма не пропонує на неї сходження.

Йти тропічним лісом — неймовірне естетичне задоволення, особливо якщо ти біолог за освітою. Навколо ростуть екзотичні рослини й дерева, які можна побачити хіба в ботанічних садах чи на ілюстраціях у книжках. На стежці ми побачили сліди пуми й тапіра, а високо в кронах дерев над головами пролітали зграї мавп.

Дорога до першого притулку зайняла приблизно 5 годин. Це важко вкласти в голові — ми подолали щонайбільше 8 км. Пересування джунглями займає набагато більше часу, ніж звичайним гірським ландшафтом. Постійно в’язнеш у багнюці, переступаєш через гілки, пролазиш під корінням гігантських дерев. Дивишся в навігатор — і таке враження, що тупцюєш на одному місці.

На обід зупинилися в притулку Мірадор. Він розташований на невеликій височині, звідки відкривається краєвид на околиці — принаймні на ті, що не закриті пеленою туману. Притулки, збудовані німцями, дуже добротні. Є кілька двоповерхових настилів для сну, кухня з усім необхідним посудом і газом, туалет з унітазом і зливом. Одне слово — готель п’ять зірок. Усе, що вам потрібно мати з собою — це одяг, спальник і продукти.

Друга частина переходу до притулку Лагуна зайняла приблизно 4 години, але вони тягнулися нескінченно. Здавалося, що підйом не закінчиться ніколи, а ліс ставав дедалі густішим і темнішим. Але незабаром з’явилася хатина притулку, з ганку якої відкривався краєвид на лагуну. Це озеро, береги якого були вкриті непрохідними заростями деревовидних папоротей, ліан, пальм та іншої рослинності, виглядало точнісінько як на ілюстраціях кам’яновугільного періоду з динозаврами. Здавалося, що ось-ось із озера вигляне довга шия бронтозавра й зірве соковите листя з дерев.

Хоч ми й ішли по коліно в багнюці в гумових чоботах, ноги все одно промокли наскрізь. Провівши ритуальне омовіння чобіт, усі сховалися в теплі та затишку притулку, де ми приготували вечерю при світлі свічок. Було дуже спокійно й мирно. Ми страшенно втомилися й заснули щойно торкнулися подушки.

22.11.16 Сходження на вершину Сумако

Франсіско розбудив нас дуже рано, на вулиці було ще темно. До вершини йти щонайменше 7 годин, тож варто було вирушити якнайшвидше. Поснідавши, ми вийшли з першими променями сонця.

Ліс змінився до невпізнання — ми вже піднялися більш ніж на 1000 метрів і подолали кілька висотних поясів рослинності. Дерева стали нижчими, але багнюки на стежці вистачало. Основним завданням було не втратити гумовий чобіт у трясовині чи не впасти обличчям у грязюку. Трекінгові палиці дуже допомагали уникати таких курйозів.

Через дві години ми дісталися до третього — останнього притулку. Він був значно менший за два попередні, без кухні, газу й п’ятизіркових зручностей. До речі, варто зазначити, що питної води на маршруті практично немає. Після першого притулку стежка не перетинає жодного струмка, а в притулках стоять резервуари, куди збирається дощова вода. Тож на денний перехід доводилося запасатися кип’яченою водою.

Згодом гілля стало зовсім рідким, і ми вийшли у зону високогірного криволісся з невисокими заростями бамбука. На всі боки до самого горизонту простягався тропічний ліс. Це захоплююче видовище водночас вражало і лякало. Приходило усвідомлення масштабів абсолютно дикої й недоторканої природи навколо нас.

Дивувало, що стежка майже всюди прокладена просто вгору — жодних зигзагів, траверсів чи серпантинів. Це ускладнює підйом, а часом і відверто дратує. Найімовірніше, основою маршруту була давня стежка, адже мені важко повірити, що німці проклали маршрут так нерозумно.

На висоті 3500 м навколо залишилася лише трава та поодинокі саговники або щось на них схоже. Багнюка нарешті відступила, поступившись місцем знайомій сипусі, вулканічному камінню й піску. Під ногами стали траплятися великі чорні ягоди — явні родичі патагонської чаури. Наш гід сказав, що вони неїстівні, хоча я й досі в це не дуже вірю. Але випробовувати долю не хотілося, тож ми залишилися без харчів з лісу.

І ось останні метри пройдено — ми на вершині. У невеликому жерлі вулкана знаходиться маленьке озерце. Востаннє вулкан вивергався менше ніж 100 років тому, і всі сліди вулканічної активності ще дуже помітні. Погода почала псуватися — пішов дощ, який швидко перейшов у град. Зробивши заповітні знімки на вершині, ми рушили вниз.

На спуску погода подарувала нам чудове вікно видимості й кілька сонячних променів. І ми побачили наш притулок і лагуну — вони здавалися дуже далеко. Стало зрозуміло, що до притулку доведеться повертатися вже в темряві. Щойно ми зайшли в ліс, з неба хлинув зливовий дощ. І тепер ми зрозуміли, що весь цей час ішли по ідеально сухій і чистій стежці, бо чоботи провалювалися лише на 20–30 сантиметрів.

Стежка перетворилася на бурхливий струмок, по якому вода мчала вниз, створюючи химерні водоспади й водойми на нашому шляху. Не допомогли ані мембрани, ані гумові чоботи — ми промокли до нитки. Дощ припинився, коли ми дійшли до третього притулку. Тут була змога відпочити під навісом і просто сісти, адже в лісі це було практично неможливо. Сидіти в багнюці чи калюжі було якось не дуже зручно.

Останній ривок дався нам дуже легко — очевидно, відкрилося друге дихання. Суцільна темрява настала дуже швидко, але в світлі ліхтариків йти було навіть веселіше. Єдине, що дратувало — це комахи, які летіли на наше світло. У притулок ми зайшли о 19:00, через годину після заходу сонця. Весь шлях на вершину й назад до притулку зайняв у нас 13 годин. Це було нелегко, але надзвичайно цікаво й красиво. Щільно повечеряли й з відчуттям виконаного обов’язку лягли спати.

23.11.16 Повернення до комфорту

Сьогодні можна було собі дозволити трохи розслабитися. Прокинулися всього лише о 6-й ранку. Не поспішаючи поснідали й вирушили вниз. На стежці побачили зовсім свіжі сліди тапіра — мабуть, він пройшов буквально перед нами. На жаль, через дуже густу рослинність побачити тварин тут вкрай складно. Хоча їх тут багато, і вони, безперечно, не раз бачили нас.

Найдовше, як нам здалося, ми йшли через городи Пакто Сумако. Нескінченна стежка, вимощена колодами, здавалося, ніколи не закінчиться. Сьогодні ми вперше за кілька днів побачили інших людей.

Прийшовши до селища, тепло попрощалися з Франсіско. Він був дуже хорошим провідником — завжди з’являвся в потрібний момент і був абсолютно непомітним решту часу. Дуже хороша людина. Якщо доведеться ще раз йти з групою на Сумако — обов’язково візьму з собою Франсіско. У нього я навчився лагодити гумові чоботи за допомогою вогню й розпеченого мачете.

У Пакто Сумако ми вирішили себе побалувати, бо чесно на це заслуговували, і знову поселилися в комфортабельному лоджі, де віддалися всім порокам цивілізації, окрім інтернету — на щастя, його тут немає.

24.11.16 Баґьос

Вранці нас підвезли на авто до траси, де ми сіли чекати автобус до міста Тена — адміністративного центру регіону Напо. Наше очікування скрасив великий домашній папуга, що сидів на даху одного з будинків і залюбки їв печиво, яким ми його пригощали.

Дорога до Тени промайнула непомітно за переглядом чергового бойовика — таких фільмів місцеві дуже полюбляють у дорозі. Сама Тена нам зовсім не сподобалася — звичайне латиноамериканське містечко з нетрями й пальмами. На автовокзалі ми швидко пересіли на інший автобус і вирушили до нашої головної мети — туристичного містечка Баґьос.

Баґьос розташоване біля підніжжя діючого вулкана Тунґуґруа (5016 м). Тут є старі термальні джерела, де ще в доколумбові часи інкські вожді оздоровлювались. Також тут безліч красивих водоспадів і розваг, пов’язаних з тарзанками й переправами через річкові долини. У Баґьосі багато дешевого житла й повно молоді, яка активно тусується й розважається на дискотеках.

Кажуть, що якщо ти не був у Баґьосі — значить, не був в Еквадорі. Оселившись у хостелі, ми прогулялися містечком. На жаль, хмари повністю закрили вулкан, і нам так і не вдалося побачити його вершину.

Увечері вирушили до термальних джерел. Вода тут дуже гаряча — я ледь змусив себе зануритись. Після такої гарячої води тіло добряче розслабляється, і ми пішли спати.

25.11.16 Базовий табір Кариуайрасу

Першу половину дня ми провели в дорозі до Ріобамби — великого міста, що лежить на висоті близько 3000 м і розташоване зовсім поряд з нашою головною метою — вулканом Чімборасо.

У Ріобамбі ми швидко знайшли будинок Джона — місцевого гіда й організатора, який мав організувати наше сходження на гору. Джон виявився дуже гостинною людиною, здатною вирішити будь-які питання, пов’язані з підйомом.

Наш план був таким: сьогодні вночі здійснити акліматизаційне сходження на вулкан Кариуайрасу (5020 м), попрактикуватися у роботі зі спорядженням, пройти коротку альппідготовку. Потім спуститися назад до базового табору й вирушити на Чімборасо. Там переночувати на висоті 5030 м і здійснити сходження на Коронy Вімпер (5300 м), спуститися до притулку Карел (4800 м), відпочити й звідти йти на штурм основної вершини.

Чекаючи машину для переїзду в базовий табір Кариуайрасу, ми підбирали необхідне спорядження: страхувальну систему, шолом, кішки, льодоруб — усе це обов’язкові речі для Чімборасо. Гора вважається досить теплою, тому особливо тепле високогірне взуття не обов’язкове.

Після примірки всього необхідного з’явилися наші гіди, й незабаром ми вже їхали на джипі в бік гори. День був дуже насичений подіями й дрібницями, від чого ми неабияк стомилися. До табору приїхали, коли вже сутеніло.

Умови тут були справді королівські: у нас були двомісні кімнати, кухня й туалет усередині приміщення. Інфраструктура альптаборів в Андах на дуже високому рівні. Шкода, що цей напрямок не поспішає розвиватися в Середній Азії.

Після вечері одразу пішли спати — адже о 2-й годині ночі нам належало вирушити на штурм вершини Кариуайрасу.

26.11.16 Сходження на вулкан Каріуайрасу

Напевно, мало кому подобаються нічні виходи в горах. Цей холод, невпинне бажання все кинути, зануритися глибше в спальник і солодко спати до ранку. Але без труда не витягнеш і рибку з пруда — доводиться долати себе і йти в темряву назустріч невідомості.

Одягнувши рюкзаки з необхідним спорядженням, ми вирушили в дорогу. Надворі накрапав дрібний дощик, але він зовсім не турбував. Мозок ще спав і не сприймав зовнішніх подразників. Стежка була зовсім не крута і дуже зручна для підйому, через що я ще більше засинав.

Через кілька годин ми досягли кам’яних розсипів і початку льодовика. Уже настав світанок, тож стало значно веселіше — всі нарешті прокинулися. Незабаром ми підійшли до крутого схилу, вкритого фірном, і я навіть не одразу повірив, що це і є шлях на вершину.

Надягли кішки, розподілилися на дві зв’язки й почали підйом. Фірн швидко закінчився, і почалася грузька сипуха, а далі — більші камені на досить крутому схилі. Гора порадувала складним рельєфом — це була гарна тренування перед Чімборасо.

Досить скоро ми подолали останній підйом і опинилися на вкритій льодом вершині гори. І знову хмари не дали нам роздивитися красу, яка звідси відкривається. Але ми все одно сяяли від щастя — вершина завжди окрилює. Попереду на нас чекав нелегкий спуск, але ми успішно з ним впоралися і вирушили назад до базового табору.

Під час спуску Чімборасо постала перед нами у всій своїй красі. Тепер ми розуміли, що на нас чекає непросте завдання — піднятися на такого велета.

Невдовзі нас перевезли до притулку Карел, звідки починається сходження на Чімборасо. Тут панувала неймовірна метушня. Усюди бродили натовпи людей, притулок був переповнений людьми, далекими від альпінізму. Схоже, це місце дуже популярне серед місцевих — адже сюди можна дістатися автомобілем і зблизька побачити найвищу гору Еквадору.

Навколо притулку простягалися широкі лавові поля, якими бродили безстрашні стада вікунь. Над притулком стояв обеліск, присвячений Сімону Болівару, що немов магніт притягував до себе натовпи людей.

Марина вирішила не йти з нами на гору й вирушила попуткою до Ріобамби, а звідти — у Баґьос, де на неї чекали незабутні пригоди в джунглях. А ми вчотирьох пообідали в притулку, одягли наплічники і піднялися ще на 200 метрів до притулку Вімпер, на висоту 5020 м. Тут ми були зовсім самі. Знеможені після складного дня, ми швидко розповзлися по спальниках, але заснути на такій висоті — непросте завдання. Насувалася довга безсонна високогірна ніч…

27.11.2016. Акліматизація

Ми проспали довго, прокинулися, коли в притулку вже ходили люди. Відчували себе відпочилими, але Тоні за ніч стало зле, і вона продовжувала відпочивати. Скромно поснідавши, бо особливого апетиту не було, ми з Ромою вирушили на акліматизаційний вихід до Коро́ни Вімпер — скельного утворення над притулком.

Погода була чудова, нам нарешті відкрилася уся вершина Чімборасо з південно-західного боку. Гора вражала своїми масштабами. На гребені було видно людей, що спускалися після нічного штурму. Цікаво, чи вдалося їм дістатися вершини?

Піднімалися повільно, не поспішаючи, насолоджуючись переходом і намагаючись не вибиватися з ритму. Ранок був чудовим. Згори відкривався краєвид на сусідню гірську долину й льодовик вершини Чімборасо. Відпочивши нагорі, ми швидко спустилися назад до притулку Вімпер і знову лягли відпочивати.

Ближче до вечора ми залишили верхній притулок і спустилися до Карела, де почали підготовку до сходження. Тоня досі почувалася погано, тож ми здійснили невеличкий трекінг околицями Карела. Після цього Тоня остаточно вирішила залишитися внизу — як добре, коли люди вміють приймати правильні рішення, навіть якщо вони суперечать амбіціям і бажанням.

Коли ми повернулися, у притулку було вже не так тихо і спокійно, як нагорі — життя вирувало. Закінчивши збори, ми знову пішли відпочивати — такий собі день бабака.

28.11.16. Сходження на Чімборасо

Підйом на вершину зазвичай займає 8–9 годин. Виходячи з цього, ми прокинулися о 22:00 і вже об 11 вирушили на маршрут. Погода стояла чудова, небо було всіяне зорями, унизу сяяла вогнями Ріобамба. Підніматися вирішили довгим маршрутом, який вважається значно безпечнішим за короткий підйом із району Вімпера. Наші гіди задали середній темп, який нам цілком підходив, і ми, не відстаючи, вирушили слідом.

Набравши приблизно 200 метрів висоти, ми одягли кішки, шоломи й пішли далі зв’язками по двоє. Стежка ставала крутішою, а потім перейшла в дуже вузький траверс крутого осипного схилу. Над нами нависали камені найрізноманітніших розмірів. Не найприємніша ділянка, але кішки добре трималися вузької стежки, чіпляючись за виступи каміння. Іноді доводилося дертися по невисоких скелях, демонструючи акробатичні етюди. Підступний вітер здіймав вулканічний пісок і безжально шпурляв його нам у обличчя. Як виявилося згодом, це зіграло зі мною злий жарт. Але не забігатимемо наперед.

Разом із нами на гору тієї ночі піднімалася ще одна зв’язка, але її вогники залишилися далеко внизу і більше не з’являлися — вони, очевидно, повернулися в притулок ще серед ночі.

Коли навігатор показав висоту 5500 м, ми досягли льодовика. Діставши льодоруби й трохи перепочивши, ми продовжили підйом. Висота зовсім не відчувалася, але пронизливий холодний вітер приносив багато дискомфорту. Я сто разів згадав Джона з його словами про «теплу гору», і хоча я був одягнений доволі тепло, все одно дуже мерз.

Рома йшов у першій зв’язці й почувався добре. Він не втомлювався, не мерз і був просто непробивним. Льодовик був укритий тонкою кіркою фірну, що полегшувало пересування, хоча іноді ми виходили на ділянки натечного льоду — тоді ставало дуже незручно.

За те, що ми рухалися так швидко й упевнено, нас покарали — ми опинилися на вершині серед ночі. О 4-й ранку ми зійшли на головну вершину вулкана Чімборасо. Прилади показали 6310 м, далі — тільки вниз. Вершина вулкана величезна й укрита відкритим льодовиком із глибокими тріщинами. На сходження ми витратили всього 6 годин, чим неабияк здивували наших гідів. Чекати сходу сонця було неможливо через вітер, тож ми зробили кілька фото й рушили вниз.

Спуск завжди важчий за підйом, не став винятком і Чімборасо. Але невдовзі зійшло сонце, й нас захопив краєвид довкола. Сувора краса високих гір застигла в перших променях світанку.

Хмари чарівно клубочилися, далеко внизу лежала рівна пірамідальна тінь велетенського вулкана. Тепер йти стало значно приємніше й тепліше — можна було зупинятися для фотографій і просто споглядання довколишнього світу.

До притулку Вімпер ми спустилися о 8-й ранку короткою дорогою — у такий ранній час вона зовсім безпечна. Ще 20 хвилин — і ми героїчно увійшли до притулку Карел. Ніхто не очікував нашого повернення так рано, і було приємно отримувати привітання від людей, що були там. Трохи боліла голова, але усвідомлення того, що ми підкорили найвищу вершину Еквадору, миттєво підіймало настрій і покращувало самопочуття.

Близько 11-ї ранку за нами приїхав Джон, вручив нам почесні сертифікати підкорювачів Чімборасо, і ми вирушили до Ріобамби. Довгоочікувана цивілізація швидко взяла своє. Оселившись у готелі, ми на кілька годин зникли в душі та інтернеті.

Увечері здійснили ознайомчу прогулянку центром міста. Ріобамба приємно здивувала гарними площами й старими колоніальними будівлями, які мені дуже нагадали Куско. Не змогли ми оминути й великий фруктовий ринок, де я знайшов фрукти, яких досі не куштував. Але втома швидко взяла своє, і ми пішли відпочивати.

29.11.16. Ніс Диявола

Зранку на нас чекала двогодинна подорож до містечка Алаусі, звідки вирушав наш туристичний потяг до Носа Диявола. Вчора Джон нас засмутив заявою, що в цій поїздці нічого цікавого ми не побачимо, тож добиралися до Алаусі без особливого ентузіазму.

Але, на наше загальне здивування, саме Алаусі вже нам сподобалося. Містечко було дуже компактним і затишним. У найвищій його точці височіла велика статуя апостола Петра, а центральний залізничний вокзал чудово вписувався в ансамбль різнокольорових будиночків навколо. Ми навіть пошкодували, що не приїхали сюди ще вчора.

Туристичний потяг складався з п’яти вагонів із панорамними вікнами. Вони були гарно оформлені у ретро-стилі, хоча, можливо, це були просто добре відреставровані старі вагони. Посадка в потяг — цілий ритуал. Усе відбувалося повільно, без метушні й поспіху. Незабаром ми опинилися у своєму вагоні з провідником, який одразу ж виконував функції екскурсовода.

Раніше в Еквадорі існувала одна добре розвинена залізнична гілка, яка з’єднувала Кіто і Гуаякіль. Будівництво залізниці в умовах Анд — це вже диво інженерної думки й людської цілеспрямованості. На жаль, складний рельєф і кліматичні умови зробили своє — більша частина дороги нині зруйнована, а вцілілі ділянки використовуються виключно в туристичних цілях.

Круті гірські схили змушували інженерів розв’язувати дуже складні завдання. Наприклад, на ділянці Алаусі — Сібамбе завдовжки 11 км потяг спускається на 600 м униз! Це дуже багато.

Прибувши на кінцеву станцію, ми опинилися на маленькому мірадорі, звідки відкривався класичний вид на «Ніс Диявола». Якщо будете в цих краях — обов’язково візьміть із собою репелент — тутешні комарі кусаються просто шалено. І це може зіпсувати вам усе перебування тут.

На станції місцеві влаштували справжній концерт — танцювали в національних костюмах, співали й, звісно ж, продавали цікаві сувеніри. Насолодившись атмосферою колоніальних часів Еквадору, ми знову сіли в вагони й вирушили назад. Дуже мила й цікава подорож, яка приємно нас здивувала. Повернувшись до Алаусі, ми трохи прогулялися його вулицями й дійшли до статуї святого Павла, що височіє над містом.

До Гуаякіля вирішили їхати на таксі, бо на останній автобус не встигли. Таксиста знайшли швидко. Дорога з Анд у Гуаякіль — просто неймовірна. Такої кількості серпантинів і спусків на автодорозі я бачив хіба що в Перу. Повз нас пролітали маленькі села, у яких вирувало звичне життя. В Еквадорі все якось спокійно й по-домашньому. І раптом в одному з таких сіл у нас пробивається колесо. У водія, звичайно ж, немає запаски. Але на допомогу приходять місцеві, які відвозять водія з колесом на найближчий шиномонтаж. Тож за пів години ми вже знову мчали дорогою.

Через кілька годин траса спустилася на рівнину, і ми в’їхали в зону нескінченних бананових плантацій. Еквадор забезпечує бананами майже весь світ. Дуже сподобалися маленькі аеропорти сільськогосподарської авіації, головне призначення яких — обробка бананових плантацій пестицидами та іншими смаколиками. Біля однієї з таких плантацій наше таксі знову зламалося — те саме колесо. Але до Гуаякіля вже було зовсім недалеко, і ми зупинили рейсовий автобус.

Гуаякіль вразив своїми масштабами — місто дійсно дуже велике. Автобусний термінал розташований просто біля величезного міжнародного аеропорту в самому серці міста. Звідти до центру на таксі — рукою подати. Заселилися в готель і вирушили гуляти на набережну.

Місто розташоване на березі естуарію, у якому зливаються дві великі тропічні річки — Бабахойо та Дау́ле. Вода в них дуже каламутна і несе багато сміття й мулу. І на контрасті з цим — ультрасучасна міська набережна, яка виблискує склом і нержавійкою кафе й бутіків. На набережній — велика ялинка. Дуже незвично бачити тут атрибути Нового року.

Піднялися до маяка й каплиці Faro del Cerro Santa Ana, що на великому пагорбі. Звідси відкривається вид на все місто. Дорогою на вулицях вразила повна відкритість особистого простору місцевих жителів. Йдучи вулицею, ти можеш заглянути у відчинені двері більшості квартир. Люди просто дивляться телевізор, готують, спілкуються просто на вулиці або при відкритих дверях дому. Цікаве відчуття — ніби всі живуть у комуналці.

30.11.17–05.12.17 Галапагоські острови

З самого ранку ми вирушили до аеропорту й полетіли авіакомпанією LATAM на Галапагоські острови, точніше — на острів Санта-Крус. По прильоту потрібно сплатити 100 доларів за в’їзд на острови. Ваш багаж перевірятимуть дуже ретельно через карантин рослин і тварин.

Сам аеропорт розташований на маленькому острові Бальтра — раніше тут була військова база США. Згодом Еквадор перетворив її на цивільний аеропорт. Звідси їде безкоштовний шатл до протоки, далі — на маленькому човні, а потім — на платному автобусі до Пуерто-Айора. Уся північна частина острова вкрита сухим лісом з деревовидними опунціями й виглядає досить сумно. Щойно ми перетнули головний гірський хребет і потрапили на південь острова — з’явилася зелень. Саме містечко Пуерто-Айора абсолютно нічим не примітне. Найцікавіше тут, як і на всіх островах загалом, — це тварини. Тож якщо ви шукаєте модних пляжів або гарних ландшафтів — Галапагоси вам не сподобаються. Сюди всі їдуть, щоб посидіти на одній лавці з морським левом або погодувати з руки в’юрка.

На острові Санта-Крус є дуже гарний пляж Playa Tortuga — до нього йти 2 кілометри мальовничою стежкою серед кактусів і колючої рослинності. Сам пляж — із білого та дуже м’якого піску. Дорогою лежать морські ігуани й не звертають на вас жодної уваги. Ми провели на цьому пляжі не один вечір — дуже атмосферне місце.

Родзинкою острова є заповідник Los Tuneles, де, окрім обладнаних підземних тунелів, живе багато гігантських черепах.

Складається враження, що ти просто гуляєш лісом і «збираєш» черепах, як гриби. Це дивовижні істоти — найбільшим екземплярам, мабуть, по 300 років. Поруч із ними розумієш, який ти ще молодий і… дурний.

Тут також можна приміряти черепашачий панцир — що ми, звісно ж, і зробили.

Також з’їздили до двох провалів вулканічного походження. Сам процес чимось нагадує карстовий, але має трохи іншу природу. У лісі довкола багато цікавих птахів.

ж на вулицях Пуерто-Айори починає вирувати життя: просто на проїжджій частині місцеві крамнички з морепродуктами влаштовують справжній фестиваль пива й лобстерів. Лобстерів таких розмірів я ще не бачив. Дуже смачні й свіжі морепродукти після насиченого враженнями дня — що може бути краще?

Тут було настільки добре, що ми зовсім розлінилися й лише один раз вибралися за межі острова. На катері попливли до острова Сан-Крістобаль. Подорож в один бік займає понад годину — і все це великими океанськими хвилями. Надзвичайно неприємна поїздка, особливо якщо вас заколисує.

На острові ми пройшлися гарною екологічною стежкою, де навіть встановлений пам’ятник Дарвіну. Морські леви, як завжди, тішили своєю грайливістю та цікавістю до людини на кожному пляжі.

Галапагоси — дуже цікаве місце, я б сказав, обов’язкове для відвідування. Такої гармонії з довкіллям, як тут, я мало де зустрічав.