Трекінг у Танзанії з підйомом на Кіліманджаро | Звіт

Підготовка до новорічної подорожі в Танзанію розпочалася в травні.
Було придбано квитки авіакомпанії Turkish Airlines з пересадкою в Стамбулі. Шляху назад уже не було. Влітку купили міцніше взуття; восени – авіаквитки на внутрішні рейси до Занзібару та назад. Наші підприємливі дівчата знайшли приймаючу сторону в Танзанії й домовилися про вартість походу.

Наша група складалася з шести осіб: двоє хлопців і чотири дівчини. У Танзанії до нас приєднався ще один хлопець, якому була потрібна компанія для сходження. До речі, я помітив, що в більшості останніх походів дівчат у групі набирається більше, ніж хлопців. Чи то дівчата активніші й рухливіші, чи то хлопці обирають щось більш екстремальне, ніж звичайний трекінг.

Усі туристи, які піднімаються на Кіліманджаро, зобов’язані користуватися послугами місцевих гідів і портерів. Наскільки я зрозумів, гідів має бути не менше одного на двох туристів, а кількість портерів залежить від комфорту й зручностей, які хоче отримати турист на висоті: хочеш біотуалет – буде тобі біотуалет, але доведеться заплатити за його транспортування (при цьому кожен портер має нести не більше 15 кг багажу).

Отже, виліт, пересадка в Стамбулі – і ось близько другої години ночі ми приземляємося в аеропорту Кіліманджаро. Вийшовши з літака, я відчув, що опинився в Африці. Це відчуття важко пояснити: пахло якимись травами, з кущів долинав стрекіт якихось цвіркунів чи цикад, було дуже тепло, за межами освітленої злітно-посадкової смуги панувала абсолютна темрява, небо було чорним, а зорі на ньому – дуже яскравими (принаймні, мені так тоді здалося). Я йшов злітним полем, вдихав цей пряний запах, вдивлявся в непроглядну темряву за межами ліхтарів, слухав усі ці звуки – і… це було неймовірно.

Фотографування на візу, митні й прикордонні формальності, отримання багажу, зустріч із водієм. І ось «помічники» вже вихопили з рук візок із нашими рюкзаками й покотили його до мікроавтобуса. За цю невеличку послугу нам одразу виставили рахунок, тож надалі ми відбивалися від будь-якої «допомоги». Готель був недалеко, але поки поселилися, поки помилися під тоненькими цівками прохолодної води – вже була майже пів на четверту ранку. Нарешті ми лягли й задрімали. Але не тут-то було… О четвертій ранку на невидимому в темряві мінареті почав співати муедзин. У танзанійців починався день!

День 0

Сьогодні в нас день зустрічі з організатором, вирішення формальностей і фінансових питань, а далі – вільний день.

Ми спустилися в ресторан готелю й уперше зіткнулися зі знаменитим танзанійським «Pole-pole» («повільно-повільно», «потихеньку»). Замовлені страви ми чекали близько двох годин. За цей час ми встигли зустрітися з Альфредом – директором приймаючої фірми. Почали з’ясовуватися деякі неточності в нашому контракті, які Альфред, звісно ж, трактував на свою користь. Подітися нам було нікуди, тож після тривалих переговорів ми погодилися доплатити певну суму зверху. До всього іншого, Альфред виявився кенійцем і вже сьогодні поспішав додому, залишаючи нас під опікою свого помічника. Ми віддали кілька тисяч доларів людині, з якою були знайомі лише годину. Мене не полишало відчуття, що ми його більше ніколи не побачимо. В голові я вже почав прикидати, скільки може коштувати проживання в готелі до нашого рейсу на Занзібар. Як виявилося згодом, дарма я підозрював Альфреда.

Поки ми їли, на подвір’ї готелю заграла гучна музика, почали збиратися місцеві діти. Схоже, починалося свято – адже сьогодні Різдво! Ми вийшли погуляти, але виявилося, що до міста Моші близько 25 кілометрів, і їхати туди заради огляду баобаба майже ніхто не захотів. Тому на місцевому ринку за смішні гроші було куплено кілька ананасів, і ми повернулися до готелю. Купивши фрукти, ми отримали один нарізаний ананас у подарунок. Усі попередження про миття рук, кишкові й шлункові інфекції були забуті, а ананас було з’їдено просто дорогою до готелю.

Решту дня ми провели за іграми й поїданням найсмачніших ананасів у номері готелю під гуркіт музики з подвір’я. Час від часу ми визирали у вікно, щоб подивитися на місцевих дітей, які, своєю чергою, дуже раділи, побачивши у вікні дивних білих людей із фотоапаратами. Малюків змінили дорослі, музика грала десь до другої ночі – настільки голосно, що наші матраци тремтіли в такт. Примітно, що ніякого роздратування (принаймні, в мене) не було – ось що значить відпустка! Так, підстрибуємо на матраці й накриваючи голову подушкою, ми й заснули.

День 1

Сьогодні перший день походу. Було обрано маршрут Лемошо, і сьогодні ми мали дістатися національного парку й провести першу ніч у наметах у таборі.

Поївши, ми взялися чекати гідів і портерів. О, це ж знамените танзанійське «pole-pole»! Звісно, гіди запізнювалися. Ми коротали час за іграми, час від часу намагаючись зв’язатися з Альфредом. Коли, нарешті, наші танзанійські друзі з’явилися, вони були привітні, веселі — і від них сильно тхнуло перегаром. Очевидно, святкування Різдва вдалося на славу.

В автобусі вже сидів наш колега по походу, який прилетів сьогодні зранку. У вікно літака він навіть бачив Кіліманджаро! Ми завантажили рюкзаки в автобус, розсілися по місцях і рушили в дорогу. Але вже за десять хвилин зупинилися біля якихось магазинчиків. Правильно — «pole-pole»! Нікуди поспішати. Треба купити м’яса, води, а заразом і показати своїм землякам отих дивовижних білих людей. Поруч зупинялися й швидко рушали далі автобуси з такими ж іноземцями, як і ми, а наші супроводжуючі нікуди не поспішали.

І тут один з наших колег згадав, що непогано було б придбати sim-карту місцевого оператора. Ми взяли одного з гідів — Філіпа — і пішли по sim-карту. Виявилося, що купити карту місцевого оператора не так просто. Після відвідин третьої крамнички з’ясувалося: картку треба купити в одному місці, зареєструвати — в іншому, поповнити — в третьому, і ще щось зробити — в четвертому; коли ж вона почне працювати, ніхто сказати не може. Ми повернулися до автобуса, залишивши колегу з Філіпом. Вони повернулися за 30–40 хвилин… Попереду, широким впевненим кроком, з гордо піднятою головою та розвіяним волоссям, ішов наш товариш; за ним дрібно перебігала група підтримки з десятка танзанійців. Усі вони, хто як міг, допомагали безпорадному білому чоловікові купити одну-єдину sim-карту.

І ось, за дві години, ми нарешті виїхали в напрямку національного парку, де планували сходження на Кіліманджаро. Асфальтована дорога (до речі, дуже якісна) швидко скінчилася, і автобус почав підскакувати на ґрунтовці. Минаючи, ми бачили рослини, незвичні нашому оку. Земля була червонуватого кольору — прямо як у фільмах про Африку. І хоч це логічно, але все одно здавалося дивним. По дорозі ми підвезли якогось хлопчика до його села та ще одного чоловіка. Кількість гідів і портерів вражала — згодом з’ясувалося, що на сімох учасників походу було четверо гідів і тринадцять портерів.

Танзанія — дуже стабільна країна. Після обіду тут ЗАВЖДИ йде дощ!!!

Ось під цим дощем ми й прибули до воріт Лондороссі (висота 2250 м), де нас мали перерахувати, зареєструвати й видати дозвіл на перебування в національному парку Кіліманджаро. Зареєструвалися, трохи перекусили; портери зняли з автобуса багаж, зважили його й знову завантажили назад; рушили далі…

Дощ посилювався. Обабіч дороги стояли величезні мішки, мокрі місцеві жителі наповнювали їх чимось, зібраним на полях. Це «щось» виявилося доволі великою картоплею. Як пояснив Філіп, на схилах Кіліманджаро дуже родючий ґрунт; тут не так спекотно, як унизу, і достатньо волого. Тож тут вирощують картоплю й моркву — два врожаї на рік.

Дощ усе лив, дорога розкисла, й автобус нарешті застряг… Довелося виходити й спостерігати, як нещасні портери, під дощем, у всій тій багнюці, виштовхували нашого залізного коня на підйом. Проїхавши ще кілька кілометрів, у глибокій колії був відірваний радіатор. Далі їхати було неможливо. У супроводі Саймона з невеликими рюкзаками ми вирушили до воріт парку, а портери з усіма нашими речами мали наздогнати нас пізніше. Відчував себе капіталістом-імперіалістом, власником заводів-газет-пароходів, що експлуатує знедолених африканців. Дивне відчуття, адже жодного пароплава в мене немає…

Дорогою до воріт Лемошо ми зустріли єгеря з автоматом Калашникова та високо в кронах дерев — якихось чорно-білих мавп із розкішними білими хвостами. Обабіч дороги були доглянуті поля — картопля справді була дуже велика. Одразу після воріт Лемошо розпочався підйом. До табору залишалося сім кілометрів. Навколо стояв вологий тропічний ліс. Стежка була мокрою, але викладена колодами й камінням у вигляді східців. Із дерев пухнастими мочалками звисали якісь мохи. Прямісінько як у фільмах про джунглі.

Було пізно, хотілося дістатися табору засвітла, але Саймон повторював: «Pole-pole». Він мав рацію – до висоти треба було звикати поступово, поспішати не варто. З дерев капало, вся трава навколо була в росі. Настали сутінки, а за ними – абсолютно чорна ніч. Далі йшли з ліхтариками.

Коли ми дісталися до табору, що розташовувався на галявині у цьому вологому лісі, інші туристи, схоже, вже збиралися лягати спати. Услід за нами підтягнулися портери з поклажею. Без зупинки вони почали встановлювати намети – для себе і для нас. Мою допомогу відхилили, знову відчув себе експлуататором робітників і селян. Здається, ще ніколи в походах за мене не ставили намет. Після встановлення табору наші танзанійські друзі приготували вечерю – огірковий суп. Ніколи б не подумав, що зі свіжих огірків можна варити суп, але він був на диво смачний. Загалом, у цьому поході було багато такого, чого зі мною ще ніколи не траплялося в походах.

День 2

Сьогодні за планом – подолати два денні переходи: через табір Shira-1 до табору Shira-2.

Вранці нас розбудили наші танзанійці. Для кожного туриста був приготовлений невеликий тазик із гарячою водою для вмивання. Ще раз відчув себе «білою» людиною.

На сніданок був омлет. Виявляється, портери щоранку годуватимуть нас яєчнею та омлетами, для цього вони носять із собою свіжі яйця. Мда, такого походу в мене ще не було. Йдеш налегко, намет не розкладаєш, їжу не готуєш, зранку – яєчня і гаряча вода для вмивання…

При сонячному світлі, що пробивалося крізь крони дерев, роздивилися табір. Він являв собою кілька плоских галявин серед лісу, на яких стояли намети. По краях табору в кількох місцях були дерев’яні споруди типу «М і Ж». Деякі групи мали свій власний біотуалет.

Ми взяли у свої маленькі рюкзаки ланчбокси й пішли вгору через ліс. Яскраво світило сонце, стежка підсихала, йти було легко, але Саймон постійно стримував: «Pole-pole». Навколо була яскрава, соковита зелень, з гілок звисали «мочалкові» мохи — усе це змушувало постійно зупинятися й фотографувати.

Дерева ставали рідшими, і невдовзі ми вийшли з лісу. Почалися високі верески. Сонце вже було високо над головою і починало припікати. Шапка десь поділася, тож доводилося прикриватися лише окулярами. Нас постійно обганяли навантажені портери. Кожного з них ми пропускали вперед і з кожним віталися: «Jambo!»

Кущі ставали нижчими, і вдалині з’явилася сніжна вершина Кіліманджаро. Взагалі, часто ми, розмовляючи між собою, називали Кіліманджаро просто «Гора». Саме так – «Гора», з великої літери. А може, це лише я так відчував. Вона була прекрасна і водночас викликала якесь глибоке відчуття поваги. І вона ставала дедалі ближчою…

Коли вже підходили до Shira-1, почав накрапати дощик. У таборі зробили привал і з’їли свій ланч. Саме тут ми вперше побачили місцевих білощоких воронів. Вони були розміром із півня, тільки стрункіші, а їхні великі горбаті дзьоби змушували прикривати наші ланч-бокси власними тілами. На шиї в кожного було кільце білосніжного пір’я. Птахи розгулювали між встановленими наметами, вишукуючи, чим би поживитися, і зовсім не турбувалися близьким сусідством людей. Ці ворони водяться в районі Кіліманджаро, і, кажуть, що вони можуть селитися навіть на висоті 4500 метрів.

Коли ми вийшли з Shira-1, знову світило сонце. То чи від сонця, то чи від висоти починала боліти голова. Стежка петляла поміж камінням. Здавалося, це були велетенські вулканічні бомби давнього виверження. Рослинності ставало дедалі менше, а сонця — все більше. Дарма я не скористався кремом — вуха, лоб і ніс почали підгорати. Коли зупинилися на привал, голова розболілася ще дужче. А ми ж іще майже не набрали висоти. Що ж буде далі?.. Кожна зупинка викликала напад головного болю. Щойно починали рухатися, біль трохи відступав. Незабаром я вже ні про що інше думати не міг. На щастя, коли дісталися до Shira-2, портери вже встановили намети. Я випив таблетку, впав у намет на каремат і заснув. Мене розбудили на вечерю. Голова майже не боліла, але така поведінка організму серйозно насторожувала.

Після вечері дівчата пішли робити нічні фото Кіліманджаро, а я, змучений «Нарзаном», подався в намет. У сусіда по намету почало боліти горло, але ліки були під рукою — він до цього підготувався. З-за стінок намету долинали захоплені голоси, що обговорювали зроблені фото. Було прикро, що не зміг піти знімати нічну Гору, але я сподівався надолужити це наступними ночами.

День 3

План на сьогодні: піднятися до Lava Tower і спуститися в табір Barranco.

Зранку нас знову розбудили наші танзанійські друзі. Небо було безхмарним, на наметах лежала іній. Під променями сонця він швидко зник, але все ж було над чим замислитися…

Не потрібно було збирати дрова, йти по воду, розводити багаття… Біля наметів уже чекали миски з гарячою водою. Я почав звикати до такого стану речей. Голова не боліла, і це дуже тішило.

На сніданок була яєчня (як портери примудрялися нести в цих величезних баулах сирі курячі яйця — для мене так і залишилося загадкою) і каша (porridge). Насправді це була не вівсянка, а якась каша, схожа на манну, але не манна. Дуже скоро ця каша нам набридне, і ми почнемо просити її більше не готувати. (Ех… таку б кашу замість сушеної капусти й сушеної моркви на Байкал — і я був би безмежно щасливий!)

Від цього ранку і до самого спуску вниз мені довелося чистити зуби зі смаком шампуню. Спочатку я подумав, що шампунь просто вилився з відкритого тюбика і забруднив чохол з гігієнічними речами. Пізніше, відкриваючи тюбик із кремом від засмаги, я весь вимазався тим самим кремом. Виявилося, що на висоті, за умов низького тиску, всі ємності почало роздувати зсередини.

Ми вирушили в бік Гори, прихопивши з собою фліски та вітрівки. Йшли знову pole-pole, і сьогодні я повністю розумів усю безмежну мудрість танзанійського народу. 🙂 Сонце пекло, вуха й ніс уже згоріли й почали лущитися. Незабаром навіть низькі верески залишилися позаду, і ми вийшли на лавове поле. Вся поверхня землі була всипана чорним вулканічним шлаком і такими ж чорними каменями. Місцями стирчали пучки зів’ялої жовтої трави. Знову почала боліти голова. На щастя, Lava Tower вже була в полі зору — до неї залишалося година-півтори ходу, а потім — спуск і відпочинок для голови.

Тим часом наближалась обідня пора, а що у нас на обід заплановано??? Правильно — ДОЩ!!! Небо затяглося холодними сірими хмарами. Вони висіли так низько, що я відчув себе, наче в Уренгої. Через посилення вітру довелося одягнутися тепліше. Lava Tower нагадувала величезну рубку гігантського підводного човна, що стирчить з-під землі. Коли дісталися туди — дощ ще не почався, тож ми розмістилися поміж каменями, щоб з’їсти наші ланч-бокси. Поміж каміння не було вітру, але бігали маленькі мишки, а також трохи сміття. Це було дивно, бо на всьому маршруті панувала чистота. Загалом, насолоджуватися красою Lava Tower краще здалеку.

Під час спуску нарешті почався дощ. Не сказати, що сильний, але в поєднанні з вітром він був досить неприємним. Ми наздоганяли якісь групи, а нас обганяли інші, але наших танзанійців не було — вони хитрували і пішли коротшою дорогою.

От так ми й жили решту походу — вранці смажилися на сонці, а після обіду мерзли й промокали під дощем.

Схоже, саме під час цього спуску ми вперше побачили крестовники. Це високі рослини (дерева???) із великими щільними листям у вигляді кулі на верхівці. Потім рослина дещо підростає, листя висихає і обгортає тонкий трубчастий стовбур пишним шаром. Все це заради того, щоб, досягнувши кількох метрів у висоту, один раз у житті зацвісти і одразу загинути. Вони були гарними, але дивлячись на цих представників місцевої флори, я відчував до них якусь жалість…

Кажется, на этом спуске мы впервые увидели крестовники. Это такие высокие растения (деревья???), на вершине которых в виде шара растут большие плотные листья. Позже растение немного вырастает, листья засыхают, и укутывают тонкий трубчатый ствол пышным слоем. Все это ради того, чтобы, достигнув высоты в несколько метров, один раз в своей жизни зацвести и тут же умереть. Они были красивы, но, глядя на этих представителей местной флоры, я испытывал к ним какую-то жалость…

Коли дісталися до табору, намети вже стояли на краю майданчика — найближче до Кіліманджаро. Я почувався непогано, а от одній із дівчат цей перехід дався важко, та й мій сусід пішов полоскати горло. Внизу, між нами і Грою, тік ручай. За ним праворуч починалася стіна, на яку завтра доведеться підніматися. Звідси вона виглядала досить крутою.

Перед вечерею нам дали попкорн. Я, здається, ніколи не їв такого смачного попкорну. Іншим також сподобалося, і два великі блюда попкорну зникли дуже швидко. Поївши, ми ще деякий час сиділи у «кухонному» наметі і розмовляли — на щастя, до вечора всі почувалися добре.

Коли стемніло, я пішов знімати табір і Гору. Небо було чорним, а зірки світилися дуже яскраво. Поки ставив камеру, прицілювався, думав — прийшла хмара і накрила весь табір густим туманом. Стало сиро, холодно і нецікаво. Але хмара незабаром пішла, залишивши кілька кадрів укритого туманом табору, і відкрився чудовий вид на Кіліманджаро. Знімав, доки руки остаточно не замерзли. У наших наметах усі вже спали…

День 4

План: дійти до табору Karanga.

Знову вранці тазик із теплою водою, яєчня і porridge. Вивчили ще два нові слова на суахілі: «Асанті» і «Карібу» («дякую» і «будь ласка»). Тепер ми дякували портерів не лише англійською, а й суахілі. Ми стали ДУЖЕ ввічливими. Особисто мені дуже подобалося, як портер у кухонному наметі відповідав «Карібу!». Якимось дуже цікавим було у нього це слово.

Нарешті в глибині рюкзака знайшов панаму; на жаль, було вже пізно: лоб, ніс і вуха скидали стару шкіру і оголювали нову — ніжну, рожеву.

Поки збирали речі, деякі групи вже піднімалися по «стіні» вгору. Час від часу зі скелі долинали радісні крики — значить, ще хтось подолав той камінь, який, як ми читали, було важко пройти. Жоден із криків не спускався зі скелі вниз, і це вселяло боязку надію на успіх.

Вузька стежка вела по «стіні» по діагоналі вгору. Час від часу доводилося притискатися до каменів або ховатися в якийсь куточок, щоб пропустити вперед портерів, навантажених туристичним багажем. Кожного разу це супроводжувалося привітанням «Jambo!». Камінь виявився не таким страшним, як його малювали, але відмовити собі в задоволенні покричати з висоти ми не змогли. Ще за деякий час ми вийшли на невелике плато.

На майданчику зупинялися для привалу всі групи, які йшли на Кілі. Продовжували рухатися без зупинки лише портери. Вони проходили повз нас у своїх затертих черевиках і порваних штанях, у светрах і пошарпаних куртках, несучи на плечах і головах баули з нашими наметами, спальниками, одягом, їжею, ножицями, таблетками… А ми стояли у своїх флісах, мембранах, вібрамах, полартеках і казали їм «Джамбо». Якось сумно це було…

Виявилося, що пару років тому на Кіліманджаро намагався піднятися товариш Абрамович. У цьому пригоді його супроводжувало близько 120 (ста двадцяти!!!) портерів. Вони несли йому багато того, чого не було у нас. Наприклад, (за словами наших танзанійських друзів) у поході в нашого співвітчизника була ліжко і душ. Але товариш Абрамович до вершини не дійшов. Супроводжуючий його лікар начебто сказав, що він захворів на грип. Але ми з вами знаємо… 😉

Зліва від нас була Кіліманджаро, вона час від часу визирала з-за хмар і знову ховалась. З іншого боку майданчика був обрив. Внизу пливли хмари, у розривах яких десь далеко внизу можна було розгледіти долину. Голова майже не боліла, але я помітив, що мої руки збільшилися в розмірах. Ймовірно, через висоту і низький тиск долоні почали набрякати. Філіпп поцікавився, чи добре я почуваюся. Зараз подивився на фотографії: лице теж було опухле.

Стежка йшла кудись уперед через сірі безжиттєві камені і ховалася в білосніжних хмарах, які час від часу накочували на схил. Іти було неважко, але нудно. Сірі камені, вулканічна пустеля, стежка, що зникає в тумані. Заблукати було складно, але навіть тут вздовж стежки періодично зустрічалися тури.

У таборі не було нічого цікавого. З одного боку височіла Кіліманджаро, яка більшу частину часу була закрита хмарами, з іншого – долина. Далеко внизу було видно місто. Здається, це був Моші. На вершинах величезних валунів сиділи по двоє-троє людей і дивилися в бік Гори. Майже весь залишок дня ми провели в наметі, граючи в карти. Мені дуже сподобалась гра в «корів» – у ній я не програвав.

Це був останній табір, де є вода. Щоправда, за нею треба спуститися метрів на 70–100 вниз, але її ще можна здобути. Далі води не буде – її нестимуть наші портери.

І так!!! Після обіду пішов дощ!

День 5

Довго не міг заснути, постійно щось заважало, я крутився, спальник закручувався, сон був дуже тривожним. Коли сусід уночі виліз із намету, я, звісно, прокинувся. Через деякий час почув його кроки, але він пройшов повз і почав будити Філіпа. Із їхньої розмови стало зрозуміло, що в сусіда почався набряк легень. Наскільки я зрозумів, дихалося йому важко, він постійно кашляв, у легенях «булькала» рідина.

Гіди десь у таборі знайшли таблетки, а остаточне рішення щодо хворого відклали до ранку. Наш колега ліг спати, а я, звісно ж, одразу виявив у себе ознаки початку набряку легень (згадалися і набряклі руки, і запитання Філіпа), дихати теж стало важко, періодично сідав у наметі, починав дихати глибоко, на повні груди, і не міг надихатися. Починалися якісь панічні напади. До ранку прислухався до хрипів і уривчастого дихання сусіда. Було страшно за нього. Мені здавалося, що його треба негайно спускати вниз, бо далі міг початися набряк мозку.

Тривожний ранок. Було вирішено, що один із гідів піде вниз разом із хворим. За день можна було скинути достатньо висоти, щоб йому полегшало, на щастя, фізичний стан дозволяв іти самостійно. Подзвонили в страхову, описали ситуацію. Страхова компанія пообіцяла підібрати лікарню в Моші, з якою вони співпрацюють, передзвонити й сказати, як діяти далі. Звісно ж, ніхто не передзвонив.

Нашого друга відправили вниз, а ми рушили в Barafu – табір, із якого будемо вирушати на «штурм» вершини. Настрій був паршивий. Час від часу ми намагалися додзвонитися й дізнатися про самопочуття. От так прилетіти в іншу півкулю, пройти майже весь шлях і зупинитися за два кроки від мети…

Перехід був коротким. Перед завершальним підйомом до табору на плоскому камені було викладено «YO». Товариш додав ще дві літери — вийшло «YOLO» — «You Only Live Once» («Живеш лише раз»). У цьому місці ці слова мали особливий сенс. Принаймні мені так здавалося.

Коли ми дійшли до табору, сталося ще одне нагадування про те, де ми знаходимося і що може нас чекати. Поки ми відзначалися в журналі табору, два гіди привели з вершини молодого, кремезного хлопця й посадили відпочити під навісом. Вони вели його під руки — він буквально висів у танзанійців на плечах і ледве переставляв ноги. Він був дуже блідим. Настільки блідим, що я, напевно, ніколи не бачив людей настільки блідими. Він сидів на лавці під навісом і, здається, вже не міг самостійно рухатися.

З одного боку гребеня, на якому розташувався табір, було видно прекрасну гору Мавензі; з іншого — долину, а десь далеко внизу — місто Моші. Коли почало сутеніти, долина сховалась за білою пеленою; ми стояли на каменях і дивилися на хмари, що простягалися далеко внизу, мов килим. Це було незабутнє видовище!

Підйом було заплановано на 23:00, вихід з табору — опівночі. Потрібно було спробувати відпочити, поспати, набратися сил. Тож після прийому їжі (не знаю, чи це був обід, чи вечеря) розійшлися по наметах. Їли якусь м’ясну підливу. Через висоту, низький тиск і низьку температуру кипіння води м’ясо було жорстким і майже не жувалося. В принципі, і танзанійський чай у пакетиках, який ми заварювали в чашках на стоянках, просто трохи підфарбовував воду. Даремно ми нарікали на його якість. Настрою не було. Загалом, проковтнули обідо-вечерю й пішли відпочивати.

Намети стояли поряд із стежкою, якою час від часу спускалися збуджені туристи. У таборі також не надто дотримувалися тиші, тож виспатися не вдалося. У поєднанні з важкою попередньою ніччю ефект був гнітючий. Добре хоч, що змогли додзвонитися до нашого друга. Внизу йому стало значно краще, дихалося легше, у лікарні виписали якісь ліки, які треба було приймати кілька тижнів. І це було круто!

День 6

План на сьогодні: набрати 1300 м висоти, дістатися вершини Ухуру-Пік (5895 м), зустріти там схід сонця (06:00…06:30) і спуститися вниз, скинувши 2500 м.

Гіди підняли нас о 23:00. До цього моменту з одягу використовувалися лише трекінгові кросівки, трекінгові штани, термофутболка, фліска і часом вітрівка. Я одягнув: термобілизну (дві термофутболки – вирішив розстібати верхній одяг, якщо буде спекотно), теплі непродувані штани, фліску, баф, тонкі шкарпетки й товсті трекінгові, трекінгові черевики, теплу куртку, шапку, рукавички. Нас попередили, що буде холодно. На вершині очікувалося -15…-20. Термоси були наповнені чаєм, бо вода в пляшках могла замерзнути. Акумулятори фотокамер сховали під одягом.

Гіди майже силоміць почали нас годувати. Одна з дівчат відмовлялася їсти, один з наших портерів пішов за нею і наполіг, щоб вона перекусила. Їсти справді зовсім не хотілося.

Близько півночі в повній темряві екваторіальної ночі ми вирушили з табору. На схилі вже блимали ліхтарики двох-трьох груп, які вийшли трохи раніше. Як наші гіди в темряві знаходили шлях серед цієї купи чорного каміння – для мене досі загадка. Але, тим не менше, ми pole-pole (повільно-повільно) рухалися вгору.

Далі будуть описані виключно мої відчуття, бо до самої вершини здавалося, ніби весь світ довкола вимер. Був от я, була от чорна стежка, були силуети, які вихоплював із темряви налобний ліхтарик. Тупо йдеш вгору – і нічого не відбувається. Спочатку куртка була трохи розстібнута, потім застібнув її аж до шиї. Не було ні спекотно, ні холодно, а може, я вже нічого не відчував. Якесь отупіле відчуття: дивишся вниз – бачиш стежку і чиїсь черевики попереду, pole-pole переставляєш ноги, обходиш каміння, перекидаєшся з кимось парою слів – і знову йдеш у тиші й темряві. Можливо, це від недосипання, бо в попередню ніч не вдалося нормально поспати. Відлік часу зник. Скільки ми вже йдемо, скільки залишилося – було зовсім незрозуміло.

За якийсь час почало паморочитися в голові. Коли це усвідомив, почав періодично відривати погляд від стежки й дивитися довкола: на чорні силуети валунів, на вершину, на вогні міста Моші далеко внизу. Намагався крутити головою й фокусувати зір на різних об’єктах, на різній відстані. Допомагало слабо. Ще за якийсь час, щоби зберігати рівновагу, доводилося дуже концентруватися, долаючи кожен уступ висотою понад двадцять сантиметрів. Якщо поруч було зручне каміння – намагався триматися руками. Здавалося, що якщо впаду, доведеться спускатися вниз. Настав якийсь напівсвідомий стан. Усі йшли, і ти йшов. Pole-pole. Здається, думок у голові не було. Попереду блимали чиїсь черевики – і ти йшов за ними. Починало світати.

Раптом передні черевики пішли значно швидше. Довелося й мені прискоритися. Здавалося, що Філіп (а це він ішов попереду) просто мчить, як вітер. Як потім з’ясувалося, хтось сказав, що в такому темпі ми можемо не встигнути на вершину до сходу сонця, ще сказали: «швидше йдіть уперед!», і ми різко пришвидшились. Але я не пам’ятаю цих розмов. Мені просто треба було йти за передніми черевиками.

І от ми біля Стелла-Пойнт. Дихаю важко, ледве стою на ногах, коліна тремтять. Якесь дике виснаження. Під стелою сидять дві наші дівчини, виглядають вони не надто добре – видно, що підйом їм теж дався нелегко. Пропоную їм чаю, вони погоджуються. Починаю знімати рюкзак, і мене починає хилити вбік. Щоб втримати рівновагу, перебираю ногами і, мов лебідь з «Лебединого озера», рухаюсь вліво, поки плече не впирається в стелу. Наливаю чай у кришку термоса й подаю дівчині, але вона не може втримати кришку в руках – та падає, і чай розливається. Друга дівчина робить кілька ковтків і каже, що не може пити такий міцний чай. Справді, чай у термосі добре заварився і без цукру був не дуже приємний. У гідів вода в пляшках взагалі замерзла.

Приходимо до тями біля Stella Point, свідомість прояснюється. Від цього моменту провалів у пам’яті вже не було, майже не паморочилося в голові. До самої вершини Uhuru Peak ще треба пройти майже горизонтальною стежкою кількасот метрів. Коли всі наші збираються разом, вирушаємо вперед. Стає дедалі світліше, починає проявлятися пейзаж. Жовто-оранжевий пісок, сніжно-білі льодовики, білий лід у кратері вулкана, оранжеве небо. З’являється сонце…

Дівчині, яка випила трохи гіркого чаю, стає зле – її знудило. Філіп каже, що це добре, мовляв, тепер стане легше. Вона питає: «Скільки разів має бути зле, щоб стало краще?» – «А скільки разів вже було зле?» Виявляється – це втретє… У мене є сухі серветки, віддаю їй. Ще одна дівчина просить у мене серветку, але сухі закінчилися – пропоную вологі. Виявляється, вологі серветки замерзли. Вони тверді, мов камінь. Ледве вдається відірвати кілька штук від загального крижаного брикету. Увесь цей час третя з нас дівчина стоїть осторонь і мовчки дивиться на схід сонця. Саймон підходить до неї й каже: «Поглянь, як красиво!» Вона починає РИДАТИ!!! Усе, що відбувалося, здавалося нереальним. Якийсь сюрреалізм…

Намагаюся фотографувати, але руки тремтять, і більшість знімків виходять змазаними. Йдемо далі. Назустріч — двоє танзанійців із дуже серйозними обличчями ведуть якусь іноземку. Вона на голову вища за гідів, її руки лежать у них на плечах, а сама вона ридає. Ридає, як дитина, яку незаслужено покарали: голосно, навзрид. Мені чомусь було дуже смішно — ще довго згадував цю картину, хоча й сам почувався не набагато краще…

Добралися до вершини Uhuru Peak, дочекалися своєї черги, щоб сфотографуватися на фоні знаку «Uhuru Peak, Tanzania, 5895m. Africa’s highest point». І тут наш товариш здійснив майже подвиг. Він попросив сфотографувати його в стрибку на фоні знаку. І почав підстрибувати з бетонної основи вгору. У той момент він був нашим героєм. Ми ледве переставляли ноги, а він — СТРИБАВ!!! Особисто я розумів, що повторити таке не зможу. Пізніше він зізнався, що й сам ледве не знепритомнів; але в ту мить ми захоплювалися його витривалістю.

Двоє російськомовних чоловіків намагалися відкрити пляшку шампанського. Коли корок нарешті піддався, майже весь напій рівненькою цівкою злетів у небо. Давалася взнаки низька атмосфера. Мої долоні нагадували надувні гумові рукавички — настільки були опухлі. Пальці виглядали як невеличкі сосиски. На стиснутих у кулаки руках не було видно кісточок. Обличчя мало вигляд, ніби я вже місяць у запої…

У кратер спускатися ніхто не захотів — ми не побачили там нічого цікавого для себе. Тож вирішили спускатися до табору. Схоже, ми трохи відійшли лівіше від стежки, бо невдовзі почалася сипуха, якої наче не було на підйомі. Гід узяв одну з дівчат за руку, і вони покотилися вниз по схилу, як на лижах. Ми ж рушили більш традиційним способом, хоч і повільнішим. Куртки, шапки, рукавиці зняли — знову припікало сонце. Так ми й спускалися, огорнуті хмарою рудого пилу, що здіймався від розворушеного каміння.

До табору дісталися майже без сил і відразу попадали в намети спати. Було близько десятої – одинадцятої години ранку. Але довго відпочивати нам не дали — треба було йти далі вниз.

«А ці дві купи з пилюки та бруду — це мої черевики!» Саме так виглядали штани й взуття, в яких я спускався. Їх довелося замотати в сміттєві пакети й закинути на дно рюкзака. Вони були настільки брудні, настільки просякли тією рудою пилюкою, що я серйозно сумнівався, чи зможу відіпрати одяг.

Після обіду ми розпочали спуск. Усього одна (чи близько того) година сну зробила свою справу — йшлося легко, усі весело розмовляли, жартували. Поверх термобілизни я був у мембранній куртці — адже наближалася пообідня пора. Природа Танзанії нас не підвела — почався дощ. Цього разу дощ був непростим, а дуже сильним і з градом. На той момент ми вже дійшли до гірської тундри з низькорослою рослинністю. Ґрунт одразу розмок, по стежці потекли струмки, і нам доводилося оминати калюжі, болотця та потічки. На рюкзаку лежали шматочки льоду — градини. Без фліски було холодно…

Біля табору Millenium була вертолітна площадка. Жартома ми запитали в Філіппа, чи не для Абрамовича її побудували. Але він усміхнувся й кивнув головою. Чи то ми не зрозуміли один одного, чи й справді Абрамович літав тут на гелікоптері.

Минувши Millenium, ми рушили до наступного табору — Mweka. Стежка була викладена камінням і колодами. Після дощу вони стали слизькими, йти по них було не надто приємно. Дорогою зустрічали носіїв, які несли на головах спеціальні металеві ноші з одним колесом від мотоцикла, закріпленим посередині. Ці ноші призначалися для спуску хворих чи поранених з висоти донизу. Евакуюватися на таких ношах, які скакають по камінню на одному колесі, напевно, не надто приємно.

У таборі Mweka вже стояли намети. Їх поставили наші портери, які обігнали групу дорогою вниз. Навколо — буйна рослинність. Табір був великим, розташованим у лісі, на галявинах стояло багато наметів інших груп. Тут була вода, можна було вмитися.

Ми зв’язалися з нашим товаришем, який залишився внизу. У нього все було гаразд, почувався він добре.

Після вечері вирішили розходитися по наметах. На годиннику було пів на дев’яту. Хтось запропонував: «Та сьогодні ж Новий рік! Давайте посидимо хоч до пів на десяту!» Але більшістю голосів вирішили перенести свято на наступний день — усі дуже втомилися за цю добу. Здається, я ще з немовлячого віку не зустрічав Новий рік уві сні.

День 7

План: спуститися до воріт національного парку (Mweka Gate) і доїхати до Аруши.

Дорога вниз пролягала крізь дощовий ліс. Знову дерева були вкриті мохами, знову їхні стовбури з’єднувалися десь угорі, утворюючи над стежкою густий зелений шатро. Повітря — прозоре й свіже, йти було дуже приємно. Стежка добре втоптана, поперек неї були укладені колоди, що утворювали уступи. Ймовірно, це зроблено для того, щоб дощі не розмивали ґрунт. Дорогою ми вивчили куплет танзанійської пісні: «Jambo! Jambo, bwana!..»

Біля воріт знову почалася якась плутанина з оплатою. Треба було заплатити 600 доларів працівникам парку, і обов’язково карткою, а в нас були лише готівкові. Допомогли розібратися хлопці з шампанським з Гори. Після загального фото вирушили в Арушу. Майже всю дорогу наші танзанійські друзі співали пісні. Особливо гарно співав наш кухар — було видно, що йому самому це дуже подобається. Ми ж підспівували тільки «Jambo! Jambo, bwana!..»

Коли настала черга платити «чайові», які по суті не були чайовими, а заробітною платою портерів і гідів, знову почалися непорозуміння. Цьому треба було заплатити більше, тому — доплатити за якусь додаткову роботу, яку він виконував на маршруті. Загалом, як тільки справа доходила до грошей — трактування усіх домовленостей у сторін починало різнитися.

В Аруші ми зустрілися з нашим товаришем. Він був веселим, бадьорим і не здавався хворим. Новий рік він зустрів на головній площі Аруші в компанії місцевих мешканців: наркоторговця і якихось сутенерів. Пізніше, гуляючи містом, він час від часу з кимось вітався.

На нас чекали три дні сафарі й ще три дні відпочинку на сонячному Занзібарі.

Згодом усі дрібні неприємності, пов’язані з невизначеністю, затримками й черговими непередбаченими витратами, забулися. Через кілька днів відновилася форма рук і обличчя, загоїлися рани на обгорілому носі. Від головного болю залишилися лише невиразні спогади. Штани відіпралися, рюкзак очистився, а черевики знову стали чорними.

Залишилися лише образи Саймона, Філіппа й нашого портери «асанті-карібу»; смак попкорну й огіркового супу; гра в «корову» в наметі; поодинокі крестовники на схилах; «Pole-pole»; традиційні післяобідні дощі; нічні вогні міста десь далеко в долині; образ Кіліманджаро з білою сніговою шапкою на тлі синього неба; хмари під нашими ногами. Залишилися лише захопливі спогади про найкрутішу пригоду мого життя, а в голові ще довго крутилися слова пісні, яку ми вивчили на Кіліманджаро:

Jambo!

Jambo, bwana!

Habari gani?

Mzuri sana!

Wageni mwakaribishwa.

Kilimanjaro!

Hakuna matata!