Історія про те, як я на Петрос не зійшла
Мене завжди вражала краса зими, і краса гір, але зимовим походом у гори я загорілась лише минулої осені, на початок грудня спланувала, коли, куди і з ким поїду. Вирішила вибрати зимове сходження на Петрос та Говерлу – класичний, по суті, маршрут.
Зустрілася наша група на вокзалі в Івано-Франківську, всі заскочили у бусик та приїхали максимально близько до місця ночівлі у колибах – до КПП, на якому зареєструвалися у гірській пошуково-рятувальній службі у с. Лазещина.
Найбільше хвилювало, що буде холодно і йти, і спати, тому першого дня я досить тепло одяглась, в результаті наступного дня познімала з себе половину одягу, щоб не спекотно було. Загалом, не потрібно вдягати штани сноубордиста, коли рухаєшся в поході дуже тепло, а ось на ніч уже потрібно утеплюватись.
Ішли ми до колиб у засніженій красі, з сонячного дня поступово занурюючись у вечір і легкий сутінок.
У перший же день у дорозі в мене стався форс-мажор: зимові черевики, в яких я благополучно відходила 5 зим і ось зараз ходила шосту, які вже одного разу були на Говерлі, раптом вирішили мене підвести: натопталися стопи внизу до жахливих мозолів, я почала повертати ноги боком, щоб не наступати на центр стоп, через що ще й п’яти сильно натирали. В наявності було лише два пластирі, які все одно ввечері довелося зняти. Ніколи не думала, що взимку взагалі ноги можна натерти. Спершу припустила, що наступного дня не піду на гору, лише схожу в околицях, щоб не підводити і не гальмувати групу, але перед сном на ночівлі вирішила, що вранці вийду і пройду скільки вийде, з розрахунком, щоб повернутися назад.
Колиба, в якій ночувала група, виглядала зсередини так:
А вдень і з сонцем будиночки були дуже гарні:
Поснідавши, група запакувалася надійніше для захисту від вітру та снігу та рушила в дорогу.
Іти вирішили на Петрос, оскільки це важче сходження. На Говерлі цього дня, за прогнозом, були складні погодні умови, які я пізніше сфотографувала у вигляді чорної хмари, що зачепилась за гору. Над Петросом також висіла хмара, але вона не була такою пафосною і великою, виглядала білою і легкою.
Згадуючи про те, як в однойменній казці на своїх двох пересувалась Русалочка, і паралельно відрощуючи дзен, я пішла вперед, милуючись неймовірною красою засніжених смерек та гір.
Погода в горах нестабільна, і, якщо в один момент світить сонце, то вже хвилин через 15 може прилетіти дуже густий туман, що розмиває і розчиняє видимість буквально на очах, за яким піде знову або сонце, або сніг, або просто сильний вітер.
До речі, йти холодно не було взагалі, навпаки. Щоб охолонути, я іноді їла сніг, хоч і взяла з собою пиття. У горах він такий самий солодкуватий, як і вода гірських потоків.
Я піднялася на перешийок між Петросом і Говерлою, потупала вгору, дійшла до величезного каменю, в районі якого поступово починалася погана видимість. Вітер був величезної сили, я надягла окуляри на обличчя, рушила вперед, але раптом не змогла чинити опір вітру і повалилася набік. Підводячись, довелося зігнути стопу. Притиснувши мозольку, побачила зірки і вирішила, що треба тупотіти назад, бо головне – не піднятися, а спуститися, а ще пара таких падінь та вставань – і ноги взагалі будуть у мотлох. На спуску, вийшовши із зони вітру та туманної хмари, побачила неймовірну снігову красу приголомшливої, мінливої погоди. Хіба що Діда Мороза там не було на санях. Раніше подібне доводилося бачити лише на деяких листівках.
З особливо крутих спусків, подібних до цього, було зручно з’їжджати вниз на сідушці, як на санках.
На перемичці, що йшла у бік Говерли, сидів чоловік і дивився в далечінь, милуючись дивовижними далекими горами.
І неможливо не захоплюватись кількістю налиплого на ялині снігу, неможливо не дивуватись кришталево-холодною, морозною красою далечіні, що відкривається зору, прямуючи вже до місця ночівлі, вниз від Петроса.
Група, з якою я йшла, піднялася на Петрос, а потім спустилася і вирішила взяти штурмом ще й Говерлу, але, на жаль, через сильний сніг зробити ще одне сходження не вдалося.
День повернення на вокзал Івано-Франківська виявився сірим, дощовим, сніг під ногами повільно танув, перетворюючись на вологу кашу.
Швидка гірська річка, вкрита льодом, супроводжувала нас майже до самого бусика, який чекав на нашу групу біля КПП. Місцями крига розтріскалася, вивільняючи воду, і в тріщинах утворювалися бурульки у формі перевернених куполів.
Цей шлях назад, не дивлячись на погоду, все одно був приємною прогулянкою в горах, які щодня нові та різні, і щоразу по-своєму гарні.
Від походу в мене одне враження: захоплення. Я дуже люблю природу і побачити таку красу – це, можна сказати, реально дар. Велике дякую групі «Pohid V Gory» за таку можливість. Вважаю, що у будь-якому сходженні головне – благополучно повернутися. Готуватимуся до наступного року, поставлюся більш педантично до взуття і таки намагатимуся зайти на найвищі вершини Карпат взимку.
