Ода Карпатам

Ода Карпатам

Холодним вітром
Карпата зігріта,
Гарячим світанком
зими і літа.
Заметіллю вкрита
й світанком забута,
Іду по стежині,
не топтаній.

Ідуть і інші —
такі вже рідні.
Ми зустрілись із ними
край світу,
На межі між літнім
і зимовим ранком.
Ідуть, не спішать,
і стукоче душа,
І рветься на верх —
і падає сніг.

Ідуть по дорозі,
де інші тривоги
Не мають вже влади —
їх змило, як сніг,
Мов спогади давні,
мов пил заметілі.

Свою історію хочу почати зі слів: «Я сумую».

Я сумую за людьми, з якими провела п’ять незабутніх днів у горах. Я сумую за тонами снігу, що оточував нас 24 години на добу. Я сумую за чарівними заходами сонця, які змушували мене плакати від захоплення. Я сумую за нами — тими, якими ми були там.

Як усе починалося? Усе почалося з того, що дві пари друзів покликали мене в гори в різний час: на Новий рік і на Різдво. І я ніяк не могла вирішити, на чий бік стати ))) Рішення було прийняте несподівано й безповоротно. А навіщо щось обирати? Хіба не можна піти в обидва походи? Так. А чому б і ні. От і добре, от і вирішено.

Не буду заглиблюватися в подальшу хронологію, краще опишу свої враження та емоції від походу.

Дуже важко. Я б навіть сказала — дуууже важко фізично. Третій день, так, третій день запам’ятається всім. Ми йшли цілий день — з 11 до 21:00. Ігор (наш провідник, організатор і просто хороша людина) сказав, що день буде важкий. Сказав, що буде підйом. Ми майже весь час підіймалися вгору, і мені здавалося, що це і є той самий підйом, про який він попереджав. Аж ні. Справжній підйом виявився вертикальним. Просто в якийсь момент ми звернули з більш-менш звичного маршруту і полізли вгору. За спиною — рюкзак, попереду — гора, вкрита снігом. І ми пішли. Це був ад. Здавалося, що гірше вже бути не може. Знаєте, ніколи не думайте, що гірше не буває. Буває. Дуже навіть буває. Стемніло. А ми все ще підіймалися. По нахилу землі стало зрозуміло, що крутий підйом закінчився. Далі був ліс, темрява, сніг по коліна. І щоб нам зовсім вже було «добре й приємно», почався шалений вітер. Повний комплект. Ол інклюзив. Ліхтарик здох. Ігор з групою наших трьох супервумен вирвався вперед. Ми йшли по слідах, які швидко замітав сніг, іноді помічаючи в темряві проблиски світла. Наздогнали першу групу, коли вони влаштували привал і ховалися від вітру за товстим стовбуром дерева. І тут стався момент, після якого протягом кількох годин (пробач, Ігорю, але як є) я тебе ненавиділа )))))). На запитання «Чи далеко ще?» він сказав, що метрів 800 і «переважно вниз». Ігорю, ну хіба тебе не вчили в дитинстві, що обманювати — це погано? Попереду нас чекали зовсім не 800 метрів і зовсім не вниз (це моє суб’єктивне враження). Був момент, коли хотілося кинути рюкзак, сісти навпочіпки, обійняти коліна й ридати. Ридати від безсилля, ридати від втоми, ридати через вітер, що збиває з ніг навіть із рюкзаком, ридати через те, що ноги доводилося пересувати силою надлюдської волі, ридати, як мала дівчинка. І тільки Сергій, який ішов позаду, і Андрюха з Машкою стримували мене від істерики. Я не можу показати свою слабкість, не можу здатися, не можу дозволити себе вмовляти. І я йшла — не знаю як — просто на якихось глибинних залишках сили волі. Сергію — окреме спасибі. У ту ніч він був моїм світлом. Важкість усіх інших днів просто тьмяніє в порівнянні з цим одним. Він перевернув мій світ )))

Про тепло. Дуже складно зберігати самовладання, коли щодня так сильно втомлюєшся. У нашого провідника це вийшло. Дякую тобі, Ігорю, що тримав баланс у нашій групі. Море сміху, веселощів, гарного настрою. Яскраві пейзажі та вражаючі гори. У мене питають: «Як відпочила?» Важко відповісти — складно сказати, що відпочивала. Але й сказати, що не відпочивала — теж не можу ))) Теплими були колиби — це моя радість. Якби до тієї втоми додати ще й холодні ночі та відсутність сну, то я б там у Карпатах і замерзла. Свій теплий спальник я так і не випробувала — ха, буде привід вибратися з наметом у ліс вдома. Якраз температура «нашіптує».

Краса українських Карпат

Карпати заворожують своєю красою. Вони манять, заманюють, кличуть. Той, хто хоча б раз ходив у гори, постійно повертатиметься туди знову. Так важко не закохатися в красу безкінечності, так важко не завмирати від величі й могутності. Так хочеться зупинитися й просто дивитися. Дивитися вдалину на гірські хребти, дивитися на гори, що йдуть у небо, дивитися на небо, що обіймає гори. Хочеться стояти, не заплющуючи очей, не кліпаючи, хочеться запам’ятати кожну деталь, кожен рух хмари, кожен пагорб і сніжник. Хочеться стояти вічність. Хочеться робити знімки в пам’яті, щоб, лягаючи спати, переглядати ці чарівні краєвиди. Хочеться кожному знайомому сказати: «Дивись, ну подивись же, хіба ти не бачиш? Відкрий серце і дивись! Там усе видно, там усе зрозуміло. Гори все розповідають. Іди туди і дивись. Там усе просто, там є всі відповіді. Просто дивись». Хочеться взяти за руку і повести у цю красу. Ось куди я йду, ось навіщо я йду. Фотографії не передають і десятої частини того, що бачиш своїми очима. Хочеться видертися високо на полонину, сісти на лавці біля лісової хатинки, не знімаючи рюкзака, покласти палиці на столик поруч і дивитися на сонце, що заходить за вершини, і плакати, плакати, як я плакала, плакати від захоплення, плакати від неймовірної краси. Щоразу, йдучи в гори, я залишаю там частину себе. Щоразу, повертаючись назад, я щось забираю собі. Припускаю, що люди, які часто ходять у гори, вже давно залишили себе там повністю. І вниз спускається лише тіло, оболонка. Душа залишається нагорі. Просто одного разу, пішовши, вони вже не хочуть повертатися назад.

Отак і я — колись піду, піду в мандрівку і більше ніколи не повернуся. Дуже сподіваюся, що моє тіло піде зі мною )))