Саудівська Аравія – перше знайомство
Саудівська Аравія… Аль-Мамляка аль-Арабія ас Саудія.
Перед подорожжю я начитався різних страшилок про цю країну. Про вахабітів, нетерпимих до всяких іновірців, готових вбивати будь-якого невірного. Про суворі звичаї населення, яке негативно ставиться до іноземців. Про безліч безглуздих з погляду європейця заборон, які можуть не просто зіпсувати відпустку, а й поставити під загрозу вашу свободу, а можливо, і життя.
На тлі цієї інформації, яка тепер мені видається смішною, дуже своєчасним виявилося знайомство з нотатками моєї тезки, американки Алекс Рейнольдс, абсолютно безбаштової дівчинки в найкращому сенсі цього слова, для складання нашого тріпу ми на 80 відсотків використовували її маршрут і на всі 100 відсотків її досвід.
Нашого, тому що я втягнув у цю авантюру свого друга і затятого професійного мандрівника Романа, трохи втомленого нескінченними мандрівками по світу.
Ось така прелюдія.
Солодкий заборонений плід.
Думка про відвідування країни, ще недавно закритої для туризму, приємно лоскотала нерви. Про відвідування Мекки мова, звичайно, не йшла, однозначно харам. А ось Медіна… Заборони на відвідування міста немає, не можна відвідувати тільки Аль-Масджид ан-Навабі, Мечеть Пророка, і навколишній квартал, але це і є найцікавіше в Мадіні. Виходячи з написаного, я не планував відвідувати це місто і, як мені здавалося, переконав у цьому і Романа, але він діяв якось хитро, і в результаті ми опинилися в Медіні. Але це я забіг уперед.
Аравія одна з небагатьох держав, яка повністю належить одній сім’ї і це відображено у назві. Добиралися ми через Дубай, завдяки чому побували на ЕКСПО-2020, але відволікатися на цю тему я зараз не буду. Скажу лише про одне – з усіх побачених на виставці експозицій найбільше мені чомусь сподобалася саудівська, і я побачив у цьому добрий знак.
Після всіх перипетій в аеропорту з перенесеннями рейсів ми прибули до Ер-Ріяду замість десятої вечора о четвертій годині ранку. Нас вже, певно, не чекали, бо дуже довго не випускали з автобуса. Службовець аеропорту десь солодко спав, знайти чи розбудити його, очевидно, не вдавалося. Мене здивувало те, що найагресивніше на цю затримку відреагувала арабська жінка, яка ледь не вибила шибки в автобусі, супроводжуючи свої дії тирадою місцевих ідіоматичних виразів. Через деякий час ми спостерігали іншу даму, яка ігноруючи чергу і піднімаючи мотузкові огорожі, рухалася безперервно на паспортний контроль, на обурення чоловіків не реагувала, з чого стало зрозуміло, що гендерні проблеми вирішуються в Аравії з випередженням графіка. Хоч і не скрізь.
Перше приємне враження – митний та паспортний контроль пройшли дуже швидко та без проблем. Поки Роман оформляв місцеву сімку, я пішов шукати обмінник. Ось тут стало цікавіше. Виявляється, для обміну валюти в деяких валютних пунктах потрібно підтвердити рахунок у місцевому банку або пред’явити IQAMA, тобто підтвердити посвідку на проживання. Проте службовці дуже люб’язно допомогли мені вирішити проблему: відвели в інший обмінник без таких обмежень та ще й почастували пляшкою води. Жодної агресивності та підозрілості до іноземців та іновірців, навпаки, доброзичливе спілкування, як десь у Тбілісі. Напруга спала сама собою.
Приблизно за годину в орендованій машині ми виїхали на автостраду. Трафік, на диво, був жвавим, як для раннього лютневого ранку – ще ледве сіріло. Роман справді герой, коли після такої напруженої доби привіз нас у готель живими.
Потім готель – і спати.
Першого дня ми вирішили присвятити столиці. Ер-Ріяд. Або просто Ріяд.
Саме місто на мене враження не справило. Рейнольдс написала, що в ньому немає душі, і я з нею згоден. Місто та й місто. У центрі є старий форт Масмак, цікаво, але це все. Потрапити всередину та відвідати безкоштовний музей ми не змогли, бо антиковідні заходи внесли свої корективи до графіка роботи. До речі, дізналися ми про те, що форт працювати не буде від жінки, яка не посоромилася відійти від свого рідного чоловіка до незнайомих чоловіків і англійською мовою прояснити ситуацію.
Це місце є історичний центр і поруч знаходиться знаменита (сумно) площа Чоп-Чоп, де донедавна рубали голови засудженим до страти злочинцям. Тепер людей позбавили цього видовища та голови (а також руки злодіям) рубають у в’язницях. До речі, від вироку суду до страти проходить досить багато часу, у тому числі для розгляду прохань про помилування. Навіть в останній момент кат зупиняє занесену над шиєю руку з сокирою і запитує потерпілого, чи він готовий пробачити винного. Ось такий кримінальний процес. Кажуть, що аравійці не люблять, коли іноземці приходять подивитися на все це, що цілком логічно. Але ми не знали в той момент, що потрапили на ту саму площу, тому просто тинялися, дивувалися, що люди на ній не затримуються, бо саме місце здалося нам дуже симпатичним.
Далі за фортом виявили базар і у цьому ж кварталі цікавий антикварний магазин, є, що вибрати, але я нічого не купив. Мені сподобалася статуетка верблюда, але продавець пояснив, що саме вона не продається. Я так і не зрозумів, чому не продається, якщо стоїть на вітрині. У всякому разі, у нього хороший смак, якщо він не хоче з нею розлучатися, справді майстерна робота.
Перед відвідинами центру міста ми хотіли подивитися старе місто – Ед-Дір’я, з якого і почалася в 15 столітті Саудівська Аравія. Також саме тут, в 1744 Ібн-Сауд прийняв вчення Абд Аль-Ваххаба, започаткувавши ваххабізм. Але лихо нам. Як виявилося, 1818 року один турок на ім’я Ібрагім-паша після річної облоги знищив місто під нуль, а що не зміг зруйнувати, то те спалив. Ламати – не будувати. Після його відходу, саудити, присівши з калькулятором на згарищі і прикинувши кошторис витрат, дійшли висновку, що дешевше побудувати нову столицю, ніж відновлювати цю. Так і виник неподалік Ер-Ріяд, а Дір’я простояла в запустінні аж до 1970 року, поки її не стали заселяти племена бедуїнів, стомлені пустельним туризмом. І лише завдяки королю Салману (нехай продовжить Аллах його роки на землі), який вирішив відновити цікаві для туристів місця, розпочалася реставрація Ед-Дір’ї. Через яку ми до неї й не потрапили.
Так, Саудівська Аравія не просто відкрилася для міжнародного туризму – держава розробила цілу програму на цю тему. Визначено локації, які можуть представляти інтерес для туристів, їх упорядковують, розробляють логістику і роблять це дуже успішно. То я вже мовчу про проект міста Неом, яке має стати містом майбутнього!
Справа йшла надвечір і ми вирушили в найвищий хмарочос Ріяда – Кінгдом Тауер, на сотому поверсі якого обладнано оглядовий майданчик. Це навіть не майданчик, а скоріше перехід дугою, скайбрідж, небесний міст, з якого в обидва боки відкриваються види на столицю. Ми охрестили його Відкривачкою, бо дуже вже схоже на цей предмет (а може, це не ми його так охрестили, а хтось інший, ще раніше до нас, а я прочитав про це перед поїздкою, але не суть).
У ліфт чоловіків та жінок завантажують окремо та по черзі, сімейні пари можуть їхати у будь-яку чергу.
Нагорі красиво. Хоча, можливо, всі нічні міста виглядають приблизно однаково, але побачити краєвид з мегаполісом і заходом сонця над пустелею одночасно можна далеко не скрізь. Напевно, можна в Дубаї, але там уже все дуже туристично та інтернаціонально, а тут все по-арабськи та по-домашньому.
Вранці настав час починати підкорення країни. А для мене ще й час підкорення автомобіля – настала моя черга сісти за кермо “шевроле каптиви”. Щиро кажучи, для денних планів більше підійшов би позашляховик, ніж кросовер, але відповідного варіанта ми не знайшли. Суть денних планів полягала у поїздці на Край світу. Ось приємно ж запитати, наприклад, кохану жінку: ”А ти підеш зі мною на край світу?” і почути у відповідь: “Звичайно, коханий”. Так ось, в Аравії це можна реально здійснити, край світу там у межах досяжності за наявності відповідного транспорту.
Край світу – це кінець гірського плато, за яким починається пустеля. Доїжджаєш до краю плато – а далі захоплюючий дух краєвид.
На практиці з поняттям “доїжджаєш” виникли нюанси.
Але ж це Аравія. Країна чудес, джинів та чарівників.
Ну хіба не диво: прилади показали, що одна з покришок почала спускати, компресора в машині немає, і не встигли ми звернутися до Аллаха з проханням послати нам шиномонтажку, як вона відразу виникла на шляху. В пустелі! Шиномонтажка. І – нічого більше довкола.
Ні, без чудес тут не обійшлося.
Водіння пустельними дорогами, а потім і бездоріжжям, чомусь пішло мені в кайф. Ще раз пошкодував, що не позашляховик, для підйомів і спусків кам’янистою поверхнею було б саме воно.
“Як не дивно, тобі це подобається”, – зауважив Роман.
Але сюрприз чекав нас далі. Вже коли до краю світу залишалося близько трьох кілометрів, ми виявили, що наш шлях перекопаний ровом. Поблукавши навколо, ми вирішили спуститися вниз кам’янистою і дещо сипучою гіркою, об’їхати рів і продовжити шлях. Роман попереджав, що піднятись назад ми не зможемо. Я переконав його, що виїдемо. Забігаючи наперед, хочу сказати, що мав рацію Роман. Але тоді ми з’їхали вниз та продовжили подорож. Однак це було не все. Підступні аравійці викопали на нашому шляху ще два такі рови, подолати які вже ніякої можливості не було. Довелося кинути машину і вирушити далі пішки. Трохи менше за кілометр, не проблема. Заднім числом я знаходжу в цьому сенс: на Краю світу без автомобілів набагато романтичніше.
Чи все це коштувало витрачених зусиль? Однозначно – так! З висоти плато відкривається краєвид на безкрайню пустелю, ще не зовсім піщану. Виникає відчуття подорожі в часі, ніби ти перенісся на багато століть тому і відчуваєш емоції першовідкривача. Кінець гірського плато гарний сам по собі живописними урвищами і цілком відповідає назві – дійсно є відчуття кінця ойкумени.
Діставшись машини, спробували виїхати по крутому сипучому схилу. На третій спробі мені здалося, що ось ще трохи, але… На жаль (а Ізя Рома попереджав!).
Вирішення питання ми знайшли, залишивши спроби виїхати по сипучому схилу і рушивши вгору по долині ущелини – ваді. Спочатку рухалися просто руслом висохлої річки, а переконавшись, що схили стали просто кам’янистими і без піску, обережно вибралися по камінню на накатану дорогу.
Ми рушили далі в Ушайгер – автентичне аравійське село. Але дорогою нам трапилося ще одне таке ж село, назву якого згадати не можу. Не пошкодували півгодини звернути з траси, поблукати вузькими вуличками серед глинобитних будинків і навіть поспілкуватися з туристами місцевими, які, мабуть, так само, як і ми, вирішили зазирнути на трохи часу в цікаве місце.
Ушайгер того ж типу, але більший за площею, більше будівель, що збереглися; по першій сувенірній лавці і зачаткам реставраційних робіт помітно, що туризм вже зароджується. Виявивши фантазію, можна поринути в аравійське середньовіччя, неквапливо блукаючи серед охрових глинобитних стін, уявляючи, як тут ходили до школи, ось тут до лікаря, а тут просто жили – пекли хліб і смажили м’ясо, народжували дітей і проводжали померлих. Можливо, було сенс заночувати тут і насолодитися місяцем над притихлим нічним Ушайгером, попиваючи міцний чай з місцевими солодощами – на жаль, часу на це не було. Так, тільки чай, леді та джентльмени, забудьте про спиртні напої в Саудівській Аравії. Їх тут немає і ви їх із собою не провезете. Та й не треба. Аравія гарна на тверезу голову.
Повертаючись до Ріяду, ми зупинилися, щоб зробити фото пустелі: гарний краєвид із верблюдами. Не рідкість, але виявилося, що пустеля буває дуже різною і неповторною, і кожен новий день дарує нову пустелю і зовсім інші враження.
Не встигли зробити фото, як нам назустріч прямо з пустелі, здіймаючи за собою хмару піску, примчав далеко не новий “мерк’юрі”. За кермом був господар стада овець Мухаммед, а в машині його син. Виявилося, ми запрошені в гості і, залишивши свою “каптиву” на узбіччі, ми невдовзі вже мчали пустелею на базу кочівника. Досить несподівано. Подивилися, зробили фото та відео, чемно відхилили запрошення залишитися на нічліг і вже незабаром мчали автострадою в нічний Ріяд (так, ось так мчали, мчали і домчали у підсумку на 400 доларів штрафу… Але зате який кайф мчати такою класною автострадою серед пустелі !)).
Наступного дня ми покинули столицю і рушили до Ель-Хуфуфа – оази на південному сході. До речі, щодо вимови. Звуки “а” і “е” в арабській мові легко замінюються в розмовній мові, тому правильно говорити і Аль-Хуфуф та Ель-Хуфуф, Медіна та Мадіна. Мову ми не вчили перед поїздкою, але цифри довелося вивчити вже перші пару годин за кермом.
Не встигли ми від’їхати від столиці, як розігралася справжнісінька піщана буря – дуже гарне видовище! Роман присвятив цій події не один кадр. Ступінь екзотики я осмислив, коли на бензоколонці, користуючись наявністю інтернету, вітав приятельку з днем народження. “Наташа, вибач, погано чути, сильна піщана буря!” І відразу подумав, як це незвично для вуха і навіть дещо екзотично звучить.
Ель Хуфуф трохи відрізнявся від раніше побаченого. Насамперед тим, що це оазис і зелені в ньому більше, є навіть великий пальмовий гай, а неподалік міста ціле озеро з гніздами птахів у заростях місцевого очерету. Ми їздили туди вже перед заходом сонця і вдосталь насолодилися великою піщаною дюною. Ось так сидиш на її гребені, в три сторони розкинулася до самого обрію пустеля, а на заході видніється Ель-Хуфуф, за яким величезний диск сонця поринає в аравійську пустелю.
До приїзду на озеро ми відвідали Аль-Карах – цікавий скельний комплекс, який вже окультурили. Я маю на увазі огороджену територію, квитки на вході, освітлення по ходу локації і навіть коротку лекцію англійською перед відвідуванням, зміст якої, я втім, вже пам’ятаю нечітко.
Аль-Карах – це не Каппадокія, хоча теж продукт вивітрювання гірських порід, але це інше. В результаті тисячолітніх природних процесів у гірському плато утворилися глибокі, в кілька десятків метрів тріщини. І ось дном цих розщелин ми й блукаємо між скель, задираючи голови високо вгору. Це красиво і ні на що не схоже. Це треба бачити. Звернути в необжиту частину не вдалося, відразу прибіг співробітник навести лад, але я й сам на той час вже повернувся. Потрібно визнати, що особливої потреби в цьому немає: окультуреної території достатньо, щоб отримати уявлення про Аль-Карах.
Під час розповіді не можна не сказати про кухню Саудівської Аравії. Це класична арабська кухня, тобто з переважанням рису, м’яса та спецій. Свинини, звісно немає. Баранина, курятина. Приготовлено смачно, великі порції, недорого. Чай, кава, солодощі. Страв з верблюжатини не зустріли. Коли я в одному із закладів запитав про це, мене підняли на сміх, мовляв, ми ж не дикуни. Думаю, все ж таки десь у середовищі бедуїнів такі страви мають бути. Дуже часто їли просто на підлозі, на килимах, це нормально, але незвично для європейця. Ось у таких придорожніх кафе мабуть є проблема поїсти для дам, що самотньо подорожують, оскільки заклади для них зовсім не адаптовані.
Я взагалі міг не пізнати смаку місцевої кухні, оскільки Роман, який з початку походу несхвально поглядав на мій «комок нервів», захопився ідеєю експерименту, як довго я зможу прожити, харчуючись лише водою та фініками. «Дивися, бедуїн, що йде з караваном, два тижні харчується тільки жменею фініків, запиваючи водою – і нічого! Він бадьорий і оптимістичний, як і його верблюд. Ти можеш відчути себе бедуїном і максимально поринеш у місцеве середовище. А якщо почнеш зовсім чахнути, купимо тобі поїсти», – з вогником у очах запевняв мене він. Фініків для мене він, правда, не шкодував, хоч і встигав спритним рухом прибирати зі столу фініки, які з першого разу в мою жменю не поміщалися. Я з голодним сумом спостерігав як за місцевими автентичними жителями, які з апетитом чавкаючи, запихали прямо руками собі до роту жмені ароматного плову, так і за Романом, який їх успішно копіював. Зрештою гуманність взяла гору (людина він все ж таки добра, треба визнати) і він став мене іноді годувати.
Ми залишали оазис Аль-Хуфуф, збагатившись знаннями про те, що звичаї в Аравії потроху змінюються: існують місцеві соціальні мережі, в яких молодь і знайомиться, і навіть домовляється про побачення. Про інтим мова, природно, не йдеться. У вихідні популярні вилазки до Бахрейну, де немає заборони на алкоголь. Показником заможності є наявність позашляховика Тойота Лендкрузер, тому що просто автомобілі є, напевно, у всіх. Бажано, щоб «крузак» стояв на вулиці, біля воріт будинку. Піддані можуть у встановлені дні звертатися з проханнями до короля щодо матеріальної допомоги (на навчання дітей, на лікування і навіть просто допомогти купити автомобіль, наприклад), і, як правило, ці прохання знаходять свій позитивний дозвіл.
Ми позбулися орендованого авто та перелетіли до Табука. Наступного дня вже іншою машиною вирушили у Ваді-Дісах.
Переїзди пустелею зачаровують. Вона ніколи не буває однаковою. Вона то жовта, то помаранчева, то цегляно-червона, то повітряно-піщана, то кам’яниста, з верблюдами, що бродять, або без них, різна вдень або при заході сонця. І особливий драйв їхати по ній у піщану бурю, коли траса покривається шлейфами піску, що летить.
Ущелина Ваді-Дісах – це сюр. Це гори, взяті на Землю з іншої планети. Можливо, з Марса. Бо червоні. Складно сказати напевно, тому що на Марсі ми з Романом поки що не були, хоча він каже, що для Pohid V Gory нічого неможливого немає, лише питання часу. Ми вирішили пройти ущелину пішки, хоча можна було орендувати позашляховик з водієм. Все ж таки, нам здалося, що пішки цікавіше, і я про це не пошкодував. План був пройти його до кінця і повернутися, виходило трохи більше 12 км. Забігаючи наперед скажу, що реалізувати його не вдалося через те, що струмок, що біжить уздовж нашого шляху, потроху перетворився на потік, що заповнив уже всю дорогу. По ходу маршруту то тут, то там розташовувалися веселі компанії арабів, що відпочивають, ми мимоволі привертали увагу своїм виглядом. Справа в тому, що аравійці віддають перевагу білому і чорному одягу, кольорові не в моді, джинси теж. Тому в джинсах, а я ще й у картатих фіолетових відтінків сорочці, ми були помітні вже з моменту появи. “Хіпі, хіпі!” – закричав молодий хлопець (теж Мухаммед, як трохи пізніше з’ясувалося) і натовп уже мчав до нас робити селфі. Твоє бажання при цьому ніхто не питає, люди оточують тебе, вибирають зручні ракурси, позують. Ця безпардонність Романові робила нерви. Але це як погода – змінити щось неможливо, треба просто прийняти. На жаль, пригадався наш співвітчизник, який подібним чином поводився по відношенню до місцевих в Ефіопії.
По Ваді-Дісах пройшли всього кілька кілометрів, але зупинялися чи не на кожному кроці, щоб зробити фото – надто вже все це красиво і оригінально, складно підібрати епітети, щоб висловити емоції. Можливо, скелелазіння було би тут на зайвим.
Заночувати вирішили у сусідньому селі, поряд із ущелиною. Сільський сервіс, але в арабському виконанні, з килимами на підлогах, умивальником на стіні, але великою плазмою «Соні» у вітальні.
Господар розстелив нам килим і на вулиці, щоби ми могли випити чай.
Чай/кава з солодощами при місячному світлі під музику цикад. Він і сам присів з нами, але через його слабку англійську і нашу нульову арабську розмова не склалася.
Вранці ми з сумом залишали це місце, намагаючись зачепитися фотоапаратом за кожен гарний вигляд та ракурс.
Нашою метою була Аль-Ула, на околицях якої знаходиться стародавнє набатейське місто Хегра.
Про Петру знають усі, і навіть ті, хто там не був, знають, як вона виглядає. А ось про Хегру знає мало хто, а через закритість Аравії мало хто тут і побував.
Наступний день бачився мені так. Ми з Романом приїжджаємо в Аль-Улу і цілий день до самої ночі, а потім і при місячному світлі ганяємо пустелею, періодично з радістю першовідкривачів виявляючи сліди набатейської цивілізації. Весь цей комплекс знаходиться в Хіджазі і зветься Мадаїн-Салех, там більше ста археологічних об’єктів. Такій помилці сприяла обмежена кількість інформації у Алекс Рейнольдс, яка ці місця не відвідала. Але в її репортажі варто було звернути увагу на фразу про те, що Мадаїн-Салех закритий для туристів і там проводяться роботи. До нашого приїзду роботи закінчилися і комплекс був готовий до прийому туристів.
Це означає, що вся територія комплексу була обгороджена, і про якесь самостійне переміщення вже не йшлося. Мене це спочатку засмутило, але за фактом виявилося, що все організовано якнайкраще.
Купуєш квиток на певний час, скоротати який можна за чаєм/кавою-сендвічами, потім сідаєш у шатл і починається екскурсія. Усі локації, а їх близько десяти, позначені на карті, в автобусах біля крісел пляшки з водою. Біля локацій чекають екскурсоводи англійською та арабською. Можна затриматися скільки хочеш і далі їхати іншим шатлом. І так до кінця маршруту. Пари годин достатньо, щоб насолодитися набатейською цивілізацією та купити сувеніри з їхньою писемністю, але загалом час не лімітовано.
Увечері вирушили дивитись на Скелю Слон.
У викопаних навколо поглибленнях розташовані столики, ароматно пахне арабська кава, горять свічки… І над усім цим на тлі повного місяця велично височить Скеля Слон… Дуже романтично. Напевно, якби кожен із нас був із коханою жінкою, обстановка була б ще романтичнішою, але й без цього справило враження. Іти не хотілося, довго сиділи, майже не розмовляючи, насолоджувалися місцем та втратою почуття часу.
До речі, ще один відступ – про жінок. Незважаючи на відсутність ґендерної рівності, політика держави у цьому напрямі змінюється. Ментальність суспільства за нею поки що не встигає. У столиці жінки вже ходять без чадри (але не без хіджабу), а часом без супроводу чоловіків. Між Меккою та Медіною збираються запустити швидкісний потяг «Аль Аламейн» та набирають 30 жінок-машиністів. Надійшло 28 тисяч заявок. А автомобіль вони вже водять самостійно. Пам’ятаю, це здивувало мене в Ель Хуфуфі.
– Ромо, що відбувається? Руйнуються всі традиції шаріату. Куди дивиться головний мулла?
– Хочеш, проїдемо вперед, там велика купа каміння. І коли вона під’їде, ти вже будеш їх жбурляти їй у лобове скло, – співчутливо запропонував Роман вирішити моє «обурення».
І на екскурсіях, і в Джедді, що було пізніше, ми зустрічали досить сімейних пар, які мило разом проводили час.
Але в міру поступу на південь ситуація змінювалася і чим ближче до єменського кордону, тим рідше можна було зустріти жінку. У досить великому місті Наджран ми не зустріли на вулицях жінок взагалі. Чесно кажучи, не знаю, чи відчували би проблеми сімейні пари, що подорожують у цьому регіоні.
Ночівля в Аль-Улі виявилася не найкращим місцем, зате наступного ранку ми вирушаємо на вершину гірського плато. Моя черга кермувати, потужності авто ледве вистачає, щоб виїхати на вершину. Зате звідти відкривається приголомшлива панорама околиць: і Мадаїн-Салех, і Аль Ула, і навіть невеликий оазис у самому низу. На жаль, доїхати до самого краю не виходить, військові закрили дорогу з якихось лише їм відомих причин. Знову під’їжджає авто з місцевими, фото, нас частують фініками.
Спускаємося вниз і після недовгих пошуків знаходимо ущелину, яка випадково потрапила на око перед від’їздом на якомусь відео. Фішка в тому, що на початку крокуєш вузьким проходом між скелями, і в деяких місцях ледве протискаєшся, пригинаєшся, а потім виходиш на досить просторий майданчик, оточений скелями і там… Кафе та столики. Несподівано. Але приємно. Поки Роман бігав туди-сюди, знімаючи відео, я встиг з’їсти каву (у прямому розумінні з’їсти, бо більше їсти не було чого).
Ночували в невеликому містечку, побродили центром, який зберіг старовинні будівлі та відповідну їм атмосферу, але в той же час у ньому було щось новоарабське, чи що. Стали свідками затримання поліцією учасників якогось конфлікту, що викликало загальне хвилювання та перекриття цілої ділянки вулиці.
На ранок на нас чекав переїзд до Медини.
Це бадьорило.
У Медині, щойно заселившись у готель, ми уточнили на ресепшн, чи можна ходити в європейському і не чорно-білому одязі. Наші питання викликали сміх і стало зрозуміло, що не така страшна Медіна, як її малюють.
Заходити на територію Мечеті пророка не можна, рештою міста можна переміщатися. Але в решті Мадіна – це звичайне арабське місто, таке ми вже бачили раніше.
Домовилися, що об’їдемо квартал, де розташована мечеть на авто, тим більше що навколо нього прокладено кільцеву дорогу, а потім прогуляємося аж до входу – і все.
Так і вчинили. Поки я кермував, Роман робив фото та таким чином ми зробили повне коло, машину залишили на стоянці перед супермаркетом.
Потім прогулялися до входу на територію мечеті. Звернули увагу, що поліція перевіряє у тих, хто входить лише наявність у смартфоні Таваккални, це місцевий сертифікат про антиковидне щеплення. Переглянулись. Ми в масках, Таваккална у нас є. Ризикнемо? Пішли, тримаючи перед собою смартфони з щепленням і диво! Ми на території Мечеті пророка, і ніхто не звернув на нас увагу! Це породило (у мене, принаймні) щось на зразок ейфорії. Площа перед мечеттю покрита плиткою та постійно вимивається спеціальними машинами, величезні парасольки над нею вже закриті. Багато людей сидять прямо на цій плитці і мені захотілося наслідувати їхній приклад.
– Ти що, теж на землі сидітимеш? – поцікавився Роман.
– Так, я чекатиму тебе тут і нікуди не піду.
Мені хотілося дивитися на мінарети в променях заходу сонця і поринути в медитацію.
– Домовилися. – Роман пішов фотографувати.
Якийсь час я так і сидів, але потім щось спровокувало мене на дитячу витівку. Я й досі не можу собі цього пояснити. Мені раптом подумалося, що Романа все одно ще довго не буде і нічого страшного, якщо я трохи підійду ближче до мечеті.
Так я й зробив.
Тут доречно буде сказати, що мені раніше доводилося бувати в мечетях під час намазу, це було в Туреччині, і як правильно увійти до мечеті я знав. Тобто, зробивши обмивання і увійшовши босоніж. Перед від’їздом дружина скинула мені ролик про те, як правильно робити намаз, тоді мені здалося це зайвим.
І ось, зробивши необхідний ритуал, я вирішив зазирнути у мечеть. Усього на хвилинку. Роман навіть не встигне повернутися із фотосесії на місце нашої зустрічі.
Мечеть здивувала мене масштабами, їй не було видно кінця. Тут без перебільшення можна розмістити мільйон тих, хто молиться. Було цікаво й те, що багато людей сиділо на килимах групами з Кораном у руках щось обговорюючи. Я поблукав, зробив фото, хотів випити води з бачка і помітив на собі вивчаючий погляд одного з парафіян. Вирішив, що не вмираю від спраги і пішов із цього місця.
Все складалося добре, я рушив на вихід і в цей момент з усіх мінаретів пролунало Аллах акбар, муедзін закликав до намазу. Кілька миттєвостей я продовжував рух, доки не побачив десятки широко розкритих від здивування очей людей, що біжать до мене назустріч. Вибору не було і за мить я вже біг назад разом із ними. Біг у найдальші ряди, щоб по можливості за моєю спиною ніхто не стояв. В ідеалі цього не сталося, але незабаром я молився разом з усіма, стежачи нишком, щоб робити ракати так, як і всі оточуючі.
За двадцять приблизно хвилин служба закінчилася. Може раніше чи пізніше, я трохи загубився в часі. Хочу сказати, що молитва у цьому храмі справила на мене враження не лише екстремальністю ситуації – тут дуже намолено, я маю на увазі енергетику мільйонів людей, які щиро вірять у Бога. Я хрещений у православ’ї, не прив’язую себе до якоїсь релігії, але в Мечеть Пророка хотів би знову повернутися саме для молитви.
Звичайно в обумовленому місці я Романа не знайшов, блукав площею навколо мечеті близько двох годин і був майже в розпачі.
Настала вже ніч і тут з’явився Роман, дивитися йому в очі мені було соромно, пояснити свою поведінку я не міг.
– Я кілька разів ходив до стоянки. Бачив похоронну процесію, що пробігла через мечеть, думав, що тебе вже встигли і вбити, і потягти на цвинтар. – Роман був обурений. Мені лишалося тільки мовчати.
Ми зайшли до мечеті вже разом, але настрій був зіпсований.
Якийсь час Роман на мене ображався, мені було реально соромно. Нарешті він промовив: «Я все розкажу ксьондзу», – і я зрозумів, що ми помирилися. А незабаром вже і вечеряли в якомусь ресторанчику, перечекавши наступний намаз у машині. Араби за сусіднім столиком дивилися на нас неприязно, вже було видно, що ми європейці і швидше за все не мусульмани, в Медині до такого ще не звикли. Але далі поглядів справа не пішла. Зате на базарі неподалік ми купили найсмачніші в моєму житті фініки (треба ж мене чимось годувати в наступні дні).
Наступного дня ми прибули у Джедду. “Джедда гайр” – кажуть аравійці. Джедда інша. Інша, не схожа на решту Саудії.
Вона й справді інша. Не тільки тому, що на морі, а й в якісь мірі європейська, чи що.
У Джедді є цікаве старе місто в єменському стилі, тобто коричневі саманні будинки на кілька поверхів з вузькими вікнами, вальяжні торговці всяким товаром біля своїх лавок, але поряд вже цілком сучасні будівлі. Довга та красива набережна, корніш, арабською. Відпочиваючі сім’ї з дітьми вздовж неї та в парку. На радощах від такої волі ми купили дві пляшки карлсберга (соку, природно. А ви про що подумали?), пляжів і людей що купаються в морі не було, більше того, сам підхід до моря був огороджений. Ну та гаразд.
Джедда мені запам’яталася ще й тим, що тут я найближче був до купівлі традиційного арабського одягу, але, незважаючи на підбурювання Романа, утримався. Тінейджер років 13 посилено намагався впарити мені цей товар. Ковпак був відверто малий, але хлопець не соромився бити мене кулаком по голові, щоб якось його на мене надіти. Роман ніяк не намагався припинити ці насильницькі дії, більше того, мабуть діяв в таємній змові з продавцем.
З Джедди ми перелетіли в Джизан, і не затримуючись попливли поромом на острови Фарасан.
Пором безкоштовний, але іноземцям потрібно зареєструватися. Ми якось надто багато чекали від цих островів. Сказати, що очікування не справдилися… Мабуть, ні. Це був цікавий досвід, побачити Червоне море з іншого боку. Місцевий Мухаммед звозив нас на катері до мангрових чагарників, ми вдосталь пірнали біля рифу. На жаль, море починало штормити, було хмарно і це завадило помилуватися рифом як слід. Тим не менш, це було цікаво. У чому не виправдалися очікування, так це відсутність звичного нам по єгипетському Червоному морю турбізнесу.
Ми збиралися провести на Фарасані один день, але шторм зробив свої корективи, пором скасували.
Вирушили блукати селом, дивитися стародавні руїни. Туристів тут майже не бачили, тож незабаром за нами на велосипедах уже їхала зграйка місцевих хлопчаків віком 12-15 років. Один з них довго розглядав мене, після чого витягнув уперед вказівний палець і тоном вироку промовив: «Ісраель!»
Стало якось не по собі. Скажімо так, Саудівська Аравія не та країна, де можна порадіти таким висновкам.
Я повернувся за допомогою до Романа, який опинився вже метрів за п’ятдесят від мене.
– Ромо, а чому цей хлопчик говорить на мене Ісраель?
– Пане, відійдіть від мене на відстань кинутої каменюки, що ви весь час за мною ходите? – незворушно відповів Роман, намагаючись при цьому відійти від мене якомога далі.
Зрозумівши, що друг діє за принципом «рятуйся хто може», я вирішив вступити в дипломатичний контакт.
– Но Ісраель! Юкрейн!
– Юкрейн? – очі хлопчака широко розплющилися від подиву.
Але вже наступного моменту хлопці навперебій почали розповідати мені, що скоро в нас почнеться війна з Росією і треба буде вбивати росіян (хто б тоді знав, наскільки вони мали рацію). Найжвавіші заявляли про готовність брати автомат і вбивати росіян особисто. Стало зрозуміло, що насправді це милі та симпатичні дітлахи, які добре знаються на людях.
Ще сподобалося те, що під час вечірнього намазу мені не вимкнули телевізор у холі готелю, поблажливо дозволивши не переривати перегляд матчу “Барселони”.
Здивувало, що за кермом авто можна побачити зовсім дітей, хлопчаків років по 12. Ми ж ще не знали, що у Файфі вони будуть ще молодші і на гірському серпантині їм буде складно діставати до керма.
У Файфу ми дісталися наступного дня прокатною машиною, перепливши ранковим поромом на материк.
Наші наступні дні пройшли в безпосередній близькості до єменського кордону, куди держдепартамент США та МЗС України не рекомендували заїжджати. Але подорож того коштувала.
Файфа чудова, атмосферна, індивідуальна та неповторна. Вона вся у зелених горах і вона сама на горі. Місць для трекінгу не залишилося, все захопило місто. Ми зняли готель на верхній точці міста і милуватися краєвидом з вікна можна було нескінченно. Це компенсувало недоліки номера без інтернету та з непрацюючим телевізором.
Поблукали в окрузі, виявили зграйки мавп і компанії місцевих жителів, які тут і там розпивали чаї з солодощами на розкинутих просто на землі килимах. Суто чоловічі компанії, у сусідніх з Єменом районах жінок майже не побачиш. У Наджрані ми не бачили їх зовсім.
Майже скрізь нас кликали до «столу», пригощали чаєм та солодощами. Люди привітні та гостинні.
Вночі Роман вирушив полювати на метеликів і виявив чудеса водіння на нічному серпантині з безліччю вузьких «тещених язиків».
На шляху до Наджрану почалися блокпости, проте це не створило проблем, хіба що багатьом було цікаво подивитися на українських інтуристів.
Наджран «розсікає» широка річка, яка до моменту нашого приїзду абсолютно пересохла, але в зимові місяці їй буває досить повноводною. Саме в цьому руслі річки в далекому 518 році було спалено мешканців місцевої християнської громади.
Так-так, в доісламські часи у Наджрані була християнська громада, але ще цікавіше те, що тут була і сильна єврейська громада, багато членів якої перейшли потім у християнство. До речі, євреї мешкали тут до 1934 року, тобто до утворення Саудівської Аравії.
У Наджрані ми залізли на гору, де знаходиться замок Раум. Не складно, красиво, мальовничо. Неподалік село Аба ас-Сууд: гарний краєвид з пальмами та місцевою автентичною архітектурою.
Саме місто просторе, приємне і чимось нагадує Джедду. На жаль, ковідні обмеження закрили нам доступ до кількох музеїв.
Переїзд в Абху запам’ятався відвідуванням дорогою мальовничої ущелини, де все повторилося: запрошення до столу килиму, частування чаєм і пловом, приємним спілкуванням.
Вже перед самою ущелиною на дорогу раптом вискочив, перестрибнувши невелику скелю, верблюд, Роман ледве встиг загальмувати. І буквально через хвилину джип, що мчав нам назустріч, зробив різкий маневр на нашу смугу. Роман знову продемонстрував чудеса реакції, ухилившись від зіткнення.
Після відвідування ущелини я змінив його за кермом, і коли виїжджали на трасу, мені чомусь подумалося, що зараз на дорогу знову вистрибне верблюд. Я не став розганятись і він таки вистрибнув! Тільки тепер із лівого боку. Я почав чекати на появу джипа і він теж промчав у зворотному напрямку, але перш, ніж ми встигли опинитися на його шляху. Матриця.
Перед Абхою відвідали єменське село Ріджал-Алма: коричневі саманні будинки-фортеці, маленький музей і смачна кава (попередній список ЮНЕСКО). На багатьох фото можна зустріти. Провели там понад годину.
В Абха в’їжджали вже вночі гірською дорогою.
Завтра на нас чекало висяче село Хабала і найавтентичніший базар Аравії в Хаміс-Мушаїті. А ще ми збиралися бродити цілий день по Абха, насолоджуючись аравійською глибинкою.
Але завтра, 24 лютого 2022 року, ми прокинулися від новини про те, що росія віроломно, без оголошення війни напала на нашу державу і бомбардує українські міста. Арабські казки скінчилися і на нас чекав непростий шлях додому.
