Сага про Середню Азію: Фанські гори, Самарканд і Бухара
Фанські гори – це справжній символ вічності та сили природи. Вони стоять, мов свідки часу, високі й непорушні, покриті стрімкими вершинами і чистими озерами.
Кожна стежка, кожен перевал несуть у собі історії тисяч людей, що приходили сюди в пошуках краси, спокою і натхнення. І так буде завжди: ми будемо приходити, ми будемо йти, а гори залишаться незмінними.
ДЕНЬ 1. Переїзд у Таджикистан, альптабір «Артуч»
Зустріч групи з нашим гідом Романом відбулася в готелі «El Emir» у Самарканді. Напередодні та в день збору учасники прибули з різних куточків світу, прагнучи поринути в справжню східну казку. Що чекало попереду – ніхто не знав, проте передчуття пригод було захоплюючим.
І ось наш перший трансфер – просторий автобус, що рушив дорогою до таджицької митниці.
Краєвиди за вікном були досить невибагливі: плоскі й зелені долини, де видно поля, садки та невеликі села зі старими будинками. Найбільше мою увагу привернули автомобілі. В Узбекистані на дорогах справжній білий флешмоб: майже всі машини немов домовилися «одягнутися» в біле. І цьому є свої причини: білий відбиває сонце і рятує в спекотному кліматі; він дешевший при купівлі та ремонті; ну і для службових або корпоративних авто цей колір теж у тренді. А ще в Узбекистані є власна локальна збірка автомобілів Chevrolet, і, звісно ж, куди без знаменитого Chevrolet Damas. Про цього легендарного «героя доріг» розповім трохи пізніше. 🙂
Автобус висадив нас біля митниці, і хоч там був автомобільний переїзд, пішки перейти кордон виявилося значно швидше. Спочатку все здавалося звичайним, як на будь-якій митниці, аж поки навколо нас не почали крутитися місцеві люди, які, немов вода, м’яко просочувалися між нами до паспортного контролю. Вони несли дині, свіжий хліб, а ми – рюкзаки 🙂 Коли ми зрозуміли, що стоїмо на місці, ми теж вирішили «просочитися» вперед. І так, сміючись і жартуючи в цьому веселому хаосі, наша група пройшла митницю і сіла у два мікроавтобуси, які мали доставити нас до альптабору «Артуч».
На шляху до табору ми зробили дві короткі зупинки. Спершу у містечку Пенджикент, ми перекусили та завітали на базар і придбали сухофрукти. Хто не поїв у кафе, перекусив прямо на базарі: місцеві продавці щедро пригощали нас смаколиками. 🙂 Далі ми зробили ще одну зупинку, де закупили кавуни та дині – майбутній ексклюзив нашого «столу» посеред Фанських гір. 🙂
Коли ми нарешті приїхали в альптабір «Артуч», ще було видно, і ми могли роздивитися навколишні схили. Ця база, розташована на висоті 2200 метрів, стала нашим символічним прощанням із цивілізацією: тут була кухня, гаряча вода, туалет і душ. Поки ми ставили палатки та вечеряли в будиночку, темрява опустилася на гори, і наша команда лягла спати з нетерпінням і передчуттям пішої програми.
ДЕНЬ 2. Перевал Чукурак і Мультинські озера
Наступні кілька днів наші рюкзаки, разом із динями та кавунами, носили віслюки, тож підйом на перевал Чукурак мав би бути легкою прогулянкою. Але не для мене 🙂 В якийсь момент я вирішила «на повну» відчути всі ознаки акліматизації, і тільки завдяки Маринці (велике тобі дякую!) я змогла не лише підкорити перший перевал, а й просто вижити в цей день.
З перевалу відкривається неймовірний краєвид на Кулікалонські озера – справжній гірський оазис, що вабить прохолодою і чистотою своїх вод. Спустившись до першого озера, ми зробили привал на обід, і далі вирушили до стоянки, яка теж розташувалася біля води, під самим льодовиком Міралі. Коли зійшла темрява, небо вибухнуло мільйонами зірок, і навіть Чумацький Шлях світився просто над нами.
ДЕНЬ 3. Перевал Алаудін
Зробивши ранкові селфі з віслюками (і так, це чиста правда), ми вирушили на перевал Алаудін, а звідти спустилися до річки та озера з тією ж назвою. Скарбом на маршруті стали не лише дині й кавуни, які несли наші друзі віслюки, а й справжня чайхана, якою завідує місцевий житель на ім’я Алі; тут ми замовили плов, шашлики і, звісно ж, чай. Увечері розпалили багаття й нарешті ближче познайомилися один з одним. Компанія виявилася різноманітна й весела: у кожного знайшлася якась цікава історія, якою він хотів поділитися при світлі вогню. І вже з перших днів відчувалося, що ми команда.
Ми позасинали під шум річки, але повноцінної тиші так і не дочекалися – вночі розпочався справжній «віслючий концерт» і скажу по-секрету, це була не єдина ніч, коли віслюки фестивалили. 🙂
Просто закрийте очі та уявіть на мить: ніч, гори, зоряне небо, а замість колискової – крики віслюків. Хтось із них перекликається з кумами, інший відганяє вигаданих хижаків, третій зголоднів або занудьгував і співає собі. А деяким просто подобається уночі будити туристів і нагадувати: «Я тут бос». І от лежу я у спальнику, і рахую вже не овечок, а віслюків 🙂
День 4. Мутні озера
Ми все піднімалися вище і вище, далі і далі, у невідомі краї. Гори нависали над нами своєю величчю, немов намальовані на картині – настільки вони здавалися нереальними. Кольори, які бачили очі, телефон зовсім не міг передати. Хотілося описати все, що відчуваєш, але бракувало слів. Було лише «тут і зараз»: сонце палало, висушуючи й без того пустельний пейзаж, над нами сяяло чисте небо, а десь в вишині кружляв самотній птах…
Пройшло немало часу, поки ми спустилися до Мутних озер і зупинилися на ночівлю, звідси вже було видно Енергію та Чимтаргу. Щоб якось перезавантажитись та відчути на собі дотик прохолоди, ми вирішили скупатися в одному з озер. Купання на висоті 3500 мало звісно ж чарівний ефект і ми щасливі повернулися в табір на вечерю та чайну церемонію з шоколадками та печивом.
ДЕНЬ 5. Ночівля на 4500
Підйом був наче космічний політ у вакуумі: кроки повільні, важкі, і здавалося, що земля під ногами тане і обвалюється знову і знову. Віслюки на такі висоти вже не ходять, тому тепер нам допомагали портери. Деякі учасники самі несли свою ношу, іншим допомагали портери – ще зовсім діти, хлопчаки-студенти. Вони несли наші рюкзаки і то йшли поруч, то зникали. Подумки молилася, щоб портер теж мав сили здолати цей перевал, бо в рюкзаку, який він ніс, палатка та теплі речі. Ввечері ми поділилися з ними їжею та чаєм. Ще я знайшла в себе снікерс і віддала хлопцям.
Заночували ми на висоті 4500 метрів – між Чимтаргою та Енергією. Тим часом падав сніг – легкий, наче пил, але водночас колючий. А коли сонце ненадовго виглядало з-за хмар, повітря ніби розчинялося і ставало теплішим. Чутно було, як періодично обвалювалось каміння – непомітне, але воно натякало нам на те, що гори дихають і живуть у своєму власному ритмі.
Ковбаса, яку вдома я б і не їла, тут на цій висоті здавалася справжнім багатством – поживна і ароматна. Пили воду прямо з льодовика: зранку вона замерзне, але тоді ввечері, як чудово було погріти душу гарячим чаєм або просто кип’ятком. Це нагадування про те, як прості речі можуть набути зовсім іншого сенсу.
В палатці навіть трохи поплакала від виснаження. Не спалося, бо сон і реальність змішалися в один нескінченний момент – тяжкий і дивний. Все здавалося водночас величним і безжальним, немов світ навколо тримався на тонкій нитці, яку от-от міг розірвати вітер, який стукав по палатці.
Це був мій перший досвід на такій висоті, тому думки скуйовджувались, як хмари. Але саме таким цей день запам’ятався мені.
ДЕНЬ 6. Перевал Чимтарга, озеро Велике Алло
Перевал Чимтарга, категорія 1Б, висота 4750 метрів. Нарешті настав час пишатися собою! 🙂 Зробили фото на вершині з прапором України та прапором клубу Pohid v Gory. Вітер свистів у вухах, погода була не дуже льотна для сидіння на перевалі, але ми сміялися і світилися від щастя. Саме так ми вирішили відзначити День Незалежності України 2025 – високо, вітряно і неймовірно. 🙂
Після вершини почався спуск до озера Велике Алло, який складався з сипухи і кам’яних джунглів, де орієнтиром служать лише тури. На стоянці вже було багато інших туристів і пошуки місця для ночівлі могли б перетворитися у квест, якби не наші портери. Вони, хоч і зовсім молоді, та добре знають ці місця і відвели нас до іншого кінця озера, де панувала тиша і не було нікого.
Вода з озера, на жаль, виявилась непридатною для пиття, але наш гід Роман передбачив усе заздалегідь і взяв фільтр. Ми поставили табір, повечеряли та відпочили. Гори, каміння, озеро, вітер і ми – маленька команда великих переможців.
ДЕНЬ 7. Озеро Нижнє Алло
Спуск до Нижнього Алло став новою пригодою. Знову перед нами розкинувся «сад каміння» – цілий хаос валунів, серед яких траплялися справжні гіганти заввишки в кілька метрів. Ми пробиралися між ними, наче в кам’яному лабіринті.
Ночувати зупинилися біля річки. Кожен знайшов собі розвагу до душі: хтось сміливо пішов купатися в бірюзовому озері Нижнє Алло, а хтось влаштував собі спа-процедури прямо в річці. Ми мили голови у крижаній воді й не могли надивуватися результату: волосся стало шовковистим і блискучим, як у рекламі шампуню. 🙂 Хто б міг подумати, що на висоті в горах можна знайти такий «салон краси»! 🙂
А ще ми, здається, навчилися матеріалізувати думки. Комусь дуже захотілося яблук – і вуаля, незабаром кілька учасників нашої банди, а саме Сергій, Елана та Лара, справді натрапили на яблуні. Нарвали повний невеличкий рюкзак! Соковиті й кисленькі яблучка смакували нам краще за будь-які делікатеси. 🙂
Цей день став легким, радісним і залишив у пам’яті не втому, а сміх, спокій та смак яблук.
ДЕНЬ 8. Фінальний спуск
Сьогоднішній спуск пролягав вздовж бурхливої річки, яка то розливалася широкою стрічкою, то ховалася серед валунів. Сонце напікало голови і було безвітряно. Десь по дорозі ми натрапили на місцевих – просто нізвідки, з’явилася жінка з малим хлопчиком на руках. Ми трохи перепочили, поговорили з дівчиною, дали дитині солодощів, і рушили далі.
Хочу звернути увагу, що внизу пейзаж вже змінився: замість голого каміння буяла рослинність, паслися кумедні кози, літали мушки і інші блошки, а уздовж стежки тяглися кущі шипшини та обліпихи. Найбільше дивували таджики, які в таку спеку носять теплі довгі халати – плащі з товстої тканини або вовни, що захищають від вітру, пилюки і звісно, сонця.
Дорога була довгою, але нарешті настав момент, коли ми опинилися у дворі місцевого жителя (ця локація називається Вору). Тут відразу змінився настрій: спекотна і гамірна стежка залишилася позаду, а перед нами відкрився світ домашнього затишку. Розставили палатки, замовили на вечерю плов і салат, пили багато гарячого чаю та смакували місцеве варення і навіть пиво. Після душу, що змив з нас пилюку та втому, ми до пізнього вечора спілкувалися і сиділи «по-турецьки» на низьких подушках біля столика – у Таджикистані такі посиденьки часто називають «джама».
ДЕНЬ 9. Повернення в Узбекистан
Зібралися і поснідали ми швидко, у мене були якісь змішані почуття. Не хотілося їхати… ще б хвилинку побути серед гір, прислухатися до їхнього шепоту, до хрусту каміння під ногами, до гучних криків віслюків. Але ні – трансфер уже приїхав, і довелося рухатися далі.
Сумувати довго не вийшло: щойно ми віддалилися від гір, як з’явився зв’язок. В поході зовсім не було мережі, і телефон в горах став просто фотоапаратом і нотатником для запису думок для майбутнього звіту. А тепер він поглинув мене у вир повідомлень: мама, друзі, поки ділилася з ними враженнями, то й не зчулася, як мікроавтобус опинився на митниці.
Кордон пройшли знову пішки, і все відбувалося також стрімко. Ступивши на узбецьку землю, ми пересіли в великий автобус, і він м’яко й безтурботно довіз нас у Самарканд. Готель «El Emir» знаходиться в старій частині міста, але сама будівля непримітна. Та як тільки відчиняються двері головного входу – опиняєшся у казці: яскрава плитка на підлозі, декоративні вази і тарілки на стінах, красиві балкони, привітні працівники рецепції. Ми розслаблено розташувалися в кімнатах, привели себе до ладу і мали трохи часу на власну програму до вечора.
Я і Лара вирішили прогулятися на базар. Планували купити фініки, але… фініки ми так і не купили 🙂 Натомість набрали інших східних солодощів: наприклад, курагу з горіхами. А також солений сир, мед, яскравий одяг і, звісно ж, магнітики на пам’ять. Повернулися в готель усміхнені, з почуттям щастя від маленьких придбань (жінки такі жінки :)) і від того, що ми знову серед людей і міста після гірської тиші.
Ввечері всією групою ми вирушили в ресторан «Labi G’or». Там ми смакували місцеві страви, насолоджувалися ароматами, слухали скрипаля і спілкувались. Після вечері повернулися в готель і ще довго сиділи з келихами вина, обговорюючи усі деталі походу і не тільки. Поволі ми розбрелися по номерах спати.
ДЕНЬ 10. Самарканд
Наша екскурсія розпочалася о 7 ранку прямо від готелю, куди прийшов наш гід Фарух. Прогулюючись старими вуличками Самарканду, одразу відчувалася атмосфера давнього міста: вузькі провулки з ариками, будиночки з різьбленими і кованими дверима та яскраві вітрини крамниць. До речі, сама назва міста Самарканд має кілька цікавих тлумачень. Найпоширеніше – що це «Місто Самара», від імені давнього засновника чи правителя. Інші ж вбачають у слові самар значення «плід» або «урожай», тоді виходить поетичне «Місто врожаю». У согдійській традиції назва могла означати «велике укріплене місто», а у перських джерелах Самарканд згадували як «Смарканд» – важливий центр середньої землі. Усі ці версії разом створюють ауру таємничості, але одне зрозуміло точно: Самарканд здавна був серцем і окрасою цього краю.
Першою нашою зупинкою став Гур-Емір, мавзолей Тимура, який вражає своєю монументальністю та блакитними куполами. Не можна було оминути Чор-Су – колоритний ринок, де все пахне прянощами, сухофруктами та спеціями, а яскраві тканини просто притягують погляд. А ще ми потрапили на знамениту площу Регістан – серце міста, де величезні медресе із тонкою різьбою та мозаїками виглядають неймовірно казково.
Після цього ми відвідали Бібі-Ханім – величний мавзолей із граціозними архітектурними лініями, а далі вирушили до Шахі-Зінди – комплексу, де надзвичайно гармонійно поєднуються синьо-блакитні мозаїки та старовинні мавзолеї. На цьому наша екскурсія завершилася. Ми зробили пам’ятне фото з гідом і рушили обідати в чайхану «Istiqlol», де ласували лагманом, пловом, кебабом і супом shorva, запиваючи це все айраном і компотом. Після цього ми повернулися в готель: хтось влаштував обідню сієсту, а хтось зайнявся своїми справами. Класно, коли приїжджаєш у нове місто, почуваєшся як вдома і вже маєш власні справи. 🙂
Наша маленька компанія з чотирьох осіб пішла на виставку картин, де твори місцевих художників зачаровували і надихали. Деякі картини так притягували погляд, що неможливо було відірватися – краса людської фантазії вражає.
Після виставки вирішили трохи охолодитися і пішли їсти морозиво в Sogdiana. Сидячи на вулиці, насолоджувалися співом афганських дроздів і музикою з кафе.
Вечір ми продовжили теж не менш яскраво: поїздка в Самарканд Сіті вразила нас сучасними атракціонами, співучими фонтанами та різноманітними зонами для відпочинку.
Після цього настав час вечері, і ми вирішили повернутися в старе місто.
Та, якщо пам’ятаєте, на початку звіту я обіцяла розповісти детальніше про Chevrolet Damas. Нарешті настав цей момент. 🙂
Отже, надивилися ми на співочі фонтани, і тут думаємо: «Час ловити таксі». Але таксі саме впіймало нас! 🙂 Якийсь чоловік підійшов і запропонував підвезти. Ми звісно ж погодилися й пішли за ним, упевнені, що машина стоїть десь зовсім поруч. Але де там! Щоб дістатися до авто, довелося бігти через шість смуг транспорту – і, не кажіть мамам, бо ми навіть перебігали на червоне світло і не по зебрі. 🙂
І ось кульмінація: таксист добіг звісно ж першим до стоянки і тут ми бачимо як він підїжджає до нас на червоному Chevrolet Damas. Ми реально остовпіли. Почесне місце біля водія, звісно, зайняв Сергій, а я з дівчатами сіла позаду. Дівчатам взагалі випали люксові місця: вони сиділи вище за всіх, немов на п’єдесталі, й відчували себе справжніми пашами. Я ж облаштувалася на двох сидіннях одразу й розсілася так, ніби в мене персональна віп-зона. 🙂
Щоб не нудьгувати, ми попросили водія увімкнути місцеву музику. Для більшого ефекту він ще й вікна відкрив, аби весь Самарканд чув, як ми розсікаємо вулицями під узбецькі мелодії. 🙂 Пісні були сумні й тягучі: спочатку співи, потім монологи – соліст наче скаржився на долю чи зізнавався комусь у коханні. Нам уже здавалося, що ми розуміємо сюжет: трагічна історія, розбиті серця…
Одним словом, поїздочка вдалася. Навіть сам Damas, який зазвичай виглядає як скромний робочий транспорт, тут перетворився на лімузин для особливих гостей. 🙂
Коли успішно повернулися в старе місто, то підшукали кафе з простою і зрозумілою атмосферою: клейонка на столах, пиво, шашлик і корейка. Поївши і піднявши тост за цей чудовий день, ми вирушили в готель і просто «попадали з ніг» від втоми – у приємному сенсі, звісно. 🙂
ДЕНЬ 11. Бухара
Кульмінацією нашої історії стала поїздка в Бухару на поїзді. За вікном – висушена земля, адже місто знаходиться в пустельній зоні. На залізничному вокзалі нас зустрів гід на ім’я Камол. Щоб не вести заморених туристів відразу в старе місто, нас спершу відвели в бістро й нагодували, і вже після цього почалася екскурсія.
Назва міста Бухара має давнє походження. Деякі історики вважають, що воно походить від староперського слова Vihara, що означає «місце молитви» або «святе місце», інші ж пов’язують її із торговим минулим міста, яке завжди було важливим пунктом на Шовковому шляху. Символом Бухари вважається лелека, який колись тут гніздився, але нажаль давно покинув ці місця.
Першою нашою історичною зупинкою стала Чар Мінар – велична чотирикутна вежа з чотирма мінаретами, що слугувала одночасно орієнтиром і точкою зустрічі для торговців та мандрівників. Поруч була барахолка зі старовинними дрібницями. Там я надибала лампу Аладдіна, і хоч скільки б я її не терла, але джин так і не з’явився. 🙂 Тому мені не лишалося нічого іншого як зробити фото на пам’ять – і ми рушили далі.
Далі нас чекали Нодір Девонбегі і Кукільдаш – ансамблі медресе, де наш гід майстерно змішував історичні факти з легендами, анекдотами s навіть читав нам вірші. І тут хочу поділитися однією з легенд, яка мені особливо запам’яталася.
Легенда про сережки Нодір Девонбегі
Відомо, що Нодір Девонбегі, один із останніх емірів Бухари, вирішив одружитися і в якості подарунка на весілля презентував своїй нареченій лише одні сережки. Це викликало обурення у нареченої, адже вона очікувала більш значущого презенту. Однак, Нодір Девонбегі не звертав на це увагу.
Через кілька років він розпочав будівництво архітектурного комплексу Лябі-Хауз, що включає медресе Нодір Девонбегі. Коли його дружина дізналася про величезні витрати на будівництво, вона знову висловила невдоволення, зазначивши, що замість дорогого подарунка на весілля, вона отримала лише сережки. Нодір Девонбегі попросив її перевірити свою ювелірну скриньку, де вона виявила відсутність однієї сережки. Тоді він пояснив, що вся вартість цього величезного комплексу була еквівалентна вартості однієї сережки.
Ця історія стала символом того, як навіть найменші подарунки можуть мати велике значення, якщо вони пов’язані з глибокими почуттями та значущими вчинками.
Тим часом на вулиці стояла пекельна спека: жар від асфальту прошкварював підошви черевиків. Тому окрім культурної частини ми періодично ховалися від сонця – у картинній галереї, в кав’ярні і навіть у старовинній бані. Ми не парилися, але було цікаво побачити чисельні кімнати з різними температурами й дізнатися про традиційний ритуал: після парення п’ють чай зі спеціями, що зазвичай заспокоює і освіжає.
Також ми побачили Торговий купол Тім Абдулла-хана, цитадель Арк та водонапірну вежу. Наостанок ми відвідали мечеть сорока колон і віддалено спостерігали за службою: імам вів молитву, і чоловіки в мечеті виконували намаз.
Зголоднівши й добряче насмаливши голови під сонцем, ми поїхали їсти в «The Plov» – сучасний ресторанчик, де скуштували бухарський плов. Плов в Узбекистані – тема для окремих дискусій: усюди він різний, і ми досі не можемо визначити, де смачніше. 🙂
Після цього ще пройшлися вечірнім містом і поїхали на вокзал, потрібно було повертатися в Самарканд. У поїзді було душно, ми трохи дрімали в купе, а потім, посеред ночі шумним натовпом, поїхали в готель. Прощання з учасниками групи було якесь розмите, бо як кажуть: «з корабля на бал» – половина групи мала суперранкові авіарейси.
Ну що ж, сумбурно, але незабутньо – ось і кінець нашої східної історії. Хто дочитав до цього місця – аплодую стоячи! 🙂 До нових вершин!
Барчага раҳмат
