Від Хевсурі до Арагаца. Частина 1.

Осінь.. Золота, і похмура.. Струмені дощу стікають по склу кафе, пішоходи квапливо пробігають Сумською. Я роблю ще один ковток гарячого капучино, повільно і з насолодою, спостерігаю, як багряний лист приліпився до скла і згадую літо, яке було зовсім недавно, і головною його подією був Похід.

Точніше, походів було два, але я об’єднав їх в один, а тому він вийшов довгим, тритижневим, різноманітним та насиченим враженнями.

З різних причин я два роки не ходив у гори, нудьгував. І якщо вже вдалося піти, то хотілося звести це задоволення по максимуму. Скажу відразу, жодного разу не пожалкував про прийняте рішення, але не приймайте мої слова як посібник до дії.

Тим часом об’єднанню походів сприяло все: їх вів один інструктор Ігор Магновський, на переїзд з Грузії до Вірменії залишався один день. Як з’ясувалося, і маршрути були новими (особливо Хевсурі-Тушеті, я аналогів в інтернеті не знайшов), і для інструктора це теж був дебют. Не знаю, як ви, а я люблю такі походи, коли для всіх все вперше. Безумовно, в них бувають накладки, зате почуваєшся першовідкривачем.

Я люблю Грузію, досить поїздив і походив нею, і мені давно хотілося побувати в Хевсурі та Тушеті, а тут саме такий випадок. У вірменському ж поході мене приваблював Арагац, місце аномальне та загадкове…

Ну і ще трохи передмови. Після походів мені не раз ставили два питання, друге з яких, а де ж було важче. Як сказати… Кавказ за визначенням не може бути легкою прогулянкою, і це потрібно чітко розуміти вже тут, удома. Якоїсь спеціальної підготовки ці походи справді не вимагають, але принаймні тренажерний зал має стати вашим другом хоча б за пару місяців до походу. Але головне і не це, а морально-вольові якості, щоб дощ чи падіння не здавалися вселенською трагедією. За фізичними навантаженнями Грузія була, мабуть, трохи важчою за Вірменію.

В обох групах були хороші хлопці, відмінність була лише в тому, що в грузинському поході всі учасники раніше або не ходили в гори, або ходили мало, у той час як у вірменському поході у всіх учасників був поважний похідний досвід і питань, який одяг одягнути, і кому що робити у конкретній ситуації не виникало.

Ну і до діла.

Похід перший – Хевсурі та Тушеті.

У Тбілісі дістався Києва на МАУ без пригод і з денним запасом. Використав його для поїздки до Давида Гареджі, що й усім рекомендую зробити – координати Ігорю залишив, і він їх успішно апробував у наступному поході. Незалежно від вашого ставлення до релігії, це дуже цікаве місце на кордоні Грузії та Азербайджану.

А наступного ранку вже зустрілися з групою в хостелі: вісім людей, з яких шестеро з Білорусі і ми з провідником з України. Ігор Магновський багато подорожував раніше соло, але групу веде вперше, напевно, хвилюється, але по ньому це непомітно. Мені було цікаво спостерігати за його становленням у ролі лідера, це завжди непросто, а тим більше у гірському поході. Я прозвав його Вождем, бо він упорався з цією роллю.

Перший день був екскурсійним, мені подобається це у Романа Бідичака – поєднання походів та сходжень із культурною програмою.

Рухаючись військово-грузинською дорогою, ми якось ненав’язливо знайомилися з фортецями, церквами, милувалися гарними краєвидами.

Спочатку фортеця Ананурі, на злитті Арагві та Ведзатхеві. Фотогенічне місце, фортеця краще виходить, якщо робити фото із мосту. Незважаючи на те, що вона стоїть на цьому місці не одне століття, про життя мешканців фортеці до 1720-х років невідомо нічого. Була вона і резиденцією грузинських еріставів, і місцем розташування російського гарнізону після приєднання Грузії до Росії.

Далі по дорозі кольорові травертини. Можливо, на тих, хто був у Паммукале, вони й не справлять сильного враження, але все ж таки дуже цікаве явище. Ігор геолог за освітою та цікаво розповідає про такі речі.

Дорога піднімається вгору, і ми опиняємось на оглядовому майданчику, побудованому на честь дружби грузинського та російського народів… Дружби вже немає, а пам’ятник їй лишився. Але види звідси чудові!

У Степанцмінді (Святий Стефан, тобто, він і у Вірменії мене потім супроводжував) спочатку пообідали в ресторанчику, антураж якого також передбачав два ВЦСПС-івські льодоруби, таким ще товариша Троцького вбили. У нас було заплановано підйом до Гергетської церкви, але оскільки було вже занадто по опівдні, ми вирішили його здійснити на орендованому авто. Церква чудова, види відкриваються найкрасивіші, це навіть з огляду на те, що Казбек був у хмарах. Сама дорога, це, безперечно, ганьба Грузії. Зрозуміло, що її розбитість, що називається в мотлох, дає можливість заробляти місцевим власникам позашляховиків, але дорога до храму такою не повинна бути.

Фіналом першого дня став переїзд до села Джута, неподалік якого ми й поставили свій табір.

Наступного дня розпочали підйом на перевал Чаухі. Перевал категорійний 1А, але якихось особливих складнощів у його подоланні немає. Дуже плавний набір висоти, багато разів переходимо через річку Чаухі по камінчиках, настрій бадьорий. Трекінгові палиці потрібні, особливо на спуску, але якоїсь особливої страховки перевал не вимагає. Приблизно опівдні були на перевалі (3338 метрів), а ось там і почалися вже справжні веселощі. Нагорі ще залишався сніжник, щойно ми його перейшли, як пішов дощ. Він трохи прохолодний на цій висоті і якось невимушено перейшов у град. Це не завадило нам зробити знімки. Запам’яталося, що Ігор попросив позувати ще й для другого дубля, на запитання, що було не так у першому дублі, відповів, що «погано посміхався». Коротше, було весело, реально весело, а потім почався спуск – це веселощі було вже іншого роду. Схил був досить крутий і сипкий, зрештою ми почали просто з’їжджати по сипусі разом з гравієм. Так було й швидше та безпечніше. Гірше стало на зеленці: дощ не припинявся і не впасти було неможливо. Спустилися всі брудні аки поросята, знайшли укриття під великим каменем, стали чекати на відстаючих. Гурт дуже розтягнувся, було помітно різницю у фізичній формі учасників. Мінського Сергія ми чекали майже годину … А ще треба було дійти до місця ночівлі, до Абуделаурських озер! Але ми зробили це. І тільки-но прийшли до озер, як дощ перестав. Але який похід Кавказом без дощу?

Нам здавалося, що ми пішли досить далеко від цивілізації, але не встигли облаштуватись у наметах і побажати один одному на добраніч, як за скелею безладними голосами заспівали: «Давбадебулвар Сакартвелоші…» Ледве втримався від того, щоб не підспівувати)

Вранці збиралися довго. По-перше, підсихали на сонечку намети, взуття та одяг, бо напередодні нічого сухого на нас майже не лишилося. По-друге, фотогенічність Блакитного та Зеленого озер, поряд з якими ми знаходилися, привабила всіх, а тому кожен вишукував найкращий ракурс. Познайомились із нічними грузинськими співаками, а також двома чешками, які збиралися йти на перевал Чаухі, поспівчували їм, бо з цього боку перевал штурмувати важче.

І у веселому темпі вирушили вниз, до села зі смішною назвою Рошка, звідки ми мали переїзд до Хевсуретії. Шлях години дві вниз зеленкою. У Рошці на нас чекала смачна вода в джерелі. Чому згадав: у Хевсуретії та Тушетії є цікава традиція. Джерело обкладають каменем, ставлять чашку чи іншу посудину для подорожніх, а над джерелом портрет померлих чи загиблих родичів. Коли п’єш воду, мимоволі віддаєш шану цим людям, навіть не знаючи їх імен.

У Хевсуретію, а саме в Шатілі, ми мали приблизно тригодинний переїзд на машині. Асфальту в цих краях, природно вже немає, дороги ґрунтові, гірський серпантин. Цим і визначається не дуже висока швидкість пересування. На шляху красиві краєвиди та ми декілька разів попросили водія зупинитися для фотосесії. Зі зустрічною роз’їжджаємося часом важко. «Прикольно», – каже Ігор, визираючи у вікно. Я теж дивлюся, і бачу, що наше праве заднє колесо підвисає в повітрі. Ігор перехоплює мій погляд і заспокоює: “Це нічого, ось з Тушетії до Кахетії буде куди прикольніше!” Забігаючи вперед, скажу, що він не збрехав, але в Тушетії ми так добре продегустували місцеве вино, що почуття самозбереження добряче притупилося.

У Шатилі в’їжджаємо вже близько шостої вечора, поселяємось у хостелі. Там їх не дуже багато. Рекламувати не буду, тому що сервіс не сподобався: газом користуватися господиня не дозволила, рушників немає.. Ну, може, я примхливий, не має значення.

То я про інше. Шатілі – це хевсурське місто-фортеця. Скільки йому років? Не знаю. Він зовсім на самому кордоні з Чечнею, відразу за ним починається знаменита Панкіська ущелина. Шатилі багато років було неприступною фортецею, вперше його захопила 1813 року армія російського генерала Симановича.

Хевсуретія – важкодоступний край, армія цариці Тамари свого часу сюди не дійшла. На початку 20 століття Хевсуретія виявилася практично відрізаною від зовнішнього світу через конфлікти з чеченцями на півночі і пшавами на півдні. У фільмі Абуладзе “Мольба” про це цікаво розказано.

Тут збереглося багато традицій із колишніх століть, традицій феодальних, багато в чому язичницьких. З цим ми пізніше зіткнулися і в Тушетії.

Першого ж вечора ми пішли оглядати фортецю. Вона зовсім не пустує: у ній і люди живуть, і готель облаштували. Але це не знищує, а навіть наголошує на старовинному хевсурському духі. Поки лазили по фортеці, до наших дівчат підійшов молодий хевсур і у суворій формі попросив поважати їхні обряди та не оскверняти своєю присутністю святих місць. Щоб унеможливити непорозуміння надалі, я його наздогнав і попросив уточнити, де саме знаходяться святі місця. Виявилося, що десь аж за 20 км, але принюхавши запах алкоголю від співрозмовника, я зрозумів, що немає сенсу продовжувати розмову. Відразу з’явився інший хевсур, який запропонував почастувати вином. Пам’ятаючи про завтрашній день, я відмовився, але погодився Сергій полоцький і вони якось швидко зникли.

Тим часом, ми виявили прибудований до стіни фортеці балкон, і вийшовши на нього, шукали сузір’я в уже темно-синьому небі, фантазували про те, як у далекі часи ось також на цьому балконі, високо над вируючим потоком, стояла молода гарна хевсурка, а юнак унизу домагався її прихильності своїми піснями.

Хоча, можливо, такої традиції у хевсурів і не було.

Спускалися вже з ліхтариками, хвилювалися за Сергія, якому доведеться пройти цей шлях після дегустації.

Сергій виявив себе телефонним дзвінком ближче до півночі, коли ми, знемагаючи від ̶з̶а̶здрощів хвилювання за Серьожу, вже не знали, що й думати. Виявилося, що хевсурські друзі не кинули його, а повели додому, але будучи стомленими, не змогли відразу знайти хостел і якийсь час тинялися з одного на інший берег річки. Повернувся він щасливим та переповненим враженнями від спілкування.

Наступного ранку підійшов Сергій мінський і повідомив, що вони з Оксаною їдуть до Тбілісі. Це не здивувало мене особисто і навіть подумалося, що воно і на краще – Сергій був явно не готовий до походу, а попереду ще був перевал Ацунта. Шкода, що його супутниці Оксані теж довелося зійти з маршруту, бо йшла вона весело та безстрашно. Шкода ще й тому, що ця юна журналістка написала б про похід набагато цікавіше.

Нас залишилося шістьох і шосте почуття підказувало, що це не кінець. «Сподіваюся, більше ніхто?» – Запитав Ігор. “Сподіваюся” – відповів я, ми переглянулися і в його очах я теж побачив сумнів.

Ми найняли машину, щоб під’їхати до села Муцо. Дорогою зупинилися в Анаторі, на самому початку Панкіської ущелини. Далі вже Чечня. Завітали до чумного могильника – хто не знає, приблизно 1850 року в Ардотській ущелині спалахнула епідемія чуми. В Анаторі заразилися всі жителі, весь клан Сісаурі, окрім одного хлопчика, який був у цей час у горах зі стадами, він сам і вижив. Для хворих побудували кам’яні будиночки з невеликими вікнами, але без дверей. Їх помістили всередину через дах, заклали дах кам’яними плитами, і вони померли. У цих будиночках весь клан Сісаурі, кістки у них ми бачили, грошей багато накидано. Водій пояснив, що ці гроші потім використовують на відновлення цих поховань, по-грузинськи вони називаються аклдамами. А інших померлих в Ардотській ущелині так само поховали в аклдамах Муцо.

Далі проїхали майже самим кордоном із Чечнею до мертвого села Муцо. Утім, у ньому йде реконструкція. Не знаю, чи це добре. З одного боку, зберігається від руйнування історія, з другого – втрачається автентичність.

Коли на сайті Романа я прочитав порівняння Муцо з Мачу-Пікчу, то просто посміхнувся, сприйнявши це за вдалий чи ні, але все ж таки рекламний хід.

Рома, я був неправий!

По енергетиці та враженням це справді страшенно схоже!

Безумовно, за масштабами Муцо значно менше, але є щось невловиме, що дозволяє провести аналогію між цими покинутими поселеннями. Природний краєвид? Так, може бути. Але ще щось, чому підібрати визначення мені важко. Предки не будували поселень у випадкових місцях і, можливо, та енергетика, яка направляла будівельників Мачу-Пікчу, виявилася схожою на енергетику будівельників хевсурського Муцо. Тим більше, що точний час створення обох невідомий. Тут також багато аклдамів з кістками, зверху башта, в якій збиралися на раду старійшини. На жаль, унизу вже створюється інфраструктура, скоро з’являться кафешки та інші «блага цивілізації», які зіпсують враження.

Ардотська ущелина мені також нагадала трекінг навколо Аннапурни, а саме долину Марсіанки, причому в плані краси пейзажу порівняння на користь Ардоті.

Нам досить довго, години зо три, довелося чекати дозволу прикордонників на продовження походу, це змінило наші плани і ночувати ми вирішили на березі річки біля підніжжя села Ардоті, також майже покинутого, там живе ніби одна людина.

Ще одного самотнього старого в такому самотньому будиночку ми зустріли вранці наступного дня, піднімаючись з долини річки до станції рейнджерів (прикордонників).

  Затяжний підйом по зеленці, де трава вища за людський зріст, аромати квітів, метелики… До обіду проходимо станцію рейнджерів, питають, чим допомогти. Вибираємось на хребет Хідотані, де планували бути ще вчора, якби не тривала перевірка документів.

Поки рухаємося по хребту, спостерігаємо веселку над ущелиною, милуємось видами на Тебулосмта, і до кінця дня опиняємось біля підніжжя Ацунти. Ставимо намети поряд із групою словацьких туристів, неподалік також німці – всі ці подорожують на конях. Також зустрічаємо двох молодих росіян із гірськими велосипедами.

Мене турбувало здоров’я Сергія: все ж таки після винної дегустації довгий перехід із набором висоти (а ми були приблизно на 2800) міг позначитися. Але біда прийшла з іншого боку – Денису погано стало. Гірська хвороба чи це була, чи що інше… Як би там не було, але жодна з наявних у нас і словацьких туристів ліків не допомогла, і рано-вранці Денис і Катя вирішили спускатися вниз. Це було не найкраще, але єдине можливе у цій ситуації рішення, бо йти в такому стані на штурм перевалу, а це 1Б, 3430 метрів, сенсу не мало. Навіть якщо нічого не боліло, а просто стався моральний надлам. Ігор пішов супроводжувати хлопців униз до станції рейнджерів, а ми з Сергієм та Дімою пішли на перевал. Було шість ранку. Шкода, що ми втратили суспільство цих двох молодих та інтелігентних юристів, це було приємне спілкування.

Підйом на перевал складності не уявляв – весь час ялинкою. Рідкісний сніг і мокре каміння вже сліпили, одягнув окуляри. Якось непомітно дійшли і не встигли зробити фото, як нас наздогнав Ігор. Фотографувалися вдосталь, узвіз також не був складним. Чому цьому перевалу дали категорію, зрозуміти не можу, Чаухі мені здався набагато складнішим.

До місця стоянки ми мали довгий, але цікавий пейзажами перехід. Ми були вже в Тушетії. Зустріли тушинців, що стригли овець, перейшли вбрід гірську річку. Не встиг порадіти, що черевики залишилися сухими, як почався дощ, під яким йшли кілька годин і промокли ґрунтовно. Місцями стежка йде над самою річкою, доводилося дертися по камінню, загалом день вдався на славу. Місце для стоянки велике, цілий наметовий табір, ми зупинилися на краю.

Весь наступний день ми йшли по долинах річок Квахідістскалі та Пірикітської Алазані. Серйозних наборів висоти не було. Безумовно, стежка то спускалася вниз до річки, то треба було знову дертися на саму вершину, але це дрібниці. Якщо цей день і важкий, то відстанню, пройшли все ж таки багато. Дорогою зустрічалися кинуті тушинські села з вежами, майже як у Хевсуретії. Спочатку ми лазили по вежах і фортецях, але до кінця дня все ж таки втомилися. На превеликий жаль, в одній із веж із пам’яті фотоапарата в Ігоря зникли всі фото, просто містика якась.

Дорогою до нас пристали сторожові собаки, дуже серйозний народ, між іншим. Я брав на цей випадок петарди, щоб налякати, але народ розхвилювався, що песик може схопити зубами петарду, і не дай Боже пораниться. Щоб нікого не травмувати, вирішив не використати петарди до того моменту, поки собачка не почне хапати зубами мене самого, тоді нехай вибачають. Але до кровопролиття не дійшло, хоча вони переслідували нас в одному місці дуже щільно.

До кінця дня дійшли до Чешо, це вже цілком житло з хостелом і кафе. Вхід до неї вузькою ущелиною, яка нагадала мені пейзажі фільму «Володар кілець» – загадково та красиво. Чесно зізнаюся, що цього дня втомився, може ще й тому, що ноги натер, а пройшли понад 20 кілометрів, бо не пішов з хлопцями нагору до села вечеряти, а зварив собі суп і ліг відпочивати.

Попереду не було важких переходів. Наступного дня ми зовсім трошки пройшли до села Дартло, де місцеві жителі вже готувалися зустрічати Свято Сонця.

Судіть самі, хто вони за вірою ці тушинці. Кажуть, що християни, але святкують на честь Сонця. У центрі села стоїть православний храм, точніше те, що від нього залишилося – три стіни та дзвін, даху немає. Але це саме Храм, люди ставлять у нього свічки і звертаються до Бога з молитвами, доглядають галявину і ревниво поглядають у наш бік, чи не сміємося ми над зруйнованим храмом. Ні, не сміємося, парадоксально, але тут я відчув більше святості, ніж в інших новоділах.

І тут же – Свято Сонця. «Хіба це християнство?» – ми питаємо у місцевих. «Так-так!» – запевняють вони. «Адже Сонце – початок усьому. Ми такі ж християни, як і ви».

Ми з Ігорем в будинку у тушинців, вони варять місцеве знамените пиво, яке ми хотіли скуштувати, але не зможемо цього зробити, бо воно буде готове лише надвечір. А нам уже за дві години їхати… Дуже шкода. Але нам пропонують вина. Відмовитись не можна. Ігореві пропонують сказати тост, він трохи збентежений, і я починаю говорити замість нього. «Ні, ти не правий, треба до дна». Ось так? Ну що ж, до дна, то до дна. Потім тост кажуть господарі, потім Ігор… Після четвертої склянки нам вдається піти, згадуємо фільм «Кавказская пленница», сміємось. Соромно перед Дімою та Сергієм, вони нас, мабуть, уже обшукалися. Ця фраза ще не до кінця зірвалася з язика, як позаду почувся шум, і ми побачили зграйку дітлахів, що спритно стрибають з даху на дах. Замикаючими в цій банді були саме Сергій та Діма. Нам удалося встановити, що льотні якості розвиваються шляхом дегустації місцевої чачі.

Ось так ми й покинули Дартло, зазирнувши ще й до Омало. Пам’ятаєте «чито-грито-маргаліто»? Це саме там. А також гарна фортеця, в яку ми теж піднялися. Коли на початку фільму «Міміно» йдуть титри і летить гелікоптер, то це саме те місце. Попереду довгий переїзд до Кахетії по дуже крутому серпантину. Ігор має рацію, це куди прикольніше дороги в Шатілі. Гостроти додав і БМВ Х5, який зірвався у прірву чи не в нас на очах. Кажуть, що водій був п’яний. Не уявляю, як там їхати п’яним, там і тверезому непросто.

  І надвечір ми були в Кахетії, залишивши позаду хевсурські та тушинські ущелини. Мені було сумно усвідомлювати, що похід закінчився. На день пізніше у тбіліській «Мачахелі» Діма запитав, невже мені знову хочеться йти з рюкзаком, жити в наметі, втомлюватися від переходів. Як пояснити? Мабуть, неможливо. Що для мене це не випробування, яке потрібно пройти, а спосіб життя, в якому я почуваюся комфортно. Що я не йду від точки «А» до точки «Б», а просто гуляю горами, перевалами, насолоджуюся цими підйомами і спусками, сонцем, вітром, дощем.

Ну та гаразд.

У Телаві ми потрапили до дуже гостинного хостелю «Winehouse», де виявилися чи не першими постояльцями. Смачні кухні та вина, красивий вид на Алазанську долину.

Молода грузинка уточнює меню, називає ціни, їй подобається роль господині готелю.

Її мати Лія, спостерігаючи за цим, скрушно хитає головою.

“Це неправильно, так не повинно бути”, – каже вона.

«Але це ваш бізнес, а ціни цілком прийнятні», – заперечую я.

«Це суперечить самим основам грузинської культури. Гостей посилає Бог. Їх треба нагодувати та дати їм притулок. Грошей за це брати не можна. Ми робимо неправильно».

Вона починає знижувати ціни, але навіть після цього залишається незадоволена тим, що відбувається.

Вранці нам накривають шикарний стіл та пригощають смачним вином. Частування вистачає ще й на обід, який у вартість не входив. Ми вирішуємо все ж таки розплатитися як належить.

“Гостя Бог посилає для того, щоб він відкрив нам щось нове, або ми дали йому нові знання”.

Лія викладач російської літератури, її син священик в Алаверді.

У будинку багато книг російською та грузинською, рояль та атмосфера інтелігентної родини.

Мені хотілося б ще раз зустрітися з цими людьми, отак нікуди не поспішаючи сидіти на веранді, спілкуватися, пити чай, милуватися Алазанською долиною…

Сподобався і сам Телаві, кахетинська столиця, зі старими затишними вуличками, приємними людьми та смачним вином.

Далі наші шляхи розійшлися: Ігор із Сергієм вирушили у дегустаційний тур Кахетією, а ми з Дімою на таксі поїхали до Тбілісі. На нас чекали цього дня ще знамениті сірчані лазні, які обожнюю я, але які не сподобалися Дімі, прогулянка вечірнім Тбілісі та вечеря в Мачахелі.

А на мене наступного дня чекав ще й переїзд до Єревану.

Але то вже інша історія.