Розповідь про зимове сходження на Фаркеу | Румунські Мармароси
Люди які багато ходять в походи по Карпатах добре знають загадкові гори які майорять на горизонті коли йдеш по Чорногірському хребту або ж Мармаросах. Ну а ті хто зовсім в темі чудово знають назви цих гір, їх висоти і звісно мріють колись туди потрапити. Однією з таких гір-магнітів однозначно є гора Фаркеу – найвища вершина Мармароських гір, яка знаходиться так близько від кордону з Україною.
Цього разу ідея була здійснити сходження на Фаркеу взимку. В Румунії на полонинах ведеться дуже інтенсивне скотарство, тому тут багато коли б і стай які можна зручно використовувати для ночівлі взимку. Хочеться зауважити що наш похід номінально був осіннім тому що піднімалися ми 24 листопада, однак погодні умови були наче у лютому, кількість снігу теж була відповідною.
З івано-франківська ми швидко доїхали до Солотвино, де перетнули кордон і потрапили в румунський Сігет, де до нас приєднався ще один учасник сходження і ми вирушили далі. По дорозі зупинилися у одному із кафе щоб пообідати. Приємно були здивовані, коли нас почали обслуговувати українською мовою. Район Мармароських гір етнічно заселений переважно українцями, які за період понад столітньої ізоляції від України, все рівно зберегли свою культуру та ідентичність. Вражає те що всі вони до цього часу спілкуються українською мовою в побуті та на роботі. Тож вирушаючи в ці екзотичні для нас гори ви зовсім не зіштовхнетеся із проблемою комунікації з місцевим населенням.
Ще трішки і ми доїхали до нашої цілі села Repedea або Кривий – офіційна українська назва. Вражають чудові дороги, що ведуть до кожного, навіть дуже віддаленого села в цій частині румунських Карпат. Запаркували автівку в місці, де починається стежка і почали збиратися виходити. Як тут, до нас під’їхало авто прикордонної поліції. Перевірили наші документи, адже ми знаходимось в прикордонній зоні, де через розв’язану руснею війну дуже багато людей нелегально перетинає кордон. Поліцейський теж розмовляли українською мовою і побажали нам гарної дороги та не заблукати в таку складну погоду.
Небо було затягнуте хмарами, сипав дрібний сніг, ліс виглядав казково та навіть містично. Полонина де ми планували ночувати знаходиться на 800 м вище від місця старту, тож нас чекав затяжний підйом старою ґрунтовою дорогою яку уже добряче розмило. По дорозі трапляється багато старих господарств та ґрунів, які справно використовуються ще до цього часу. Пощастило натрапити на великого оленя який підпустив нас доволі близько.
До колиби зайшли вже з ліхтариками, після заходу сонця, втомлені однак дуже мотивовані. Всередині панував звичний для таких місць безлад, тож спочатку довелося навести тут порядок. Пощастило, бо в хаті було багато заготовлених дров, тож ми швидко розпалили пічку та невдовзі вже пили чай і насолоджувалися виглядом з вікна. Просто під нами яскравими вогнями світилося селище Кривий, все ще падав сніг.
Сходження на Фаркеу
Ранок зустрічав нас чудовою видимістю і сонячною погодою. Це було не очікувано, алде за прогнозом сьогодні увесь день мало бути хмарно, та повинен падати сніг. Швидко поснідали, випили ранкову каву з чудовим видом і вирушили на сходження. Дистанція до вершини невелика, всього 5,5 км, однак дуже глибокий і свіжий сніг сильно утруднював наше переміщення.
Чим вище ми піднімалися – тим красивіші пейзажі відкривалися нашому погляду. На жаль Піп Іван Мармароський був затягнутий хмарами, однак його підніжжя та гори Головачеу чітко проглядалися серед хмар. Все сходження на вершину, та спуск вниз зайняв у нас довгих 9 годин. Дуже пощастило, що увесь день був абсолютний штиль. Жодного подиху вітру, тож попри мінусові температури пересуватися було тепло і комфортно. Лише глибокий сніг та відсутність снігоступів вимагали від нас значних затрат сил.
Озеро Vinderel, зо знаходиться на перемичці між Фаркеу та Міхайлеком вже замерзло і вкрилося снігом, тож побачити його нам не вдалося. Гора Міхайлек стременіла гострим засніженим зубом і виглядала дуже неприступною.
На вершині Фаркеу все було затягнуте хмарами, тому побачити Говерлу та інші рідні Карпатські вершини не було змоги. Перекусили, випили чаю і почали довгий спуск. Повернулися до колиби зі світлом ліхтариків.
Ще на підходах до колиби мені здалося що я відчуваю запах ватри. Яке ж здивування було в нас, коли ми почули що у колибі хтось є. Всередині було двоє румунських скітуристів, які також планували йти на Фаркеу наступного дня. Хлопці виявилися місцевими, і вже понад 10 років мандрують румунськими Мармаросами і не тільки. Вони побачили наші речі в колибі і почали хвилюватися за нас. Навіть повідомили гірських рятувальників про можливі рятувальні роботи. Поспілкувалися англійською. В колибі було дуже мало місця, тож хлопці вирішили йти до іншої колиби, до якої на лижах було всього 15 хвилин. Тож нас залишили в теплі і комфорті вже рідної нам хати. Доречі, якщо вам цікаві фотографії румунських Карпат одного з тих хлопців – ось посилання на його instagram. Тут дуже багато цікавих світлин.
Сказати що ми були втомлені це нічого не сказати. Швиденько повечеряли і міцно заснули після насиченого дня. Вночі піднявся сильний вітер і під ранок в колибі температура впала нижче нуля. Тож ранок був бадьорим.
Спустилися вниз всього за дві години по чарівному засніженому лісу. Знову натрапили на зграйку оленів і зловили неймовірний кайф від такої класної різдвяної атмосфери (в листопаді). Авто благополучно завелося і ми вирушили до Сігету, де пообідали в чудовому румунському ресторанчику і вирушили додому. Вже коло сьомої вечора були в Івано-Франківську. Тож далека Фаркау, насправді, не така і далека. Сподіваюся, що після перемоги ми будемо частими гостями в цих чудових краях, особливо враховуючи те, що там живуть наші брати – українці.
