Звіт про похід Навколо Аннапурни у березні

Життя розпорядилося так, що свій день народження мені довелося зустрічати в Катманду. Занесло мене сюди з однієї простої причини — трекінг навколо Аннапурни. Бажання пройти цей популярний у всьому світі маршрут не давало спокою вже давно. І ось, нарешті, це здійснилося.

01.03.2014. Катманду

До столиці Непалу я прилетів на 2 дні раніше, одразу після завершення трекінгу на Канарських островах. Про Катманду можна писати дуже багато. Але, думаю, про це місто вже багато сказано в інших звітах і статтях, тому я лише коротко поділюся своїм враженням.

Бруднішого й жахливішого міста я раніше не бачив. І не лише не бачив — навіть уявити не міг. Скрізь купи сміття, сморід і повний хаос. Правила дорожнього руху відсутні. Усі постійно сигналять. Таке враження, що всі мешканці міста зайняті виключно переміщенням у просторі.

Але, поблукавши містом кілька днів, звикаєш до місцевого укладу життя й крізь бруд і злиденність починаєш помічати щось унікальне. Відвідуючи храми буддистів та індуїстів, я побачив сотні калік і абсолютно бідних людей, у чиїх очах можна було вловити значно більше світла та щастя, ніж у найблагополучніших громадян України.

Ці люди живуть у зовсім іншому світі — і, як підказує мені серце, цей світ набагато правильніший за наш. Але не будемо заглиблюватися у філософію та повернемося до звіту про трек навколо Аннапурни.

Отже,впродовж кількох днів, проведених у Катманду, я оглянув його головні пам’ятки: Пашупатінатх, Сваямбунатх, Боднатх і, звичайно ж, район Тамель. Орієнтуватися в цьому божевільному місті мені допомогла моя подруга і просто чудова людина — Наташа, з якою ми раніше ходили в похід на Мачу-Пікчу в Перу.

Також були оформлені TIMS і перміти, необхідні для проходження треку. Незабаром уся група прибула до Катманду й розбіглася по магазинах, кафе або просто відпочивати після важкого переходу.

Група зібралася в нас чимала — 22 особи, з яких 4 були інструкторами, моїми колегами. Було чудово нарешті зустрітися, разом пройти похід, поспілкуватися та просто відпочити.

Увечері ми зібралися в одному затишному ресторанчику й трохи відсвяткували мій ювілей. Було дуже приємно й душевно. На жаль, свято було зіпсоване новинами з дому — Росія розпочала введення військ у Крим…

02.03.2014. Виїзд у Бхуль-Бхуле

Вранці, після сніданку, всі зібралися в холі готелю, вже готові до пригод. Тут ми зустрілися з портером, який мав супроводжувати нас протягом усього трекінгу навколо Аннапурни, всіляко допомагаючи нам.

Дехто ще встиг пробігтися магазинами Тамеля, докуповуючи необхідне спорядження. До речі, таких магазинів тут дуже багато. Спорядження здебільшого підроблене, але дуже дешеве. Деякі речі вигідно купувати саме тут.

Невдовзі всі завантажилися в орендований автобус і вирушили у бік національного парку Аннапурна. Дорога була дуже довгою та запорошеною. Доводилося багато стояти в нескінченних заторах на виїзді з Катманду. У Бхуль-Бхуле прибули під вечір.

Уся наша група не вмістилася в одній лоджії, тож довелося заселятися ще й у сусідню. Вечір провели за політичними розмовами про ситуацію вдома, грою в «Мафію» та знайомством із місцевою кухнею.

03.03.2014. Похід до Сянге

Ранок пройшов у поспішних зборах рюкзаків і звичній ранковій метушні. Як для групи з 22 осіб, зібралися ми досить оперативно. Снідали також швидко — апетит у всіх був ще той! Але от розраховуватися завжди було складно. Усі плуталися в непальських грошах, помилялися в замовленнях…

Завершивши фінансові питання, ми вирушили на стежку навколо Аннапурни. Перша половина маршруту пролягала ґрунтовою дорогою, і лише через кілька кілометрів перейшла у надзвичайно мальовничу стежку. Наші портери — Разін і Тата — всіляко допомагали нам, постійно цікавилися самопочуттям. Загалом, хлопці нам трапилися чудові.

Вздовж стежки розквітали великі червоні квіти на екзотичних деревах, а на численних терасах зеленів рис. Час від часу траплялися маленькі села, де вирувало життя. На обід зупинилися в одному з гестхаусів, який порадив Тата.

Приблизно о четвертій годині ми дійшли до Сянге й поселилися в лоджії з приголомшливим видом на водоспад. Охочі, яких не виснажив денний перехід, пішли купатися під водоспадом. Вечір провели за іграми та розмовами.

04.03.2014. Дхарапані

Після сніданку я спостерігав дуже кумедну картину. На городі біля лоджії, де ми ночували, дві мавпи з величезним азартом крали картоплю. Цей «акт грабунку» не залишили без уваги господарі притулку, які довго ганяли мавп палицями та рогатками.

Вийшли на трек, і всі сильно розтягнулися. Сьогодні нам не вдалося рухатися єдиною групою — усі розбилися на маленькі компанії залежно від темпу ходьби та інтересів. Навіть маршрутами йшли різними. Бідолашні Разін і Тата не встигали за всіма одразу.

По дорозі знову зустріли мавп, цього разу зовсім близько. Вони абсолютно не бояться людей, і ми навіть почали хвилюватися, щоб їм не захотілося покидати в нас камінням зі стрімких схилів. Поступово ми підіймалися вище, і перед нами відкривалися все нові й нові засніжені вершини.

У Непалі просто неймовірні підвісні мости, перекинуті через бурхливі гірські ріки бірюзового кольору. На жаль, під час нашого трекінгу схили були вкриті сухою жовтою травою, і часто бракувало зелені. Ну і, звичайно, величні водоспади, що супроводжували нас протягом усього дня.

Сьогодні ми подолали пристойну відстань — близько 28 км. Дивно, але це далося доволі легко. У лоджії, де ми зупинилися, ціни виявилися ще вищими. Уже зовсім не було безкоштовних розеток (лише за 100 рупій), а дерев’яні стіни номерів були наче решето. Після вечері ми приємно посиділи біля печі, зробленої зі звичайної бочки. Ну прямо як на Майдані…

Наш шерп (гурунг) – Разін

05.03.2014. Похід до Чаме

Ранок минув, як завжди. Світило сонце, і всюди височіли монументальні гори. В одному місці ми побачили стежку з синьою розміткою, що відходила вбік. Її не було на карті, і, всупереч проханням шерпи Разіна, ми все ж таки туди подалися. Щоправда, не всі – розумні люди пішли разом із шерпою.

Ми стрімко набирали висоту і незабаром опинилися в селищі Одаргун. На вході висіла табличка з детальним переліком того, що заборонено робити в цьому поселенні. Очевидно, тут мешкали ортодоксальні буддисти. Всі були дуже привітні, але лоджій у селі не було.

В одному з поселень ми натрапили на станцію очищення питної води. Такі станції розташовані по всьому маршруту треку навколо Аннапурни. Проєкт профінансували новозеландці. Вода тут коштує близько 40 рупій за літр. У нашому випадку на станції взагалі нікого не було – лише журнал і коробка для грошей. Кожен сам набирав собі чисту воду, залишав гроші та записувався в журналі.

Опівдні ми потрапили в дивовижний гімалайський ліс. Хвойні дерева невідомих мені порід були гігантських розмірів. Просто над ними височіли засніжені вершини. Дуже рідко траплялися квітучі рододендрони. Нам навіть пощастило побачити одну з Аннапурн.

Після обіду погода почала псуватися – здійнявся сильний вітер і пішов сніг. Усе затягло хмарами. Ми прискорили крок, щоб швидше дістатися до Чаме, де була наша рятівна лоджія. На одному з туристичних контрольно-пропускних пунктів нас чекав Разін із пермітами. Далі ми вирушили разом.

Чаме виявилося досить великим селищем із магазинами, де продавали спорядження та інші речі. Усі розбіглися насолоджуватися благами цивілізації та докуповувати теплий одяг і спорядження – адже насувалася високогірна зима.

Вид на Манаслу (8156 м)

Вечеря пройшла у гамірній атмосфері місцевого кафе, де було тепло й затишно. Усі поділилися на групи за інтересами й щось жваво обговорювали, здебільшого труднощі подолання перевалу Торонг Ла. А за вікном сипав сніг…

06.03.2014. Нижній Пісанг

Уночі вдарив мороз, і в кімнаті було не набагато тепліше, ніж надворі. Але Чаме рано-вранці неймовірно красиве. Воно розташоване під дуже високою скелею, і його вулиці мають якийсь сюрреалістичний вигляд. Ледве вийшли з лоджії – натрапили на роту солдатів, які йшли з бойовою зброєю в руках. Навіть уявити не можу, що вони робили в районі Аннапурни.

Скрізь лежав сніг, і в затінку все ще трималася мінусова температура. Сонце світило дуже яскраво, а з усіх боків на нас дивилися засніжені піки гімалайських гір. За кожним поворотом відкривалися все більш захопливі краєвиди, і я серйозно почав перейматися, чи вистачить мені пам’яті у фотоапараті.

Аннапурна II – 7927 м

Дорога була майже рівною, тому йшлося легко, без привалів. Ми набрали всього 500 метрів висоти. До Нижнього Пісанга, де у нас була запланована ночівля, дісталися о другій годині дня. Скориставшись нагодою, більшість вирішила влаштувати банний день – адже далі буде ще холодніше.

Закінчивши з побутовими справами, ми вирушили до Верхнього Пісанга – сусіднього поселення, що лежить на 100 метрів вище. Тут розташований буддійський храм із чудовим видом на масив Аннапурни. До вечора погода знову почала псуватися, набігли хмари. Люди, які йшли нам назустріч, лякали нас снігом на перевалі Торонг Ла і неможливістю його подолати. Але ми не втрачали надії й сподівалися на удачу.

Увечері, як завжди, всі зібралися в їдальні лоджії, де розтопили буржуйку.

07.03.2014. Похід до Мананга

Мабуть, найвражаючіший день за весь час у Непалі. Ми розділилися на дві групи – одна вирушила нижньою, легкою дорогою, а інша обрала верхню, довшу, але набагато мальовничішу. Мені випало йти верхнім маршрутом, і я ні на мить про це не пошкодував.

Стежка проходила крізь рідколісся з хвойними деревами, минала маленьке озеро з бірюзовою водою й впиралася в схил. Далі, піднімаючись серпантином, ми набрали близько 400 метрів висоти. Від побаченого перехоплювало подих. Перед нами відкрився масив Аннапурни у всій красі. Затвори фотоапаратів клацали без упину, а місце на картах пам’яті невблаганно закінчувалося.

Підйом завершився біля буддійського монастиря, де всі зупинилися на відпочинок. Далі стежка йшла траверсом схилу. Ця частина маршруту надзвичайно красива й легко долається. Уздовж шляху постійно траплялися ступи, а на вітрі тріпотіли молитвенні прапорці.

Обідали ми в одному з селищ, що трапилося нам дорогою. Нас пригостили дуже смачним тибетським чаєм із жиром яка. Ландшафт постійно змінювався: одна частина долини нагадувала Каппадокію чи каньйон Колорадо, а інша вражала неприступними стінами Аннапурни. Серед скель нам пощастило помітити дикого муфлона – дуже кумедну тварину.

До Мананга ми дісталися вже під вечір. У лоджії було неймовірно холодно. У кают-компанії розтопили пічку ячачим кізяком – одразу стало значно тепліше. У Мананзі багато маленьких пекарень із чудовою випічкою. Вся вона призначена для туристів, адже непальці майже не їдять хліба. До речі, тут я побачив найдорожчий у своєму житті хліб – 3 долари за буханку.

Оскільки завтра 8 березня, ми з хлопцями замовили торт на ранок і купили всім дівчатам у подарунок теплі бафи. У Мананзі також є магазини зі спорядженням. Після вечері всі зібралися навколо пічки – грілися, сміялися, планували наступні дні треку навколо Аннапурни.

08.03.2014. 8 березня і похід до Як-Кхарки

Міжнародний жіночий день ми зустріли на висоті 3600 м. З самого ранку збігали до пекарні й забрали заздалегідь замовлений торт із намальованою вісімкою. Дівчат привітали за сніданком і дружно доїли солодкий торт. Надворі була чудова погода, сонце гріло вже з самого ранку.

Нам потрібно було набрати близько 500 м висоти, і ми впоралися з цим досить швидко. Вже о 12 годині дня були в Як-Кхарці. Йти вище не можна було – через різкий перепад висоти нас могло наздогнати гірське захворювання.

 Мананг

Розселившись по кімнатах і трохи відпочивши, частина групи вирушила в акліматизаційний вихід. Більш ледача частина учасників треку залишилася відпочивати в лоджії. Серед “ледачих” опинився і я.

Чим ще можна було зайнятися пів дня? Звісно ж, їжею. Окрім замовленого на обід у лоджії, з рюкзака дістали ковбасу, яка вже почала пліснявіти, і сало. Вирішили рятувати ковбасу всіма можливими способами. На кухні взяли сковорідку і підсмажили її на газовому пальнику. Важко навіть передати те блаженство – їсти смажену ковбасу з салом і водночас милуватися масивом Аннапурни.

Решту дня ми просиділи в кают-компанії – просто спостерігали за горами або спілкувалися. На вечерю зібралися всі й довго сиділи біля пічки, яку знову топили ячачим кізяком.

09.03.2014. Базовий табір Торонг Ла (Thorong La High Camp)

Ніч, як і належить на такій висоті, була не найприємнішою. Утім, поки що ніхто не відчував особливого дискомфорту. Це вже був дев’ятий день треку навколо Аннапурни, тож усі звикли до режиму й навчилися швидко збиратися. Вийшли без затримок.

Наш шлях пролягав тільки вгору. Яскраво світило сонце, всюди лежав сніг. Після ночі стежка була повністю замороженою – під ногами хрумтів лід і сніг. Нас почали обганяти велосипедисти. Виявилося, що саме зараз тут проходили змагання, і велосипедисти планували подолати перевал Торонг Ла. Щоправда, як показало майбутнє, через перевал їм довелося тягти велосипеди на собі.

Ближче до обіду ми дісталися Торонг-Пхеді – маленького поселення, яке вважається воротами до перевалу. Висота тут вже чимала – 4450 м. Тут є кілька лоджій і навіть вертолітний майданчик. Поки ми йшли, вертоліт двічі пролітав над нами, евакуюючи людей, у яких почалися серйозні проблеми з висотою. Як з’ясувалося, останнього разу забрали дівчину, у якої розвинувся сильний набряк легень.

Трохи відпочивши, ми почали підйом до High Camp. Схил тут дуже крутий, висота значна, тому всі повзли повільно й важко дихаючи. Нам потрібно було набрати ще 500 м – це чимало. Особисто для мене підйом минув непомітно, і менш ніж за годину я вже побачив у засніженій ущелині будівлі High Camp.

Поселившись у лоджії, ті, хто дістався табору першими, вирушили на вершину, що височіла над High Camp. На жаль, почали набігати хмари, і видимість погіршилася. З вершини було видно Торонг-Пхеді й частину пройденого нами шляху. Над усім цим велично виглядала Аннапурна.

Перевал Торонг-Ла

У лоджії було дуже холодно. Після заходу сонця температура різко впала. У кімнаті термометр показував -8°C. У столовій було трохи тепліше, тому кожен намагався знайти собі місце там. Усі виглядали не дуже щасливо, адже відчували прояви гірської хвороби.

10.03.2014. Перевал Торонг Ла (5414 м)

Ось і настав ключовий день походу навколо Аннапурни — подолання найвищого пішохідного перевалу у світі. Складність полягала ще й у тому, що в разі невиконання перевалу деякі учасники не встигали б на свій літак додому. Тому у нас був лише один шлях — вгору.

Прокинулися о 3 годині ранку і пішли в кают-компанію, щоб поїсти завчасно замовлений сніданок. Їжа йшла важко. Більшість з нас так і не змогли нормально заснути. Вночі часто прокидалися від задушливого відчуття, відчувався брак кисню на висоті.

В лоджии

На вулиці була темна, непроглядна ніч і сильний мороз. Зібравши рюкзаки, всі почали готуватися до виходу. Нас чекала сюрреалістична картина. Велосипедисти, яких ми зустріли в Тхоронг Пхеді, вже вийшли на тропу і піднімалися на перевал. Уявіть собі: чорна, густа ніч, тріщущий мороз, і люди з велосипедами на плечах і з налобними ліхтариками вирушають у небо…

Ми пішли за ними, як і багато інших людей, які поспішали подолати перевал. Такий ранній вихід обумовлений тим, що вдень на перевалі піднімається ураганний вітер, і видимість пропадає — в таких умовах перехід через Торонг Ла практично неможливий і дуже небезпечний.

Швидкість пересування була дуже низькою, рухалися, намагаючись не збивати дихання. Але мороз підганяв, вимагав рухатися швидше. Пальці на руках просто відвалювалися, навіть у рукавичках. Тому зробити гарні фото під час підйому так і не вдалося.

Повільно розвиднювалося, прорисовувалися суворі й величні силуети Гімалаїв. Потреба у ліхтарях зникла. Коли вийшло сонце — на душі стало так приємно і тепло. Тривога і холод відступили, і незабаром ми вже стояли на перевалі. Перемога!

Тут побудували маленьку хижу, яка топиться чимось темним і невідомим. Є гаряча кава, яка тут як не можна до речі. Також встановлена табличка і традиційна буддійська ступа. Група сильно розтяглася на підході, а стояти на перевалі було м’яко кажучи некомфортно. Зробивши кілька фото та привітавши один одного з висотою 5400 м, всі вирушили на спуск.

Незабаром виявилося, що спуск набагато складніший за підйом. Для мене це стало справжнім випробуванням. Потрібно було скинути майже 2 км висоти до поселення Муктинатх. Спуск дуже крутий, весь засипаний снігом. В деяких місцях було дуже зручно просто сідати на п’яту точку й летіти вниз, але через крутизну схилів інколи це було не ковзання, а майже справжнє падіння.

Після того, як я травмував копчик об камінь, що стирчав із снігу, вирішив не ризикувати і спускався на своїх двох. Незабаром я наздогнав кількох портера, які вирішили не надто напружуватися і просто пускали свої баули з речами вниз по схилу.

Було забавно дивитися, як чиясь річ летить зі свистом вниз, вилітає зі снігу на камені, збиваючи велосипедистів, що спускалися і так далі. Після цього я дуже зрадів, що не брав портерів. Часто вони просто сідають на вантаж і з’їжджають на ньому як на санях.

Втомлені, але задоволені, до вечора ми приповзли в Муктинатх і оселилися в лоджії “Боб Марлі”. Цікаве місце, зроблене зі смаком, є бар з музикою, де ми провели весь вечір.

11.03.2014. Переїзд у Тотопані

Сьогодні нас чекав справжній джиппінг. Потрібно було дістатися з Муктинатха до гірського поселення Тотопані, де наш трек навколо Аннапурни переходив у наступну стадію — похід до базового табору Аннапурни.

Досягти Тотопані з Муктинатха прямим рейсом неможливо, навіть якщо орендувати джип. Кожен водій закріплений за певною ділянкою дороги, тому шлях доводилося долати з пересадками. Нам вдалося дістатися з двома пересадками в Джомсоні та Гасі (вартість близько 5000 рупій з людини). У Джомсоні є аеропорт, звідки можна долетіти до Катманду.

Переміщення по гірських дорогах Непалу — це справжній екстрим. Обривисті схили, постійні осипи, зустрічі на вузьких дорогах змушували нас закривати очі від страху й кричати. Тут треба розуміти, що твоє життя повністю в руках водія. Скільки нецензурної лексики прозвучало в джипах на цьому шляху.

До Тотопані ми потрапили вже ближче до вечора. Клімат тут теплий, висота близько 1600 м. Одним словом, справжній рай. Те, що треба для відпочинку і відновлення сил після висоти. Оселившись у лоджії, ми пішли до гарячих джерел, якими славиться Тотопані.

Джерела являють собою бетонні басейни з гарячою водою під відкритим небом. Вхід — 100 рупій. Тут також продають пиво та різноманітні смаколики, щоб втішити організм після довгих поневірянь у високих горах.

Поплавши досхочу, всі повернулися до хостелу, де відзначили закінчення треку навколо Аннапурни. Пили місцевий бренді, який продають тут в різних тарах. Самогон самогоном, але на свято цей напій підходив. В сусідньому гестхаусі проходив вечір етнічних танців, який ми також відвідали.

На цьому наш похід не закінчився, адже ми продовжили шлях тепер уже до базового табору Аннапурни. Читайте продовження звіту тут.