Звіт про похід Дінарськими Альпами в Чорногорії
Наприкінці вересня турклуб Pohіd V Gory організував і провів похід гірськими масивами Чорногорії. Спочатку маршрут мав складатися з двох частин: першою була запланована подорож надзвичайно популярним і казково красивим масивом Дурмітор, а потім — переїзд на кордон із Албанією, де планувалося здійснити розвідку нового перспективного району Проклетіє.
Група для такого маршруту зібралася дуже вдала: компактна (інструктор-гід і 6 учасників), але досвідчена — усі мали за плечима походи, а деякі навіть складні експедиції.
Але, як кажуть, солдат стріляє, а Бог кулі носить… Втім, усе по порядку.
День 1. Подгориця, переїзд до Комарніці
Непередбачувані труднощі почали з’являтися ще на старті — рейс двох учасниць затримався на дві години. Внаслідок цього вони прибули до місця збору, столиці Чорногорії Подгориці, із суттєвим запізненням. Проте команда зібралася, познайомилася і відразу вирушила автобусом до міста Никшич. Там розпочалися нові труднощі — автобусів у потрібному напрямку до наступного дня не було. Довелося домовлятися з таксистами, і, завантажившись у дві машини, ми вирушили в село Комарніця. Дорога туди пролягала звивистим серпантином, і прибули ми вже в повній темряві. На першій зручній для ночівлі ділянці поставили табір.
День 2. Перевал Шкрка, гроза і мокрий сніг
Вранці виявилося, що наш табір стоїть просто посеред села — хоча місцеві будинки тут розкидані на великій відстані один від одного. Після сніданку та збору табору ми розпочали маршрут. Завдання на день було непростим: пройти Комарніцький каньйон, перетнути плато, піднятися на високий перевал (майже 2200 м) і спуститися до озера з важковимовною назвою Шкрка.
З самого початку всі із захопленням спостерігали за монументальними скельними стінами каньйону. Стежка мальовничо петляла, ведучи то через ліс, то через відкриті ділянки, звідки відкривалися чудові панорами. На жаль, гарна погода трималася недовго, і незабаром пішов дощ. Він лив безперервно, майже як у фільмі про Форреста Ґампа. До обіду, піднявшись на плато, ми були вже добре промоклими, незважаючи на плащі й дощовики. Через негоду доводилося рухатися без тривалих привалів, але нам пощастило зайти в гості до пастушої колиби. Там ми трохи зігрілися, підсушилися і перекусили. Під дощем ми продовжили підйом на перевал. Незважаючи на важкі рюкзаки та складні погодні умови, настрій у всіх був бадьорий, жартували та спілкувалися.
Спуск із перевалу під дощем був складним і вимагав підвищеної уваги. Це суттєво уповільнювало рух. Коли загін у сутінках дістався вузької ділянки, що нагадувала справжню ущелину, почалася сильна гроза. Блискавки раз у раз спалахували перед нами, ніби перегороджуючи шлях. Мною, як керівником групи, було прийнято непросте рішення — негайно зупинитися на ночівлю, тим більше, що вже темніло. Група одразу підтримала цю ідею. На придивленому мною місці ми поставили наш маленький табір із трьох наметів просто під зливою. Повністю мокрі, ми нарешті змогли сховатися від негоди, перевдягнутися в сухий одяг і залізти в спальні мішки. Але сюрпризи на цьому не закінчилися. Упродовж усієї ночі вирувала негода, гроза не вщухала, і, судячи зі звуку, блискавки влучали в навколишні скелі за кількасот метрів від нас. На щастя, вдало вибраний рельєф місцевості не давав особливого приводу для хвилювання. Ближче до ранку гроза з дощем перетворилася на грозу зі снігом, і намети опинилися під товстим шаром мокрого снігу! І це в Чорногорії, у розпал оксамитового сезону! Доводилося постійно струшувати важкий сніг зі стінок наметів.
День 3. Днівка
Ранок не приніс значного покращення погоди. Більшість учасників залишалася у мокрому взутті та промоклому верхньому одязі, тому було вирішено зробити вимушений відпочинок і перечекати негоду. Сонця ми так і не побачили, періодично йшов дощ. Час проводили за приготуванням та поїданням їжі, а також гостювали одне в одного (у моєму невеликому тримісному наметі поміщалися всі, плюс котелок на примусі).
День 4. Сонячний Самар
Уночі вдарив сильний мороз, але, нарешті, з’явилися зірки. Ранок четвертого дня нашої подорожі зустрів нас ідеально чистим небом і яскравим сонцем. Усі одразу ж скористалися можливістю висушити одяг і спорядження.
Думки про повернення в цивілізацію одразу зникли, і ближче до дванадцятої ми вирушили на штурм доволі суворого перевалу Самар. Дорогою милувалися красою озера Шкрка.
На наше невдоволення, підйом на перевал проходив тіньовим боком, і доводилося пробиратися через сніг, що не танув. Скелі після негоди вкрилися кригою, тому триматися за них руками було досить холодно. Але всі ці незручності були незначними порівняно з неймовірними краєвидами навколо і чудовим настроєм — нарешті гарна погода!
Ми були впевнені, що всі труднощі залишилися позаду, і попереду нас чекає лише гарна погода та захопливий маршрут… Без особливих труднощів і зайвого ризику нам вдалося підкорити перевал.
Дякуємо тим, хто натягнув страхувальні троси на небезпечних ділянках — раніше їх тут не було. З перевалу, вдосталь намилувавшись краєвидами, ми спустилися до високогірного озера Зелений Вир. Воно розташоване серед скель на висоті, що відповідає вершині Говерли. Вода в ньому льодяна, але це не завадило багатьом з нашої групи добряче скупатися, а дехто навіть влаштував собі повноцінне купання). Тут ми розташували табір.
День 5. Перевал Сідло та Жабляк
Вийшовши вранці з намету, я одразу зрозумів, що вчорашня чудова погода нас покинула (як згодом виявилося — до кінця походу).
У густому тумані ми почали підйом до перевалу, який мав вивести нас на вершину Баботов Кук. Але через вкрай обмежену видимість і, мабуть, тимчасове помутніння розуму, знайти цей перевал мені так і не вдалося. Після насиченого «дослідження» місцевості ми зрештою вийшли до іншого перевалу, який дав нам можливість повернутися до цивілізації — знаменитого Сідла (1918 м). Це верхня точка серпантинної дороги, що веде до Жабляка — нашої наступної мети. Ми вирішили дійти туди прямо дорогою. Хоча це позбавило нас можливості відвідати Крижану печеру, так ми змогли компенсувати втрачені через вимушений відпочинок час. Печеру та вершину Баботов Кук ми планували відвідати вже з Жабляка, без важких рюкзаків, залишивши речі в кемпінгу.
До кінця дня, добряче втомлені, ми дісталися до заповітного містечка, пройшли його наскрізь і зупинилися в кемпінгу Іван До. План на наступний день передбачав відвідини печери та сходження на гору.
День 6. Чорне озеро та Савин Кук
На жаль, уночі йшов дощ, і ранок зустрів нас сирістю, туманом та мрякою. У таку погоду вирушати в далеку радіалку ніхто не хотів, тож ми обрали ближчу ціль — прогулялися до мальовничого Чорного озера неподалік табору, а потім піднялися на дуже гарну гору — Савин Кук, відому як гірськолижний курорт.
Вершина ховалася в тумані, а під самою вершиною дощик перейшов у сніг. Та попри це всі отримали величезне задоволення від прогулянки на висоту понад 2300 метрів. На вершині до нас приєдналися дві собаки, які супроводжували нас аж до самого підніжжя. Без жодних пригод до вечора ми спустилися в табір.
День 7. Рафтинг на річці Тара та переїзд на пляж
Цей день був присвячений рафтингу. Неподалік протікає мальовнича й бурхлива річка. Сплавляючись нею, ви пропливете під живописним арковим мостом – одним із найвищих у Європі такого типу. Напередодні в нас виникла дискусія щодо доцільності рафтингу в таку холодну й дощову погоду – останні дні ми постійно мерзли, а спроби знайти сауну ні до чого не привели))). Але організатори сплаву пообіцяли видати гідрокостюми – і не обманули ;). До того ж річка розташована значно нижче, і там тепліше. За домовленістю бус забрав усіх учасників сплаву прямо з табору і після завершення повернув їх туди ж. Від сплаву залишилася ціла буря емоцій, але майже жодних фотографій – ніхто не ризикнув зробити своєю камерою.
Після обіду ми з сумом попрощалися з нашою милою парою – Дімою й Мариною, які залишали нас, щоб решту подорожі провести з друзями. Хоча це було обговорено заздалегідь, розставатися все одно було сумно – ми дуже прив’язалися одне до одного за цей короткий час.
Трохи пізніше ми провели загальні збори, на яких учасники походу по Чорногорії вирішили покласти край вічному холоду й дощам. Усі втомилися мерзнути й мокнути. У результаті було прийнято дуже нелегке рішення – відмовитися від продовження походу та переїзду в район Проклетіє, а натомість досліджувати узбережжя Чорногорії. Рішення було виконане негайно: табір згорнутий, і ми вирушаємо на автостанцію, де знову зустрічаємо Діму й Марину, які не встигли на попередній автобус. Усі разом їдемо до Нікшича, а звідти – до Подгоріці. Там Марина й Діма від’їжджають у Будву до друзів, а ми набиваємося в машину до Кирила (слава японським автомобілебудівникам – ми спокійно вмістилися вп’ятьох із усіма речами) і вирушаємо на узбережжя. Уже майже вночі якимось дивом ми опиняємося на найкращому пляжі Петроваца. Автомобіль припарковано за 20 метрів від моря, у зачиняльному пляжному барі куплено вино й пиво, і ось ми вже просто на пляжі, сидимо на килимках, дивимося на море й ніяк не можемо повірити, що можна ось так просто сидіти в одних футболках! Адже багато днів поспіль на нас було вдягнено буквально все, що було теплим!
Дні 8–12. Морська частина походу по Чорногорії
Разом з теплом і смачною їжею в місцевих кафе, у більшості учасників повернувся дослідницький запал, і ми вирушили в околиці гори. Пішли наосліп, в результаті чого отримали повне уявлення про місцеву специфіку. Місцеві жителі в гори не ходять і, взагалі, схоже, ходять дуже рідко, надаючи перевагу пересуванню на автомобілях. В результаті практично відсутні звичні багатьом любителям українських Карпат стежки, в той час як пробиратися напряму через місцеві зарослі – заняття на любителя через неймовірно колючу, недружелюбну до допитливих туристів рослинність. Схили дуже круті, місцями доводилося займатися легким скелелазінням. Тим не менше, ми успішно дісталися до певної точки, яку самі собі намітили, і благополучно спустилися до моря.
Далі було подорожування узбережжям у напрямку Хорватії. Ми відвідали кілька цікавих місць, переночували в лісі, нарешті на повну розпалили вогонь! Кінцевою метою нашої спільної подорожі став місто Котор. Це чудове місце, просто фантастичне за своєю красою, которська затока вважається однією з 30 найкрасивіших у світі. Оселилися в самому центрі старого міста, яке нагадало мені розповіді Фрая.
Лебединою піснею цієї по-своєму чудової подорожі стала екскурсія в гори над Котором, яку я здійснив в останній день перебування на узбережжі. Вдалося по мальовничому серпантину, що нагадує стародавні шляхи інків, піднятися на перевал над містом, а звідти по живописних стежках вийти на верхню автомобільну трасу. Звідти ми здійснили сходження на вершину, що сподобалася, висотою майже півтора кілометра. І вже через кілька годин можна було знову сидіти на мальовничій которській набережній!
В загальному, похід по Динарським Альпам подарував нам дивовижні відчуття відірваності від звичного світу, спілкування з природою, пізнання своїх сил, подарував нових друзів і освіжив внутрішню мотивацію до підкорення ще невивчених кожному з нас нових куточків, яких, на наше щастя, ще дуже і дуже багато! Наприкінці хочу подякувати всім учасникам за їхню комунікабельність, стійкість, витривалість, незмінну доброзичливість і гарний настрій протягом цього нелегкого походу! До нових зустрічей на нових дорогах!
