Звіт про похід Фанськими горами. Таджикистан
Напевно, більшість звітів про Фани починаються словами Візбора: «Я серце залишив у Фанських горах…». Те саме сталося і з нами. Ці гори вразили нас своїми масштабами, суворістю і водночас гостинністю. Байдужим вони точно нікого не залишили.
17.08.2015. Ташкент
Я разом із Юрою, другим інструктором у цьому поході, прилетів до Ташкента заздалегідь, щоб вирішити більшість організаційних питань. Для решти учасників походу зустріч була призначена в аеропорту Ташкента, з самого ранку. Усі прилетіли за розкладом, без затримок і без втрати багажу, що неймовірно нас порадувало.
Прямо з аеропорту нас забрали чотири заздалегідь замовлені машини й відвезли на кордон Узбекистану та Таджикистану, на прикордонну заставу Ойбек. Дорога зайняла близько двох годин. Процедура проходження кордону була непростою — довелося заповнювати декларацію, вивертати кишені… залишився неприємний осад. Зате Таджикистан зустрів нас дуже гостинно — і так було аж до того моменту, поки ми знову не опинилися в Узбекистані.
На таджицькому боці нас уже чекали два мікроавтобуси з альптабору «Артуч». Пригостивши нас динею, водії швидко помчали через пустелю до міста Худжанд, а звідти — через перевал просто до самого альптабору.
Приїхали ми пізно ввечері. Альптабір здивував своєю жвавістю, а головне — сервісом. Таджики можуть усе організувати — і при цьому на найвищому рівні. Тут ми закупили газ, отримали необхідну інформацію і замовили мулів на проходження перших кількох днів маршруту. Ночували у своїх наметах, розбивши їх на території табору.
18.08.2015. Перевал Чукурак і Кулікалонські озера
Вранці, щойно зійшло сонце, я прокинувся і нарешті побачив навколишні гори в усій красі. Стояла чудова погода, яка обіцяла довгий і спекотний день. Поснідавши, ми познайомилися з нашими погонщиками мулів, передали їм наші рюкзаки, а самі з маленькими наплічниками вирушили на маршрут.
Прямо за територією табору починається крута стежка, яка за пів години вивела нас до озера Чукурак — першого на нашому маршруті Фанами. Ми не змогли втриматися від купання у водах озера. Тут Ваня зробив свою фатальну помилку — посперечався, що купатиметься в кожному фанському озері 🙂 Він ще не усвідомлював масштабів трагедії.
Від озера ми почали поступово підніматися до перевалу. Підйом зовсім не складний, але доволі спекотний. Тіні у Фанах дуже мало, тому тут обов’язково потрібен захист від сонця — кепка й сонцезахисні окуляри.
З перевалу відкривається чудовий краєвид на велике Куликолонське озеро. Уся долина — як на долоні, а над цією красою височіє майже двокілометрова стіна Міралі. Пообідавши на перевалі, ми починаємо спускатися вниз.
Біля берегів озера проходили повз стоянку пастухів, де нас пригостили надзвичайно смачним айраном. Звісно ж, не обійшлося й без купання у Великому Куликолонському озері.
Погоничі мали чекати на нас із речами на березі озера Бібіджанат, куди ми й прямували. Сонце вже наближалося до заходу, коли нам трапилися двоє парапланеристів. Важко навіть уявити, наскільки красиво виглядає ця гірська долина з висоти пташиного польоту.
Зустрівши погоничів, ми розбили табір недалеко від чайхани, що стоїть на березі озера. У чайхані можна було придбати всілякі спокуси цивілізації, головною з яких було пиво. На вечерю на нас чекав також кавун, що прибув на віслюках разом із рюкзаками.
19.08.2015. Алаудинські озера
Прокинулися під дружний акомпанемент віслюків, які між собою щось жваво обговорювали, зовсім не звертаючи уваги на сплячих людей. Ночі у Фанських горах досить прохолодні, вранці також ще було свіжо.
Поснідавши, ми вирушили до озер Душаха, що знаходяться трохи вище вгору по гірській долині. Тут росте багато дерев арчи, стовбури яких закручені у спіраль. Раніше мені не доводилося бачити настільки дивовижну форму дерев. Біля озер Душаха Вані знову довелося скупатися в кожному з них.
Звідси ми звернули до борту гірської долини й почали повільно підніматися на нього. Перевал Алаудин дався нам легко, навіть попри спеку. Звідси видно як велике Куликолонське озеро, так і озеро Алаудин. Колір води останнього просто зачарував нас.
На перевалі ми наздогнали наш караван із віслюками й зупинилися на обід. Спуск вниз, як і скрізь у Паміро-Алаї, — не легка справа. Схили рясно вкриті дрібним камінням. У Фанах можна знайти сипуху на будь-який смак.
Під час спуску ми зустріли таджиків, які запросили нас увечері на плов. Спустившись до озера, звісно ж, скупалися та зайнялися встановленням табору. Після шостої вечора вирушили до чайхани, що була на іншому березі озера, де чудово провели час у компанії туристів із Таджикистану та Франції, скуштували чудовий плов. Гостинні таджики дали нам ще й каструлю плову із собою, і ми з радістю віднесли її нашим хлопцям, які залишилися в таборі. Вечір був неймовірним.
20.08.2015. Мутне озеро
Погоничі розбудили нас сьогодні раніше, бо хотіли встигнути повернутися до вечора в Артуч. Поки ми збирали речі, наші ослики в любовному шаленстві вдерлися до табору й, не звертаючи жодної уваги на наші крики та каремати, почали топтатися по речах, щедро розкиданих по табору.
Розігнати цю солодку парочку виявилося зовсім не просто. Віслюки й справді дуже вперті. 🙂
Вийшли, коли ущелина ще не прогрілася сонцем. Йти було дуже комфортно. Незабаром дісталися невеличкого озера Піала. У Фанах річки дуже часто просто з’являються з-під землі й так само швидко зникають серед каміння. Те саме було й з озером Піала. Кілька десятків метрів вище водної поверхні з-під каміння виривався гірський струмок, що впадав в озеро.
Було вирішено скупатися й у цьому озері. Але лихий нас смикнув спочатку виміряти температуру води — і ось: усього 3,8 градуса. У такій холодній воді я ще не купався. Було зовсім не холодно — було боляче!
Піднявшись вище, побачили п’ятитисячники: Замок, Чимтаргу й Енергію. Пейзаж навколо став зовсім суворим. Тут розумієш, чому Фанські гори вважалися Меккою радянського альпінізму.
Вже в обідню пору ми дійшли до нашої стоянки на березі Мутного озера. Тут усі попрощалися з погоничами та караваном віслюків. Далі починався автономний похід.
Другу половину дня провели, купаючись у озері й просто відпочиваючи. Було незвично засинати без «співу» віслюків.
21.08.2015. Перевал Чимтарга
Прокинулися раніше. Чергові зварили сніданок на газу, швидко зібрали намети, упакували рюкзаки. Йти з рюкзаками було вже не так жваво, але всі почувалися чудово.
Швидко набирали висоту по кам’янистих осипах і незабаром звернули в вузьку ущелину, звідки нам відкрився перевал Чимтарга. Стежка часто губилася й ішла вздовж льодовика, вкритого дрібною галькою.
Підйом на висоту 4500 метрів, де є рівна тераса з заздалегідь розчищеними місцями для наметів, був доволі виснажливим. Води тут небагато, але вдень між камінням течуть невеличкі струмочки талої води з сніжників. Вранці вони зникають, бо за ніч сніг промерзає.
Поставили табір, поснідали. Декому з учасників стало зле від висоти. Краєвиди звідси — неймовірні, особливо на масив гори Велика Ганза.
2.08.2015. Велике Алло
Спалося погано — очевидно, давалася взнаки висота. Прокинувся від звуку снігу, що падав на намет! Виглянув із намету — і зрозумів, що все навколо замело. Видимість — не більше 30 метрів.
Вирішили трохи зачекати — може, снігопад припиниться. Але час ішов, а погода не покращувалася. Зварили сніданок, рознесли по наметах і почали збиратися.
Щойно вийшли та почали підйом до перевалу, з’явилися розриви в хмарах, і ми побачили Фани зовсім іншими — засніженими, затягнутими хмарами й туманами.
На перевалі дув дуже сильний вітер, що намагався збити з ніг. Зробили лише кілька знімків і почали спуск, бо на вершині було дуже холодно.
Долина річки Зіндон, що відкрилася нам із перевалу, просто вражає глибиною каньйону. Схил, по якому довелося спускатися — це нескінченна осип. Незабаром сніг перейшов у дощ.
Коли спустилися до річки, опади припинилися, стало значно світліше й радісніше. Пообідали, пригубили трішки віскі для зігрівання після дощу й продовжили спуск до озера Велике Алло.
Долина річки Зіндон дуже красива. Всюди в небо здіймаються величезні скельні стіни, на яких іноді можна навіть побачити гірських козлів. Час від часу каньйон перекривають завали з каміння гігантських розмірів.
Саме озеро Велике Алло має завальне походження. Колись величезний обвал перегородив гірську долину, і в результаті утворилося озеро. Колір води — нереальний і дуже яскравий, особливо в сонячну погоду.
Місць для наметів на березі небагато, але при бажанні кілька груп можуть розміститися. На наше здивування, крім нас тут взагалі не було людей.
23.08.2015. Верхнє Алло
Сьогодні за планом — день відпочинку. Виспалися вдосталь, розпалили вогнище і, звісно ж, поплавали в озері.
У середині дня ми вирушили в радіалку до озера Верхнє Алло. Відстань до нього всього 3 км, а набір висоти — близько 200 м. Прогулянка минула дуже непомітно, хоча біля верхнього озера було дуже холодно, і Ваня — наш плавець у кожному озері — був не надто щасливий, але виконав свій обов’язок.
Ввечері сиділи біля вогнища та знищували запаси, яким загрожувала небезпека не бути з’їденими за весь похід.
24.08.2015. Спуск у Газу
Береги озера складаються з величезних валунів. Пересуватися по такому рельєфу дуже непросто. Постійно доводиться стрибати з каменя на камінь і шукати правильний шлях у кам’яних джунглях.
Масштаби всього у Фанах — дуже вражаючі. Тут усе якесь гігантське.
Погода була сонячна, і точно, як було написано в програмі походу: з кожним кроком ставало дедалі спекотніше.
До обіду дійшли до озера Мале Алло, де пообідали й скупалися. Місце тут дуже гарне, але немає навіть одного місця для намету.
Трохи нижче від озера стежка просто зникла. Нещодавно сильна повінь змило частину добре натоптаної стежки. Пересування також ускладнювали колючі кущі, крізь які було продиратися дуже непросто.
Невдовзі ми розділилися й пішли різними шляхами, але зовсім ненадовго. Кілька переправ через річку вбрід не зіпсували нам настрій, хоча добряче намочили взуття. На щастя, у кліматі Фанських гір це не так страшно.
Вже зовсім увечері вийшли на автомобільну дорогу й рушили до селища Газа. Зупинилися тут на березі річки. Ми одразу привернули увагу місцевих жителів, і гості в наш табір потекли потоком.
Незабаром до нас почали звертатися з проханнями надати першу медичну допомогу або просто дати ліків. Так на нашому столі з’явився свіжий хліб. Але всі були втомлені й швидко полягали спати. Я зателефонував до альптабору Артуч і нагадав, що нас мають завтра вранці забрати й відвезти до Ташкента.
25.08.2015
Замість 8 ранку машини приїхали близько 6, коли ми ще солодко спали. Почали поспішно згортати табір і наспіх готувати сніданок. Усі вже дуже хотіли в цивілізацію.
Виїхали двома мікроавтобусами й зробили зупинку біля першого магазину. Морозиво, пиво, кола — все потекло рікою 🙂 На жаль, наші плани дістатися Ташкента засвітла не здійснилися. Тут, у горах Таджикистану, ведеться будівництво нової дороги, і в результаті ми потрапили на ділянку, яка тимчасово була закрита.
Простояли близько 4 годин, поки котки укладали новий асфальт. Але цей час ми провели з користю — відвідали придорожнє кафе, де й почали святкувати завершення активної частини походу.
А далі — кордон, і нас привітав Узбекистан. У Ташкент приїхали пізно ввечері, прийняли душ і лягли спати в нашому хостелі “Топчан”.
26.08.2015. Самарканд
О 8 ранку ми вже були на залізничному вокзалі Самарканда й сідали на швидкісний поїзд “Афросіаб”. Вразили заходи безпеки — щоб дістатися до свого місця у вагоні, у нас перевірили квитки аж чотири рази!
Рівень сервісу тут — понад усі очікування. Потяг дуже сучасний і комфортний. У кожного пасажира — своя розетка, навушники для радіо. Навіть в економ-класі годують. Дорога з Ташкента до Самарканда займає приблизно 2 години.
Прибувши в Самарканд, першою справою поїхали на центральну площу Регистан — головну пам’ятку Узбекистану. До нашого великого розчарування, тут саме відбувалися зйомки фестивалю місцевої музики, і весь історичний комплекс був закритий для відвідування на кілька днів.
Та навіть незважаючи на це, в місті ще дуже багато цікавих пам’яток часів Персії. Ми їх оглянули.
Найбільше вразив некрополь Шахи-Зінда.
Також мечеть Тамерлана.
Саме місто нам дуже сподобалося. Вечором ми зайшли в одне з кафе і душевно посиділи майже до 12 ночі, після чого вирушили на вокзал і сіли на нічний поїзд до Бухари. Це вже був звичайний совковий плацкарт.
27.08.2015. Бухара
На вокзалі в Бухарі нас одразу атакували таксисти. Ми не змогли встояти й були доставлені в центр міста, де спочатку пішли в кафе на сніданок.
Історична частина міста дуже самобутня та багата пам’ятками. Тут багато медресе, мечетей, а також базарів, де продається безліч сувенірів.
Дуже красивою є мечеть Колян — візитна картка міста.
Також відвідали фортецю Арк, де прослухали дуже цікаву та пізнавальну екскурсію.
О 8 вечора сіли на поїзд назад до Ташкента. На цьому наш похід закінчився. Наступного дня всі розлетілися по домівках. Фани дійсно підкорили нас.
