Звіт про похід горами Ісландії 2017

Думка про подорож до Ісландії виникла раптово і більше не відпускала. За описами та уявленнями, Ісландія здавалася казкою наяву, іншою планетою з вулканами, гейзерами, марсіанськими пейзажами, чимось досі навіть віддалено не баченим і тому дуже привабливим.

І вона виправдала очікування, так що хотілося зупинити час, настільки він був стрімким і насиченим… Але про все по порядку.

Мій похід по горах Ісландії 22.07-03.08.2017

1 день (22 липня): У день нашого вильоту аеропорт був переповнений. Думаю, що це пов’язано з незвично прохолодним і дощовим літом: усі, очевидно, прагнули до теплих країв, купатися і гріти своє тіло в морях і сонячних ваннах. А ми, стоячи в 2-годинній черзі на реєстрацію, з одного боку сміялися над своїми літніми прагненнями до непередбачуваної півночі з рюкзаками вагою 16-20 кілограмів, з іншого боку були в радісному передчутті майбутніх неповторних пригод. Особливо якщо врахувати, що для Вані та Дані це був перший у їхньому житті похід! Черги на пересадці в Осло змусили нас повірити, що не все буде так швидко і безтурботно, тому в аеропорту Рейк’явіка ми смиренно знову стали в чергу. Як виявилося – на виліт. Не смійтеся, просто аеропорт Кефлавік влаштований таким чином, що зони прильоту і вильоту практично не розділені між собою. Трохи збентежені й втомлені, ми вирушили на пошуки Олі, яка прилетіла за годину до нас, наших рюкзаків і місця посадки на автобус flybus до Рейк’явіка.

Рейк’явік

Що сказати, Ісландія вразила мене відразу ще по дорозі до Рейк’явіка: з вікон автобуса ми спостерігали нескінченні, вкриті мохом чорні пустелі з великого вулканічного каменю і невисокі гори на горизонті, трохи похмурі через низько навислі сірі хмари. Зліва то й справа миготів холодний океан і рідкі будівлі, які відрізнялися простотою і геометричною незатійливістю. Так, суворий скандинавський край, це вам не яскраві тропіки. Вражало ще й те, що на вулиці практично не було людей.

До слова, все населення Ісландії становить близько 350 тисяч осіб, близько 200 тисяч з яких живуть у Рейк’явіку. Люди, де ви? За весь здавалося б неймовірно довгий шлях до кемпінгу на вулицях ми бачили не більше 5 пішоходів! Чого не скажеш про наш кемпінг, який зустрів нас мальовничо-барвистими галявинами, рясно всіяними наметами, як грибами після дощу, а також битком набитою туристами кухнею-їдальнею і чергами в туалет. Ось де вся життя в цій країні!

Познайомившись з інструктором Віктором і більшістю нашої численної групи, трохи відпочивши від дорожньої втоми та метушні, все-таки вирішили вирушити погуляти по місту. На щастя, квест з пошуку вільної плити для приготування вечері, а також вільного столу для самої трапези був успішно пройдений, животи із задоволенням набиті, а обставини дійсності ясні й визначені.

Задоволені і ситі близько 21 години вирушили на прогулянку. Білі ночі нам були на руку в цьому. Коротко про перші враження від Рейк’явіка: дуже вітряно – ми вдягли на себе майже все тепле, що було у нас, і не прогадали; дуже похмуро – низько навислі багатошарові хмари всіх відтінків сірого і сизого налаштовували на меланхолійний лад; архітектура дуже строга і лаконічна з мінімумом декору, місцями нагадуючи радянські непримітні хрущовки.

Але, як кажуть, перше враження оманливе. То чи погода створила свою особливу атмосферу, то чи просто нам пощастило почати свою прогулянку містом з промислового закулісся, бо ми неправильно зрозуміли карту. Красива довга набережна з відомою скульптурою «sun voyager» і сучасним кубічно-скляним будинком музики, затишні старовинні вулички центру міста, де, як виявилося, і були переважно всі люди, лютеранський собор Хатльгримскірк’я несподіваного і стрімкого формоутворення та інші цікаві місця прикрасили наш вечір і наситили первинну цікавість.

Нагулявшись і задоволені, ми вирушили спати, по дорозі зустрівши ісландку в легкій трикотажній сукні з відкритим глибоким декольте та недбало накинутим на плечі напівшубком. (Пам’ятаєте, як ми були вдягнені в той момент?)

День 2 (23.07): Ранок зустрів мене гіркуватим місцевим пивом, поданим прямо у спальник від другої подруги Олі, яка прилетіла за день до нас. Для неї це був перший у житті похід, що ми і відзначили. А далі: вітряна прохолодна погода, затягнуті збори, довгий сніданок, несподівана крадіжка наших пальників – веселий ранок, що сказати, проте бадьорий. У цій ранковій метушні, вже стоячи перед нашим автобусом, ми раптом зрозуміли, що забули подбати про квитки до Голубої лагуни, які купуються тільки заздалегідь через велику кількість бажаючих і обмежену кількість квитків. (майбутнім туристам на замітку, обов’язково заздалегідь, як мінімум заощадите гроші і нерви). Але часу у нас вже не було, автобус чекав, водій посміхався. (явно передчуваючи, що повеселиться). І не прогадав, розважав нас як міг, поки ми не зводили очей з неймовірних пейзажів за вікном.

Чим розважав, запитаєте ви? Ну, по-перше, тим, що одного разу повернув не туди, і в результаті їхав місцями, яких, по суті, не знав. І дорога зайняла 6 годин замість передбачених 4-х. По-друге, тим, що це призвело до 2-х несподіваних бродів, але це ще півбіди, оскільки автобус був на високих колесах. Але водій дуже ефектно обігрував ці броди прямо мхатовською паузою зависання набекрень цієї величезної машини-автобуса над водою перед ривком вперед, прямо циркове «Оп-ля!» І цьому ще супроводжувала непередавана гримаса клоуна на обличчі, якою він явно намагався викликати у нас сильні емоції, а ми сиділи на перших рядах. Загалом, він виявився вихідцем з Вірменії, і всю дорогу він дуже мило балакала з нами і веселився.

Також з несподіванок: погода дуже швидко, але непомітно прояснилася, і більшу частину шляху ми їхали під палючим сонцем. Нагадую, в Ісландії!

Водій у цих краях такого не бачив, а ми й поготів. Не відчиняються вікна автобуса дозволили нам відчути ісландську спеку в повній мірі, зате види за вікном не переставали захоплювати.

Парк Ландманналаугар і Веселкові гори

Отак із пригодами ми нарешті дісталися до мети нашого сьогоднішнього маршруту – парку Landmannalaugar, з назви якого мені запам’яталося тільки перше land і кінцеве ugar (а що, земля угару, чому б і ні). Затишний численний кемпінг, багато наметів, багато машин і найкрасивіші смугасті гори охристо-терракотових відтінків навколо.

Після розміщення і ситної вечері нас чекала радіалка налегко на одну з вершин, яку ми з ентузіазмом пройшли, у повній мірі насолоджуючись дійсно розкішними видами розкиданих перед нами ланцюжків незвичайних кольорових гірських масивів, перемежованих річковими та кам’янистими долинами на тлі синіючих гір у далині. Неймовірна краса! Тільки встигай робити фото з усіх ракурсів.

Увечері ми також пізнали одне неймовірне природне явище, своєрідний реальний зсув шаблону для розуму і тіла, а саме термальні джерела з крижаними ключами, що б’ють з дна, і невеликими струмками киплячої води, що впадають у них же!

Отже, уявіть, ви сидите в водоймі разом із такими ж екстремалами в кількості близько 20 осіб, і ваше завдання – знайти ту точку комфорту, де окріп вже встиг змішатися з крижаним ключем і це стало приємною теплою водичкою. Як в анекдоті: «а кайф у чому? – запитав у йога учень, спостерігаючи, як той, розпластавши пальці на стільниці, грає з ножичком, намагаючись на великій швидкості потрапляти в проміжки між пальцями, – «а кайф, коли промахнувся, – відповідає йог». Загалом, я, звісно, утрірую, але щось спільне у цих історіях є, бо точка комфортної теплої водички була недосяжною протягом довгого часу. Частіше було і холодно і жарко одночасно, хоч і різним частинам тіла.

Незвичайні відчуття, буря емоцій. І ось ми задоволені і накупані вирушили спати. Спали ми, звісно, як убиті, переварюючи бурхливі враження першого похідного дня.

День 3 (24.07) знову зустрів нас чудовою погодою. Вітя намагався вгамувати наші захоплення, бо розумів, що через півгодини вони можуть перетворитися на загальне ниття, пам’ятаючи ісландське прислів’я «якщо вам не подобається погода – почекайте 5 хвилин, і вона стане ще гіршою». А, як я вже казала, група у нас вийшла численна: 15 бравих хлопців і дівчат, п’ятеро з яких були у своєму першому поході, і Вітя, так вийшло, на нас усіх був один. Але настрій був веселковий, погода суха і ясна, ноги готові до забігу в 12 км.

Після ситного сніданку під гучну балаканину італійських туристів за сусіднім столом, коли ми ледве могли чути один одного (весела несподіванка в горах при загальному безлюдді в містах), ми, нарешті, вирушили в дорогу. Все почалося з широкого вулканічного плато, яке я помітила ще з вершини на радіалці.

Чорне, застигле, безжиттєве, воно нагадувало Мордор. Краса своєю незвичністю, я такого ніде до Ісландії не бачила. Почуваєшся хоббітом, який іде з великою місією. Щоправда, екіпірування у нас все-таки краще, а ноги не босі. Але це лірика першого враження.

Друге сильне враження дня – сірчані джерела-гейзери.

Мені важко науково розділити ці поняття, але в побутовій реальності це виглядало так: невелика заглиблена і кам’яниста ділянка гори місцями з водою, нерівномірно випускаюча «ароматні» сірчані пари білого кольору, по насиченості і помітності нагадуючі пар від окропу на морозі. Але окропу властиво остигати, чого не скажеш про це природне явище. Навколо нього ґрунт і камені були дуже мальовничими і різноманітними за кольором. Око художника раділо. Само собою, ми тут зависли на фото. Танюша дістала селфіпалку з GoPro…

і тільки заклики до швидкого обіду і ще великого не пройденого шляху змусили нас рушити далі. А далі як в тумані: гірська стежка, досить полога і рівна, петляла то по каменях, то по сніжниках, йшлося комфортно і легко, погода радувала. Перший брід без роззування, перші обриси гір-вулканів у далині… Тож ми й не помітили, як швидко дійшли до місця нашого сьогоднішнього призначення – притулку Хоскулдскалі. І тут знову був явний Мордор. Сніжники навколо посилювали контраст з чорною кам’янистою землею і всюди попадалися чорні обсидіани, вулканічне скло.

Вулканічні плато і гори Ісландії

Що також цікаво, місця під намети були обкладені з усіх боків камінням і нагадували фортеці. Тут явно треба бути готовим до будь-яких погодних примх, починаючи з сильного вітру. Наші 9 наметів змогли вміститися поруч лише навколо однієї такої маленької фортеці з самотнім наметом усередині. «Взяли в облогу», мабуть, подумав самотній європейський турист, який після нашої появи практично перестав показувати носа на вулицю. Пробач, ми не хотіли, просто нас багато, і це апріорі гучне балакання, особливо під час приготування та вживання гарячої смачної вечері і великої кількості чаю. Було тепло і майже безвітряно. Спати лягли рано.

День 4 (25.07): Ранок зустрів нас туманом, який прямо на наших очах, швидко переміщаючись, спритно приховав усі навколишні нас гори, зберігаючи видимість не більше 25-30 метрів навколо.

Всі європейські туристи, відчувши щось недобре, швиденько стали збирати речі і вирушили в дорогу так, що через 1-1,5 години, коли ми тільки закінчили снідати і почали збиратися, навколо нас залишалося від сили 2-3 намети таких же неспішних або не боязких туристів. Але насправді боятися було нічого, оскільки рівно через ці 1,5 години туман непомітно розсіявся, небо прояснилося, повітря знову стало «як скло», а очікування від найближчого переходу знову стали досить райдужними. Здається, саме в цей день Вітя почав підозрювати, що в нашій групі є відьми, які не дають погоді псуватися.

Набравши свої пляшки питної води прямо з-під крана умивальника, бо в Ісландії практично немає «поганої» води, і її можна пити прямо з-під крана в будь-якому кемпінгу, ми вирушили в дорогу.

Тіло, яке легко пережило вчорашній 12-кілометровий перехід, звичайно, ще сумнівалося, що сьогодні буде так само легко, але все ж було бадьоре і готове до бою. Відчуття було як у спортсмена, який після довгої перерви знову приступає до регулярних щоденних тренувань. Але так воно, в суті, і було.

Минули невеликі поля сніжників, перемежовані місцями з чорною землею Мордора, ми несподівано вийшли на зелене пагорбисте плато, проходження якого зайняло основну частину сьогоднішнього шляху. Це було чудово і прекрасно! По-перше, тому що хід був переважно рівнинний і по невеликих пагорбах, якими було легко і приємно підніматися і спускатися, що давало можливість і поговорити, і вдосталь насолодитися навколишніми пейзажами, а не тільки постійно дивитися під ноги. По-друге, яскраво-зелені кольори навколо неймовірно радували око! Це були різні види соковитих мохів ізумрудно-трав’яних відтінків, які несподівано ставали кислотно-салатовими відтінками біля струмочків між пагорбами. Було деяке відчуття нереальності і того, що хтось у фотошопі явно сильно додав яскравості (ми нічого зайвого не їли).

Озеро Альфтаватн

Попереду нас чекав один відносно великий підйом, і ось невдовзі ми вийшли до кінця плато, а саме дійсно довгому, досить крутому і серпантинному спуску вниз у долину, де виднілося вдалині між горами велике озеро Альфтаватн з маленьким притулком на березі.

За планом це була фінішна точка нашого сьогоднішнього маршруту. Зробивши море фотографій цієї красивої, розкинутої перед нами як на долоні долини, ми, кожен у своєму ритмі і швидкості, спустилися вниз до притулку.

Там нас чекав невеликий неприємний сюрприз – досить сильний вітер з взвесями чорного піску, який створював на шкірі обличчя відчуття поколювання і через деякий час явно позначав свою присутність чорними розводами. Наглядач притулку настійно рекомендував нам йти далі до наступного кемпінгу, до якого було ще близько 4 км, оскільки, за його словами, погода і вітер будуть тільки погіршуватися, а тут, на відкритій місцевості поруч з озером, що створює вологість, це буде особливо відчутно.

Тож ми, дочекавшись всю групу, пообідавши і вдосталь наробивши веселих фотографій на тлі озера, рушили далі, вже таячи всередині бажання швидше дійти і поставити табір.

Ті ж зелені пагорби, дві річки з невеликими бродами, і ось ми, нарешті, підійшли до довгоочікуваного притулку. Він був схожий на попередній, розташовувався також серед каменів Мордора, але був більш компактним і ховався від вітру як міг за великими каменями, що знаходилися як навколо, так і всередині кемпінгу. Тут були ті ж уже знайомі нам барикади-фортеці з каменів. Погода дійсно псувалася, вітер ставав зовсім не дружелюбним. Тож ми, як могли, розрахувавши найбільш недоступні для вітру місця, ревно поставили намети і тут же утеплилися. Мій тамбур був спрямований прямо на відкрите кам’янисте поле Мордора, і через відсутність у полі зору інших наметів створював невідчутне відчуття незвичності і новизни.

Будинок з теплою кухнею і їдальнею в цьому кемпінгу розташовувався зовсім поруч, але був платним. Тож, щоб заощадити гроші, вечерю ми готували на вулиці, на розташованому під вікнами будинку столі з лавками. Чесно кажучи, ледве дочекалася цієї гарячої вечері, бо сильний вітер затягнув приготування, заважаючи полум’ю наших пальників робити свою справу. Швидко поїли, пожартували і багато хто пішов по наметах. Вітя, напівжартома-напівсерйозно, погрожував нам завтрашнім «бродом по яйця» і просив взагалі не говорити про погоду, щоб не спокушати долю. Але «брод по яйця» міцно засів багатьом у голові.

Ніч видалася не з легких, бо сильні пориви вітру всіляко намагалися укласти наш намет на бік, вириваючи кілочки з землі. І ми півночі, як і рік тому, утримували склепіння намету від неминучої катастрофи. Олі навіть довелося, подолавши себе, вилізти вночі з намету під пориви вітру і моросящий дощ, щоб обкласти кілочки камінням і тим мінімізувати їхню рухливість. Також не можу не згадати відважного героя Дениса, який пізніше додатково зміцнив не тільки свій намет, але й наш ще раз, і намети інших наших товаришів. Дякую йому величезне за це. Цього разу наш намет вижив (на відміну від торішнього походу по Румунських Карпатах). Загалом-то, без втрат обійшлися всі члени групи. Але, випереджаючи події, хочеться сказати, що це була перша і остання негода в нашому поході.

День 5 (26.07): Ох, як же вранці не хотілося вилазити з теплого спальника і виходити на цей холод і вітродуй! Але «вариків немає» – коронна фраза Олі, яка відкидає будь-які заперечення. І ось ми вже на вітрі і в тумані, намагаючись якнайшвидше, а насправді досить повільно і сонно, пакуємо наші рюкзаки, збираємо намети.

Думки і розмови більшості, особливо новачків, були зайняті майбутнім і лякаючим «бродом по яйця». Їхня уява вже малювала жахливі картини. Особливо це хвилювало мою колегу-приятельку Олю, яка, будучи від природи невисокого зросту (менше 1,6 м), вже уявляла собі, що якщо Вітя цей брід буде «по яйця», то їй він буде явно по груди, а купатися їй зовсім не хотілося.

Загалом, у страху великі очі. Я намагалася ніяк не підтримувати ці кілька панічні настрої і дочекатися самого броду, щоб реально оцінити його небезпеку і вже з цього виходити у своїх діях. Забарившись із зборами і сніданком, вирушили в дорогу близько 11. Погода поступово стала налагоджуватися.

Лавова пустеля

День нам мав бути чудовий, бо вийшло сонце, і всі навколишні пейзажі, які ніяк не вписувалися в звичну картину світу, викликали неймовірне захоплення! Це був справжній Марс, лавові пустельні кам’янисті поля чорно-попелястих відтінків. Рідкісна рослинність навколо і зеленіючі мохами схили гір і вулканів на горизонті в поєднанні з безжиттєвими попелясто-чорними полями і найближчими схилами створювали реальне відчуття перебування на поверхні іншої планети.

Немає слів, щоб описати цю красу і неповторність природи Ісландії! Ми досить довго йшли по стежці серед абсолютно рівного поля, що, на моє здивування, викликало деяке невдоволення окремих членів групи, адже їм хотілося йти вгору або вниз, але ніяк не рівно і прямо. Ось що рюкзак за спиною робить з людьми!

Нарешті дійшли до настільки лякаючого всіх броду, який насправді виявився цілком нормальним.

Так, довелося роззутися і закатати штани до стану шортів (у кого не було такої можливості, знімали з себе зайве). Так, вода виявилася крижаною і подекуди дуже бурхливою, тому Вітя рекомендував йти як мінімум парами, щоб підтримувати один одного. Так, вода була високою – по коліно, а за швидкістю течії фактично трохи вище. Але! Усі і кожен подолали цей брід без особливих проблем, а навіть із приємним почуттям задоволення в душі і приємним відчуттям розтікаючого тепла по ногах після броду! В загальному, всі були задоволені, і в ще більш піднесеному настрої вирушили далі в дорогу.

А далі нас чекала бурхлива річка з водоспадом сіро-попелястого кольору, що перетинає цю лавову пустелю красивою кривою і обрамлена місцями зеленіючим мохом. Але її ми подолали вже по мосту, адже річка текла по невеликому ущелині, і іншої можливості її перетину через скелясті береги і бурхливу течію не було. Але ісландці це знали заздалегідь, і міст був побудований тут давно і міцно, в тому числі для автомобілів.

У цьому красивому місці ми й пообідали, і добряче витратили місце в пам’яті нашої фототехніки.

Здавалося, йти ще далеко, але ні, час пролетів швидко. І коли після чергового підйому нам відкрилася чудова панорама на чергову попелясту рівнину, але оточену не тільки різноманітними і химерними горами та пагорбами, а й високими білосніжними горами на горизонті, нам стало зрозуміло, що шлях наш дійсно близький. Про це говорили і вказівники, і стежка, яка після розвилки стала більш широкою і втоптаною. Земля навколо стала вже більш піщаною, дрібнокаменистою. Небо було на диво чистим, світило сонце.

Ми прямували до притулку Ботнар, який дуже мальовничо і затишно розташувався на ступінчастих схилах ущелини, вздовж яких текла невелика, але чиста і крижана річка. З деяких схилів відкривався чудовий вид на сніжники і льодовики вдалині, ґрунт був піщаним і м’яким, місцями покритим травою. А десь, особливо біля річки, вже можна було знайти і іншу рослинність.

Швидко вибравши найбільш підходяще місце для нашого великого табору на одній із мальовничих галявин біля річки і поставивши намети, ми вирішили спочатку відправитися погуляти до великого каньйону, розташованого десь поруч із притулком, а вже потім повечеряти. Сказано – зроблено. І ось ми вже налегке і практично в припрыжку стрибаємо до цього каньйону, який насправді виявився величезним і неймовірно красивим і вражаючим. До речі, нам знову дико пощастило з погодою: за досвідом Віті, а ми були четвертою групою, яку він вів, такої погоди не було жодного разу! (Здається, він зміцнився в думці, що серед нас є відьми). Світило яскраве сонце, схили ущелини були дуже мальовничі і контрастні, створюючи деякі проблеми для створення красивих кадрів. Але ми були неймовірно задоволені!

Крім вражаючої ущелини, вздовж якої ми гуляли, ми могли також спостерігати неймовірної краси різноманітні гори, що йдуть східцями до горизонту, в кінці обрамлені білосніжними льодовиками. Останні, за словами Віті, були нашою подальшою метою. Дуже хотілося сісти і спостерігати, милуватися, насолоджуватися цими неймовірними видами.

Трохи вдалося, але ноги тягнули далі, в голові майнула думка «а раптом там, за тим пагорбом, або з тієї точки, ще красивіше». І так нескінченно, так і перебігали від одного красивого виду до іншого. Але всередині вже заговорив шлунок, і, як би не хотілося йти, а довелося. Дуже вже хотілося їсти.

Вечір пройшов за веселими розмовами і смачною вечерею. Мене дуже радував вид, що відкривався з мого тамбура, на мальовничу річечку.

Ідилію цього місця порушив лише несподіваний неприємний запах, який іноді серед ночі приносив вітер до нашої галявини. Було незрозуміло, чи то це запах особливо смердючих сірчаних джерел десь неподалік, чи то це віяло з розташованого вище по схилу туалету та його каналізації. Невідомо, але несподівано для такого приємного місця, особливо якщо врахувати, що вдень на нашій галявині нічого подібного не відчувалося.

День 6 (27.07): Ранок був теплим і комфортним. Після сніданку сонце сховали хмари, вітру не було. Підстав для переживань теж. Вирушили в дорогу.

Дорога, петляючи по знайомим нам зі вчорашньої прогулянки кам’янистим схилам з красивими видами гірських хребтів на горизонті, привела нас до невеликого моста через те саме ущелину, яке в цьому місці було значно вужчим і менш глибоким. Перед цим мостом нас зустріли несподівані «пробки» з кількох досить численних груп туристів з провідниками.

Зокрема, там була група зі школярами-підлітками. Ось чудово, що в такому юному і вражаючому віці вони вже мають такий досвід гірських походів і знайомства з дивовижною дикою природою! Вчитися дивуватися треба точно в дитинстві, і намагатися зберігати цю здатність все життя. Це корисно для мозку, та й для здоров’я в цілому!

Поштовхавшись хвилин 15 у пробках, ми таки подолали місток, на якому відчувалося дикое бажання знову взятися за фотоапарат, що було, в принципі, можливо без перешкод для інших туристів, якщо попередньо трохи прискорити хід, зберігши при цьому уважність і обережність на крутому схилі спуску.

Деякі схили вже виднілися низькорослі кущі і трава, а льодовик, що виглядає з-за пагорбів, вже здавався неймовірно близьким порівняно зі вчорашніми видами, хоча пройшли ми відносно небагато. Але все вирішує ракурс. Цей льодовик і живив цю річку в каньйоні.

Нас знову чекало пагорбисте попелясте поле, але обриси обрамляють його гір місцями трохи змінилися. Деякі з них стали нагадувати кам’яні фортеці на вершині сипучого схилу, наче будови древньої людини або вікінгів. Не тут чи знімали «Володар кілець»?

Після «взяття» однієї такої фортеці з сипучим схилом, підйом по якому був досить крутим, перед нами знову як на долоні постала нова долина з все тією ж звивистою річкою і наближаючимся льодовиком. Але яке багате уявлення у природи: наскільки кожна долина одночасно схожа за кольорами і матеріалами, так і не схожа за рельєфами і переплетеннями одна на одну.

Очі радіють!

Невдовзі ми дійшли до незвичайного червоно-фіолетового поля, яке розмальовували і робили таким кущі чебрецю і незвичайного кольору червонувата трава, що особливо незвично сприймалося на тлі попелястих гір. Такого я також ніде і ніколи до Ісландії не бачила. Очі жадібно вбирали всю цю красиву новизну.

Нам було обіцяно, що обідати ми будемо в карликовому лісі, але ось ми минули перші зарості низькорослого чагарнику, ось другі і треті, які вже, виходячи з логіки природних особливостей Ісландії, можна було назвати лісом. Так, вони радували очі, але шлунок, не перестаючи, співав свою пісню, а обіду все не було і не було. А про що ще може думати турист, довго несучи важкий рюкзак? Природні інстинкти і піднесені почуття незмінно переплітаються в поході, створюючи химерний калейдоскоп думок і відчуттів з кожним новим поворотом.

Але ось, нарешті, і ліс! Дерева і чагарники трохи вищі за середній зріст людини, неподалік широко розлилася неглибока річка. Ура! Привал! Обід! Як багато в цьому слові (в оригіналі в звуці) для серця українського злилося, як багато в ньому відгукнулося! З радістю скидаємо з себе рюкзаки і навіть взуття, блаженно розташовуємося на м’якій зеленій траві і готуємо швидкий обід.

Як виявилося, причиною такого довгого шляху до обіду став вітер з піском, від якого ми б не сховалися в низькорослому чагарнику. Ну та гаразд, що нас не вбиває, робить сильнішими. Затрималися ми на цій лісовій галявині більше ніж на півтори години. А як інакше? Посидіти, поїсти (в реальності інше слово буде більш правильним, ох, який апетит прокидається завжди в поході) і відпочити, набрати води, ніжки помочити, навіть знайти гриби і встигнути пофотографувати. Місце дійсно дуже красиве, і, знову ж таки, знову непривичне після стількох безжиттєвих марсіанських пейзажів.

Як-не-як зібрали волю в кулак і знову вирушили в дорогу, початок якої ознаменувався бродом через річку. Забавно було спостерігати, як, ще недавно боязкі і зелені туристи-новачки, тепер впевнено і швидко знімають з себе взуття, закочують штани, і рішуче штурмують воду. А на їхніх обличчях подекуди можна знайти і усмішку задоволення. Що ж все-таки роблять з людьми походи і маленькі, але важливі перемоги над собою!

Почав накрапати невеликий дощ, небо було похмурим і сірим. Але це практично ніяк не позначилося на нашому настрої, адже після річки ми зайшли в справжній ліс з досить низькорослих, але все ж високих щодо нас дерев, вищих, ніж на останньому привалі. Як же приємно було йти по лісових стежках серед звиваючихся і химерних стовбурів дерев, коли то тут, то там через їх зелені крони відкривалися красиві панорами гірських долин із звивистими річечками. А повітря! Яке там було неймовірне лісове вологе і чудове повітря! Неможливо було надихатися. (Можливо, в мені говорило задоволення від ситості, але не факт).

Долина Тосморк

Дуже скоро на одній з лісових розвилок, де на вказівнику був навіть значок кафе, ми звернули вниз в долину до кемпінгу Тосмерк, який став для нас справжнім раєм на весь період перебування там. Чому, запитаєте ви? Та там був гарячий безкоштовний душ, тепле затишне кафе з розетками і вай-фаєм, а також різного роду веселящі напої від сидру до коньяку. Там можна було зробити всі звичні справи міського жителя, за якими так тужили новачки, та й старожили, що гріха таїти: зарядити техніку, помитися, випрати, випити міцного з чіпсами, нарешті, вилізти в інтернет і поспамити всіх знайомих фотографіями минулих похідних днів. Та мало що ще! Групу вдалося зібрати воєдино тільки до вечері, приготованої в критій теплій кухні на плиті з використанням ставшого незвичного половника. Кайф, що сказати! Цим вечором всі запізнилися з відходом до сну, бо під навісом за столом з гарячим чаєм і інтернетом, та за цікавими розмовами час летить швидко. Обговорювали, чомусь, роботу, хто чим займається в звичайному житті, і, дивлячись один на одного в похідному одязі, намагалися уявити образ кожного в звичайному житті. Цікаво!

День 7 (28.07): Вранці ми прокинулися рано під звуки накрапуючого дощику, але було тепло і безвітряно. Побігли по справах, зборам, сніданкам. Навичка швидких зборів дала мені можливість майже годину провести в кафе в інтернеті, який в порівнянні з вчорашнім вечором був дуже швидким. Блаженна розслабленість не дала мені вчасно згадати про необхідність покупки квитків до Голубої лагуни, як, втім, і всім іншим, а даремно. Але про це пізніше. А поки група повільно і не поспішаючи збиралася, внутрішньо примиряючись з черговою втратою благ цивілізації.

Нарешті, вирушили в дорогу. Дощик припинився, але небо як і раніше було похмурим, що, в цілому, було добре, оскільки не треба було жмуритися і напружувати зір, повітря було свіжим і прозорим, вітру також не було. Сьогодні нам належав найактивніший день з усього походу, який почався стежкою по кам’янистій долині з двома річками.

Їх ми перетнули по пересувному залізному мосту на колесах (кумедна штуковина). Далі нас зустрів інший кемпінг на зеленіючих галявинах з неймовірно красивим видом на білосніжний льодовик, мету нашого маршруту. Незважаючи на те, що по розташуванню він був прямо на стежці, а не в стороні, та ще й з таким видом, але він виявився не таким облаштованим, як наш вчорашній, всіх тих благ цивілізації тут не було, тому дякую велике Віті за той вибір і можливість трохи скрасити похідний побут.

А далі нас чекали ще дві річечки, які за відсутності мостів вже довелося переходити вбрід. Але нам чи бути в смутку з цього приводу! (на фото вдалині якраз залізні мости)

І все: вгору-вгору-вгору! Почався багаторівневий затяжний підйом, який виявився дуже різноманітним і відкриваючим все більш і більш неймовірні види на гори і долини внизу! Фототехніка майже не прибиралася. Спочатку дорога була вузьким серпантином по трав’янистих, порізаних камінням пагорбах місцями зі сходинками. Потім вона перейшла в траверс по верхівках перемежованих пагорбів, місцями дуже вузький, що нагадує виступаючий спинний хребет, коли з обох сторін стежки можна було спостерігати що йдуть різко вниз круті схили. На щастя не було вітру, а то могло б легко здути необережного туриста.

Далі, подолавши черговий крутий і довгий підйом по трав’янистому схилу, ми, нарешті, вийшли на невелике попелясто-кам’янистих вулканічне плато. Де нас і зустрів, як дорогих довгоочікуваних гостей, крижаний пронизливий вітер, що дме прямо з льодовика. Щоб не замерзнути в очікуванні решти групи, ми, скинувши рюкзаки, утеплилися, і пішли досліджувати найближчі околиці на предмет красивих видів і задоволення насущних потреб. А види на льодовик тепер дійсно були чудовими! Ноги вже відчували втому від перенесеного навантаження, але попереду було ще як мінімум півдороги. Хоча більша частина підйому і була позаду, але не вся (закадровий зловісний сміх).

Льодовики Ісландії: Ейяфьядлайокудль і Мірдальсьйокудль

Петляючи ще трохи по попелясто-чорним пагорбам, де траверсом, де напряму вгору, а також минувши ще один вузький перешийок з обривами з обох сторін, де доводилося користуватися ланцюгом, закріпленим до скелі, ми, нарешті, вийшли до сніжників з чорними вулканоподібними горами вдалині! І ура-ура, найскладніше (але не найдовше) на сьогодні позаду.

Дочекалися всю групу і вирушили штурмувати сніжник. Як виявилося, шлях до наступної зупинки був дуже швидким і простим. Не минуло, здається, і 20 хвилин, як ось ми вже скидаємо рюкзаки біля підніжжя вулкана з важко запам’ятовуваною і важко вимовною назвою, який вивергався в 2010 році і надовго паралізував авіасполучення між Європою і Америкою. Він був невисокий, і, забравшись на нього налегке, ми змогли у всій красі спостерігати як чорний кратер вивергавшогося вулкана, так і вражаючі своєю незвичністю пейзажі навколо: поєднання яскраво-білого снігу, чорно-червоних вулканічних схилів поблизу і синіючих зеленуватих гір і долин вдалині. Дуже красиво!

До речі, червоні схили говорять про давність виверження.

Загалом, це вже мінімум десятий пункт у списку про те, чому обов’язково потрібно побувати в Ісландії! Це дійсно варто того, щоб побачити на власні очі! Але повернемося до походу. До моменту спуску з вулкана, не зважаючи на яскраві емоції, втома в тілі вже відчувалася, було вже багато пройдено, але це був далеко не кінець. Попереду нас чекав досить довгий перехід, який грайливо можна позначити як «зебра» або «шашки». Вітя обіцяв, що далі наш шлях буде по рівнині, але в реальності це виявилося довгою низкою високих і не дуже чорних сопок-пагорбів, а між ними найчастіше були нерозталий пухкий сніжник, який при проходженні міг викликати зорове відчуття, що йде перед тобою людина трохи п’яна, т. к. її трохи хилило з боку в бік.

Так весело ми і йшли по цій «зебрі», думаючи про відносність поняття рівнина. Воду набирали в підсніжному струмочку, який вдалося знайти за звуком поточної води. І тут нас несподівано на останній сопці зустрів кемпінг! Кемпінг зі снікерсами і гарячою кавою! Обличчя групи треба було бачити! Тут же утворилася черга біля потрібного віконечка! А привал, природно, затягнувся. Але це добре підняло наш бойовий дух, і решту частини шляху, яка, до речі, проходила по дуже мальовничій місцевості, вже далекій від вулканічних видів, ми пробігли досить швидко. Про види: вдалині на горизонті ми вже могли спостерігати лінію океану, до якого було ще величезний мальовничий зелений простір, який вже цілком можна було назвати рівниною, хоча теж відносною. Але ми починали плавно спускатися вниз між зелених полів і кам’яних брил, вздовж грайливо звивається гірської бурхливої річки. Що сказати, очі раділи цьому зеленому простору, що виглянуло сонечку, то тут, то там траплялися на шляху красиві річкові пороги і водоспади.

Милувалися, насолоджувалися, фотографували. Шлях був вже легким, відчувалося наближення кінця похідної частини сьогоднішнього дня.

Зупинилися табором на одній з найкрасивіших мальовничих галявин неподалік від стежки на рівнинному березі річки, вода якої в цьому місці була менш бурхливою. Вечір пройшов із чудовим супом, веселими жартами, гарячим чаєм і прогулянками до водоспадів. Чудово було стояти дикарями, не хотілося розходитися спати в цій тиші і безмовності.

Ісландія – країна водоспадів

День 8 (29.07): Ранній підйом о 5 ранку, швидкі збори (з урахуванням приготування їжі на 15 осіб). І ось о 7 ранку ми вже йшли вприпрыжку в напрямку до океану, в передчутті нових вражень, нових природних красот і манливих міських «ніштяків». Цей день вийшов неймовірно насиченим на події! Але про все по порядку. Першу половину дня наш шлях пролягав між вражаюче мальовничих зелених пагорбів уздовж кам’янистої ущелини з тією самою красивою річечкою, яка, звиваючись і бурлячи, народжувала ще більшу кількість шикарних водоспадів, описувати красу яких вище моїх сил, бо кожен з них був несхожим на інші, унікальним у своїй мальовничості і потужності. Такої концентрації водоспадів в рамках одного дня подорожі я ще не зустрічала!

Золоте кільце Ісландії

А якщо додати до цього опису ще й періодично з’являються панорамні види на океан з чорною береговою лінією вдалині, що видніється через що спускаються до нього мальовничі зелені пагорби, місцями з стадами овець, і обрамляють все це кам’янисті гірські хребти, то Ви можете собі уявити, наскільки нашому естетичному насолоді не було меж.

Ось так, насолоджуючись прекрасними видами і гріючись в променях сонця, і дійшли ми до крутого обриву, що позначає кінець основної похідної частини сьогоднішнього дня, бо внизу нам відкривалася чудова зелена долина між гір з селом Скогар, незвично прямолінійно розчерченной на поверхні землі.

Скогафосс

До неї нас вела вже залізна цивілізована сходи, по якій піднімалося нам назустріч велика кількість прокинулися, підбадьорених напевно завдяки кави туристів, до речі, в основному, похилого віку. А було всього близько 11 або 12 години ранку. Цей обрив був також ознаменований відомим і високим водоспадом Скогафосс, всю міць якого можна було по достоїнству оцінити внизу, стоячи в парах його водяних бризок (висота 60 м). Але ми думали про каву, про каву та інші «ніштяки», які після збору всієї групи і знайомства з точним розкладом автобуса до містечка Вік ми і вирушили пробувати в місцеву кафешку прямо за кемпінгом. А також розжитися на перші «ніштяки» в невеликому супермаркеті неподалік.

Чорний пляж Вік

Домчавши за півгодини до містечка Вік на чорному вулканічному узбережжі Атлантики і заселившись в цивілізований кемпінг з інтернетом і гарячим душем, ми нарешті змогли купити квитки до Голубої лагуни! Правда, через близьку дату відвідування, час входу до Голубої лагуни було дуже обмежений – ми змогли купити квитки тільки на 20:00 (закриття о 24:00), а також квитки коштували вже на 20 євро дорожче. Що ж, довелося переплатити за свою нерозторопність, але місце варте того!

Отже, завершивши це хвилююче нас справу, ми змогли вирушити в невелику радіалку налегке: підкорювати невисоку, але неймовірно красиву і мальовничу гору-скелю, що обрамляла містечко прямо біля узбережжя океану, де ми могли помилуватися на неймовірної краси океанічні простори з чорної прибережної смугою з зграями чайок, які полюють в прибережних водах на рибу, а також тупиків!

Тупики – національний символ Ісландії, невеликі пташки з масивним червоним дзьобом, які гніздилися на стіні обриву і пролітали вздовж узбережжя маленькими червоними стрімкими точками. Це була чудова прогулянка, коли ми могли не тільки йти і підкорювати, але і сидіти і милуватися, нікуди не поспішаючи і вдосталь насолоджуючись цією дивовижною і безтурботною неосяжною північною красою, а також влаштувати фотоохоту на тупиків.

Різкі обриви до пляжу, який ми могли спостерігати з великої висоти зі зграями снуючих птахів, порізана чорна берегова лінія з красивими скелями-пальцями Троля, що стирчать з води, безкрайня лінія водної гладі, що зливається з небом і хмарами, загальний туманно-меланхолійний колорит і свіжий морський повітря – все це створювало відчуття якоїсь незрозумілої природності та безтурботності. Неймовірне відчуття!

Вечеря була трохи святковою – у мене був день народження! Відсвяткувати його я вирішила трохи незвичним чином – купанням в холодному Атлантичному океані! Це сталося завдяки ідейним натхненникам Ірі та Денису, у яких цей пункт був у списку «must done» в Ісландії. А що, безвітряна і спокійна погода дозволяла, а холодні води зовсім не лякали, не вперше! Провівши чудовий вечір у посиденьках на березі, вже в сутінках ми вирушили переодягатися, підбадьорюючи один одного і не допускаючи можливості відступу. Вода виявилася дуже ласкавою і крижаною (не більше 10 градусів), але яке неймовірне легке і окрилене відчуття після виходу!

Натхненні й задоволені, ми нарешті вирушили відпочивати. Було вже за північ.

День 9 (30.07): Ранкові збори були навмисно швидкими, щоб викроїти зайвих півгодини і провести їх за свіжою ранковою кавою на пляжі, до якого від кемпінгу було всього хвилин 7 ходу. Їхати звідси не хотілося. На думку практично всієї групи – це було одне з найатмосферніших і найзапам’ятованіших місць в Ісландії.

За сніданком ми несподівано дізналися, що вчора було 5-бальне землетрус – прокинувся вулкан, і був оголошений оранжевий рівень небезпеки. Як нам сказали, ми були в зоні ризику, тому що перебували в протилежній частині Ісландії від аеропорту. Примірявши на себе одяг цієї гіпотетично ймовірної ситуації і трохи пощекотавши собі нерви грою уяви «а якщо б правда…», всі заспокоїлися, бо на момент розмови рівень небезпеки вже був зелений – або нульовий.

Льодовикова лагуна

А нас чекав автобус у Льодовикову лагуну, і ми (за староруською чи радянською запасливою традицією) затарилися їжею і морозивом і вирушили в дорогу. Автобуси Ісландії – окрема цікава тема: по-перше, вони практично всі з вай-фай; по-друге, дуже комфортні з великими вікнами і зручними кріслами; по-третє, оплатити квиток можна в автобусі по банківській карті – дуже зручно, щоправда, не дуже швидко і є ймовірність не отримати чек, тому що паперу може бути мало в апараті, як вийшло цього разу; по-четверте, кондуктори найчастіше приємні молоді європейські дівчата, які приїхали в Ісландію на підробіток у високий туристичний сезон (нам дісталася молода усміхнена італійка). А також неможливо не згадати кількість зупинок (кожні 30-40 хвилин шляху) з періодичною зміною автобусів і перетаскуванням рюкзаків, але місця таких зупинок та й взагалі неймовірної краси види з вікон з кам’яними пустелями і горами-сніжниками компенсували все! До речі, в цьому шляху ми бачили найвищу точку Ісландії (пік 2110 м) і дуже красивий сповзаючий з гір вражаючий льодовик, куди на одній з зупинок можна було піти на екскурсію в кішках за 300 євро.

У теплі і ситості тягнуло в сон, але швидкий приїзд у Льодовикову лагуну швидко привів нас до тями. Тут було значно холодніше – вітер з льодовиків легко залазив у непомітні оку закутки в одязі, утеплилися і розпушилися, як горобці на морозі. Але в контрасті з нами вразила одна молода явно ісландська сім’я з дітьми – всі були в футболках і прекрасно себе почували! Ось сила звички, для них адже це тепле літо! До речі, людей було безліч, і потік прибуваючих не зменшувався. Хоча з туристичної інфраструктури на цьому рівному березі льодовикової лагуни було лише невелике кафе з туалетом і будка з касою, де продавалися квитки на прогулянку по льодовиковій лагуні в човні-амфібії. Поспішили купити квитки, щоб встигнути на наступний заплив і в очікуванні його спокійно пообідати. Можливо, ці слова вже набили оскомину, але нічого більш підходящого для опису цього місця немає, ніж «незвичайна краса» і «я такого ніде і ніколи не бачила»!

Як ми пізніше дізналися під час екскурсії на човні-амфібії, цьому льодовику і цим крижинкам понад 1000 років, а льодовик почав танути всього близько 80-ти років тому, утворивши цю дивовижну унікальну лагуну з плаваючими айсбергами, яка з часом (самостійно чи за допомогою людей) пробила собі шлях до океану.

Окремого оповідання заслуговують самі льодини і їхня неймовірна різноманітна форма і колорит від кипельно-білого до яскраво-блакитного і чорного – вся історія вивержень вулканів і дотику з водою записані на них так само ясно, як чорнилом на папері.

Про все це докладно ми дізналися від веселої дівчини-екскурсовода під час запливу на амфібії (не самостійно вплав, бо вода 2-5 градусів тепла). Трохи відчули себе як на Титаніку і навіть скуштували виловленого для нас чистісінького льоду, яке нам запропонували як місцеве морозиво. Загалом, відчуття і враження найнеймовірніші.

Після півгодинного запливу ми вирушили вздовж берега лагуни в пошуках усамітненого місця для табору і ночівлі. І дуже скоро знайшли для цього ідеальне, приховане від очей тихе місце, де була унікальна можливість поставити намет з «вікнами» на лагуну.

Дивовижно безтурботний вечір пройшов у прогулянках уздовж лагуни і до узбережжя океану. Хтось побачив зблизька морських котиків, а хтось просто насолоджувався умиротвореними видами пропливаючих до океану льодин, сидячи на березі лагуни.

Там у мене було дивовижне відчуття зупинки часу, якоїсь вічності і віддаленості від звичної мирської суєти. А словами передати неймовірну красу заходу сонця в цьому чудовому місці просто неможливо.

Один із найзабутніших днів і останній з похідних.

День 10 (31.07): Ранній підйом, смачна каша, швидкі збори, прощання з льодовиком. За традицією їхати не хотілося, але варіантів немає.

Сьогодні нас чекав довгий переїзд назад до Рейк’явіка і кінець похідної частини маршруту, ностальгія вже витала в повітрі, адже здається всього кілька днів тому тільки вийшли на маршрут… Але геть смуток, адже це ще не кінець подорожі по Ісландії, ще цілих 3 насичених дні попереду!

До 9 ранку підійшли до знайомої кафешки і «тур-центру». Автобус нас вже чекав. Троє з нашої команди вирішили їхати автостопом, бо квиток на автобус до Рейк’явіка (300 км) коштував 80 євро з людини, але пощастило поїхати не всім. Я розледачіла влаштувати собі таку пригоду, а може і даремно, адже, як я вже писала вище, подорож на автобусі по Ісландії – справа специфічна: купа зупинок з довгим 40-хвилинним очікуванням, зміна автобусів з перетаскуванням рюкзаків, величезне бажання на кожній зупинці купити собі щось смачненьке (а значить витратити купу грошей). А такі вільні подорожі автостопом – це завжди окреме задоволення, можливість тісно поспілкуватися з місцевими, відчути дух свободи, побачити і пережити більше яскравих емоцій, але водночас і певний ризик за часом, хоча в нашому випадку особливої небезпеки не було – на цей шлях був відведений весь день, і всі прекрасно знали, в якому кемпінгу Рейк’явіка повинні зустрітися. Але і в нашій поїздці були незаперечні плюси: комфорт, передбачуваність, інтернет (і пов’язана з ним можливість поспілкуватися з близькими і можливість розпланувати майбутню прогулянку по Копенгагену), а також заїзд у вже полюбилися серцю місця: водоспад Скогафосс, містечко Вік на узбережжі Атлантики, – і нові: водоспад Сельяландсфосс, де була можливість погуляти і вимокнути під парами водоспаду в печері позаду нього.

Але, загалом і в цілому, дорога до Рейк’явіка зайняла у нас фантастичні 8 годин (відстань близько 300 км), як і у наших автостопщиків. І вже близько 7-8 вечора всі ми дружно вечеряли в кемпінгу Рейк’явіка і планували завтрашній екскурсійний день. Вечером знову вирушили гуляти по місту.

День 11 (01.08): Цей день був вільним за вибором заходів, кожен міг присвятити його чому хотів, точніше його першу більшу частину, бо ввечері нас чекала голуба лагуна. Ми з Олею і двома Женями вирушили освоювати Рейк’явік на велосипедах, щоб встигнути подивитися його найвіддаленіші частини. До речі, класні спортивні велосипеди орендували за відносно невеликі гроші прямо в кемпінгу. Побачили дуже багато цікавого: проїхалися по шикарному узбережжю з приватними красивими будинками в еко стилі з панорамними величезними вікнами і видом на океан, доїхали до віддаленого старого маяка!

Домчали до башти-квітки з панорамним видом зверху на все місто, причалу з човнами, центру міста, заїхали на пляж з термальними джерелами, де із задоволенням скупалися (з пірнанням в холодний океан після). Погода була на диво сонячною і прекрасною, місто буквально перетворилося!

“Пляжинг” в Голубій лагуні

На все це нам ледве вистачило 5 годин, але ми вже поспішали до манливої Голубої лагуни, найвідомішого спа-курорту і обов’язкового пункту у списку «must see» в Ісландії. Незважаючи на велику кількість людей, місце дійсно вразило – унікального кольору і консистенції блакитна вода температури 37 градусів, обрамлена вулканічними природними каменями. Все це під відкритим небом на свіжому повітрі температури не більше 12 градусів, лазні, глини, красивий захід сонця, витончено зроблені містки, печери і лагуни.

Вечір вдався! Втомлені і розслаблені виїхали о 23:15. Вже починало темніти. Спали як діти.

День 12 (02.08): Сьогодні був найтрадиційніший екскурсійний день – ми вирушили в одноденний тур по Золотому кільцю Ісландії. В ідеалі, такий тур треба влаштовувати до основного походу, бо в цьому випадку враження від нього можуть бути набагато яскравішими, адже після вже побаченого в дикій природі Ісландських гір популярні туристичні місця можуть уже не так вразити. Але це не означає, що ми залишилися незадоволені! Задоволені і дуже! За цей активний тур ми відвідали справжній плюючий гейзер Строккур!

А також відвідали шикарний заповідник з величезним вулканічним озером кристально чистої води, місце древнього парламенту Тінгветлір і за сумісництвом місце, де знімалася частина популярного серіалу «Гра престолів».

Нас чекав величезний каскадний водоспад.

А також ферма-кафе, де можна було поїсти домашнього морозива і помилуватися у вікна на корівник…

… і багато чого ще. А що ще запам’яталося, так це пісні акапелла нашим екскурсоводом, молодим ісландським хлопцем, 2 ісландські національні пісні-балади на шляху назад до Рейк’явіка! День вдався!

А вечір ми провели, за традицією, у довгих прогулянках по місту, скуштували рибки у місцевому портовому ресторанчику, закупилися сувенірами. Хтось із наших вже сьогодні поспішав на літак, комусь, як нам, це належало завтра…

А таким заходом сонця нас проводжала на набережній Рейк’явіка Ісландія…

Як неймовірно швидко і насичено пролетів час! Підбиваючи підсумок, хочеться сказати, що Ісландія – це по-справжньому унікальна і дивовижна країна, не схожа на жодну іншу. Вона по-справжньому залишила незабутній слід у моїй душі, до якого я повертатимуся як до скарбу. Настільки своєрідна і унікальна природа тутешніх місць нікого з нас не залишила байдужим. І я щиро рекомендую тут побувати хоча б раз!