Звіт про сходження на пік Леніна
Влітку 2016 року мені пощастило керувати поїздкою до Киргизстану, метою якої було сходження на легендарний семитисячник – пік Леніна. Зараз його перейменували на пік Авіценни, але інерція традицій цілих поколінь альпіністів продовжує зберігати за вершиною багатьма нелюблене ім’я, під яким вона відома в усіх куточках світу. Більшість сходжувачів у наш час – приїжджі з багатьох країн.
Разом із ще одним учасником цього проєкту, ми для кращої акліматизації спочатку вирушили на Кавказ, до Кабардино-Балкарії, і тренувалися на Ельбрусі. Далі був переліт в Ош через Новосибірськ. Ош дуже цікаве місто. З одного боку він наповнений середньоазійською екзотикою, з іншого, переносить допитливого туриста до Радянського Союзу часів 80-х років минулого століття. Ані зношені японські праворульні машини, ані нові будівлі (до речі, досить рідкісні) не здатні вигнати це дивовижне відчуття подорожі в часи, в яких пройшло наше з Андрієм дитинство.
Кілька днів в Оші ми чекали пропуску в прикордонну зону, гуляли містом у сорокаградусну (але цілком терпиму) спеку, сходили в музей, піднялися на оглядову вершину просто в центрі міста, значну частину якого займає ринок – у найкращих азійських традиціях. Насолоджуючись солодкими фруктами та фісташками, ми також купили необхідні для експедиції продукти на додачу до взятих із собою субліматів, які мали скласти наш високогірний раціон.
Нарешті, всі справи були зроблені, і ми вирушили до Ачикташа на японському мінівені, що бачив кращі часи, завантаженому під зав’язку. Кожен кубічний сантиметр салону був заповнений різноманітним спорядженням, а також гора речей була закріплена на даху. Ми їхали з трьома чеськими скі-альпіністами, у яких було просто неймовірна кількість речей, лише наметів шість штук для всіх таборів, та ще й запасний кисень… Тож ми – двоє хлопців під два метри – розмістилися на додаткових сидіннях у багажнику на наступні, як виявилося, сім годин!
Дорога з Оша до Лукової поляни просто вражає своєю красою. Памір дуже мальовничий, і ці природні краєвиди ще органічно доповнюються невеликими поселеннями, численними юртами та вагончиками, куди на літо переселяється значна частина невеликого населення Киргизстану. Випас худоби залишається традиційним заняттям у цій країні й сьогодні. Останні 33 кілометри до табору долаються дуже вже ґрунтовою дорогою. Тут почалося найцікавіше – наш перевантажений і дуже «асфальтовий» автомобіль зовсім не був пристосований до такого рельєфу… Але наш немолодий водій незворушно шкреб порогами, глушником і бамперами об перешкоди, не видаючи жодних звуків обурення. Очевидно, він вважав 200 доларів достатньою компенсацією своїх незручностей. Машина і всі речі на даху швидко вкрилися товстим шаром пилу. Потім почався дощ. Останній брід виявився водієві не під силу. З табору прийшла повнопривідна «деліца» і за окрему плату довезла нас до гостьової юрти, яка дала нам притулок на ніч.
о приїзду інших учасників у нас залишалося достатньо часу, тому вранці ми з повною викладкою вирушили в табір 1 на висоті 4500 метрів. Після Ельбрусу почувалися впевнено і йшли досить бадьоро, хоча незліченна кількість кумедних ховрахів усіляко намагалася нас відволікти))). Підхід до першого табору настільки гарний і приємний, що заслуговує окремого опису. Мені здається, навіть тим, хто не збирається підніматися на вершину, варто пройти його просто для задоволення, як окремий трекінг. Спочатку потрібно піднятися на перевал Мандрівників, потім трохи скинути висоту і слідувати до табору однією з доріг, милуючись величними льодовиками та горами. Сам Пік також чудово видно за гарної погоди.
У першому таборі ми оселилися в стаціонарному наметі, дуже затишному. Вирішили налегко, для акліматизації, «прогулятися» до табору 2. Залишили речі та почали підйом вранці, що виявилося великою помилкою. Ця ділянка на Горі є найбільш технічно насиченою – найрозумніше тут пересуватися у зв’язці, що ми й зробили. Але, незважаючи на висоту, сніг і лід, ближче до обіду цей підйом перетворюється на один із кіл пекла – як би смішно це не звучало, але це одне з найспекотніших місць, у яких я бував. А адже тільки навесні я подорожував марокканською Сахарою))). Йти в таку спеку надзвичайно виснажливо. Невідомо куди поділася наша вихвалена ельбруська акліматизація, і ми ледве пересували ноги. Нас почали обганяти якісь закордонні дідусі з немаленькими рюкзаками із групи «нам за 60». Захоплюємося їхньою формою і повземо далі потроху. Фінальна частина маршруту має дуже влучну назву – Сковорідка. Краще й не скажеш. Сніжний цирк на висоті чотирьох із половиною кілометрів просто притягує сонячні промені, прогріваючись до сорока градусів. Як тут усе ще не розтануло?! Нарешті, вирівнювання. Побачивши табір 2, сідаємо на годинку відпочити та «перевірити» організм. П’ємо як коні. Час повертатися вниз. Спускаємося дуже швидко, але потім уже на рівнині довго блукаємо до нашого табору. Нарешті в наметі.
Залишаємо все, що знадобиться під час наступного виходу, тут і наступного ранку мчимо до зелені Ачикташа зустрічати новоприбулих учасників. Починаються експедиційні будні.
Спочатку провели мінімальну акліматизацію для нових сходжувачів – прогулялися на перевал. Після двох ночей на галявині вирушили нагору. Оскільки форма нових учасників ще залишала бажати кращого, їхні речі поїхали до табору 1 на конях (тут є така опція). Тим не менш, підйом для багатьох виявився дуже важким. У складну погоду ми піднімалися близько семи годин. Хлопці виклалися на повну. Наступні дві ночі ми провели в таборі 1 для кращої акліматизації.
Вдень прогулянки, просте сходження на невелику гору біля табору. Намагаємося багато пити і якомога більше їсти. Щоправда, похвалитися апетитом можуть далеко не всі. Проводимо заняття з альпіністської техніки та тактики, перевіряємо спорядження. Загалом, нудьгувати ніколи. Усі хлопці далеко не новачки в горах, за плечима кожного щонайменше один п’ятитисячник, а в когось їх уже чотири. Тим не менш, ця гора – найсерйозніше випробування для кожного з них. Тому вчимося, згадуємо.
Планували максимально ранній вихід, щоб пройти льодовик до спеки. Але один із учасників уночі захворів, вранці він не може йти на сходження. Доводиться надавати першу допомогу та перегруповуватися, змінювати тактику підйому. Виходимо із запізненням на півтори години. Потрапляємо в довгу чергу таких же охочих піднятися нагору. Йдемо в гарному темпі до половини підйому. Стежка добре утоптана, технічних складнощів небагато. Але стає спекотно, і хлопці серйозно сповільнюються – починає даватися взнаки висота. Перерви стають дуже частими, нас обганяють, і незабаром ми опиняємося майже в хвості основного потоку. Знаючи специфіку другого табору, починаю побоюватися, що залишимося без місць. Тому після того, як пройшли відкриті тріщини, розділяємося – ми з Андрієм у зв’язці мчимо вперед, щоб зайняти місця під намети та підготувати майданчики, а хлопці йдуть своїм темпом. Прошу знайомого гіда із Запоріжжя наглянути за ними. Він теж веде своїх на перший вихід, і їхній темп невеликий. Нагорі близько півтори години готую майданчики за допомогою лопати, встановлюю наш намет. Андрія накрила гірська хвороба – сильний напад головного болю. Співчуваю йому та продовжую працювати лопатою – роботу треба зробити. Через кілька годин підійшли наші хлопці. У них не залишилося сил дійти до самого табору, і вони поставили намет на першій рівній ділянці. Йду до них, розмовляємо. Їм дуже важко – кажуть, що ніколи не почувалися так погано… Переконую трохи потерпіти, більше пити, щось з’їсти. Для організму це шок – адже ми не набагато нижче вершини Ельбрусу, а це, за мірками цього місця, лише початок. З погодою щастить. Досить тихо, вночі не дуже холодно, опадів поки немає.
Вага наших рюкзаків скорочена до мінімуму, у кожного близько 12-13 кілограмів. На висоті кожен кілограм відчувається. Тим не менш, у нас є все необхідне для життя в таких умовах – намети, якісний газ і висотна кухня, сублімована висококалорійна їжа, теплий одяг. Так би мовити, технології не стоять на місці. Раніше сюди ходили зовсім з іншим спорядженням, але ж багато хто успішно піднімався на вершину! У горах чітко розумієш, що навіть найкраще і сучасне спорядження – не більше, ніж твій помічник. Нагору піднімаються люди, а не технології, і без належної підготовки, глибокої мотивації та сили волі тобі нічого не допоможе. Часто розмовляю про це з учасниками, розповідаю історії різних людей, які в різний час ходили в гори. Для хорошої акліматизації також дуже важлива постійна некваплива активність – дуже небажано просто лежати без руху в наметі, благо справ у таборі вистачає: топити сніг, будувати захисну стінку від вітру. Можна просто прогулятися. Спати й відновлюватися на таких висотах теж важко, тому найголовніше – глибоке бажання досягти мети, сильна воля.
Наступного дня, після важкої безсонної ночі, частина групи вирішила спускатися вниз, незважаючи на мої прохання залишитися й продовжити акліматизацію, без якої неможливо здійснити штурм вершини. Ми ж залишилися в таборі-2. Мій напарник став почуватися трохи краще, але підніматися нагору був не готовий. Залишаю його в таборі й іду на розвідку до табору-3. Після крутого підйому опиняюся на гребені. Навколо неймовірної краси пейзажі. Краса гір настільки вражає мене, що на якийсь час я просто «випадаю з реальності». Якось зібравши до купи свою «щелепу», що впала на черевики, продовжую підйом далі, з висоти 5800 метрів у напрямку піка Роздільна, на якому розташований табір-3, він же штурмовий для більшості альпіністів.
Незважаючи на глибокий сніг на останньому відрізку, досить швидко досягаю бажаної висоти. 6100 метрів. Два години в русі, годину — не любування краєвидами). Третій табір чимось нагадує поселення колоністів на іншій планеті. Багато наметів по дах занесено снігом, деякі, з поламаними дугами, виглядають покинутими. Тут якась особлива атмосфера висотного альпінізму, місце абсолютно магнітне. Незважаючи на вітер, звідси не хочеться йти.
Є велике бажання переночувати і продовжити підйом, але справи і думки про наш табір кличуть назад. Швидко спускаюся в табір. Вечеряємо і ночуємо. Вранці все ж наважуємося разом піднятися на 6100. Без ночівлі для першого разу. Погода погіршується. На жаль, на хребті під піком Раздельна учасник почувається погано і відмовляється йти далі. Стоїмо над наметами другого табору, думаємо, що робити далі. Андрій запевняє, що залишиться на ночівлю в таборі два, і що я можу зробити спробу підйому, оскільки доля другого виходу на гору під великим питанням – інші члени нашої групи вже повідомили, що вирішили цього року завершити підйом достроково. Я почуваю себе в хорошій формі і вирішую спробувати — нервове напруження останніх днів всередині як стиснута пружина, підштовхує до дій. Прощаємося і розходимося в різні боки — один вниз, інший вгору…
Йду як автомат, в голові невеселі думки — як так сталося, що сходження на пік Леніна припинився, ще не розпочавшись? Згадую інших хлопців — з ким ходив у гори цього сезону. Думаю про те, що хотів би бачити деяких з них тут, у нашій команді. З їх мотивацією і підготовкою у нас могло б вийти… Хаотичний потік думок. Стараюся зловити свої почуття, прийняти ситуацію, досить тривіальну, треба сказати, для гіда, що супроводжує новачків на серйозні вершини. Гід може, навіть зобов’язаний допомогти, але він не в змозі «підняти»… Тим не менше, настрій псується, як і погода. Видимість то скорочується до кількох десятків метрів, то знову відновлюється. Раптом ледь не натрапляю головою на рюкзак. Неочікувана зустріч! Наздогнав групу іспанських альпіністів-екстремалів. Їх четверо. Заговорили. Хлопці з досвідом восьмитисячників і не тільки. Планують ночувати на 6300. Дивуються, що я сам, запропонували приєднатися до них. На 6100 у мене оплачений намет, але так не хочеться залишатися на самоті! Не встигаю все продумати, як піднімаємося на Раздельну. Мете. Всі по наметах, слідів немає. Продовжуємо рухатися, інколи виймаємо навігатор. Спочатку спускаємося вниз, потім починаємо підйом по хребту в сторону вершини. Хлопці сильні, темп дуже хороший, тим не менше, я його витримую, і це мене дуже тішить. Незабаром доходимо до місця передбачуваного табору. Пропозиція від найслабшого — Хосе. Він пропонує сьогодні зайти наверх. Чому б і ні? Двоє залишаються ставити табір, ми ж йдемо далі. Погода вже стійко погана, але це нікого не хвилює. Хлопці бачили і не таке, мабуть. У мене починають мерзнути ноги. Мої одношарові черевики на прималофті добре підходять для п’ятисотників, але тут їм не місце. Утеплені бахіли допомагають, але не дуже. У хлопців надійне висотне взуття. Шевелю пальцями, як можу, на більше сил немає. Впадаю в якийсь ступор, не можу віддихатися. Не дивно, навігатор показує 7010 метрів. Раптом в розриві неймовірна панорама вечірніх гір. Зриваю рукавичку, рукою в перчатці лізу в кишеню і дістаю телефон, який вимкнув, щоб не сідати акумулятор. Включаю — не тут-то було! Підключаю до зовнішнього акумулятора, і теж нічого, замерз!! Рука німіє, ховаю все. Де ж вершина? Останній підйом, як завжди, здається безкінечним. Так холодно і погано, що хочеться повернути назад. Утримую себе і продовжую йти, натрапляю на Хосе… Він каже: «Прийшли». Збираємося всі разом. Видимість ніяка, вітер, на приладі -30,5 градусів. Скоро 8 вечора. Вершина. Емоції кудись зникли, мене нічого не турбує, радості майже не відчуваю. Відчуття, що це все не зі мною відбувається. При цьому відчуваю друге дихання, немає думки «лягти і померти». Хлопці знімають на GoPro. Кажу їм, що треба йти. В голові закріпилася думка: «Потрібно спуститися на 6100». Тверджу це собі на спуску, не забуваючи дивитися під ноги. У одного з іспанців (забув його ім’я) стало погано, тягнемо його вниз, пристібаємо на свою мотузку, яку передбачливо взяв із собою Хосе. Здається, що йому все ні до чого… Ось і намети, спустилися досить швидко, мабуть, через мороз. Тут вітер менш сильний. Мене вмовляють залишитися, але я забираю свої речі і йду далі, подякувавши хлопцям за компанію. Чомусь немає бажання залишатися з ними, якийсь висотний психоз. Думаю про своїх хлопців — де вони зараз і як себе почувають, як там Андрій один у нашому наметі? Раптом розумію, що збився з шляху. Сліди місцями відсутні, орієнтуватися не так просто, як мені здавалося. Приходиться максимально концентруватися на дорозі. Через деякий час підходжу під Раздельну. Тут потрібно набрати близько 100 метрів висоти, а всі сили кудись поділися. Змушую себе як можу, піднімаюсь при світлі ліхтарика. Сліди замело, сніг часто вище коліна. Зупиняюсь кожні кілька десятків кроків. І ось, нарешті, табір!
Далі була безсонна ніч і спуск вниз, складання табору і повернення. Підйом завершився раніше запланованого терміну, тим не менше, для кожного учасника, незалежно від того, до якої висоти він зміг піднятися, вірю, це стало незабутньою пригодою.
Для мене особисто той момент стояння на самому верху, опустошеним і нескінченно вільним, став якоюсь стиснутою, квінтесенцією досвіду багатьох поїздок. Вже пізніше, на неймовірних серпантинах памірського тракту, мене наздогнало дуже глибоке і сильне усвідомлення того, наскільки я був щасливий у той момент. Це був глибинний, істинний, справжній я, який з’явився на дуже короткий час з-під оболонки повсякденного життя. З того часу в моїй душі оселилася щира подяка Горі і Життю за цей незвичайний досвід. Це того вартувало!
