Звіт про похід Свидовцем і Горганами. Карпати
За словами відомих альпіністів, у горах немає страху: там душа розправляє крила й відчуваєш справжню свободу. Але щойно спускаєшся вниз — і тягар світу знову падає на плечі.
Після вдалого новорічного походу по Мармарошу було вирішено на травневі поїхати в Горгани та Свидовець нашою веселою компанією! На травневі очікувалося багато снігу в горах, тож усі готувалися до «зимового Мармарошу 2», плюс за програмою в кінці походу мав бути сплав річкою Лімницею. Було незрозуміло, як ми будемо сплавлятися при такій кількості снігу, а для мене це було нове, а нового завжди чекаєш з нетерпінням.
Як завжди, із квитками була напруга ще за 45 днів до початку, але після численних спроб усе-таки вдалося взяти місця в причіпному вагоні, із прибуттям о пів на п’яту ранку. У моєму вагоні було багато туристів, всі їхали в гори. Коли бачиш людей із рюкзаками, відчуваєш певну єдність, але розумієш, що всі підуть різними стежками…
Приїхавши рано-вранці в Івано-Франківськ, я вирішив скоротати час на вокзалі і заодно трохи поспати, бо в поїзді толком не виспався. Через кілька годин мала приїхати Світлана з друзями. Коли прийшов їхній поїзд, я вирішив їх зустріти. Побачивши Світлану, одразу навіяло спогадами про новорічний похід, і як би час повернувся назад у ті передноворічні дні. Познайомившись із Ірою та Ванею, ми вирішили піти поснідати перед початком походу.
В Івано-Франківську багато хороших місць, де можна смачно поїсти, але всі вони чомусь відкриваються пізно, тож нам довелося піти в центр, щоб знайти відкрите кафе або бар. У центрі працювали кафе, де були тільки гарячі напої, а нам хотілося щільно поснідати, тому ми вирішили піти в паб «Бочка», який саме відкрився. Зробивши замовлення, мені подзвонив наш провідник Вова, сказавши, що з нами будуть ще двоє нових людей і що він всіх збере та підвезе машиною прямо до центру, звідки ми поїдемо в село Кваси.
Оскільки паб тільки відкрився, нам трохи довелося затриматися, а ребята вже були на місці. Біля машини вже був наш перевірений у горах боєць Міша, а також Андрій і Оля. Познайомившись, ми поїхали.
День 1
Приїхавши на місце, ми почали переупаковувати рюкзаки та розподіляти продукти між собою. Діставши з рюкзака фотоапарат, я вирішив зробити кілька фотографій, але виявив, що він не працює — це було велике розчарування 🙂 Зібравши всі речі та продукти в рюкзак і засувавши поглибше фотоапарат, бо толку від нього тепер не було, ми почали збиратися та виходити на стежку. І раптом, нізвідки з’явилися лісники, запропонувавши нам сплатити за вхід у заповідник і зареєструватися. Після реєстрації нам видали квитанцію про оплату, і ми почали підніматися в гори. Погода була похмурою, і було незрозуміло, як одягатися. Під час підйому ставало жарко, а на привалах — прохолодно.
Піднявшись на першу полонину, ми побачили гарне місце для стоянки. Там був стіл із лавками та місце для багаття і палаток. Але поблизу не було води, тож ми вирішили підніматися далі.
Вгорі перед нами відкрився гарний вид на частково засніжені вершини та величезну кількість фіолетових крокусів. Відпочивши після підйому та набравши води, ми вирушили шукати місце для нашої першої стоянки. Трохи піднявшись вище, ми знайшли гарне місце з видом на вершини та рівною площадкою для палаток. Пізніше біля річки з’явилася ще одна група туристів; як згодом виявилось, вони йшли тим самим маршрутом, що й ми.
Поставивши палатки, ми почали розпалювати вогнище — дров було повно. Поки вогонь розгорався, на газовій горілці приготували чай. Це був єдиний раз, коли ми користувалися горілкою 🙂 Надалі готували виключно на вогнищі, адже дров було достатньо, а погода дозволяла. Коли почали готувати вечерю, з’ясувалося, що у нас мало солі, і ми вирішили піти до сусідів 🙂 Але через шум річки, а вони стояли по той бік, спілкуватися було незручно, тож вирішили поки відкласти це питання. Наприкінці дня Іра та Свєта вирішили прогулятися, адже навколо було дуже красиво. Міша теж кудись відійшов, і спершу ми подумали, що він таки пішов до сусідів 🙂 Міша — міцний і впевнений у собі хлопець, і тут раптом промайнула думка, що він міг піти «вирішити питання» швидко… 🙂 Через деякий час Міша повернувся, але без солі — він просто ходив фотографувати гарні пейзажі. А Іри та Свєти все ще не було, тож Ваня пішов їх шукати. Як виявилося, вони піднялися вище і знайшли колибу, а в ній — сіль 🙂 Після повернення всіх біля вогнища ми продовжили знайомство, попивали алкогольні напої, піджартовували над ситуацією, а потім ще й зіграли кілька ігор.
День 2
Після сніданку та збору речей ми вирушили далі. Попереду нас чекало кілька невеликих підйомів.
Вище вже пригрівало сонце, тож ми активно натирали себе сонцезахисними кремами 🙂
Ще вище траплявся сніг, і ми раділи йому, як діти. Адже зверху пекло сонце, а під ногами — холод.
І нарешті, там, де було багато снігу, ми влаштували сніжні розваги з катанням на карематах 🙂 Було класно і весело.
Піднявшись на вершину гори «Близниця», ми влаштували привал. До нас назустріч піднімалася група туристів із собакою. Кличучи її до себе, ми навіть не підозрювали, що вона залишиться з нами до кінця походу і пройде всі вершини, які нам трапляться.
Пройшовши «Жандарми» та інші вершини, ми стали наближатися до місця нашої другої ночівлі. Туристи, які піднімалися з собакою назустріч нам, розповіли, що попереду нічого хорошого щодо ночівлі нам не світить: всюди вода, сніг, і доволі сиро — одним словом, болото. Тому ми вирішили спуститися під гору Котел і там заночувати. Спуск був непростий, багато снігу ускладнювало задачу, спускалися траверсом, щоб не з’їхати вниз. Тут одразу згадався зимовий Мармарош, але ми були готові і цього разу.
По дорозі нам зустрілися хлопці, які відпрацьовували льодові заняття з самозатримання на снігу; привітавшись із ними, ми пішли далі.
Погода була сонячна, і наша друга стоянка виявилася просто чудовою! Чудові види, крокуси, зелені смерекові ліси та річка, що переливалася на сонці — усе це піднімало настрій, незважаючи на втому.
Поставивши палатки, ми взялися шукати місце для вогнища. Це було непросто, бо довкола все було мокре, зі схилів текла тала вода. Знайшовши місце між двома струмками, ми все-таки розвели вогонь. Перекусивши, багато хто пішов фотографувати або просто гуляти вздовж річки, щоб насолодитися красою травневих гір. Ввечері кожен виявив, що деякі частини тіла обгоріли на сонці 🙂 Пантенол Свєти всіх рятував!
Після вечері і нагодувавши собаку, ми лягли спати. Цієї ночі я чомусь довго не міг заснути: то чи тому, що палатка стояла на схилі і я постійно сповзав униз, то чи з якоїсь іншої причини — важко сказати…
До того ж наш новий друг — «собака» — вночі почав дуже сумно вити. Ваня з Мішою намагалися його заспокоїти, щоб він нарешті ліг і заснув.
День 3
Піднявшись знову вгору з-під гори Котел, ми рушили далі. Ідучи по хребту, нам зустрічалися величезні снігові карнизи, що небезпечно звисали з краю вершин.
Дійшовши до озера «Догяска», ми все-таки вирішили спуститися до нього. Здалеку його не було видно, бо воно було вкрите снігом. Спустившись, ми помітили сліди квадроциклів чи іншого транспорту. Зробивши привал і перекусивши, Свєта з Мішою пішли купатися — це був справжній подвиг!
Після купання ми зібралися і почали підніматися вгору. Вирішивши трохи скоротити шлях, ми обрали більш крутий підйом. Було важкувато після перекусу, і не хотілося підніматися, але потрібно було йти далі.
Переваливши кілька вершин, ми нарешті стали спускатися вниз до місця нашої наступної дислокації. Спускалися швидко: хотілося вже поїсти і якнайшвидше дістатися стоянки, поки не стемніло. Коли нарешті спустилися, виявилося, що немає Андрія. Ми залишили рюкзаки і пішли його шукати, але незабаром побачили його зверху, що сидів на виступі. Після того як Андрій спустився, ми почали ставити палатки, і тут пішов дощ. Швидко накривши речі, витягнуті з рюкзаків, ми поставили палатку і закинули в тамбур усі речі. Приготувавши вечерю та розслабившись, раптом піднявся сильний вітер зі свистом, навколо падали дерева, посипав град, а потім пішов сильний зливовий дощ. Пересидівши стихію в палатці, ми вийшли перевірити, чи всі цілі. Перевіривши палатки, Ваня з Ірою та Свєтою запросили нас у свою палатку. Оскільки робити було нічого, ми вирішили зіграти в UNO на бажання, паралельно потроху випиваючи бутанський ром 🙂 Я ніколи раніше не грав у цю гру, тому спершу вони розповіли нам основні правила. Для початку потрібно було придумати, що повинен зробити той, хто програв, адже всі інші бійці були в своїх палатках і, найімовірніше, вже спали. Ми вирішили, що програвший повинен піти і попросити одну жіночу та одну чоловічу шкарпетку о 12 годині ночі 🙂 Складність полягала в поясненні та в тому, що було незручно будити людей, з якими ледве знайомі, плюс ішов дощ. У такій ситуації ніхто не хотів програвати, тому напруга була неймовірною 🙂 Після того як програвший Ваня виконав завдання, ми всі разом посміялися і пішли спати, адже на наступний день потрібно було вставати рано.
День 4
Прокинувшись після бурхливої ночі, ми, як завжди, почали збиратися 🙂
Цього дня нам потрібно було дійти до гори Братківська, а до неї ще йти та йти 😅 До того ж очікувалося, що сам підйом буде доволі серйозним. Пройшовши повз витік Чорної Тиси, ми вирушили на Братківську. Підйом виявився досить крутим і тривалим. На вершині ми поласували «ексклюзивним» салом від Вови 🥓 і, дочекавшись решти, рушили далі — добре вдягнувшись, адже було дуже вітряно й прохолодно, особливо після того, як з нас зійшов піт.
Після довгих переходів кущами та снігами ми зупинилися на нічліг у лісі. День видався важким, а на стоянці не було рівних майданчиків для наметів, тож довелося готувати місця, вириваючи коріння із землі.
День 5
Наступного ранку нам потрібно було знову піднятися на хребет і вийти до перевалу легіонів. Піднявшись і пройшовши верхами, ми побачили величезну кількість повалених дерев. Йти там було майже неможливо, тому довелося повертатися назад і спускатися тією ж стежкою, якою піднімалися.
Спустившись, ми рушили стовпцями старого кордону. Обабіч тягнулися численні окопи — відразу відчувалося, які важкі й жорстокі бої точилися тут колись. Пройшовши крізь ліс, дорогою то спускаючись, то знову піднімаючись, ми нарешті вийшли до «перевалу легіонів». На перевалі паслося багато коней. Трохи перепочивши, ми звернули у бік села Бистриця. Спускаючись, шукали гарне місце для нашої святкової стоянки, адже була Пасха, і хотілося знайти мальовничу галявину. Це мала стати наша остання ночівля в горах. Нам траплялися місця для таборів, але вони всі були дуже захаращені. І раптом, трохи нижче, ми зупинилися й побачили стежку, що вела нагору, прямо біля річки. Піднявшись, ми вийшли на гарну поляну — чудове місце для вогнища. Згодом знайшли й дрова).
Приготувавши їжу, ми відсвяткували Пасху. Того вечора довго сиділи, дивилися на небо й розмовляли. Можливо, тому що це була остання наша ніч у цьому поході.
Рано-вранці мене розбудив гавкіт нашої собаки. Вилазити з намету не дуже хотілося, але вона все гавкала й гавкала… І тут я почув відчайдушний Ванин вигук: «Та заткнись ти вже))» Але це не допомогло — собака продовжувала гавкати. Цікавість таки змусила мене підвестися. Висунувши голову з намету, я побачив поряд… коня))
Ранок останнього дня був найдовший — ми спали стільки, скільки хотіли. Доївши всі залишки їжі, почали збиратися. І тут деякі учасниці нашого походу згадали про місцеву традицію обливатися водою після Пасхи, чим неабияк нас потішили 🙂
Спустившись у село, ми не знали, що робити з собакою. За ці дні вона пройшла з нами всі вершини, і ми дуже до неї звикли. Хотілося взяти її з собою, але це було просто нереально, і всі це розуміли. Довелося залишити її там… Для мене це був найважчий момент у цьому поході…
На цьому й завершився наш травневий похід Свидовцем і Горганами. Але попереду на нас ще чекав сплав по річці Лімниця — і це теж було неймовірно!
Дякую всім, було круто! Сподіваюся, ще побачимось. До зустрічі в наступному поході!
Вам також буде цікаво:
