Країна вранішнього сонця • Звіт про трекінг у Японії
Раніше мені здавалося, що мене вже складно чимось здивувати. Адже стільки всього вже було побачено й пережито у численних подорожах і походах, що важко уявити. Здавалося, що мандри — як кисень: необхідні, але вже зовсім не такі помітні, відчутні й багатогранні. Та ось я потрапив до Японії — країни вранішнього сонця, абсолютно незрозумілої й по-справжньому екзотичної для будь-якого мандрівника. Починаючи зі звичаїв, культури та писемності, і закінчуючи природою та кліматом — усе тут дивувало на кожному кроці.
Моя подорож до Японії
Я прилетів у Кагосіму з Сеула одним із перших у нашій групі. Незабаром до мене приєдналася Олена — авторка цього маршруту та професійна перекладачка з японської. Навіть не уявляю, як би ми обійшлися без неї в цій абсолютно незрозумілій і водночас прекрасній країні. Від трапа літака і до самого завершення подорожі нас переслідували ієрогліфи. Раніше мені вже доводилося бувати в країнах, де писемність абсолютно нерозбірлива для людини, що знає лише європейські мови, але в Японії моїй свідомості взагалі не було за що зачепитися. Варто зазначити, що в туристичних місцях більшість написів дублюється англійською.
У цій країні все організовано складно, але дуже логічно і продумано до дрібниць. Усе — для людей, як то кажуть. Використовується кожен сантиметр землі, інфраструктура — на недосяжному для нас рівні. Люди виховані й доброзичливі всюди й завжди.
Після збору всіх учасників японського трекінгу ми вирушили підкріпитися та трохи поспілкуватися в одному з ресторанів. Якби не картинки в меню, то замовлення їжі перетворилося б на чисту лотерею. Хоча картинки нерідко теж нічого нам не нагадували з кулінарних витворів інших країн. Вечір провели, дегустуючи саке в маленькому “наливайці” для місцевих — дуже колоритно.
У Кагосімі ми відвідали прекрасний парк Сенган-ен. Сосни бонсай, декоративні ставки, кам’яні містки й бездоганно вписані в ландшафт чайні будиночки… Важко повірити, що це — творіння людських рук.
Якусіма (14–16 жовтня)
На острів Якусіма потрібно плисти кілька годин на швидкісному катері на підводних крилах. Створюється враження, ніби ти ширяєш за метр над бурхливим океаном. Попри величезні хвилі, у катері майже не хитало. Як їм це вдається — лишилося загадкою.
На місці нас зустрів проливний дощ. До речі, цей дощ майже не припинявся весь час, поки ми перебували на острові, за винятком кількох затишків.
Діставшись до початку маршруту, ми почали підйом. Якусіма розташована на самому півдні Японії, тому навіть під час грози тут дуже тепло. Стежка була крутою, але набір висоти відбувався повільно. Давалася взнаки втома після тривалого перельоту та зміна часових поясів.
Незабаром ми дійшли до водоспаду Janakuchi no taki. Надзвичайно гарне озеро серед величезних валунів і яскраво-зеленої рослинності — райське місце, де просто неможливо не скупатися.
Час летів дуже швидко, а от ми по стежці вгору — не дуже. Було вже давно темно, стежка ставала ще крутішою, а відстань до притулку скорочувалась зі швидкістю черепахи.
У лісах Якусіми повно наземних п’явок, які якимись невідомими шляхами легко пробираються під одяг і з апетитом присмоктуються до тіла. За вечір ми зняли з себе кілька десятків. Дуже неприємна справа, але ми не засмучувалися й просувалися до своєї мети. Незабаром дійшли до притулку, де деякі місцеві туристи вже починали готуватись до раннього виходу на Майонуру. Приготувавши вечерю, усі поринули в сон.
Зранку дощ не припинився, учорашній перехід усе ще відчувався. Було вирішено не йти на гору, поки небо не проясниться, а натомість відпочити й прогулятись криптомерієвими лісами поблизу.
Прогулянка вийшла чудовою. Нам вдалося побачити мавп, які у великій кількості стрибали по гілках і бродили між кущів, зайняті своїми справами. На реліктовому болоті до нас підійшов олень, зовсім не боячись людей.
Наступного дня ми спустилися вниз і на поромі вирушили до Каґошіми. Звідти швидкісним поїздом “Шінкансен” поїхали в Кумамото.
Кумамото й Хіросіма (17–18 жовтня)
Кумамото — велике місто на острові Кюсю з багатою багатовіковою історією. Спочатку ми планували відвідати вулкан Асо, але за кілька тижнів до нашого приїзду в регіоні зросла сейсмічна активність, і вулкан закрили.
Таке трапляється часто, і ми були до цього спочатку готові. Було задіяно план Б — поїздка до трагічно відомого міста Хіросіма. Японські залізниці роблять відстані зовсім незначними й непомітними.
Після вечірньої прогулянки до замку Кумамото та смачної вечері ми пішли відпочивати, а рано вранці «Сінкансен» знову мчав нас з неймовірною швидкістю до нових вражень.
У Хіросімі розташований острів Міядзіма, який входить до трійки найвідоміших пейзажів Японії.
Для нас було абсолютно неймовірно те, що дикі олені тут ходять поміж натовпів туристів, зовсім не боячись людей. Більше того, вони займаються жебракуванням і з радістю готові пожувати вашу куртку або парасолю. Усюди висять попереджувальні плакати про те, якими хитрими й навіть небезпечними можуть бути ці милі створіння.
Синтоїстський храм розташований просто на березі моря і зовсім не схожий на інші святині Південно-Східної Азії. Тут всюди панує строгість і мінімалізм. Особисто для мене це все нагадувало дуже красивий ботанічний сад. Особливої святині або сакральної цінності я не відчув. Можливо, це прояв високого рівня розвитку Японії і, як наслідок, малої релігійності самих японців. Але це — суто моя суб’єктивна думка і мої відчуття.
Ближче до вечора ми відвідали центр міста і купол Ґембаку — єдину уцілілу будівлю після ядерної бомбардування. Поруч розбитий великий меморіальний парк з безліччю пам’ятників. Важко навіть уявити, що пережив цей народ. Як же хочеться, щоб таке більше не повторювалося в історії людства.
Похмурий вечір і дрібний дощик лише доповнювали важку атмосферу цього місця. Хоча, якщо відволіктися і подивитися довкола, розумієш, що навколо вирує життя. Місто було повністю відбудоване, і зараз тут усе йде своїм ходом.
Кіото (19–22 жовтня)
Цілих 4 дні ми провели в Кіото — шалено сподобалося! На цей час ми зупинилися в хостелі, який знаходився в старовинному японському будинку. Тут усе було крихітним і маленьким, наче для ляльки, а не для людини. Для нас це виглядало дуже атмосферно і колоритно.
Це місто безумовно є культурною столицею Японії. За 4 дні неможливо все подивитися, тому ми зосередилися на головних пам’ятках.
Золотий павільйон — Кінкакудзі — був збудований у 1397 році. Два верхні поверхи вкриті листами чистого золота, а з верхівки даху дивиться прекрасний фенікс. У павільйоні зберігаються реліквії Будди, рідкісне зображення «Володаря, що дивиться», або Авалокітешвари, і портрет сьогуна Йосіміцу, для якого пагоду було зведено. Склепінчасті вікна і багатий розпис інтер’єру зробили Кінкакудзі справжнім твором високого японського мистецтва, і нині павільйон внесений до списку Світової спадщини ЮНЕСКО в Японії.
Тут дуже багато людей, навіть забагато. Тому насолодитися спокійною прогулянкою у розкішному саду навколо павільйону не вдасться.
У Японії дуже сильно розвинений внутрішній туризм. 80% усього потоку туристів — це японці. Вони настільки люблять свою країну, що вважають обов’язковим відвідати всі основні пам’ятки. Дивлячись на це, замислюєшся, як погано знаєш власний дім. Я мало де був в Україні, і таким бідним знанням про свою країну ми, мабуть, шокували б кожного японця.
Попри дощ, ми піднялися на гору Інарі до храму Фусімі-Інарі, який стоїть тут ще з часу заснування Кіото — з 711 року!
Фусімі-Інарі — один із найнеординарніших храмів, які я бачив. Уся стежка на гору викладена арками, пофарбованими в оранжевий колір, який символізує лисицю. Щось подібне я бачив лише в Камбоджі, на берегах озера Тонлесап. Головна споруда комплексу — Інкарі-тайся — присвячена богині родючості Інкарі. Одним із її улюблених аватарів вважається лисиця кіцуне, яка захищає посіви від гризунів. Саме тому храм має такий незвичайний і прекрасний колір. На території комплексу стоїть безліч статуй лисиці. І сьогодні багато хто вірить, що відвідування Фусімі-Інарі приносить удачу (особливо у справах бізнесу), тому приходять сюди в надії вгодити щедрій богині. До речі, пожертви їжею не практикуються. Замість цього японці приносять торії — ритуальні ворота різної висоти і розмірів (від 20 см до кількох метрів). Тому вздовж стежок до храму стоїть так багато цих оранжевих воріт.
Скрізь прогулюються дівчата в кімоно, і це виглядає дуже красиво. Неможливо втриматися від спокуси сфотографуватися з ними. Правда, так одягаються переважно не японки, а китайські та корейські туристки.
Суші в Кіото
Саме в Кіото ми вперше потрапили в ресторан, де подають справжні японські суші. Це зовсім не ролли, до яких ми звикли. Справжні суші дуже прості: жменя рису, на яку зверху кладуть сирої риби або інші морепродукти. Жодних добавок — нічого не повинно перебивати смак свіжої риби.
До суші їдять маринований імбир і запивають усе це зеленим чаєм. Відвідувачі ресторану сидять за круглим столом, по якому на спеціальній стрічці по колу рухаються тарілочки з різними видами суші. Ви самі обираєте, що хочете. Тарілочки відрізняються за кольором, а колір визначає вартість суші. Наприкінці підраховують кількість ваших порожніх тарілок і виставляють рахунок. Дуже зручно. Мій рекорд — 13 тарілочок :).
Ввечері ходили гуляти по сумнівних місцях, наприклад, у район Гіон. Кажуть, тут і досі можна зустріти справжніх гейш. Нам не пощастило їх побачити, але пошуки були цікавими.
Нара
Дуже яскраві враження залишилися після відвідування парку Нара. Серед іноземних туристів він відомий передусім завдяки великій кількості оленів, які живуть у місцевих лісах і парках і просто вважають себе повноправними господарями цих місць.
Олені всюди, вони всюдисущі, нахабні, але водночас дуже милі. Особливо люблять папір і навіть намагалися з’їсти у нас пару йен.
Дуже дивним для мене в Кіото виявилось майже повна відсутність опалення і утеплення приміщень. Як результат, у будинках дуже холодно і сиро через високу вологість.
Дощі не припинялися вже майже тиждень. Самі японці дуже дивувалися такому кліматичному явищу, адже вересень вважається найкращим місяцем для відвідування цієї країни.
Але навіть похмура погода не зіпсувала наших вражень від бамбукової рощі в районі Арасіяма.
Особисто мені дуже сподобався сад каменів у храмі «спочиваючого дракона» Рьоан-дзі. Споглядання і бажання пізнати себе через призму навколишнього світу — один із основних стовпів синтоїзму. Люди сидять і споглядають камені в надії побачити їх усі одночасно. Але це під силу лише просвітленим. Я так і не побачив необхідної кількості каменів, хоча й намагався.
Японські Альпи (22–25 жовтня)
Через тайфун автобуси до Сірокава-го скасували. Надворі лив дощ, і нас дуже тягнуло загорнутися в ковдру і не виходити. Але цікавість і допитливість перемогли. Довелося залишитися в Канадзаві до вечора, чекати поїзд до Мацуомото і паралельно оглянути головні пам’ятки міста.
Насамперед ми пішли до музею сучасного мистецтва. Але і там виявилося зачинено. Потішило відділення пошти неподалік. Вдалося надіслати листівки, які виграли підписники Pohid v Gory у Фейсбуці.
Центральний парк Kenrokuen Garden виявився чудовим місцем. Незважаючи на безперервний дощ, ми гуляли казковими алеями, яких торкнулося перше подих осені. Почали червоніти перші листя на гілках клена.
Японці неймовірно відчувають природу і вміють будувати будинки так, що вони ідеально гармоніюють із навколишнім пейзажем. Таким талантом можуть похвалитися ще скандинави.
В таку погану погоду парк все одно був повний туристів. Що ж тут відбувається у сонячний день?
Наступним у черзі був замок Канадзава. Як і більшість стародавніх японських споруд, цей замок був оточений ровом і здавався неприступним.
Було дуже цікаво відвідати ринок у центрі міста. Там продавали в основному морепродукти дуже високої якості. Ціни немалі, але покупців вистачало. Тунець, живі восьминоги, кальмари, краби, морські гребінці, їжаки і багато іншої всячини.
Не втрималися — пообідали у суші-ресторані і прикупили різної смакоти на дорогу.
Ввечері поїхали поїздом до Мацуомото, у Японські Альпи.
Щоб потрапити на маршрут, вперше скористалися таксі в Японії. Як і у всіх інших питаннях, японці виявилися дуже скрупульозними. Нам надали машину з кількістю місць, що повністю відповідала розміру нашої групи. Домчали дуже швидко.
На початку стежки стояли всі необхідні інформаційні стенди. Тут потрібно було заповнити маршрутний лист і залишити його у спеціальній скриньці. Також були зображені всі можливі шляхи сходження зі маршруту у випадку будь-яких форс-мажорів.
Стежка вела вгору через дуже мальовничий ліс, золота осінь вже торкнулася листя у підніжжя хребтів, а зверху насичена зелень ялинових дерев життєрадісно виглядала з білих клубів туману.
Піднявшись на перевал, ми побачили головний хребет Японських Альп і гірський притулок з цілком незрозумілими технічними конструкціями. Виявилося, що він являє собою практично замкнену екосистему з системою рециркуляції води, сонячними панелями та ще чимось незрозумілим.
Всередині були загальні кімнати, їдальня, де можна було замовити їжу, і автомат з гарячою кавою або іншими напоями. Як не дивно, але практично вся країна рівномірно насичена такими автоматами. Вони стоять на кожному кроці, у кожному підземному переході або просто на вулиці. Причому ціни всюди однакові. В тому числі й у цьому притулку. Цікаво, як часто його треба поповнювати продукцією і скільки електроенергії він споживає, адже кава в ньому постійно підігрівається.
Пообідавши і трохи відпочивши, ми почали спуск у долину річки, де розбили намети у кемпінгу.
Наступного дня підйом на гору Ярігатаке («Коп’є») не відбувся, бо погода сильно погіршилася, йшов проливний дощ. Це був перший раз у Японії, коли нам вдалося нормально виспатися.
Виявилося, що вчора під час обіду на перевалі Саша забув свій ніж і кружку. Через погодні умови, оскільки ми зробили перепочинок, робити було нічого. Було вирішено піти за загубленими речами.
Якщо внизу йшов дощ, то на хребті вище лісової зони розгулялася справжня заметіль. Випало трохи менше метра снігу, тому нам із Сашею довелося заночувати в притулку на верху. Нашою нагородою став прекрасний схід сонця. Небо було абсолютно чистим, а вчорашні зелені гори постали перед нами у суворому сніжному вбранні.
В той же день ми почали спуск до знаменитого курорту Камікоджі. Тут була справжня золота осінь.
Чудова погода, тепло і неймовірно красиво. Саме такими мені запам’ятаються Японські Альпи. Тут так багато стежок і цікавих маршрутів різної складності!
Сам Камікоджі своєю атмосферою і продуманістю нагадує національний парк Йосеміті в США.
Далі нас чекав черговий переїзд — до гори Фудзі.
Фудзіяма (26-27 листопада)
Навколо знаменитої гори розташований район п’яти озер Фудзі — дуже мальовниче місце, звідки відкриваються чудові краєвиди на вулкан.
Фудзіяма вже була вкритою сніговою шапкою і виглядала суворою та неприступною. Щоб оцінити обстановку на горі, ми з Аленою поїхали до 5-ї станції на регулярному шатлі.
Тут було дуже багато туристів. Оскільки офіційно сезон сходжень на Фудзі завершився, ми сильно здивувалися такій кількості людей на станції. Всі були місцевими, які просто приїхали подивитися на гору і придбати сувеніри.
Другу половину дня ми гуляли навколо одного з озер і відпочивали перед сходженням.
Сходження на Фудзі почали о 3-й ранку. Під ногами хрумтів сніг, який за день встиг підтанути і замерзнути вночі. Маршрут був ідеально прокладений і обладнаний.
Оскільки в сезон сюди піднімаються тисячі паломників, прокладено 2 окремі стежки: одна для підйому, зі сходинками і численними маленькими притулками для відпочинку, друга — для спуску.
На вершину ми піднялися за 4 години, світанок був дуже красивим, хоча вершину Фудзі обгорнув хмарний покрив. Вітер і сніжна крихта, що хлюпала по обличчю, додавали відчуття справжнього сходження і згладжували присутність надто цивілізованої стежки.
Кратер Фудзі знаходиться на висоті понад 3700 м. Тут теж прокладено кільцевий маршрут і є кілька храмів і притулків. Через відсутність видимості кільцеву стежку ми не проходили.
Зробивши кілька світлин, ми рушили вниз. Спускова стежка була продумана так, що для спуску не довелося докладати майже жодних зусиль.
Внизу нас чекали пейзажі золотої осені у листяному лісі на чорних вулканічних схилах.
Нікко (29-30 жовтня)
Завершальним акордом активної частини нашого трекінгу в Японії був національний парк Нікко. Він дуже великий, але нам вдалося побачити найцікавіші його місця.
Перша спроба прогулятися місцевими стежками знову натрапила на спротив природи: пішов сніг, і видимість впала настільки, що гірське озеро перетворилося на безмежне море.
Довелося змінити плани і піти на прогулянку до місцевих храмів, а на наступний день спробувати удачу знову.
Ніхто з нашої групи не залишився байдужим до нічної прогулянки садом кленів із червоним листям.
Невеликі ставки і чайні будиночки з приглушеним світлом, що пробивається крізь паперові японські ставні, спеціально підсвічені дерева і тиша… Краще місце, щоб побути наодинці із собою, важко придумати. Мастерам фотографії цей парк дуже сподобався б.
Вранці погода нарешті знову усміхнулася нам променями осіннього сонця. У такій тихій душевній атмосфері ми прогулялися храмом, де похований знаменитий японський Сьогун Токугава.
Алеї з великих криптомерій, чудові пагоди — цей парк справді прекрасний!
І на десерт пройшли трекінгову стежку через високогірне болото. Доїхавши автобусом до озера Юноко, обійшли його навколо і пообідали біля водоспаду Юдакі. До речі, тут готують чудову рибу.
Саме верхове болото повністю вкрите пожовклою травою і рідколіссям, яке вже встигло скинути листя. Стежка чудово обладнана, скрізь прокладені настили, тож навіть ніде й забруднитися.
В цей день сюди привезли багато школярів. Діти в Японії дуже веселі і безпосередні, а також товариські і допитливі. Іноземці у них завжди викликають бурю емоцій і бажання поспілкуватися.
Наприкінці відвідали найбільший у цих краях водоспад Кегон. До цього часу ми були вже настільки переповнені враженнями, що з нетерпінням чекали можливості відпочити по дорозі до Токіо.
Токіо (31 жовтня — 3 листопада)
Токіо — величезний і дуже сучасний мегаполіс. Тут наша офіційна програма трекінгу в Японії закінчилася, і почалася неофіційна. За цей час ми відвідали вежу Skytree, побували на ринку Сіндзюку, побачили Motor Show 2017 і багато іншого.
Подорож вийшла дуже насиченою. Вражень було так багато, що я їх так і не зміг повністю осмислити. Але вже розумію, що обов’язково повернуся в Японію, адже тут залишилося ще так багато цікавого. Тож слідкуйте за нашим розкладом :).
З Токіо я полетів до Мексики, а далі до Перу, щоб провести групу за нашим маршрутом «Трекінг у Перу, похід на Мачу-Пікчу». Таким чином вийшло, що за ці два походи я здійснив кругосвітню подорож, хоч і літаком :). Подорожуйте, ходіть у гори, живіть!
