Похід 2++++++ | Пережити всі 4 пори року в горах
«Але знаєш, я впевнений: хоч би як вирувало життя далеко від гір — раніше, зараз чи завтра — вони залишаться найсильнішим магнітом для тисяч людей. Кожен шукає в них своє, те, що йому необхідне. І — знаходить. У цьому й суть».
День 1. Старт
Одного весняного дня ми, майбутні підкорювачі вершин, злетілися з різних міст України до затишного Івано-Франківська. Усього група налічувала 23 особи. Але частина — вісім людей, велика сім’я з Києва — вийшли в похід на один день раніше, і ми мали зустрітися з ними на першому місці ночівлі. Зібравшись у залі очікування вокзалу, ми — 15 осіб разом із гідом Назаром — вирушили до офісу компанії, щоб завантажити провіант і спорядження з прокату. А далі попрямували в село Ділове, звідки починався наш похід. Розподіливши провіант між усіма учасниками, завантаживши рюкзаки, ми вирушили в дорогу. Був теплий сонячний день, ми йшли дорогою вздовж гірської річки, насолоджуючись її свіжістю та прохолодою. Перша зупинка — справжнє щастя. Лежали на траві й відчували першу втому від рюкзаків. Далі почався підйом угору, крута дорога, і, пройшовши близько 9 км, ми дісталися до місця першої стоянки. Простора зелена галявина в оточенні смерек із видом на засніжені гори — ось вона, винагорода за перший день походу. Вперше в житті ми з Надею ставили намет — і зробили це швидко (за допомогою нашого гіда Назара)), а потім вирушили «на вогник». Біля багаття — довгоочікуваний чай, перша спроба похідної їжі (скажу одразу — їжі було багато: різноманітні каші, супи, ковбаси, сир, хліб, солодощі, сухофрукти — голодним не залишився ніхто). Нарешті всі встановили намети, зібралися біля вогнища й почали знайомитися. Вечір міг би бути довгим, але раптово почався дощик, і всі розбіглися по наметах.
День 2. Коли йдеш в похід на Паску
Великодній туманний ранок, але в поході якось забуваються традиції й узагалі саме святкування. І хоча я й привезла з собою зі Львова паску, яку ми зранку біля багаття скуштували, знайшлися люди, які лише ввечері згадали про це світле свято.
Швидко поснідавши, зібрали рюкзаки й вирушили в дорогу. Спочатку був крутий підйом лісом — трекінгові палиці стали дуже доречними. Далі вийшли на дорогу, де на нас чекав сюрприз — сніг. Уся дорога була засніжена, сніг ще не встиг розтанути на такій висоті. Так наш похід із весняного перетворився на зимовий. Уздовж дороги траплялися галявини крокусів, засніжені сосни — немов у зимовій казці. Але трохи згодом почався дощ. Йшли довго, і з часом усі промокли. ПОВНІСТЮ. Черевики, мембранні куртки… усе. Очікування вечора не обіцяло нічого хорошого. Шукали галявину для ночівлі. Дивом на нашому шляху трапилася гірська хатинка — ніким не зайнята, ще й із піччю. Так наша велика команда — 21 турист + гіди Назар і Богдан — розмістилися в хатинці розміром із кімнату. Назбирали дров, розтопили піч, повечеряли, сушили речі та взуття. Це був по-справжньому теплий і затишний вечір, хоч і в тісноті. На ніч частина групи поставили намети на снігу й ночували під безперервним дощем. Решта — діти з дорослими — залишилися в хаті.
День 3. Піп Іван на травневі
Зранку змерзлі туристи з наметів поспішали до нас у хатинку, ближче до печі. Поснідали, упакували рюкзаки, але прогноз погоди був невтішним — дощ і сніг. На цьому наша група знову розділилася: частина людей з дітьми вирішили повернутися назад і провести решту днів у своєму будиночку в найближчому селищі. Ми ж, ті, хто залишився, вирушили в дорогу в супроводі наших гідів. Хочеться дякувати їм і дякувати — ми настільки довіряли їхньому професіоналізму, досвіду й вірі в наші сили, що не здавалися на всьому довгому шляху. Це справжні чоловіки з безмежною любов’ю до гір і мандрівок. Дякуємо вам, Назаре й Богдане!
Підйом у сніг був довгим, але краєвиди, що відкривалися, надавали нам сил іти далі. Цього дня була підкорена вершина Піп Іван Мармароський (1938 м). І хоча було вітряно, сніжно — воно того вартувало. Потім ми спустилися засніженим схилом на галявину, і нарешті з’явилося сонце. Ми влаштували привал, підкріпилися сухофруктами й вирушили на пошуки місця ночівлі. Цей день виявився для мене найважчим. Прийшовши на місце стоянки близько 21:00, вистачило сил лише поставити намет — і я міцно заснула у своєму спальнику. Тим часом хлопці розпалили багаття, приготували чай, вечеряли. Пізніше я вибралася з намету, зігрілася чаєм. І варто було мені підняти голову до неба — всі труднощі дня розчинилися. Це було неймовірне зоряне небо, таке, яке мені тільки снилося, і я точно знала, що зможу побачити його саме в горах. Ми ще довго грілися біля вогню, сушили речі, і я не могла змусити себе піти спати, залишивши це небо, яке більше не повториться.
День 4. Крізь сніг і дощ
Ранок був морозним, сонячним — намети, взуття тих, хто не заховав його на ніч, вкрилося інеєм. Ми поснідали, довго грілися біля багаття. Збори були тривалими, і нарешті ми вирушили в дорогу по Мармароському хребту. Завдяки сонячній погоді цей день став найживописнішим, панорамним, теплим (я спокійно йшла у флісовій кофті). Настрій був чудовим, усі звикли один до одного, стали справжньою командою. Після обіду погода почала погіршуватись — стало вітряно й холодніше. І знову нам пощастило: дорогою ми натрапили на великий двоповерховий дерев’яний будинок, який зміг вмістити не лише нашу групу, а й двох самостійних мандрівників. І знову був душевний вечір — багато музики, розмов, теплого чаю, смачної їжі. Так-так, хлопці з Кіровограду навіть узяли з собою в похід сало за власним рецептом, якого вистачило до останнього дня. Ми довго не розходилися — було затишно, й, мабуть, за час нашого походу накопичилося стільки вражень, що хотілося продовжити ці відчуття. Адже в повсякденному житті наших міст такий екстрим отримати не так уже й просто. Спали всі в одній великій кімнаті, розстеливши спальники поряд.
День 5. По річці, яка була дорогою
Ранок останнього дня походу був похмурим і туманним. Попереду — довгий спуск лісом до села, де мав чекати автобус, щоб забрати нас назад до цивілізації. Попрощавшись із будинком, що дав нам прихисток, зібрали все сміття — своє й чуже — і продовжили наш шлях. Спочатку це була просто приємна прогулянка крізь свіжий хвойний ліс — ми розглядали природу навколо, розмовляли, до того ж рюкзаки стали помітно легшими, а ми вже звикли до навантаження за спиною. Далі, вийшовши до річки, ми почали дертися по схилу, намагаючись обійти розливану через дощі й танення снігів воду. Довго обходили, поки не дісталися місця, де перейти вже можна було тільки через саму річку. Спочатку ми, звісно, роззувалися й переходили деякі ділянки босоніж, сподіваючись зберегти взуття сухим. Але кого ми хотіли перехитрити… Далі ще десь кілометри два йшли прямо по річці. По коліно у воді. Спочатку було холодно, але з часом звикаєш, і стає навіть весело. Якщо в дитинстві не набігався по калюжах — це був чудовий шанс надолужити втрачене дитяче бешкетування. Ось так весело і з жартами минув і цей день. Надвечір ми спустилися до села, і автобус відвіз нас в інше село, де Назар знайшов для нас затишний дерев’яний будинок серед гір. А далі — сауна, душ, смачна вечеря, знову довгі розмови й тепле ліжко.
День 6. Прощавайте, гори!
День від’їзду і прощань. В Івано-Франківську хлопці здали орендоване спорядження, і перед потягами ми вирушили до всім відомого закладу — «Десятки». Там зустрілися з тими, хто зійшов із маршруту раніше через негоду, обмінялися емоціями від усього, що з нами трапилося, — і знову потяги розвезли нас у різні куточки України.
>> Мій підсумок:
Я знала, що люблю походи, вогнища, намети, теплі веселі компанії, зоряні ночі і, звісно ж, гори — вони завжди були must see у будь-якій мандрівці. Але те, як усе співпало саме тут, уявити було просто неможливо. Люди, які опинилися зі мною в цьому поході, заслуговують окремих слів — ми всі були на одній хвилі, підтримували одне одного, жартували, а чоловіча допомога була просто неоціненна — від витягування з болота до сервірування столу. Так-так, поки ми приводили себе до ладу й сушили речі, чоловіки готували вечерю. І саме в таких складних похідних ситуаціях починаєш розуміти, що щастя — в дрібницях: воно у підтримці близьких, у теплоті, турботі й дружбі.
І наприкінці — вдячність нашим гідам, Назару і Богдану. Дякую вам за терпіння, професіоналізм, розуміння й підтримку. З вами прокидалася безстрашність, з’являлися сили йти далі — знаючи, що попереду нас чекає щось краще. Ваша любов до гір і походів, думаю, передалася кожному з нас, і попереду нас усіх чекають нові відкриття.
Вам також буде цікаво:
