Розповідь про далекий похід в Перу 🇵🇪

Я лежу під стелею хостелу «Парівана» в Лімі, на другому ярусі ліжка, заложивши руки за голову. Майже поруч зі мною, варто лише простягнути руку, повільно обертаються лопаті вентилятора – єдиного джерела прохолоди в приміщенні. Це нагадує далекі радянські часи, коли про кондиціонери ще не чули. Спати не хочеться, незважаючи на другу годину ночі, адже для мене це фактично шоста година вечора. Позаду довгий трансатлантичний (можна ще додати і трансамазонський) переліт. У свідомості ще не вклалася проста думка про те, що я – в Південній Америці, я – в Перу, я – в Лімі. Ще п’ять днів тому я нікуди не збирався летіти, а тим більше так далеко, але ось я – в Лімі.

Формальності на кордоні зайняли зовсім мало часу: віза не потрібна, кілька запитань про строки й мету перебування, багаж – і ось я в Перу. Оминувши офіційне таксі за 50 доларів, беру неофіційне за 25 солей і разом з ним вриваюся у вологе та тепле повітря нічного Кальяо (Кайяо – поправляє мене таксист). Нічного, бо в кінці квітня тут осінь, і темніє рано. Тут затори, швидше буде вздовж океану, каже таксист, і ми різко кудись звертаємо, пролітаємо низкою безлюдних вулиць та перехресть і просто-таки падаємо на набережну. Старенький «Форд» одразу перетворюється на молодого жеребця – різко переходить на галоп, а в машину вривається запах солоного повітря, вітру, вологи та ще чогось невловимого…

Свобода! Безкраї простори Тихого океану, я бачу його вперше. Важко уявити, що десь там, дуже-дуже далеко, за цією потужною океанською гладдю знаходиться Австралія…

Куди вже там, не до Австралії, тут і Південну Америку складно вмістити у свідомості.

Машина звертає ліворуч і вгору, і серед квіткової галявини я читаю напис – Мірафлорес. «Чудова квітка». Найфешенебельніший район Ліми, так сказав Роман. Ще він сказав, що не в усіх районах Ліми однаково раді білим людям, а тому бродити по ній не радив, пропонував обмежитися Мірафлоресом. Але бродити й ніколи, рано вранці потрібно повертатися в аеропорт і летіти в Куско, там Роман чекає на мене. Чи варто було їхати в хостел? Можна було би й перекантуватися десь в аеропорту.

Ні, варто було, щоб отак лежати під стелею, вдихати задушливе повітря і намагатися усвідомити, що я в Лімі.

Заснути неможливо, хостел тусовочний, багато молоді, в сусідньому приміщенні весела компанія, чутно музику, сміх, крики. Якщо відвернути голову в інший бік, там буде вікно, в яке вривається шум нічного Мірафлореса. Немає сенсу намагатися заснути. Що тоді?

Можна спробувати усвідомити, як я тут опинився.

Через особливості роботи залишити її напередодні травневих свят, при складній ситуації в країні, не було жодної можливості. Але я пам’ятав, що в цей же час Роман йде в трек у Перу, і мета піти разом з ним була поставлена мною перед Всесвітом. Я не знав, як це може втілитися. За логікою – ніяк. Але я свято пам’ятав, що моє завдання – мету окреслити, а спосіб виконання належить цілковито тільки Богу.

Але буває, що обставини змінюються миттєво, і раптом вони в один момент змінилися так, що шлях до Перу був відкритий. До вильоту залишалося чотири дні, квитків на літак у мене не було. Не було кредитної картки, щоб оплатити ці квитки, оскільки «мій» банк збанкрутував, не було часу відкрити нову картку. Але було бажання летіти, і воно допомагало долати перешкоди. Кредитка знайшлася у хорошої приятельки, квитки оплачені, ніч в готелі Борисполя, і ось КЛМ на своїх крилах несе мене в Амстердам, а звідти в Ліму…

Куско зустрічає гірським повітрям. Жити в такому місці – щастя, бо це повітря ні на що не схоже – воно молоде і свіже, воно робить і тебе таким же, скільки б тобі не було років. Висота 3360 метрів – а в гори ще не ходили.

Я шукаю табличку зі своїм ім’ям, бо Рома сказав, що в аеропорту мене зустрінуть, і чую здивоване запитання: «Саша, ти справді мене не бачиш чи жартуєш?» Роман стоїть акурат навпроти мене.

Таксі мчить в такий же «Паривану», а трохи згодом ми вже блукаємо вулицями Куско. Це дивовижне поєднання – міста, високогір’я, історії, загадок та таємниць. Обласний центр (це по-нашому кажучи, звісно) на такій висоті, повільний ритм життя – на Пласа-де-Армас цілуються так само, як і у всьому світі закохані парочки, мами вигулюють дітей, дзвонять церковні дзвони, чистильник чистить взуття гарній креолці. Прапор провінції Куско усіх кольорів веселки повторює прапор Імперії інків Тауантінсуйю, вузькі вимощені бруківкою вулички, що ведуть угору до Саксаюаману.

– Ти хочеш їсти? Підемо на ринок, там цікавіше, – підморгує Роман.

На ринку цікавіше. Гори фруктів, назви багатьох мені незнайомі, тут же з них видавлюють фреш. – Ананас, манго, черімойя, маракуйя, гранеро? Продавців (точніше, продавчинь) безліч, усі вони привітно посміхаються. Та хто ж знає, який хочу, я б їх усі одразу випив. – А давай різних спробуємо, – пропонує вихід Роман. Пробуємо. Різних. І вдруге. І манго, і папайю, і ще щось.

– А тепер можна і пообідати.

– Прямо тут, чи що?

Роман веде мене в інший кінець ринку. По дорозі я бачу прилавки, завалені десятками видів картоплі – так-так, її батьківщина саме тут, у Перу. А ось ми й прийшли – тут їдять місцеві, і ціни теж для місцевих. Комплексний обід за вісім солей, такого в ресторанах не знайдеш. І таких супів теж – побачивши суп чорного кольору, я подумав, що поспішив погодитися на обід із тубільцями. Але даремно боявся – суп виявився смачним і без жодних шкідливих наслідків.

– Підемо тепер до Коріканчі, – пропонує Роман.

Золотий храм Коріканча… Одне з тих місць на планеті, з якими пов’язано більше запитань, ніж відповідей. Важко повірити, що побачу його і зможу торкнутися руками.

Головний храм Верховного Інки, конкістадори зруйнували його і на фундаменті звели церкву. У такі моменти католицизм викликає у мене хвилю роздратування своєю тупістю. Утрачено унікальний храм, а на його місці зведена одна з тисяч церков, яких і так чимало побудували колонізатори у Південній Америці.

Міркуємо про те, що через іспанців світ втратив ще одну світову релігію, і можна тепер лише гадати, якою вона могла би бути, які цінності поставила б на перший план. Сумніваємось в авторстві кечуа – Коріканча здається нам творінням більш розвиненої цивілізації, що існувала тут раніше. А можливо, це взагалі вплив позаземних цивілізацій. Згадується індіанська легенда про Віракочу (я маю на увазі бога, а не верховного правителя, який взяв собі його ім’я), якого вони описували як високого білого чоловіка, що явно не відповідає зовнішності індіанців кечуа, інків чи мочіка. Дозволю собі процитувати опис індіанців про Віракочу: «Раптово з’явився, прийшовши з Півдня, білий чоловік із бородою, високого зросту і владної поведінки, одягнений у білу мантію. Він мав таку велику силу, що перетворював пагорби на долини, а долини – на високі пагорби, змушуючи потоки текти зі скель. У багатьох місцях він навчав людей наукам і ремеслам, ставився до них з великою любов’ю і добротою, закликаючи їх бути добрими й не завдавати шкоди одне одному, виявляти милосердя до всіх. У більшості місць його називали Віракоча, що означає “морська піна”. Якщо його життю загрожувала небезпека, він мав при собі жахливий небесний вогонь».

Очевидно, що Віракоча був представником зовсім іншої цивілізації, ніж індіанці. І чи була ця цивілізація земною?

Нижче Коріканчи – зелений газон, ми лежимо на ньому разом із місцевими, обмінюючись враженнями. Жарко, і дуже хочеться спати, адже ніч була галасливою, і часові пояси змінилися. У музей іти не хочу, хоча й знаю, що там цікаво. Просто мозок уже не в змозі сприймати нові враження.

Вирішуємо багато дрібних, але важливих організаційних питань: квитки на транспорт і до Мачу-Пікчу, маршрут, закупівля продуктів. Вирішуємо пожертвувати поїздкою до Ольянтайтамбо – не вкладаємося. Відмовляємося від послуг турфірми, яка пропонувала нам мулів для перевезення рюкзаків, вирішуємо, що дешевше буде домовитися на місці. Також вирішуємо затриматися в Куско ще на один день, щоб краще акліматизуватися. Та й просто відпочити. Наступного дня вирішили поїхати на соляні копальні Марас і в найдавнішу агролабораторію Морай.

Ввечері підіймаємось вгору по вулицях і робимо фото – нічний Куско. Темніє рано, адже кінець квітня, це осінь, як у нас кінець жовтня. До шостої вечора вже темно. Місто починає сяяти вогниками, у Роми виходять класні знімки. Особливо ефектним вийшов собор у підсвітці ліхтарів на фоні струменів фонтану.

Також у нього виникає ідея (мною з ентузіазмом сприйнята і схвалена) перед від’їздом на екскурсію сходити в Саксайуаман, для чого піднятися раніше.

Зрештою встаємо до світанку, з першим променем сонця рушаємо до Саксайуаману. Путівники кажуть, що це давня фортеця інків, можливо, так і було. Хоча призначення цієї споруди як фортеці мені не зовсім зрозуміле. Величезні кам’яні брили так само вражають своєю підгонкою, як і в Коріканчі, і я можу помітити, що в логіці творців фільму «Давні прибульці» щось є. Брили по 50-100 тонн, між ними не проходить аркуш паперу чи лезо ножа. В деяких місцях можна розгледіти, ніби сліди плавлення. Доїнкська культура, це очевидно. До речі, Саксайуаман перекладається як «голова яструба», і з цим у індіанців пов’язана легенда про птаха, що приніс у дзьобі щось, здатне плавити камінь. Тож яструб цілком міг бути літальним апаратом, а вся споруда – чимось на зразок космодрому. Це здається куди більш логічним, ніж фортеця в тому місці, де її роль абсолютно безглузда. За призначенням її намагалися використовувати лише один раз.

Ледве встигаємо дійти, добігти, дістатися на таксі до місця відправлення туристичного автобуса на соляні копальні Марас. По дорозі нас завезли в показове перуанське село, де можна було придбати вироби місцевих ремісників, але в цьому випадку цей невеликий комерційний прийом на гроші не викликав роздратування, пройшов весело, цікаво, з чаєм і піснями, і не зайняв багато часу.

До соляних копалень Марас спускається дуже крута дорога! До того ж, вона в кінці ґрунтова і проходить по краю урвища. Але екскурсія виявилася пізнавальною, до того ж у соляній шахті в Польщі мені бувати доводилось, а от на соляних копальнях – ніколи.

Потім поїхали до агролабораторії інків Морай. Що здивувало мене там, і дивувало згодом і в Чокекірао, і в Пінчаунуйоку – це відстань між сходинками, якими піднімалися інкські агрономи. При моєму зрості 170 см вони були дуже крутими, в деяких випадках доводилось допомагати собі руками. Дивлячись на кечуа, які майже всі нижчі за мене, розумію, що по таких сходинках мали бігати більш високі люди. Такі, як голландці, наприклад. Хто насправді побудував усе це? Звідки у той час такі глибокі, без перебільшення, наукові знання з агрономії? Як змогли люди, які не додумалися до винаходу колеса, досягти таких тонкощів у сільському господарстві?

Південна Америка все більше зачаровує мене своєю загадковістю.

Раннього ранку наступного дня на таксі ми вирушаємо до початку треку, в Качору.

Хто з нас першим сказав, що найняти коней на місці буде дешевше?

Ми вже добру годину торгуємося з місцевим селянином за цього коня, який повезе наш багаж, але ціна зовсім не наближається до тієї, що нам пропонували в Куско.

Власник коня не шкодує слів для обґрунтування ціни та проявляє справжній артистизм. Виявляється, що один кінь через свою спортивну підготовку чи місцеву ментальність не може нести на собі два рюкзаки, а тільки один. Потрібно два коні. Починається розрахунок на папері, і я бачу, що ціна множиться вже на три. Звідки? «А я? Я йду з кіньми. Сонце пече. Як воно пече! Хочу пити… Хочу їсти…» Він схиляється в три погибелі та ледь не викликає у мене сльозу. Терпіння скінчилося. Урешті-решт, у селі є й інші коні. «Так, так, коні є», – єхидно киває селянин. – «А от людей нема, усі на роботі».

Обійшовши село, ми переконалися, що він має рацію, і також стало зрозуміло, що збити ціну тепер точно не вийде. Зрештою, з одним конем і в супроводі задоволеного сина господаря ми стали спускатися в долину Апурімака. І, дивлячись на відкриті краєвиди, зупиняючись мало не щохвилини для нових фото, махнули рукою на заплачену ціну. Це було справді красиво. Екзотична рослинність на тлі крутих Анд (у прямому та переносному сенсі), бурхливий десь у глибині Апурімак…

Кемпінг облаштували неподалік від переправи. Тут я і познайомився з головною бідою цих країв – комарами. Ще в Куско я попросив в аптеці крем чи щось інше від цієї напасті. «Для лікування чи щоб не кусали?» – поцікавилась продавчиня.

– Щоб не кусали.

– Беріть будь-який.

– Усі хороші?

– Ні, жоден не допомагає.

Найкращим захистом була б футболка з довгим рукавом, але в мене такої не було. Сподіваюся, на момент читання цих нотаток такий крем уже придумано.

Щоб надміру не драматизувати ситуацію, скажу лише, що всі відкриті місця на мені були покусані, і через кілька днів це вилилося у високу температуру. У цій ситуації Роман не покинув мене, не скинув у прірву, що було б простіше, а самовіддано лікував і повернув до тями.

Уранці нас чекала переправа через річку на візку, прив’язаному до каната. Це дуже просто: ти розганяєш візок якнайсильніше, стрибаєш у нього і намагаєшся проїхати якомога далі. Зупиняється він приблизно на середині річки. Далі ти підтягуєш канат руками і поступово дістаєшся до протилежного берега. Не страшно, весело, захопливо. На іншому березі нас уже чекав інший погонщик коней, кечуа на ім’я Хусто Тапіа. Думаю, не варто казати, що в питаннях торгу він також був непоступливий. «Дорого? Камінос!» І він зображає людину з рюкзаком, що повільно підіймається крутим схилом Анд.

Усе це вже неповторно.

На момент написання цих рядків Хусто Тапіа вже помер, а замість канатної переправи побудовано кам’яний міст, на середині якого висить табличка на згадку про його смерть, нібито саме тут він і потонув.

А того дня ми б’ємо по руках із Хусто і піднімаємось у його село. Хоча це й гучно сказано – село. Лише кілька хат і галявина для кемпінгу – Марампата. Турбуючись про розвиток туризму, уряд Перу встановив тут на вулиці справжній туалет із справжнім унітазом. Господарі ним не користуються – це для нас. Кемпінг за окрему плату – всього п’ять солей. Роман продовжує палко торгуватися з Хусто за подальшу вартість оренди, при цьому переоцінюючи мене в ролі перекладача, неодноразово просить перекласти, що ось стільки будемо платити, а стільки – не будемо платити.

Місце надзвичайно мальовниче, з кемпінгу відкривається чудовий вид на долину та гори. За заходом сонця милуються всі – і ми, і господарі з дітьми. «Ти розумієш мову кечуа?» – питає мене Хусто. «Ні», – відповідаю я. Вони з дружиною одразу переходять на свою мову. Мені смішно, бо мої знання іспанської дуже слабкі, він міг би просто говорити швидше.

Видно, що вони не люблять білих. Не знаю, чи всі кечуа, але ці точно. Якщо озирнутися назад, в історію, то звичайно, й нема за що.

Вранці господиня підходить до мене взяти гроші за кемпінг. «Алехандро, платіто динеро», – каже вона. Її фраза мене приголомшує. Іспанською вона мала б сказати «pagar dinero». Подумати тільки, жінка вчора ввечері уважно слухала наш діалог і зрозуміла, що означає слово «платити»! Я був просто ошелешений, але замість цього сказав Роману:

– Романе, вона вимагає гроші.

– Так у тебе ж вимагає, ти й плати, – з радісною усмішкою охоче відгукнувся Роман, збираючи намет.

Приблизно через годину, а може, й менше, ми вже підходили до Чокекирао – стародавнього міста Імперії Інків.

Дуже цікаве місце.

Це, можна сказати, Мачу-Пікчу, але без туристів і не так добре розчищене від заростей, не розкопано й половини. Доріг сюди, дякувати Богу, нема і, сподіваюсь, не скоро будуть. Два дні пішого шляху від Качори. Але інка в заростях сидить і збирає гроші за вхід! Ще й записує твої анкетні дані та навіщо місце роботи. Може, ведуть статистику, скільки сюди прийшло айтішників, а скільки юристів. Було б цікаво, але швидше за все, бюрократія, як завжди, плодить сама себе.

Не в тому справа, місце цікаве тим, що в ньому можна перенестися у часі, блукаючи серед руїн стародавньої імперії, де добре збереглися і будинки знаті, і хижі ремісників, спостерігаючи викладену з каменів ламу, піднімаючись до жертовного каменя – і нікого, крім нас. Не блукають багатомовні натовпи туристів, не зазивають до себе гіди.

Чокекирао мовою аймара, яку разом із народом цього регіону в наш час витіснили чи асимілювали кечуа, означає «золота колиска». Збудували його інки у 15 столітті, і назва говорить про те, що він

був надійним захистом для них.

Вгору від міста йде акведук (правильніше було б сказати, що він спускається), і, піднявшись ним, ми якось непомітно потрапляємо до Пінчаунуйока – це кам’яні сільськогосподарські тераси віком близько 500 років. Нагадують амфітеатр і є навіть джерело води!

Потім довгий спуск у долину Ріо-Бланко, де ми зупинилися на ночівлю. Я варю в казанку суп, Роман ловить метеликів – він ентомолог. Хусто лежить збоку. Ідилія. Ми пригощаємо Хусто супом, і він намагається зобразити усмішку: «мучас грасіас, мучас грасіас», – і це виглядає якось зловісно на його недружелюбному обличчі.

Вночі прокидаємось від крику Хусто. «Сaballo escapado, necesito cuerda!» Кінь втік, потрібна мотузка і допомога. Поки одягаємося і вибираємось із намету, Хусто повертається з конем.

Дивуюся тому, що багато іспанських слів я почав розуміти раніше, ніж почав учити іспанську. Це з попередньої інкарнації, не інакше).

Ми доходимо до Маїсала і ночуємо в кемпінгу з гарним видом на туманні в цей день Анди. Будиночок в українському стилі під солом’яним дахом і мальви біля нього… Я відчуваю себе на батьківщині, а не в Перу. Якби не величний масив Анд за спиною.

У мене піднімається температура, Роман просить у Хусто день перепочинку, але той невблаганний. «Температура не заважає йому йти, ноги здорові». Ех, Хусто, Хусто… Не любиш ти білих людей.

Доводиться йти. Все більше туману, а де-не-де сніг урізноманітнює гірські пейзажі. Переходимо через перевал на висоті приблизно 4500 метрів, трек легкий фізично, майже дорога. Зустрічаємо по дорозі покинуту шахту, видобували мідну руду. Так потихеньку і рухаємося в Янаму.

Кемпінг у Янамі розташований біля невеликого бамбукового гаю, і деревні жаби до пізньої ночі влаштовують свій концерт. Мимоволі вслухаючись, доходжу висновку, що їх спів не хаотичний, а має свою гармонію. До симфонії, звичайно, далеко, але щось у цьому є.

Поряд із нами розташувався такий же мандрівник, як і ми, з Франції, який використовує статус безробітного для подорожей світом, молодий хлопець спортивної зовнішності. Обійшов усі країни Південної Америки, але найпривітніші люди, на його думку, в Колумбії.

Кілька днів тому ми зустрічали ще одного француза, пенсійного віку, який уже кілька місяців живе в місцевому селі. На моє запитання, звідки він родом, відповів, що не має національності та батьківщини, і коли я визначив у ньому француза, засмутився, а я пожалкував про сказане. Краще було залишити його без імені, батьківщини і національності, здається, в такому статусі він почувався щасливішим.

Наступного дня племінник господині трохи підвіз нас, і далі через ліс ми рушили до Гідроелектрики – це невелике поселення в долині Урубамби. По дорозі Роман натякав на можливість заскочити на Салкантай (6271 метр, для тих, хто не знає), але скоріше для підтримки розмови.

Йшли через кавові гаї, потім просто через ліс, дуже мальовничі місця. Трохи налякав виглядом свого покусаного комарами обличчя французьку пару. «Це не заразна хвороба?» – запитували вони, обережно відступаючи до краю стежки. Роман великодушно пояснював, що це лише комарі, але їхні укуси забирають багато життєвих сил, а тому врятувати його друга може лише плід гранеро. Їм мимоволі довелося нас пригостити.

І ось уже після обіду ми дійшли до кемпінгу з видом на Мачу-Пікчу. Поставили намет. Купили їжу та пиво. Окрім нас, нікого. Ми – і Мачу. Це фантастика. Можна дивитися нескінченно, ми навіть мало розмовляли цього дня. Відомо, що є серія кольорових гравюр по дереву японця Кацусікі Хокусая «36 видів на гору Фудзі». Так от, цього дня Роману, безсумнівно, вдалася серія кольорових фотознімків «300 видів на гору Мачу-Пікчу». Залежно від часу доби, погоди й освітлення, вид на гору змінювався, і кожен новий був цікавішим за попередній. До ночі розпочалася гроза, і Мачу виглядав просто велично у спалахах блискавок.

Вранці спускалися розмоклою від дощу стежкою, лаючись і падаючи, дісталися до поселення Гідроелектрика. Від душі наїлися у кафе на станції і пішки рушили по залізничному полотну до Агуас-Кальєнте, найближчого до Мачу поселення. Кілька годин ходьби вздовж річки, і за кілька годин ми вже були в Агуас-Кальєнте.

Розмістившись у хостелі та поблукавши поселенням, вирішили відзначити зустріч із Мачу: купили по кілька фруктів на місцевому ринку, пляшку рому і пляшку кока-коли. Заодно випили на ринку фрешу. «Комарі?» – запитала продавчиня, розглядаючи мене. Після чого взяла листок алое, надрізала і витерла ним мені шию. Цікаво, що вже на ранок сліди від укусів зійшли.

А тим часом ми з фруктами і ромом розташувалися на лавці на набережній Урубамби, і це було чортівськи романтично! Ніч, круто нависає над нами скеля, люто гуркоче Урубамба за кілька метрів від нас, а ми потягуємо ром, смакуючи його з місцевими фруктами, й згадуємо, що було цікавого, веселого й незвичайного в цьому поході. Невдовзі позаду нас на шанобливій відстані розташувався поліцейський. Не знаю, що його привабило. Розпивання спиртних напоїв у громадському місці ми скромно замаскували пляшкою кока-коли, не виймаючи ром із пакета. Смітити ми не звикли ніде. Ми не поспішали, але і він терпляче дочекався кінця нашого застілля і пішов тільки після нас.

На ранок я поїхав дивитися Мачу, Роман залишився в номері, бо раніше вже там був.

Мачу-Пікчу описувати не буду. Про це багато написано в інтернеті, повторювати загальнодоступну інформацію не бачу сенсу. Особисті враження – це обов’язково потрібно побачити на власні очі! Бажано, щоб у цей день було менше людей, з гідом чи без – вирішуйте самі. У деяких випадках він дійсно потрібен, але я особисто не люблю, коли за мною слідом ходить незнайома людина, читаючи напам’ять статтю з Вікіпедії, яка в роздрукованому вигляді вже лежить у моїй сумці.

Чи хотів би я ще раз повернутися на Мачу й побачити те ж саме знову? Не повірите, але так, хотів би, при тому що не люблю двічі їхати в одне й те ж місце.

Це майже кінець перуанської подорожі. Наступного дня на нас чекав довгий (на цілий день) і серпантинний переїзд до Куско. Там ми попрощалися з Романом – він вирушив автобусом до Ла-Пасу вести групу по Болівії, а я полетів до Ліми. «Саша, не у всіх районах Ліми раді білим, тому, будь ласка, не покидай Мірафлорес», – настійливо рекомендував мені Роман. Я з ним погодився.

Знову аеропорт Ліми, таксі.

– Скільки до Мірафлореса?

– 200 солей, – не моргнувши оком, відповідає таксист.

– Давай за 25, – пропоную я.

Він здіймає руки до неба і голосно кричить на всю площу:

– Ви чули? 25 солей! Він хоче поїхати до Мірафлореса за 25 солей!

Потім довго

й голосно сміється, ніби ніколи ще не чув більшої дурниці. А потім тихо додає: «Ну гаразд, поїхали». І почався такий заїзд! Якщо ви бачили фільм «Таксі», то я не буду продовжувати. Так, все було саме так, як у цьому кіно. З різницею, що я сам люблю швидку їзду на межі, тому отримав задоволення від поїздки, а таксист – чайові.

У мене залишався день до рейсу в Амстердам, і мені стало цікаво, чому ж не скрізь раді білим людям, і я вирушив автобусом до центру Ліми.

Сильного враження на мене Ліма не справила. У центрі Пласа-де-Армас, красива, але, мабуть, і все. Підійшов нумізмат, попросив українські гроші, подарував свої. Підійшов привітний мачо, запитав, звідки я, поспівчував, що в Україні почалася війна, і запропонував кокаїн (муй буено, аміго) для зняття стресу. Мабуть, і все. Тут цікавіше поїсти, бо кухня місцева і не заточена під інтуристів ні за цінами, ні за меню. Раніше в Мірафлоресі спробував севиче – сиру океанську рибу, ну, загалом, теж нічого особливого. Куй (смажену морську свинку) ми пробувати не стали. Роману дружина сказала, що не повертайся додому, якщо з’їси це нещасне звірятко, я і без того не горів бажанням. До речі, заклад, адаптований під поїдання морської свинки, називається «куєрія».

Найкрутіше в Мірафлоресі та Лімі – це вид на Тихий океан, на Пасифік! Безкрайній простір і неймовірна міць. Можна політати на параплані.

Наступного дня був тривалий переліт до Амстердама із жахливою турбулентністю над Бермудським трикутником.

Південна Америка притягує, у ній є щось молоде. Хотілося б сюди повернутися, і не лише до Перу, але й до сусідніх Болівії та Еквадору. І до Колумбії обов’язково! І… Дай нам Бог миру та здоров’я.

Написано в травні-червні 2014, відредаговано у лютому 2023.