Від Хевсурі до Арагацу. Частина 1

Осінь… Золота й похмура… Струмені дощу стікають по вікну кафе, пішоходи поспіхом пробігають Сумською. Я роблю ще один ковток гарячого капучино — повільно й із насолодою — спостерігаю, як багряний лист прилип до скла, і згадую літо, яке було зовсім нещодавно, а головною його подією став Похід.

Точніше, походів було два, але я об’єднав їх в один — і тому він вийшов довгим, тритижневим, різноманітним і насиченим враженнями.

З різних причин я два роки не ходив у гори, скучив. І раз уже випала така нагода — хотілося максимально подовжити це задоволення. Скажу відразу: жодного разу не пошкодував про прийняте рішення, але не сприймайте мої слова як заклик до дії.

Тим більше, що об’єднанню походів сприяло все: обидва вів один інструктор — Ігор Магновський, а на переїзд із Грузії в Вірменію залишався лише один день. Як виявилося, маршрути були новими (особливо Хевсурі-Тушеті, я аналогів в інтернеті не знайшов), і для інструктора це теж був дебют. Не знаю, як вам, а мені подобаються такі походи, коли для всіх усе вперше. Безумовно, в них бувають непередбачувані моменти, але натомість відчуваєш себе першовідкривачем.

Я люблю Грузію, чимало по ній їздив і ходив, і давно хотів побувати в Хевсурі та Тушеті — й ось, випав такий шанс. У вірменському ж поході мене приваблював Арагац — місце аномальне й загадкове…

Ну і ще трохи передмови. Після походів мені не раз ставили два питання, друге з яких — а де ж було важче? Як сказати… Кавказ за визначенням не може бути легкою прогулянкою, і це треба чітко усвідомити ще вдома. Якоїсь особливої підготовки ці походи справді не потребують, але, принаймні, тренажерна зала має стати вашим другом хоча б за пару місяців до мандрівки. Але головне — не це. Головне — морально-вольові якості, щоб дощ або падіння не здавалися вселенською трагедією. За фізичним навантаженням Грузія була, мабуть, трохи складнішою за Вірменію.

В обох групах були чудові хлопці, різниця лише в тому, що в грузинському поході всі учасники раніше або взагалі не ходили в гори, або мали мінімальний досвід, тоді як у вірменському поході в кожного був поважний похідний бекграунд — і питань, що вдягати або що робити в тій чи іншій ситуації, не виникало.

А тепер — до справи.

Похід перший — Хевсурі й Тушеті

До Тбілісі дістався з Києва МАУ без пригод і з денним запасом часу. Використав його для поїздки в Давід-Ґареджі, що всім і раджу зробити — координати залишив Ігорю, і він їх уже успішно випробував у наступному поході. Незалежно від вашого ставлення до релігії — це дуже цікаве місце на кордоні Грузії та Азербайджану.

А наступного ранку вже зустрілися з групою в хостелі: восьмеро людей. Ігор Магновський раніше багато подорожував соло, але групу вів уперше, мабуть, хвилювався, та по ньому цього не було видно. Мені було цікаво спостерігати, як він входить у роль лідера — це завжди непросто, а тим більше в гірському поході. Я прозвав його Вождем, бо він із цією роллю впорався.

Перший день був екскурсійним — мені подобається це в Романа Бидичака: поєднання походів і сходжень із культурною програмою.

Рухаючись Військово-грузинською дорогою, ми якось ненав’язливо знайомилися з фортецями, церквами, милувалися гарними пейзажами.

Спершу — фортеця Ананурі, на злитті річок Арагві й Ведзатхеві. Фотогенічне місце, фортеця найкраще виглядає з мосту. Незважаючи на те, що вона стоїть тут уже не одне століття, про життя її мешканців до 1720-х років нічого не відомо. У різні часи вона була і резиденцією грузинських еріставів, і місцем дислокації.

Далі за маршрутом — кольорові травертини. Можливо, на тих, хто був у Памуккале, вони не справлять сильного враження, але все одно це дуже цікаве природне явище. Ігор — геолог за освітою, тож розповідає про такі речі захопливо й доступно.

Дорога підіймається вгору, і ми опиняємось на оглядовий майданчик. Краєвиди звідси — чудові!

У Степанцмінді (Святий Стефан, до речі, і в Вірменії він мене потім супроводжував) спочатку пообідали в ресторанчику, антураж якого, поміж іншого, включав два ВЦРПСівські льодоруби — такими ще товариша Троцького вбили. У нас був запланований підйом до Гергетської церкви, але оскільки час вже перевалив за полудень, ми вирішили здійснити його на орендованому авто. Церква чудова, краєвиди відкриваються неймовірні, навіть з урахуванням того, що Казбек був у хмарах. А от сама дорога — безумовно, ганьба Грузії. Зрозуміло, що її розбитий стан дає можливість заробляти місцевим власникам позашляховиків, але дорога до святині не повинна бути такою.

Фіналом першого дня став переїзд до села Джута, неподалік від якого ми й розбили свій табір.

Наступного дня ми розпочали підйом на перевал Чаухі. Перевал категорійний, 1А, але жодних особливих труднощів у його проходженні немає. Дуже плавний набір висоти, багато разів переходимо через річку Чаухі по камінцях, настрій бадьорий. Трекінгові палиці необхідні, особливо на спуску, але якоїсь спеціальної страховки перевал не вимагає. Близько полудня ми були на перевалі (3338 метрів), і от саме там уже й почалося справжнє веселощі. Угорі ще залишався сніжник, і щойно ми його перетнули — пішов дощ. На цій висоті він доволі прохолодний і якось невимушено перейшов у град. Це не завадило нам зробити фото. Запам’яталося, як Ігор попросив позувати ще й для другого дубля, а на запитання, що було не так у першому, відповів: «Погано усміхався». Коротше кажучи, було весело, справді весело, а потім почався спуск — це вже було веселощі іншого ґатунку. Схил був досить крутий і сипкий, урешті-решт ми просто почали з’їжджати по сипусі разом із гравієм. Так було і швидше, і безпечніше. Гірше стало на «зеленці»: дощ не припинявся, і не впасти було просто неможливо. Спустилися всі брудні, як поросята, знайшли сховок під великим каменем, стали чекати тих, хто відстав. Група дуже розтягнулася, стала помітною різниця у фізичній формі учасників. Мінського Сергія ми чекали майже годину… А ще ж треба було дійти до місця ночівлі, до Абуделаурських озер! Але ми впоралися і з цим. І щойно дісталися до озер — дощ припинився. Але ж який похід по Кавказу без дощу?

Нам здавалося, що ми відійшли досить далеко від цивілізації, але не встигли ще облаштуватися в наметах і побажати одне одному на добраніч, як за скелею нестройними голосами заспівали: «Давбадебулвар Сакартвелоші…» Ледве втримався, щоб не підспівати 🙂

Зранку збиралися довго. По-перше, на сонечку підсихали намети, взуття й одяг, бо напередодні майже нічого сухого на нас не залишилося. По-друге, фотогенічність Блакитного та Зеленого озер, біля яких ми зупинилися, привабила всіх, тож кожен шукав найкращий ракурс. Познайомилися з нічними грузинськими співаками, а також із двома чешками, які збиралися йти на перевал Чаухі — поспівчували їм, бо з цього боку перевал штурмувати значно важче.

І в веселому темпі вирушили вниз, у село зі смішною назвою Рошка, звідки нам належало переїхати до Хевсуреті. Йти було приблизно дві години — вниз по зеленій трав’яній стежці. У Рошці нас чекала смачна вода з джерела. Чому згадав: у Хевсуреті та Тушеті є цікава традиція. Джерело обкладають камінням, ставлять чашку або інший посуд для подорожніх, а над джерелом — портрет померлих чи загиблих родичів. Коли п’єш воду, мимоволі віддаєш шану цим людям, навіть не знаючи їхніх імен.

До Хевсуреті, а саме в Шатілі, нам належав приблизно тригодинний переїзд машиною. Асфальту в цих краях, звісно, вже немає, дороги ґрунтові, гірські серпантини. Це й зумовлює не дуже велику швидкість пересування. Дорогою — красиві краєвиди, і ми кілька разів просили водія зупинитися для фотосесії. Із зустрічними роз’їжджалися іноді з труднощами. «Прикольно», — каже Ігор, визираючи у вікно. Я теж дивлюся — бачу, що наше праве заднє колесо зависло у повітрі. Ігор перехоплює мій погляд і заспокоює: «Це нічого, от із Тушеті в Кахетію буде значно прикольніше!» Забігаючи наперед, скажу — він не збрехав, але в Тушеті ми так добре продегустували місцеве вино, що відчуття самозбереження добряче притупилося.

У Шатілі в’їжджаємо вже близько шостої вечора, поселяємося в хостелі. Там їх небагато. Рекламувати не буду, бо сервіс не сподобався: газом користуватися хазяйка не дозволила, рушників немає… Ну, може, я вибагливий — не суть важливо.

Та я про інше. Шатілі — це хевсурське місто-фортеця. Скільки йому років? Не знаю. Воно зовсім на самому кордоні з Чечнею, одразу за ним починається знамените Панкіське ущелля. Шатілі багато років було неприступною фортецею, вперше його захопила у 1813 році.

Хевсуретія — важкодоступний край, армія цариці Тамари свого часу сюди так і не дісталася. На початку ХХ століття Хевсуретія виявилася практично відрізаною від зовнішнього світу через конфлікти з чеченцями на півночі та пшавами на півдні. У фільмі Абуладзе «Мольба» про це цікаво розказано.

Тут збереглося багато традицій із давніх часів, традицій феодальних, значною мірою язичницьких. Із цим же ми пізніше зіткнулися і в Тушеті.

У перший же вечір пішли оглядати фортецю. Вона зовсім не безлюдна: у ній і люди живуть, і готельчик облаштований. Але це не знищує, а навіть підкреслює давній хевсурський дух. Поки лазили по фортеці, до наших дівчат підійшов молодий хевсур і в суворій формі попросив поважати їхні обряди й не оскверняти своєю присутністю святі місця. Щоб уникнути непорозумінь у майбутньому, я наздогнав його й попросив уточнити, де саме ці святі місця знаходяться. Виявилося — десь аж за 20 км. Але, вловивши запах алкоголю від співрозмовника, я зрозумів, що продовжувати розмову сенсу немає. Тут же з’явився інший хевсур, який запропонував пригостити вином. З огляду на завтрашній день я відмовився, але погодився Сергій із Полоцька — і вони якось дуже швидко зникли з поля зору.

Тим часом ми виявили прибудований до стіни фортеці балкон, і, вийшовши на нього, шукали сузір’я вже на темно-синьому небі, фантазували про те, як колись давно, отак само, на цьому балконі, високо над бурхливим потоком, стояла молода й красива хевсурка, а юнак унизу здобував її прихильність своїми піснями.

Хоча, можливо, такої традиції в хевсурів і не було.

Спускалися вже з ліхтариками, хвилювалися за Сергія, якому належало пройти цей шлях після дегустації.

Сергій дав про себе знати телефонним дзвінком ближче до півночі, коли ми, знесилені від ̶з̶а̶в̶и̶с̶т̶и̶ хвилювання за Сергія, вже не знали, що й думати. Виявилось, що хевсурські друзі його не покинули, а повели додому, та, втомлені, не змогли відразу знайти хостел і деякий час блукали з одного берега річки на інший. Повернувся він щасливий і переповнений враженнями від спілкування.

Наступного ранку підійшов Сергій і повідомив, що вони з Оксаною їдуть до Тбілісі. Це мене особисто не здивувало й навіть здалося, що так буде краще — Сергій був явно не готовий до походу, а попереду ще чекав перевал Ацунта. Шкода, що його супутниці Оксані також довелося зійти з маршруту, адже крокувала вона весело й безстрашно. Шкода ще й тому, що ця молода журналістка написала б про похід значно цікавіше.

Нас залишилося шестеро, й шосте чуття підказувало, що це ще не кінець. «Сподіваюся, більше ніхто?..» — спитав Ігор. «Сподіваюся», — відповів я. Ми перезирнулися, і в його очах я також побачив сумнів.

Ми найняли машину, щоб під’їхати до села Муцо. Дорогою зупинилися в Анаторі, на самому початку Панкіського ущелля. Далі вже Чечня. Відвідали чумне кладовище — хто не знає, приблизно в 1850 році в Ардотській ущелині спалахнула епідемія чуми. В Анаторі заразилися всі жителі, весь клан Сісаурі, крім одного хлопчика, який у той час був у горах із чередою — тільки він і вижив. Для хворих побудували кам’яні будиночки з невеликими віконцями, але без дверей. Їх помістили всередину через дах, дах заклали кам’яними плитами — і там вони померли. У цих будиночках весь клан Сісаурі, ми бачили їхні кістки, навкидано багато грошей. Водій пояснив, що ці гроші потім використовують на відновлення самих цих поховань, по-грузинськи вони називаються аклдама. А інших померлих в Ардотській ущелині поховали подібним чином у аклдамах Муцо.

Далі ми проїхали майже по самому кордону з Чечнею до мертвого села Муцо. Втім, у ньому триває реконструкція. Не знаю, чи добре це. З одного боку, історію рятують від руйнування, а з іншого — втрачається автентичність.

Коли я прочитав на сайті Романа порівняння Муцо з Мачу-Пікчу, то просто усміхнувся, сприйнявши це як вдалий чи ні, але все ж рекламний хід.

Ромо, я помилявся!

За енергетикою та враженнями це справді диявольськи схоже!

Безумовно, за масштабами Муцо значно менше, але є щось невловиме, що дозволяє провести аналогію між цими покинутими поселеннями. Природний ландшафт? Так, можливо. Але є ще щось, чому я важко знаходжу визначення. Предки не будували поселень у випадкових місцях, і, можливо, та енергетика, яка вела будівельників Мачу-Пікчу, виявилася спорідненою з енергетикою будівельників хевсурського Муцо. Тим більше, що точний час створення обох невідомий. Тут також багато аклдамів із кістками, вгорі — вежа, в якій збиралися на раду старійшини. На жаль, унизу вже створюється інфраструктура, скоро з’являться кав’ярні й інші «блага цивілізації», які зіпсують враження.

Ардотська ущелина також нагадала мені трек навколо Аннапурни, а саме долину Марсіанґді, причому з огляду на красу пейзажу — порівняння на користь Ардоті.

Нам довелося досить довго, близько трьох годин, чекати дозволу прикордонників на продовження походу, це змінило наші плани, і ночувати ми вирішили на березі річки під підніжжям села Ардоті, теж майже покинутого — там, здається, живе лише одна людина.

Ще одного самотнього старого в такому ж самотньому будинку ми зустріли вранці наступного дня, коли підіймались із долини річки до станції рейнджерів (прикордонників).

Затяжний підйом по зелені, де трава вища за людський зріст, аромати квітів, метелики… До обіду проходимо станцію рейнджерів, вони запитують, чим можуть допомогти. Підіймаємося на хребет Хідотані, де мали бути ще вчора, якби не тривала перевірка документів.

Поки рухаємось хребтом, спостерігаємо веселку над ущелиною, милуємось краєвидами на Тебулосмта, і під кінець дня опиняємось під підніжжям Ацунти. Ставимо намети поруч із групою словацьких туристів, неподалік також німці — всі ці мандрують на конях.

Мене непокоїв стан здоров’я Сергія: все ж після винної дегустації довгий перехід із набором висоти (а ми були приблизно на 2800) міг датися взнаки. Але біда прийшла з іншого боку — Денису стало зле. Гірська хвороба чи щось інше… Як би там не було, але жоден із наявних у нас та у словацьких туристів препаратів не допоміг, і рано-вранці Денис із Катею вирішили спускатися вниз. Це було не найкраще, але єдине можливе в тій ситуації рішення, адже йти в такому стані на штурм перевалу, а це 1Б, 3430 метрів, сенсу не мало. Навіть якщо нічого не боліло, а просто стався моральний надлом. Ігор пішов супроводити їх вниз до станції рейнджерів, а ми з Сергієм та Дімою вирушили на перевал. Була шоста ранку. Шкода, що ми втратили товариство цих двох молодих і інтелігентних юристів — було приємне спілкування.

Підйом на перевал складності не становив — увесь час «ялинкою». Рідкісний сніг і мокре каміння вже сліпили, вдягнув окуляри. Якось непомітно дійшли й не встигли зробити фото, як нас наздогнав Ігор. Фотографувалися вдосталь, спуск також не був складним. Чому цьому перевалу дали категорію — не розумію, Чаухі здався мені значно складнішим.

До місця стоянки належало пройти довгий, але цікавий пейзажами перехід. Ми вже були в Тушеті. Зустріли тушинців, які стригли овець, перейшли вбрід гірську річку. Не встиг порадіти, що черевики залишилися сухими, як почався дощ, під яким ми йшли кілька годин і промокли ґрунтовно. Місцями стежка йде просто над самою річкою, доводилося дертися по камінню — словом, день вдався на славу. Місце для стоянки обширне, справжній наметовий табір, ми зупинилися на краю.

Увесь наступний день ми йшли долинами річок Квахідістскалі та Пірікитської Алазані. Серйозних наборів висоти не було. Безумовно, стежка то спускалася вниз до річки, то знову доводилося дертися на самий верх, але це дрібниці. Якщо цей день і був важким, то лише через відстань — ми пройшли таки чимало. По дорозі траплялися покинуті тушинські села з баштами, майже як у Хевсуреті. Спочатку ми ще лазили по баштах і фортецях, але під кінець дня все ж втомилися. На превеликий жаль, в одній із башт з пам’яті фотоапарата Ігоря зникли всі фотографії — просто якась містика.

Дорогою до нас причепилися сторожові собаки — дуже серйозний народ, між іншим. Я взяв на цей випадок петарди, щоб налякати, але товариші занепокоїлися, що собачка може схопити петарду зубами й, не дай Боже, поранитися. Щоб нікого не травмувати, вирішив не використовувати петарди, поки собачка не почне хапати зубами мене самого — тоді вже хай вибачають. Але до кровопролиття не дійшло, хоча в одному місці переслідували нас досить щільно.

Під вечір дісталися до Чешо — це вже цілком обжите село з хостелом і кафе. Вхід до нього через вузьку ущелину, яка нагадала мені пейзажі з фільму «Володар перснів» — загадково й красиво. Чесно зізнаюсь, цього дня я втомився, можливо, ще й тому, що натер ноги, а пройшли понад 20 кілометрів, тому не пішов із хлопцями вгору до села вечеряти, а зварив собі суп і ліг відпочивати.

Попереду вже не було важких переходів. Наступного дня ми пройшли зовсім трохи до села Дартло, де місцеві вже готувалися до Свята Сонця.

Судіть самі, ким вони є за вірою, ці тушинці. Кажуть, що християни, але святкують на честь Сонця. У центрі села стоїть православний храм — точніше, те, що від нього залишилося: три стіни й дзвін, даху немає. Але це саме Храм — люди ставлять у ньому свічки, звертаються до Бога з молитвами, доглядають за галявиною і з ревністю поглядають у наш бік, чи не сміємося ми з руїн храму. Ні, не сміємося. Парадоксально, але в цьому місці я відчув більше святості, ніж у багатьох новозбудованих церквах.

І тут же — Свято Сонця. «Хіба це християнство?» — питаємо ми в місцевих. «Так-так!» — запевняють вони. «Адже Сонце — початок усьому. Ми такі ж християни, як і ви».

Ми з Ігорем у домі тушинців — вони варять знамените місцеве пиво, яке ми хотіли спробувати, але не зможемо — воно буде готове лише до вечора. А нам уже за дві години їхати… Дуже шкода. Але нам пропонують вина. Відмовитися неможливо. Ігореві пропонують сказати тост, він трохи розгубився, і я починаю говорити замість нього. «Ні, ти не правий, треба до дна». Отак? Ну що ж, до дна — так до дна. Потім тост виголошують господарі, потім Ігор… Після четвертої чарки нам вдається вирватися, згадуємо фільм «Кавказька полонянка», сміємося. Соромно перед Дімою і Серьогою — вони, напевно, нас уже обшукалися. Ця фраза ще не встигла злетіти з вуст, як ззаду почулися крики — і ми побачили зграйку дітей, які спритно стрибали з даху на дах. Замикали цю банду якраз Сергій і Діма. Нам вдалося встановити, що льотні якості розвиваються шляхом дегустації місцевої чачі.

Ось так ми й залишили Дартло, зазирнувши ще й в Омало. Пам’ятаєте «чіто-гріто-маргаліто»? Це саме там. А ще — гарна фортеця, на яку ми теж піднялися. Коли на початку фільму «Міміно» йдуть титри і летить гелікоптер — це якраз те місце. Попереду — довгий переїзд у Кахетію дуже крутим серпантином. Ігор має рацію: це набагато цікавіше за дорогу в Шатілі. Гостроти додав і BMW X5, що зірвався у прірву майже на наших очах. Кажуть, водій був напідпитку. Важко уявити, як там можна їхати п’яним — навіть тверезому непросто.

І до вечора ми були вже в Кахетії, залишивши позаду хевсурські й тушинські ущелини. Мені було сумно усвідомлювати, що похід завершився. Наступного дня в тбіліському «Мачахеле» Діма запитав, невже мені знову хочеться йти з рюкзаком, жити в наметі, втомлюватися від переходів. Як це пояснити? Напевно, неможливо. Що для мене це не випробування, яке треба подолати, а спосіб життя, в якому я почуваюся комфортно. Що я не йду від точки «А» до точки «Б», а просто гуляю горами, перевалами, насолоджуючись цими підйомами і спусками, сонцем, вітром, дощем.

Ну та й годі.

У Телаві ми потрапили в дуже гостинний хостел «Winehouse», де були чи не першими постояльцями. Смачна кухня й вино, гарний краєвид на Алазанську долину.

Молода грузинка уточнює меню, називає ціни, їй подобається роль господині готелю.

Її мати Лія, спостерігаючи за цим, з жалем хитає головою.

“Це неправильно, так не має бути”, — каже вона.

“Але ж це ваш бізнес, і ціни цілком прийнятні”, — заперечую я.

— Це суперечить самим засадам грузинської культури. Гостя посилає Бог. Його потрібно нагодувати й дати притулок. За це не можна брати гроші. Ми чинемо неправильно.

Вона починає знижувати ціни, але навіть після цього залишається незадоволеною тим, що відбувається.

Вранці нам сервірують шикарний стіл і пригощають смачним вином. Пригощень вистачає ще й на обід, який до вартості не входив. Ми вирішуємо все ж заплатити, як належить.

“Гостя Бог посилає для того, щоб він відкрив нам щось нове, або ми дали йому нові знання”.

У домі багато книжок, рояль і атмосфера інтелігентної родини.

Мені б хотілося ще раз зустрітися з цими людьми, ось так — нікуди не кваплячись — сидіти на веранді, спілкуватися, пити чай, милуватися Алазанською долиною…

Сподобався і сам Телаві, столиця Кахетії, зі старими затишними вуличками, приємними людьми та смачним вином.

Далі наші шляхи розійшлися: Ігор з Сергієм вирушили в дегустаційний тур по Кахетії, а ми з Дімою на таксі поїхали до Тбілісі. Нам належали в цей день ще знамениті сірчані лазні, які я обожнюю, але які не сподобались Дімі, прогулянка по вечірньому Тбілісі та вечеря в Мачахелі.

А мені на наступний день належав ще й переїзд до Єревана.

Але це вже інша історія.