Звіт про трекінговий тур «Вулкани Індонезії»

Ідея і розробка першого варіанту походу по вулканах Індонезії належала нашому інструктору Костянтину Кабачеку, за що йому низький уклін і велика подяка. Країна справді унікальна, дуже яскрава й різноманітна. Під час цього трекінгового туру ми відвідали 4 великі острови: Яву, Балі, Ломбок і Флорес. Але, попри насичену програму походу, там ще залишилось багато цікавого, що варто побачити на власні очі.

Індонезія — острови Богів

Тур перевершив найсміливіші очікування, його не зіпсувала навіть прикра особиста пригода в Індонезії. Але про це трохи згодом, а зараз я розповім, як усе відбувалося по порядку.

09.09.2017 Сурабая

Сурабая — це третє за величиною місто в Індонезії з населенням близько 4 мільйонів осіб. Взагалі, статистика, яка стосується цієї країни, просто вражає. Населення Індонезії — приблизно 250 мільйонів людей, з яких майже 150 мільйонів проживають на острові Ява. Можете собі уявити, які тут бувають затори? У Сурабаю я прилетів із Джакарти і на таксі швидко дістався до нашого готелю в центрі міста.

Протягом дня прибували учасники цієї пригоди, і зібралися ми всі лише пізно ввечері. Встигли прогулятися центральною частиною міста, купили газ для походу на Семеру, сім-карти з інтернетом, познайомилися з індонезійською кухнею.

На таксі поїхали до найбільшої мечеті в Сурабаї, але надовго нас не вистачило — давалася взнаки втома після перельоту. Поспішно повернулися до готелю й лягли спати.

10.09.2017 — Вулкан Бромо

Вранці з готелю нас забрав водій і повіз Явою до вулкана Бромо. Дорога була досить довгою, але перше знайомство з ландшафтами країни — завжди цікаве, і ти навіть не помічаєш, як швидко минає час. Приблизно о 12 годині дня ми вже були в Чеморо Лаванзі — дивовижному селищі на краю кратера гігантського вулкана. Це місце здалося мені чимось середнім між непальськими поселеннями з лоджіями, яких багато на треках навколо Аннапурни й Евереста, та маленькими сільцями в Перу й Болівії. Вражало те, що на висоті близько 1000 метрів над рівнем моря, на цьому складному вулканічному рельєфі все було засаджено грядками з цибулею.

За в’їзд у селище з нас стягнули плату — поширене явище в Південно-Східній Азії. Оселилися в одному з хоумстеїв із досить спартанськими умовами й, не гаючи часу, вирушили до кальдери.

Швидкий спуск стежкою — і ми вже стоїмо серед курної монохромної пустелі. Удалині видніється конус вулкана Баток, біля підніжжя якого стоїть індуїстський храм. Відстань у 2 км здолали майже непомітно. Без баффа, що закриває рот і ніс від пилу, у пішому турі по Індонезії робити нічого.

Храм досить простий — без пишноти й зайвої помпезності. Поряд із ним вже дуже виразно чути, як грізно гуде Бромо.

Бромо — активний, як і багато інших вулканів в Індонезії. До кратера ведуть кам’яні сходи, які виводять на вузенький майданчик. Одразу за ним розверзається бездонна прірва жерла. Стоїть неймовірний рев — далеко внизу вирують надра нашої планети, вириваються клуби диму й сірки.

Навколо жерла пролягає дуже екстремальна вузька стежка. Будь-який необережний крок — і ви летите просто в пекло. Ми вирішили по ній не йти, обмежившись панорамою з оглядового майданчика.

Тут також є дуже симпатичне святилище з фігуркою Ганеші, що додає цьому місцю особливої атмосфери. Справа вже наближалася до вечора, тож ми не стали зволікати й піднялися на Баток.

Це був неймовірний досвід. Увесь конус вогненної гори вкритий дрібним пилом, який здіймається стовпом від кожного кроку. В таких запилених умовах підйом на вершину зайняв близько 40 хвилин.

Ми ледве впізнавали одне одного, адже більше були схожі на сажотрусів, ніж на туристів. Із Батока справді відкривався неймовірний краєвид на околиці та димлячий Бромо.

Ми жодного разу не пошкодували, що піднялися нагору. Спускалися вже у темряві, а кальдеру проходили з ліхтариками.

11.09.2017. Неприємності: початок

О 3-й ранку за нами приїхав водій на джипі, і ми вирушили на оглядовий майданчик Пенанджакан зустрічати один із найзахопливіших світанків в Індонезії. Людей було дуже багато, але нам вдалося знайти усамітнене місце, причаїтися й чекати на видовище.

Це було неймовірно — один із найкрасивіших світанків у моєму житті. Схили вогняних гір парку палахкотіли яскравим рожевим світлом, а Семеру час від часу викидав клуби диму.

Коли сонце зійшло й навколишній світ набув рис реальності, ми повернулися в Чоморо-Лаванг, поснідали й вирушили через кальдеру Бромо в напрямку Ранупані. На той момент уже розгорілася справжня піщана буря, яка загрожувала перекинути машину.

Ми не могли повірити, ЯК наш водій орієнтувався в повній відсутності видимості — ще й додавав газу, знімаючи цей «атракціон» на смартфон. Насправді було весело. Незабаром ми виїхали з пилової бурі й благополучно дісталися підніжжя Семеру — до селища Ранупані. І тут почалося… Виявилося, що один із рюкзаків, прикріплений на даху машини, був закріплений погано й десь випав під час переїзду. Таким чином Марина залишилася зовсім без речей.

Водій, звісно, одразу скочив на мотоцикл і перевірив частину маршруту, яким ми щойно проїхали, але так нічого й не знайшов — схоже, хтось підібрав рюкзак. Ситуація була вкрай неприємною, адже попереду було ще два тижні подорожі. Вирішили розділитися: частина групи пішла заселятися в хостел і відпочивати перед підйомом на Семеру, а троє вирушили назад у Чоморо-Лаванг шукати рюкзак. По дорозі ми його не помітили. Почали розпитувати рейнджерів, заїхали назад у хоумстей і все перевірили — марно.

Ледве вмовили водія їхати в поліцію писати заяву про втрату. Почали процедуру добивання компенсації від водія, який і був винен у втраті речей, адже саме він кріпив багаж на даху й керував автомобілем.

Написали заяву, близько години складали повний опис речей у рюкзаку, а далі вирушили до магазину купувати нове спорядження для Марини. Водій витратив на нові речі аж 150 доларів (з огляду на приблизну вартість втраченого рюкзака у 2000 євро). Але ми все одно зворушилися й навіть почали його жаліти, адже для індонезійців така сума — часто цілий статок…

Після цієї виснажливої епопеї інший хлопець відвіз нас до Ранупані, де вже чекав затишний хоумстей Томаса й наші друзі. Увечері довго не засиджувалися, адже страшенно втомилися від подій цього дня.

12–14.09.2017. Сходження на Семеру і нові неприємності

Рано вранці я прокинувся бадьорим і сповненим сил для трекінгу. Хлопці ще спали, коли я почав збирати свій рюкзак і розподіляти продукти. Але в процесі я зрозумів, що в мене вкрали паспорт, гроші й кредитки… Емоції описувати не буду. Але головним було — не зірвати програму походу. На цьому я й зосередився.

Скажу, що всю історію з паспортом вдалося вирішити дуже просто й швидко. Процедура зайняла два з половиною дні й два візити до українського посольства в Джакарті. Спасибі нашим дипломатам, які спрацювали настільки оперативно й загалом були на висоті. Детальну історію про те, як це відбувалося, ви можете прочитати ТУТ.

Було вирішено діяти так: група вирушала на Семеру за графіком. Їм належало самостійно дістатися цього дня до базового табору, стежка до якого, на щастя, була простою. Далі з базового табору їх мав супроводжувати місцевий гід. А я разом із Сергієм вирушав на пошуки паспорта та вирішення моєї проблеми з документами.

Група успішно дісталася до базового табору, але підкорити Семеру, на жаль, не вдалося. Річ у тім, що того дня на горі трагічно загинув місцевий турист. Ніхто до кінця не зрозумів, що саме там сталося, але приблизна версія — камінь упав на голову. Звідки і як — для нас залишилося загадкою, трек було закрито, велися роботи зі спуску тіла вниз.

Таким чином наступного дня наша група повернулася до Ранупані, переночувала там і на машині поїхала в селище Каліматі на схилі Іджена.

За цей час ми з Сергієм встигли зганяти до Джакарти, написати необхідні заяви і наздогнали наших друзів дорогою до Каліматі. Возз’єднання було несподіваним і веселим. Тепер, хоч і тісно, зате дружно, ми поїхали до селища.

Це місце нас дуже вразило. Усюди були охайні городики з капустою, салатом, морквою та іншими овочами. На задньому плані й на схилах димлячих вулканів буйно зеленіли кавові плантації. Навколо панувала така ідилія, що ми втратили дар мови. Серед цієї краси стояв готель, у якому ми й зупинилися.

Поряд із готелем розташована кавова фабрика, звідки каву постачають до Нідерландів. Ми трохи прогулялися околицями, попили духмяної кави і пішли відпочивати, адже о 2-й годині ночі вже потрібно було стартувати.

15.09.2017 СИНЯ ЛАВА ІДЖЕНА ТА БАЛІ

Зранку ми швидко прокинулися, забрали ланчбокси і поїхали з нашим незворушним водієм Джоні до початку треку на Іджен. Там вже зібралося чимало людей. Ми сплатили за вхід, орендували респіратори й вирушили нагору.

Стежка досить крута, але дуже добре втоптана й укатана візками, тож іти можна у легких кросівках. Піднявшись трохи вище й озирнувшись назад, можна побачити довгу звивисту вервечку налобних ліхтариків. Навіть уночі досить тепло й комфортно. Лише біля самого краю кратера подув холодний вітерець.

Ще була глуха ніч, коли ми зазирнули вглиб Іджена. Метрів на сто нижче з надр землі підіймався густий дим, підсвічений туристичними ліхтарями та синім полум’ям палаючого метану.

Такого дивного й апокаліптичного видовища я ще ніколи не бачив. Вервечка людей спускалася в чорну густу темряву, звідки доносився шум і сяяло холодне полум’я. Звісно ж, ми кинулися вниз, щоб зробити заповітні кадри на тлі диму й жовтої сірки.

Коли вітер ніс у наш бік цей їдкий дим, дихати ставало неможливо. Респіратори були радше для морального заспокоєння, а на ділі мало чим могли допомогти. Очі сльозилися, орієнтація губилася. Тож ми вирішили не випробовувати долю і не підходити надто близько до джерел диму.

Як не дивно, але в таких пекельних умовах працюють люди. Вони добувають сірку відкритим способом, а потім у кошиках несуть її з кратера Кава Іджен — спочатку вгору, а потім униз.

Сірка дуже важка, і вага таких кошиків може сягати 70–80 кг. Попри те, що індонезійці виглядають дуже маленькими й худенькими, вони здатні носити таку вагу в жорстких і незручних бамбукових кошиках. Заробіток у них мізерний — за один підйом можна отримати близько 10 доларів.

Нарешті на небі з’явилися перші проблиски світанку, і ми почали підніматися, щоб побачити більше неймовірних кольорів. Тепер уже можна було добре розгледіти озеро з сірчаної кислоти, що заповнює весь кратер Кава Іджен. Рідина в ньому мала вражаючий бірюзовий колір, який немовби кликав до себе.

З Джерла вулканУ піднімалися люди, місцеві тягнули кошики з сіркою, а в небі розгоралися барви світанку.

Настав час спускатися. Місцеві тут пропонують послуги таксі. Туриста саджають на металевий візок, схожий на ті, якими евакуюють хворих на гірську хворобу на Кіліманджаро, і з вітерцем везуть униз. Двоє наших хлопців вирішили спробувати цей сервіс — залишилися задоволені й отримали трохи адреналіну.

Спустившись до стоянки, ми розібралися з ланчбоксами, здали респіратори й вирушили до поромної переправи на Балі. До речі, дорога була дуже мальовничою.

Швидко сіли на пором, який практично одразу відчалив. Усередині було просторо, працювали кондиціонери, навіть було щось на кшталт караоке зі сценою. Одним словом, плисти було дуже комфортно.

На Балі на нас вже чекав новий водій — Хан, приємний і веселий хлопчина. Він нам страшенно сподобався. Балі разюче відрізняється від Яви. По-перше, тут домінує індуїзм, а не іслам. І це, як на мене, дуже змінює вигляд острова. Усюди стоять храми й кам’яні огорожі, стилізовані під храмові споруди.

Дорога до Кути забрала багато часу через шалено щільний трафік на Балі. Коли ми приїхали до готелю, вже майже стемніло. Але це не завадило нам скупатися вночі та прогулятися значними місцями найпопулярнішого курорту Балі.

16.09.2017 — ПУРА УЛУН ДАНУ ТА ВОДОСПАД ГІТ-ГІТ

Сьогодні ми добряче відіспалися, потім був ранковий заплив у морі — і знову в дорогу. Поїхали на північ до легендарного храму Пура Улун Дану на озері Братан.

Храм повністю перевершив усі наші очікування. Він виявився невеликим, але дуже гарним і затишним. Індуїстські храми на Балі суттєво відрізняються від тих, що можна побачити в інших країнах Південно-Східної Азії. Місцеві охоче фотографувалися з туристами, які здавалися їм екзотичними.

Неподалік від храму була наша наступна зупинка — водоспад Гіт-Гіт. До нього вела мальовнича стежка, що петляла через маленькі села, охайні городи й сувенірні лавки. Цю прогулянку псував лише пронизливий крик мавп, який без упину крутили через динаміки, розкидані в лісі. Схоже, мавпи добре дошкуляють місцевим.

У цей час водоспад був не дуже повноводним, проте розташовувався серед приємної зелені й гармонійно доповнив день приємними враженнями.

Водопад в это время был не очень полноводным, но находился среди очень приятной зелени и красиво дополнил сегодняшний день приятными ощущениями.

Серед лісу ми натрапили на дуже цікаву кав’ярню. Тут подають знаменитий сорт кави — лювак. Її зерна поїдає місцевий звір — мусанг, у шлунку якого вони ферментуються. Так і народжується цей делікатес, який нам пощастило спробувати. А ще — погратися з ручним мусангом.

Увечері ми прибули до Ловіни — невеликого селища на північному узбережжі. Заселилися в атмосферний готель із гарним басейном і внутрішнім двориком. Готелі на Балі — це окрема естетика.

17.09.2017 ПІДЙОМ НА БАТУР

Вранці ми вирушили на човні подивитися на дельфінів. Нас зустріла надзвичайно красива світанкова година, і ми побачили багато цих розумних морських ссавців. Нам трапилися представники якогось невеликого виду.

На Балі ми почули дуже неприємну новину. Виявляється, кілька днів тому прокинувся вулкан Агунг (3150 м) — наша головна мета на цьому острові. Вулкан закрили, адже на вершині почалися викиди смертельно отруйних газів.

Довелося шукати альтернативу, адже наш активний тур ще не завершився. На щастя, в Індонезії взагалі немає проблем із вулканами. Підходяща заміна знайшлася сама собою — Батур якраз був на маршруті, неподалік від Агунга. І хоч ця гора значно нижча — лише 1700 м, її жерло все ще диміло після недавнього виверження.

Дорогою ми відвідали Пура Улун Дану Батур. З території цього великого храмового комплексу відкривається захопливий краєвид на Батур і Агунг. До речі, Батур, як і Бромо — «свіжий» вогняний конус, що виріс у старій кальдері, де також розташоване мальовниче озеро.

Машину ми залишили біля підніжжя гори, а самі через городи вирушили до початку треку нагору. Схил уже встиг зарости густим лісом, через який вела вузька стежка. Незважаючи на крутий ухил, місцеві майстри їздили тут на мотоциклах, транспортували хмиз і свіжу траву вниз у село.

Підйом зайняв у нас півтори години, ми навіть не помітили, як пролетів час. Але наприкінці нас зустрічала дуже тепла компанія — ціла зграя мавп. Було дуже незвично бачити цих тварин на вершині! Та ми викликали у них неабиякий інтерес.

Невдовзі когось із нас ці чарівні створіння вже встигли обікрасти. Вони стрибали просто на спину, вправно відкривали рюкзаки й тягнули все, що погано лежало.

Спускалися до машини вже ввечері. У селі нам трапилися цікаві хлібні дерева, повз які було важко пройти. До речі, біля місця нашої парковки було маленьке кафе, де дуже смачно готують тунця.

До підніжжя Агунга ми приїхали пізно, втомлені, але задоволені. Готель знаходився серед джунглів, і з його території добре проглядався Агунг, який прокинувся і загрожував зіпсувати відпустку багатотисячній армії туристів на Балі.

18.09.2017 ЛОМБОК

Ранок видався чудовим. Готель стояв у райському місці. Викупатися в басейні з видом на Агунг було саме те, що треба, адже попереду нас чекав переїзд у порт і відплиття на швидкісному катері на острів Ломбок.

На жаль, через затримки, спричинені великими хвилями, швидкісний катер виявився зовсім не швидкісним, і більшу частину дня ми витратили на виснажливе плавання до наступного острова. Нагородою за ці страждання був розкішний захід сонця з видом на вулкани Балі.

На Ломбоку нас уже чекав новий автомобіль, який швидко доправив нас до селища Сенару, де на нас чекав брифінг щодо майбутнього трекінгу на Ринджані (3716 м) і дуже затишна ніч у простих бунгало.

19.09.2017 БАЗОВИЙ ТАБІР РИНДЖАНІ

Насамперед потрібно було заїхати до національного парку і зареєструватися в журналі відвідувачів. Їхали ми в кузові невеликої вантажівки разом із портерами й усім нашим трекінговим спорядженням. Було сонячно, весело і з вітерцем.

Після завершення всіх бюрократичних формальностей нас висадили на початку маршруту. Відкрита, запорошена місцевість плавно тяглася вгору — туди, де височів великий конус Ринджані. До речі, знизу він виглядає не дуже високим і зрадницьки спокушає розслабитися. Але насправді сьогодні потрібно було набрати 1500 м висоти й подолати 14 км.

Ми несли свої речі, крім наметів, килимків і спальників — тобто фактично нічого. Портерам же довелося піклуватися про продукти, воду й наш бівуак. На гору пускають лише в супроводі місцевого гіда та команди портерів. Усе це трохи нагадує сходження на Кіліманджаро, але Ринджані мені сподобався більше.

Портери носять вантажі в плетених бамбукових кошиках — таких самих, які використовують шахтарі для видобутку сірки на Іджені. Ми пробували нести такий вантаж — неймовірно незручно. Але вони почуваються дуже впевнено на стежках і навіть бігають із повними кошиками.

Перша частина шляху була неймовірно спекотною. Лісу й тіні практично не було, тому на обід довелося зупинятися під тентом, щоб сховатися від виснажливого сонця.

Але згодом набігли хмарки, і йти стало легко й комфортно. Трек на Ринджані був прокладений так, як люблять в Індонезії — просто в лоба. Серпантини для слабаків. У цьому є свій плюс — підйоми досить швидкі.

Базовий табір розташований просто на гребені хребта, який тягнеться від головного конуса. Тут не дуже багато рівних майданчиків, зате краєвид — запаморочливий. Вершина здається зовсім поряд, і тому незрозумілим виглядає бажання гідів піднімати нас о першій ночі. Але вони ж місцеві — їм краще знати гору.

Перед нами розгорявся чудовий захід сонця, і ми з нетерпінням чекали на сходження.

20.09.2017 ВЕРШИНА РІНДЖАНІ

Нас підняли опівночі. Надворі було досить тепло, але спати хотілося дуже сильно. Далеко внизу було видно далекі кільця лісових пожеж. Здавалося, що ледь вловимий запах диму доносився навіть сюди. Залишивши намети з портером, ми взяли тільки необхідне й вирушили на штурм.

Навіть у темряві піраміда вершини оманливо здавалася дуже близькою. Але йшли ми до неї, здавалося, цілу вічність і піднялися якраз вчасно — до світанку.

На гору піднімалося безліч людей — щонайменше дві сотні. З вершини відкривалася чудова картина: головний кратер, заповнений водою. Це озеро має романтичну назву — «Дитя океану». Посеред озера височіє активний стратовулкан, який викидає кілька струменів густого диму, нагадуючи про те, яка потужність дрімає під горою.

Коли сонячний диск піднявся над горизонтом, Рінджані відкинув величезну тінь, яка тягнулася океаном аж до берегів самого Балі. Чудове видовище.

Когда солнечный диск поднялся над горизонтом, Ринджани отбросил огромную тень, которая тянулась по океану к берегам самого Бали. Прекрасное зрелище.

Коли червоні відтінки почали блякнути, а сонце набрало сили, ми вирушили назад. Було кумедно зустріти на спуску мавп, які вже навчилися випрошувати у туристів смаколики.

У таборі трохи відпочили, спакували речі й пішли до озера в кальдері. Спуск був затяжний і крутий. Саме озеро дуже гарне. Вода тут тепла, а в ній плавають меченосці та інші рибки, яких ми звикли бачити в акваріумах.

Трохи зіпсувало настрій те, наскільки місцеві стежки засмічені сміттям. Такого я не бачив у горах ніде. Левову частку сміття викидають портери й кухарі, які готують їжу для туристів. Болісно на це дивитися.

Через сміття, що плавало в озері, ми не стали в ньому купатися, а пішли трохи нижче до гарячих джерел. Ціла річка окропу витікала прямо зі скелі. Температура води явно перевищувала 30 градусів. Залізти в неї було нелегко, але так приємно… Стежки Індонезії встелені товстим килимом пилу, змити який стало нашою нав’язливою ідеєю.

Після такого відпочинку нам ще належало знову піднятися на хребет, набравши близько 600 м висоти. Гарячі джерела забрали майже всі сили, але діватися було нікуди.

Вечір провели з чудовим видом на Рінджані та озеро в кальдері, невідпорно прагнучи випити холодного пива, якого тут не було.

21.09.2017 Пляж Сенґіґі

Вранці ми залишили гору, скинувши близько 2000 м висоти. Але трек пролягав крізь густий ліс, і це було чудово. Іноді нам траплялися мавпочки, і в будь-який момент можна було зупинитися й перепочити в прохолодній тіні дерев.

Спустилися в Сенару — до тих самих бунгало, де починалося наше сходження й закінчилася трекінгова частина туру Індонезією. Тут нас чекало холодне пиво й автобус до омріяного Сенґіґі.

Пляж був чудовий. Купалися скільки вистачало сил, плескалися в океанських хвилях, зустрічали класично розкішний захід сонця з видом на Агунг і тішили себе морською кухнею. Похід в Індонезію вдався. Стільки емоцій і пригод! Здавалося, що ми в цій країні вже щонайменше рік, а не якісь два тижні.

Наступного дня хлопці залишилися відпочивати на морі, а я полетів до Джакарти отримувати тимчасове посвідчення для повернення додому. У мене все вийшло швидко й оперативно, і ми знову зустрілися з хлопцями на острові Флорес, де починалася наша подорож до острова Комодо.