Лікування горами, або гірська терапія
Повернення…
Гори мають силу клакати нас до себе.
І це вже не пристрасть, а наше життя…
Я навіть і не знаю, з чого почати цей звіт… З хандри, що постійно накриває хвилею й блокує моє нормальне функціонування? З того, що весь час намагаюся втекти від себе… З того, що вже все не так, як раніше… Бо був політ, а тепер жалюгідне падіння… Бо хотілося будувати, творити, створювати… просто жити… А тепер ще гостріше хочеться жити й відчувати це… Видертися на Пік, стрибнути з мотузкою з мосту… перевірити себе на міцність…
Потрібно було провітрити мізки… А це найкраще робиться вдома… Хоча туди я й не збиралася… Там, як і всюди, – не чекають… Але краще вже туди, ніж сидіти, закутавшись у плед і уткнувшись носом у подушку, просто нудьгувати… слухати набридливі нотації й нескінченні докори… І розуміти, що вже сильно втомлюєшся від того, що робиш кроки назустріч, а це нікому не потрібно…
Було таке відчуття, ніби хтось змахнув чарівною паличкою – і я вдома…
З поверненням…
7 березня 2013 року
Рідне місто зустріло тепло й привітно… Починало потроху приходити відчуття умиротворення й комфорту. Гул вокзалу, шум багатолюдних вулиць, запахи, що доносилися з найближчих кав’ярень, – усе це ясно давало зрозуміти, що я вдома. Лід на серці потроху танув, наче весняна крапель. У душі ставало тепліше й тепліше…
Хотілося навіть закричати на весь голос – від щастя, але щось зупинило…
Невдовзі прибув київський поїзд… Приїхали Наталя й Таня. З Наталею вдалося познайомитися ще у 2012 році в поході на 8 березня. З Танею ми познайомилися одного разу через соціальні мережі, і це була перша зустріч не «онлайн». Часу на спілкування було зовсім мало, адже Таня йшла з іншою групою. Але виникло відчуття, що ми знайомі вже щонайменше років сто. Я просто сподіваюся, що скоро зустрінемося знову.
У доповнення до всього складу приїхала Лєна з Пітера. Підозрюю, що святкування 8 березня в Карпатах стане традицією. Скоро до групи приєдналися ще туристи – Катя й Діма, а також Юра й Іра.
Під’їхав мікроавтобус… У нього завантажили свої клунки, завантажили себе й інструктора – і в дорогу. Маршрут мені знайомий. Їхати далеко й довго – години 3–4. Але час пролетів якось непомітно. Ми з Наталею захопилися розповідями одна одній. Ну, рік же не бачилися.
Зупинилися, трохи не доїжджаючи до селища Ділове. Інструктор провів пізнавальну екскурсію околицями.
У Діловому зупинилися біля невеличкого кафе. Там ми завантажили рюкзаки їжею й вирушили у наш зимовий похід на Мармарош. На щастя, йти було зовсім недалеко та ще й рівною місцевістю.
Стоянка видалася чудовою. Я її ще з літа пам’ятаю. Гарна бурхлива річка, велика галявина, розкішна колиба, яка серед ночі почала протікати й залила мені верхню частину спальника. Єдина проблема була в тому, що лежачих місць було не так уже і багато. Саме тому спали хто де і як. Іра й Катя — на столі валетом. Діма, Наталя й Лєна — на лежанці. Інструктор Роман, Юра і я — на підлозі.
8 березня 2013 року
Ранок нового дня був сірим, похмурим, але доволі теплим. Встали, поснідали, попили чаю й почали збиратися в дорогу. День обіцяв бути важким, адже планувався чималий набір висоти.
Снігу на підйомі було небагато. І ми все дивувались: де ж той торішній сніг і мороз? Адже їхали ж у зимову казку на Мармарош! На жаль, із погодою трохи прорахувались. Почався дощ, навіть справжня злива. Лило, як із відра. Туман був, наче молоко — нічого не видно. Ні панорам, ні краєвидів — нічого. Але мене такою погодою не злякати. Бо саме така мені найбільше подобається. Я навіть почала кайфувати. Зловила себе на думці, що добре, що все так.
Ходьба була нескінченною, але водночас обнадійливою й корисною. Черевики промокли до нитки. Здавалося, що ноги постійно стоять у тазику з водою. Одяг теж увесь мокрий. І навіть білизна. Але гріла думка про те, що в рюкзаку є запасна — отже, жити можна.
Нарешті стежка вивела нас до колиби. Я б навіть посоромилася так її назвати. Це був справжній «супер МЕГА готель» — дві двоярусні лежанки, стіл, піч і купа всього корисного. Влаштувались хто де. Почалося приготування вечері, переодягання, сушка речей і довгі вечірні розмови.
Я розташувалась на верхньому ярусі одного з «ліжок». Під шум проливного дощу спалося тепло, сухо й комфортно. Я б навіть сказала — жарко. Єдине, що часом заважало перевертатися зі спини на бік у спальнику, — це колись потягнений м’яз на нозі. От халепа. Видно, знову дала про себе знати стара травма.
9 березня 2013 року
А дощ усе не вщухав. З місця, де стояла колиба, мали б відкриватися гори, мальовничі пейзажі та неймовірні панорами. Але, на жаль, усе сховалося в тумані. Друзі вирішили піднятися в радіалку на Поп-Іван Мармароський. У мене ще були думки напередодні, що піду з ними, але ця «форс-мажорна» нога дала зрозуміти протилежне. Якщо сказати, що мене це засмутило — то ні. Бо влітку я вже бачила весь Мармарош у всій красі, та ще й за чудової погоди. Тож вирішила залишитись.
Провівши товаришів, узялася топити пічку, пиляти дрова, діставати воду. Треба ж було якось зігріватися й щось робити. М-да… Нелегка це справа — різати мокрі дрова й намагатися розпалити ними пічку. Але де ми тільки не пропадали! Лише б удома не запліснявіти.
Наполегливість дала результат — і в печі весело затріскотів вогонь. Хатинка почала прогріватися. Дров було не так багато, тому треба було ще встигнути натопити зі снігу води й приготувати чай для промоклої, змерзлої й втомленої компанії. Відповідальна місія…
Усе можливе й неможливе було зроблено. Сніг у казанку потроху танув, мокрі дрова сохли на печі, я залізла на свій верхній ярус і при світлі ліхтарика взялася читати В. Гюго «Собор Паризької Богоматері». Це читання захоплювало. Ідилія…
Нарешті вода закипіла… Чай був готовий… Ну все, можна не хвилюватися: замерзлі, мокрі й холодні – виживуть 🙂
Невдовзі бригада повернулася. Судячи з їхніх облич – чаю вони були неймовірно раді. Мені було приємно, що я недаремно провела час.
А дощ на Мармароші все лив. Було вирішено залишатися ще на одну ночівлю в цій колибі. Настав час вечері. І почалося приготування довгограючого супу, який ніяк не хотів перетворюватися на суп. Поїли вже ближче до ночі й то лише ті, у кого нерви виявилися міцнішими 🙂
10 березня 2013 року (день завершальний)
Дощу не було. Але був густий туман. Я вийшла прогулятися з колиби, щоб напослідок надихатися найчистішим повітрям Мармароських гір. Спустившись трохи нижче місця стоянки – вирішила постояти, зарядитися енергією гір. Вдивляючись у туман, я просто почала розповідати їм усе, що мучило мене останнім часом. Я завжди так роблю. Це допомагає. Я стояла перед ними, як винна дитина, і просто плакала. Вони жаліли – я знаю. Вони завжди жаліють. Вони єдині, від кого це приймається.
Туман почав потроху розсіюватися… І було всього 10 хвилин. Але 10 хвилин – як ціле життя. Панорами Мармароша були приголомшливими, гори – величними. Пейзажі – очей не відвести. Я відчула, як почала просто усміхатися від щастя й радості. Я дякувала їм безмірно й безкінечно за те, що вони мені, по можливості, дають. А дають багато. Я б навіть сказала – вони дають УСЕ!!!
А потім був довгий і мокрий спуск у цивілізацію, де вже чекав автобус. У місто приїхали ввечері. Повечеряли у ресторанчику. Потім – хто куди: хтось на поїзд, а хтось у готель.
Похід на Мармарош вдався. Дякую всій команді за те, що ми це зробили. Величезне спасибі Наталі та Лєні – я була дуже рада вас бачити. Сподіваюся, будемо зустрічатися частіше.
