Мій похід по Норвегії

На похід по горам та фіордам Норвегії я зареєструвалась ще рік тому, в серпні. Спекотне літо я мріяла перезимувати там. Тому така дрібниця як військовий переворот у Туреччині як раз в ніч перельоту та пересадки в Стамбулі не змогла мене зупинити. “В тебе повністю відсутній інстинкт самозбереження” – сказав мій друг, проводжаючи нас з подругою Вікою у Аеропорт.

Мабуть, наш літак був останній, який прийняли на посадку. Ми опинились замкненими в терміналі непрацюючого аеропорту. Ні зльотів ні посадок за вікном, ні інтернету, ні стійки інформації, ніякого обслуговуючого персоналу окрім охорони, яка нічого не знає і відправляє дивитись табло. На табло половина рейсів з відмітками CANCELED, у решти не проставлений Gate, а нашого немає взагалі, і зовсім незрозуміло, добре це, чи погано. Чомусь, згадався Том Хенкс і фільм Термінал.

Люди розділились на дві групи – одна бігає по терміналу і намагається хоч щось вияснити і хоч якось вплинути на ситуацію, а інша ліниво спить на стільцях, на підлозі або просто на своїх речах прямо під табло. Спочатку ми приєднались до першої групи. Потім зрозуміли що від нас нічого не залежить і перейшли у другу категорію, логічно розсудивши, що поспати нам таки треба, а коли аеропорт запрацює, нас розбудять оголошення по гучномовцю.

Мабуть, наш рейс був першим, який оголосили. Ми впізнали його навіть турецькою. За півгодини ми вже летіли над Чорним морем, облетівши Стамбул такими обхідними шляхами, що Босфор з ілюмінатору навіть видно не було. По прильоту в Осло ми полегшено всміхались, вітали сусідів-пасажирів, з якими встигли познайомитись в Стамбулі, та раділи, що зворотній рейс у нас не через Туреччину. Приїхали в Осло автобусом і від автостанції до кемпінгу вирішили прогулятись. Дорога до кемпінгу йде на підйом і з нашими тяжкими рюкзаками це було невелике тренування перед походом. Кемпінг знаходиться на горі Екеберг, на її схилах розміщений парк з археологічними природними пам’ятками та дивними сучасними скульптурами. Ми проходимо оглядову площадку, з якої норвезький художник Едвард Мунк малював свій відомий «Крик».

У кемпінгу нас зустрів інструктор Ваня і ми познайомились з частиною групи, а саме двома дівчатами та їх собакою. Я дуже зраділа собаці, вона мені – ні ))

У нас попереду було ще півдня і ми вирішили погуляти по Осло. Спустившись по парку з дивними статуями та психоделічними інсталяціями норвезького Modern Art ми вийшли в місто та прогулялись його вуличками та портом. Дивні споруди сучасної архітектури вписані поміж старих будинків сурового північного стилю. Оперний театр стоїть прямо на воді і з його даху відкривається чудовий краєвид на фіорд та острови. Людей на вулицях небагато, норвежців можна впізнати по рясному татуюванню, білому волоссю та габаритах. Справжні вікінги, навіть жінки. 

Ввечері у кемпінгу до нас приєдналась остання учасниця походу Іра. Вона приїхала з аеропорту потягом, який прибуває в теж ж місце, що й автобус, але дешевший у два рази. Для норвезьких шалених цін це суттєво. Ми повечеряли та розділили провізію між собою.

День 2. Дорога в Йотунхеймен та Озеро Генде

Мені здається, що такий об’єм в мій рюкзак не влізе ніколи. Ранок починається зі складання намету та пакування речей. За кілька наступних днів це буде доведено до автоматизму. Але зараз я копирсаюсь та перепаковуюсь шукаючи оптимальне рішення і все одно частину речей доводиться нести окремо у руках. Це мій перший похід. Намет вирішили з Вікою нести по черзі, починаю я.

На вокзалі нас чекає неприємність – водій автобуса відмовляється брати собаку і двом дівчатам доводиться складати інший маршрут більш демократичними автобусами і з пересадками до парку Йотунхеймен, звідки починається наш похід. Тому далі ми їдемо учотирьох. У автобусі є інтернет та розетки – остання можливість підзарядити наші девайси перед походом. З вікна відкриваються мальовничі види на норвезькі ландшафти.

З набором висоти падає температура. Діставшись пункту призначення ми утеплюємось. Вся моя душа радіє такому літу, місцеві +9 куди приємніші за домашні +38 )) . А тут ще й дощ пішов.

На катері пливемо по озеру Генде до селища Мемурубу. Озеро вузьке й дуже довге, з обох боків оточене горами. Десь так я уявляла собі фіорди. Такому не експерту, як я, різниця неочевидна, якщо з картою не звірятись. 

Ми поставили намети, сховали від дощу рюкзаки і вирушили на вершину найближчої гірки, з якої відкривається вид на озеро, сусідні гори, річку та кілька водоспадів. На якийсь час навіть дощ припиняється і з’являється веселка. Казка. Спустившись униз ми з Вікою трохи затримались на мосту, сіли звісивши ноги над бурхливим потоком, підставили носи сонечку, заплющили очі і …. придрімали під шум гірської води. Ці звуки супроводжуватимуть нас упродовж всього походу. А потім їх так не вистачатиме, коли норвезька казка скінчиться.

День 3. Розкішний Бессватен і калейдоскоп озер.

Дівчата з собакою вирішили подорожувати більш доступними для їх змішаної компанії маршрутами, забравши з собою частину провізії та стратегічне сало. Далі ми йдемо вчотирьох.

Сьогоднішній день найнасиченіший по красотам та враженням. Озера, водоспади, круті екстремальні підйоми та спуски, сніг та кульбабки, олені та несподівані зустрічі.

Наш надзвичайно мальовничий маршрут пролягає між двох кемпінгів-притулків, куди можна легко дістатись машиною та катером і пройти за один день. Це дуже популярне місце і тому людей тут більше, ніж ми бачили на туристичних вулицях Осло. Перше сходження з рюкзаком здається мені чимось трохи схожим на божевілля. Як же тяжко! Коли я дивлюсь угору, то здається, що так високо з таким тяжким рюкзаком я ніколи не зійду. Коли дивлюсь униз – нічого собі, невже ми це все пройшли! І так весь день кожен черговий спуск/підйом супроводжувались такими суперечливими відчуттями.

Ми піднялись до одного невеликого озера, потім ще до одного. Дивно спостерігати озера на різних рівнях з різним кольором води, водоспади, які їх сполучають. Нам пощастило з погодою – було сухо й сонячно, хмари і туман не перекривали краєвид і було видно засніжені вершини гір на горизонті. Ми пообідали біля одного з озер, спустились до наступного і далі нас чекало сходження по хребту гори Бессватен. Досить круте, доводилось допомагати собі руками і, бажано, не дивитись униз. Але для людини «без інстинкту самозбереження» – надзвичайно цікаве. Це була моя улюблена ділянка усього маршруту. Звідси відкривається дуже мальовничий пейзаж. Мабуть, один з найкрасивіших, що я бачила за весь цей час. Десь на середині підйому норвезькі туристи сиділи та насолоджувались ним попиваючи віскі з шоколадом. Я приєдналась до них зі своїм чаєм. А потім, кількома метрами вище, я абсолютно неочікувано зустріла своїх київських друзів. Який тісний світ!

Далі був довгий спуск. Добре, що сонце тут сідає пізно, а темніє взагалі десь близько півночі. Величезне стадо оленів пасеться зовсім поряд з нашою стежкою. Ми йдемо дуже повільно. Дівчата вже виснажились, а у Віки почались проблеми зі ступнями.

Я на диво легко перенесла цей перший похідний день. Важко, звісно, але в порівнянні з іншими набагато краще. Начитавшись відгуків від минулорічних походів, я очікувала гіршого. І ще дуже хочеться соковитої зелені, овочів та фруктів. Я мрію про зелене яблуко. Цікаво, скільки воно повинно коштувати в горах шалено дорогої Норвегії, щоб мені стало шкода грошей?

Сьогоднішня стоянка в дуже тихому, майже мертвому місці – біля озера Бессаген. Тут тихо, холодно, пусто. Окрім нас є ще один намет, але люди в ньому вже сплять. Ваня зварив для нас гарячого супчику та стійко вислухав наші істеричні враження про екстрим та надмірне навантаження. У мене в голові лунає пісенька з Трьох мушкетерів «Нас четверо, пока еще мы вместе….», і я дуже намагаюсь її не розкручувати, бо знаю, чим там все закінчується… Після того як ми вже втратили двох дівчат та собаку, дуже не хочеться, щоб наша група стала ще меншою…

День 4. Озеро Рьоссватн і дощ

Ми з Ірою прокинулись дуже рано, мабуть тому, що змерзли і треба було рухатись, щоб зігрітись. Зарядка виправила становище і ми навіть помили посуд у крижаній воді. Це був дуже спокійний тихий ранок, один з моїх найулюбленіших. Є щось величне в цій пустелі з каменів та моху і в срібній воді озера Бессаген.Наші сусіди виявились парою з Германії і цього дня йшли з нами по тому ж маршруту. Вони вийшли раніше за нас.

Мої вчорашні побоювання щодо Віки виправдались. Її хворі ступні за ніч не пройшли і після перших кількох годин походу вона змушена була зійти. Сьогоднішній день був сумний, довгий, нудний, мокрий. Ми домовились зустрітись з Вікою в Бергені, але я дуже сильно засмутилась і ще цей затяжний дощ.. Здавалось, що все навколо плаче.

Наш маршрут проходить вздовж озера Рьоссватн, це друге за площею озеро Норвегії. Воно здалось мені схожим на крила Янгола.

Далі ми перейшли підвісний міст над бурхливим потоком гірської річки і почався довжелезний перевал. Пару з Германії ми наздогнали і обігнали. Потім вони нас, потім знову ми і так безліч разів. Спочатку ми просто вітались, потім ділились враженнями, потім мірялись, хто скільки разів вже встиг поплакати від утоми та виснаги. Дівчинці було дуже важко.

Після перевалу ми побачили притулок та місце стоянки, але йшли до нього ще безкінечно довго. Таке враження, що воно навіть не наближалось. А коли, нарешті, майже дійшли, виявилось, що нас розділяє річка , а міст нижче за течією і тепер ми вже йшли від стоянки далі в голос обурюючись «Кто так строит!». Повз нас проскакалидвоє блондинів, мабуть норвежці або німці. Вони сміялись та стрибали вздовж річки по камінню долаючи відстань в два метри за один крок.

Гей, ви взагалі люди? Діставшись притулку, Іра вирішила ночувати там. Він був вже переповнений і місця були лише в загальній кімнаті на диванчиках. Я поставила свій намет. Вперше робила це сама, дуже довго під дощем, тому Ваня допоміг. Хотіла сходити в душ, але доки зібралась рецепшн вже зачинився.

День 5. Палюче сонце і крижані озера

У кожному притулку та кемпінгу по нашому маршруту були свої правила, але загалом за все треба було платити окремо – за ніч, душ, сніданок, інтернет. Для того, щоб сходити у душ треба було купити жетон на 4 хвилини гарячої води. Також тут був інтернет на одному загальному стаціонарному комп’ютері , але не було wi-fi та gsm. Сніданок оплачувався окремо, але можна було набирати з собою пакунки з бутербродами. Іра взяла для нас свіжі булочки та смачний брі. А я купила собі яблуко, смачне зелене соковите, про яке мріяла з першого дня походу. 

Дощ закінчився і з самого ранку сонячна погода. І настрій теж вже кращий. Сьогодні довгий перехід, але досить нескладна дорога. Я перевзулась у відкрите взуття і так і йшла в ньому по камінню, воді та снігу. На перевалі було невеличке озеро з кришталево чистою крижаною водою. Втриматись від купання в ньому було неможливо. Ми влаштувались біля озера на обід, і я скупнулась і до обіду, і після. Щастю немає меж )

Раніше я не розуміла, як може бути одночасно сніг, крижана вода і спека. Сьогодні було саме так. Ми змастились сонцезахисним кремом і поливали голову водою або прикладали сніг, бо мізки просто плавились. Я постійно змочувала водою баф, крем з руки змився і я обсмажилась так, що кисть почервоніла, розбухла і протрималась так до самого кінця походу. Так пройшло моє знайомство з гірським сонцем.

Після перевалу ми дуже довго йдемо по кам’янійпустелі, а потім спускаємось в долину між гір до притулку Спітерстулен. Вздовж долини тече річка, з одного боку притулок, де зупиняється Іра, з іншого кемпінг, де ставимо намети ми. Тут у нас стоянка дві ночі.

День 6. Гора Гальхьопігген та шалений бобслей

Сьогодні йдемо в радіалку. Іра вирішила відпочити, тому піднімаємось удвох. Підйом постійно вгору, але без рюкзаків здається, що крила виросли. Скоро нам відкриваються види на льодовики. Дуже масштабне вражаюче видовище. Ми робимо привал і якийсь час просто мовчки дивимось на сніг. 

На вершині просто натовп людей. Виявляється, ми щойно піднялись на найвищу точку скандинавських гір – гора Гальхьопігген 2469 м. Погода сонячна, небо синє, видимість суперова. Скільки сягає зір видно гори, засніжені вершини та льодовики. Краса неосяжна. Тут є кафе, де можна зігрітись чаєм та скористатись безкоштовним(!) wifi. Така халява для Норвегії – надзвичайне явище. Всі чекіняться та викладають свіжі фото в фейсбук. Шкода, що я залишила свій телефон на зарядці у Іри в притулку. Тому я п’ю золотий чай і замість екрану телефону дивлюсь у вікно на гори.

Спуск з гори Гальхьопігген – одна з найулюбленіших частин усього маршруту. Сніг ще не встиг розтанути, тому можна просто з’їхати по ньому на власній п’ятій точці. Вздовж засніжених схилів простягаються викатані попередніми «екстремалами» колії чималої довжини. Кожна така колія закінчується збитим снігом змішаним з водою, але то байдуже. Наші мокрі штани наповнюються снігом, водою, захватом та якоюсь дитячою радістю. Так швидко і весело ми долаємо першу частину спуску, а потім стрибаємо по валунам далі вниз, аж поки не доходимо до зеленої зони, де вже росте трава і пасуться вівці. Ще трохи і ми в кемпінгу.

Вчорашній досвід з сонцем мені не допоміг. Сьогодні я розрахувала, що коли ми йдемо вгору, сонце буде зі спини, а коли підемо вниз, воно знов буде зі спини, і не намастила обличчя сонцезахисним кремом. Але я не врахувала сніг, який відбиває сонячні промені і до моєї обсмаженої руки додались обличчя і голова.

Сьогодні досить швидко впорались і у нас ще цілий вечір попереду. Можна попрати речі у річці і сходити в душ. Вранці я знайшла в притулку душову з жетонами, значить можна купити їх на рецепшині. Але на нашому боці річки у кемпінгу також була якась споруда з душем та туалетом, близько, при чому без усіляких жетонів і ми вирішили спершу навідатись туди. Ваня швидко впорався і пішов готувати вечерю. А я дуже довго чекала, доки звільниться жіноча кабінка. Потім зайшла, намилилась і гаряча вода скінчилась. Хвилин через 15 я вже могла розуміти норвезьку мову і з обуреного бурчання чоловіка-друга по нещастю з сусідньої кабінки, зрозуміла, що бойлеру треба ще багато часу, щоб нагрітись. Я вже й так змерзла спробувала ще змити мило з волосся холодною водою і мокра й зла пішла на інший бік річки в притулок купувати жетон в душ. Вистоявши чергу на рецепшині мене обрадували, що цей притулок не продає жетони, а надає їх безкоштовно, але лише тим, хто живе в притулку. Вмовити і підкупити не вдалось, тому я ще більш зла і вщент змерзла пішла змивати рештки мила під краном.

Добре, що Ваня вже приготував гарячий супчик і ми всі втрьох, відігнавши вівць, які спершу хотіли поласувати нашим супом, а потім закусити одягом, що сушився на кущах, повечеряли і пішли в притулок посидіти біля каміну, погрітись, сховатись від дощу та повайфаїтись трохи. Інтернет тут можна купити на півгодини, але кількість входів обмежена. А ще тут можна було купити два зелених яблука ))

День 7. Гора Кірка

Сьогодні нас розбудили вівці, які, мабуть, з помсти за вчорашню «гостинність» вирішили голосно побекати саме біля наших наметів. За ніч нічого не висохло, бо був дощ. Але більшу частину сьогоднішнього маршруту ми йдемо вздовж річки, в яку впадають безліч струмків та водоспадів, які ми переходимо у брід. А потім починається дощ. Сьогодні нескладний, короткий перехід, але мокрий. Ми підійшли до озера у підніжжі гори Кірка. Як же тут красиво!

Притулок з іншого боку озера і я пообіцяла провести туди Іру після вечері та після того, як закінчиться дощ. Вечеряли та довго пили чай у дощовиках. Я дуже люблю захід сонця. Але по всьому маршруту сонце ховається за гори раніше, ніж починає сідати. А сьогодні на нашій стоянці найнижча точка заходу сонця за весь похід. Сонце сідає якраз напроти гори Кірка, і після дощу над нею засяяла веселка. Озеро перетворилось на дзеркало. І ми з Ірою спостерігали найкрасивіші моменти походу. Шкода, що цього разу я не взяла з собою камеру, бо боялась намочити. Тому всі фото робила телефоном.

Сонце сіло і знову почав падати дощ..

ПритулокЛієрватн один з найекономічніших. Їжа, душ входять у вартість, wi-fi безкоштовний в усіх загальних місцях. Є дуже класна сушарня, де Іра розвісила свої речі, а я трохи постояла і підсушилась сама. Ми довго сиділи у кафе, грілись, вайфаїлись та чекали, доки закінчиться дощ. Я вже думала, що доведеться лишатись тут. Десь близько опівночі він трохи стих і я побігла до себе на інший бік озера. Було темно, слизько, дорога складалась з моху, вкритого водою та каменів, по яких треба було стрибати. Нічого не видно. Але тут я зрозуміла, що мій затишний намет кращий за будь-які кімнати навіть в найкращих готелях світу і я так люблю прокидатись вранці в ньому і раніше за всіх виповзати на берег озера. І саме завтра я хочу прокинутись саме у наметі на березі цього чарівного озера Лієрватн у підніжжі гори Кірка.

От аби він ще був не темно-зеленого кольору, такого ж як цей мох, камені та ніч навкруги. Як його тепер знайти ? ))

День 8. Ріка Сторутла

Сьогодні у нас починається спуск. Ми зустрілись з Ірою біля притулку і вирушили. Шкода прощатись з горою Кірка, вранці вона теж прекрасна.

Стежка йде вздовж дороги, тому ми якийсь час ідемо по дорозі і насолоджуємось прогулянкою. Потім кілька переходів у брід, величезна дамба і сходження вниз вздовж річки. Починається рослинність, трава, кущі, дерева і навіть жаби. Природа оживає.

По дорозі трапляється щавель та чорниця, але ще зелена. Так само багато води – ручка, струмки й водоспади. Але цього разу є земля і бруд, і доки ми нарешті дістались місця стоянки, хотілось випратись повністю. Ми з Іринкою перемо свої речі та взуття у річці, а потім півночі сушимо їх над багаттям.

Ваня назбирав грибів і приготував суперсмачний суп. Потім було дуже приємно посидіти біля вогню. Така розкіш у на була лише в перший день, коли ми тільки припливли на катері Мемурубу.

День 9. Каньйон і водоспад Веттісфоссен

Я ризикнула залишити свої штани висіти всю ніч на березі і вони досохли. Взуття ще вологе. До того ж з учорашнього дня в мене болить ступня, щось дуже схоже не тріщину, яка в мене була кілька років тому. Я скручую зі шкарпеток додаткову арку підтримки ступні, щоб перерозподілити навантаження і останні дні маршруту йду вже трохи кульгаючи.

Ми піднімаємось вгоду до красивого притулку, де нам дарують листівки. Потімпереходимо кілька рік, піднімаємось ще вище і виходимо на гору, з якої відкривається надзвичайно красивий краєвид на долину водоспадів. Самі водоспади ми побачимо завтра. А зараз це схили гір з переходом кольорів від темно- зеленого до синього, які шар за шаром напливають один на одного. У долині тече річка. Такий зелено-синій, величний і масштабний каньйон, який приковує погляд і не дає відвести від себе очей. І наш шлях пролягає у напрямку цього каньйону вздовж річки.

Погода змінюється декілька разів, але врешті на якийсь час встановлюється спека і я прошу привалу для того, щоб скупнутись у річці. Потім ми спускаємось у лісок і Ваня знов збирає гриби. Їх тут так багато, що ми стільки й не з’їмо. А ще починається стигла чорниця. І дощ.

Місце стоянки сьогодні біля будиночків, які місцеві мандрівники орендують собі особисто. Але нашій Ірі не змогли відмовити і прихистили також.

Нам розказали, скільки приблизно часу займає спуск ми перевірили свої квитки і виявилось, що вийти завтра доведеться дуже рано, аби встигнути на автобус. Дощ все ще йшов, але Ваня приготував суп з грибами, або радше гриби з супом. Ми зїли по кілька порцій і наїлись до сита. Погода трохи вирівнялась і ноги запросили прогулянки, а душа – вражень, і ми пішли дивитись на водоспад.

Водоспад Веттісфосен вражає своєю висотою та потужністю. Стояти на краю прірви майже в 300 метрів і дивись я шалений потік води, що з гуркотом падає вниз прямо у нас під ногами, – це неймовірні відчуття. Ми кидали в нього камінці, гриби, а Ваня скинув навіть сухе деревце –все перетворюється в точку і зникає десь внизу у водяному тумані. І все це в оточенні смарагдових велетнів-гір. Вдосталь насолодившись видами та наситившись враженнями ми повертаємось до наметів.

По дорозі було дуже багато чорниці і води, після дощу стежка перетворилась у суцільне болото. Тому я сподіваючись на суху нічну погоду знов залишаю свою речі сушитись на деревах.

День 10. Спуск по серпантину та повернення в цивілізацію.

Вчорашній номер не пройшов – вночі був дощ. Збиратись довелось швидко. Набивши рюкзак мокрими речами я засунула туди ж мокрий намет, сподіваючись через півня досушитись вже в Согндалі. Знову підходимо до водоспаду з іншого боку, а потім довго спускаємось у долину по серпантину і по дорозі підкріплюючись чорницею. Потім йдемо вздовж річки і спостерігаємо ще декілька величних водоспадів. Знов падає дощ.

Через якийсь час доходимо до парковки і далі нас чекає ще 5 км дороги до автостанції і година часу до автобусу. Для наших стомлених і трохи покалічених ніг та важких мокрих рюкзаків це нереальна задача. Машин майже нема, а ті що є – не зупиняються, і ми продовжуємо плентатись по дорозі і дощу. Врешті нам зупинився чоловік з Латвії, який навіть знав російську. Добре, що нас було усього троє, і ми змогли поміститись у його автомобільчик. Ми з Ірою сіли біля водія, а Ваня з рюкзаками і ще усіляким мотлохом спакувався у кузов. Наш рятівник вчасно привіз нас на вокзал і ми навіть встигли трохи привести себе у порядок і купити ягід та овочів у найближчому супермаркеті. Наша трекінгова частина маршруту закінчилась і далі нас чекала мальовнича дорога автобусом вздовж озера та на паромі по ньому до містечка Согндал.

Согндал знаходиться на березі найбільшого фіорду НорвегіїСогнефіорд, по якому ми завтра будемо плисти у Берген. Ми зупиняємось у кемпінгу на окраїні міста. Це суперовий кемпінг, з красивими видами, комфортним душем, пральнею, кухнею, вільним інтернетом. Сьогодні у нас ще півдня попереду, сонячна погода, тому ми розкладаємо свої намети, приймаємо душ і сухі й чисті йдемо гуляти у цивілізацію.

Звісно ми одразу пішли в супермаркет, накупили їжі, за якою скучили за всі дні походу і влаштували собі на місцевій пристані пікнік. Повечеряли дуже смачно і з мальовничими видами на фіорд.

День 11 Фіорд і Берген

Вночі і вранці знов дощ, тому ми складаємо речі під дахом у кемпінгу і швидко вибігаємо у місто, до пристані йти ще 4 км. Снідали ми вже на пароплаві. Шкода, що низькі хмари і дощ заважають милуватись красотами фьорду. Хоча навіть такий пейзаж виглядає досить колоритно. І ми можемо трохи поспати, бо вчора допізна просиділи у інтернеті – дірвались до вільного wifi, підзарядили свої пристрої , викладали фотографії та ділились враженнями з домашніми друзями. Скоро дощ закінчується, і ми можемо піднятись на відкриту верхню палубу і помилуватись пейзажем. Важкі гранітні хмари і срібна вода, насичено зелені гори і дуже сильний вітер. Але красиво! Скоро починаються острови і мости – ми випливаємо в Північне море і прямуємо на Берген.

Берген зустрічає нас сонечком, надзвичайно красивими будиночками у порту, запахами й шумом рибного базару та духовим оркестром. Він одразу переходить у категорію улюблених найкрасивіших містечок на планеті і нам хочеться погуляти по ньому прямо зараз. Наш хостел знаходиться зовсім поряд. Ми заселяємось і вирушаємо гуляти по місту.

Берген закохує в себе одразу. Він якийсь затишний, компактний і просторий одночасно, в ньому так само багато кисню і води, як і в горах, і він не виглядає похмуро, навіть не зважаючи на майже постійний дощ. Тут дуже багато стріт арту, є цікаві музеї, собори з органною музикою, порт і просто вулички міста з бруківкою і різнокольоровими будиночками. Як і в багатьох туристичних містах, тут можна купити туристичну картку і досить економічно відвідати основні культурні заклади. А можна погуляти просто так, багато що доступно безкоштовно.

Окремо хочеться сказати про хостел Bergen YMCA. Дуже кльове місце, я почувала себе там, як удома, не зважаючи на те, що в моїй кімнаті було понад 30 чоловік. Вільна, домашня атмосфера, цікава публіка, хороший сервіс. Не рекомендую шукати щось інше, вам сподобається )

Наступні два дні я проводжу тут. У Бергені є аеропорт і я спланувала зворотній виліт прямо звідси не повертаючись у Осло. Але я б із задоволенням залишись тут ще на кілька днів. По дорозі в аеропорт я подумки прощалась з Норвегією. Вона прекрасна, але в світі ще стільки місць, де хотілось би побувати. Я розуміла, що більше сюди не повернусь. Але вже через півдня гуляючи Прагою я усвідомила, ще не повернутись у Норвегію я просто не зможу.

Дякую інструктору Івану та всім, хто розділив зі мною цей похід. Мій перший досвід більш ніж вдалий дякуючи вам. Ми обов’язково побачимось у наступних походах.