Сходження на Піп Іван Чорногірський | Звіт

Ми можемо бродити лісами й степами,
Борознити моря й на кухні вести розмови,
Та ми безперечно впізнаєм своїх у юрбі:
Бо в наших очах до цих пір відбиваються гори.

Можемо знову поринути в затишок тихий,
Займатися домом і вішати нові штори,
Та наші серця в унісон безумовно співають:
Бо в наших очах до цих пір відбиваються гори.

Ми можем прожити щасливе життя на рівнині,
І бути для когось у ньому міцною опорою,
Та нас тягне туди, де народилися справжні ми!
Бо в наших очах до цих пір відбиваються гори.

(с)

Я не дуже добре пам’ятаю, коли мене вперше відвідала думка про зимовий похід. Пам’ятаю тільки, що під час свого першого походу Чорногірським хребтом у 2011 році, слухаючи туристичні байки біля вогнища, я думала про те, що ось уже на зимовий похід я точно ніколи не наважуся. Втім, тоді я сумнівалась, що взагалі коли-небудь знову зважусь на будь-який гірський похід.

Але минав час. До кінця 2012 року в моєму багажі вже було ще два літні походи Карпатами і один осінній. Чи варто казати, що гори впевнено й ґрунтовно заволоділи моїм серцем? Я поверталась із чергового походу, переживала післягірське похмілля й знову починала тужити та шалено мріяти про гори.

Я люблю гори за їхню самовпевнену надійність, підкріплену віковим досвідом існування, за їхню красу й силу. Я люблю гори за їхню норовливість. Здається, ніби вони покірні й смиренні, та насправді вони дуже волелюбні. І непередбачувані.

Карпати для мене — це щось абсолютно таємниче, живе, з власною душею.

Мені дуже подобається, що в горах зазвичай на кілька днів повністю забуваєш про всі міські проблеми, вириваєшся з сірих буднів і нічого не знаєш про життя поза горами. І це анітрохи не лякає — лише тішить. Мені здається, я б із радістю прожила решту життя в подібному інформаційному вакуумі.

Так от, у грудні я раптом усвідомила: все — літні пригоди й походи залишилися позаду, спогади про них втрачали яскравість, а попереду — багато місяців сірості та зими. І найстрашніше — я, о жах! — нікуди не збираюся їхати.

І тоді знову прийшла вона — її величність гірська хвороба.

«Гірська хвороба буває двох типів — спричинена гіпоксією, властива всім людям, що перебувають у високогір’ї, і другий тип — це через відсутність високогір’я, властива окремим індивідуумам». (с)

Я звернулася до вже знайомого мені за кількома походами клубу «Карпатські мандрівники». Вибір стояв між новорічним походом Мармарошем і сходженням на Піп Іван. З Мармарошем через певні обставини не склалося, тож було вирішено йти на Піп Іван.

Дізнавшись про моє рішення йти в зимовий похід, друзі жартували та підколювали. Річ у тім, що в моєму колі я давно відома тим, що вмію замерзати завжди й скрізь — то що ж буде зі мною взимку в горах? Але про це я думала найменше, та й навіть напис “рівень складності: складно” мене не лякав. Даремно, як виявилося 🙂

——————————————————————————————–

Так склалося, що на збори в мене був лише один день. Нічний потяг, метушливе пакування рюкзака, невеличкі дружні проводи. І ось вже я та Денис у Івано-Франківську. Напівсонні пересадки, музика в навушниках, радісне передпохідне тремтіння. «Невже я справді їду в зимові гори?» Я. У гори. Взимку. Шок.

Івано-Франківськ зустрів нас святковими вогнями, снігопадом і майже безлюдними вуличками, що надавало місту ще більш казкової атмосфери. Святий вечір.

————————————————————————————————————————

День перший.

Подолавши доволі довгий шлях з Івано-Франківська до славного місця під назвою Дземброня, наша маленька компанія — провідник Роман, Саша, Денис і я — бадьоро закидає рюкзаки на плечі та починає перше сходження.

Настрій ще романтичний, дихається легко, кроки радісні, в голові — порожнеча, за плечима — приємна вага. І неймовірно жарко, навіть попри те, що я скидаю з себе фліску. Хто б міг подумати.

У перший день нам належало пройти зовсім небагато, і досить скоро ми вийшли до місця нашої ночівлі — колиби, яка взимку пустує.

Назбиравши дров і води, хлопці заходилися коло вогнища, а мене потягнуло в бік тиші й самотності, і я вирішила побродити околицями.

Ах, як хотілося ввібрати в себе цей вечір, відчути його, щоб він назавжди закарбувався в памʼяті. Я стою тут, серед цих містичних гір, дихаю з ними одним повітрям — холодним і чистим, дивлюсь, як темніє небо й у розривах хмар загоряються зорі. Нігде більше не побачиш таких зірок, тільки в горах! І здається в цю мить, що в світі більше нічого немає. Гори. Небо. Вечір.

Потім були розмови біля вогнища, найсмачніший шашлик у моєму житті, приготований Денисом, глінтвейн, чай і спатоньки. Завтра важкий день.

——————————————————————————————

День другий. Спроба сходження.

Уночі мені не спалося. Всупереч побоюванням, холодно не було, та сон не йшов. Я прислухалася до пісні вітру за стінами нашої хатини й думала про прийдешній день. Ніч тягнулася безкінечно, і лише під ранок глибокий сон накрив мене, наче мʼяка пухова ковдра. А прокинувшись, я, як це в мене буває, певний час не могла зрозуміти, де я. Я дуже люблю це відчуття — воно означає, що мозок відпочив, йому байдуже до побутових проблем. Усе, перезавантаження відбулося. Це неймовірно.

Поснідавши й зібравши рюкзаки, ми взяли курс на підйом. Початок сходження на Смотрич я памʼятаю погано — я йшла неквапом у своєму темпі, стараючись не рватися за Ромою й Денисом, які йшли далеко попереду, хоча дуже хотілося. Але мене переповнювало щастя, і здавалося, що так я можу йти вічно. Наївна 🙂

Потім почалися замети, в які ми провалювалися по коліна, а іноді й по пояс. Але це була ще не найбільша біда.

У якийсь момент Рома сказав: «Усе! Далі — відкритий космос». І вже за кілька хвилин я змогла оцінити й відчути весь зміст цієї фрази й масштаб трагедії. Штормовий вітер збивав із ніг, і якщо хлопці трималися ще більш-менш, то мої 45 кг буквально зносило, кожен крок давався щораз важче й важче.

І тут спершу прийшло питання: «Навіщо я тут???», а потім і: «Я божевільна! Нормальна людина нізащо б сюди не полізла!» Щоправда, доволі швидко в голові залишились лише куди нагальніші думки. Наприклад, як би втриматися на ногах і зробити ще один крок.

Стало зрозуміло, що на Піп Іван ми точно не піднімемось, скоріш за все, дійдемо лише до вершини Смотрича.

Але потім у якусь мить хтось ніби натиснув кнопку «off» у моїй голові, і я сказала: «Все. Далі я не піду. Не зможу. Жодного кроку». І ми без зайвих розмов повернули назад, за що хлопцям, а особливо нашому командиру Роману, величезна подяка.

До колиби, яка після Смотрича здалася мені п’ятизірковим готелем, ми повернулися без пригод. Я впала, не переодягаючись, на каремат і якийсь час провалялася в повному коматозі. І лише коли був зварений чудовий солодкий кисіль і розведене живильне вогнище, світ для мене знову засяяв барвами 🙂

———————————————————————————————-

Третій день — це завершення нашого похідного життя.

Уночі нагрянула відлига, і йшов то дощ, то сніг, а то й усе разом. Невже я могла подумати, що хоч один мій похід обійдеться без дощу? Зима — ще не привід порушувати традицію, все правильно.

Сніданок, збір рюкзаків, спуск і повернення до міста.

Як завжди, в останній день на душі трохи мутно — одночасно радісно й сумно. Здавалося б, лише три неповних дні, а вражень вистачить на цілу зиму!

Повернуся? Звичайно, так! Хіба можна жити в сірих бетонних джунглях, знаючи, що у світі завжди є щось значно більше?

Назбиравши дров і води, хлопці заходилися коло вогнища, а мене потягло в бік тиші й самотності, і я вирішила побродити околицями.

Ах, як хотілося ввібрати в себе цей вечір, відчути його, щоб він назавжди закарбувався в памʼяті. Я стою тут, серед цих містичних гір, дихаю з ними одним повітрям — холодним і чистим, дивлюсь, як темніє небо й у розривах хмар загоряються зорі. Нігде більше не побачиш таких зірок, тільки в горах! І здається в цю мить, що в світі більше нічого немає. Гори. Небо. Вечір.

Потім були розмови біля вогнища, найсмачніший шашлик у моєму житті, приготований Денисом, глінтвейн, чай і спатоньки. Завтра важкий день.