Подорож на Азорські острови

Азорські острови зустріли тишею і океанським повітрям. Від аеропорту до центру я вирішив прогулятись пішки: дорога займає приблизно годину, і це хороший спосіб одразу відчути атмосферу острова. Центр Понта-Делгади — компактний, але має свій шарм. Тут усе поруч: три старовинні собори, головна арка міста — Portas da Cidade, кілька вузьких вуличок з кафешками, де ввечері майже завжди зайнято. Уздовж набережної тягнуться сучасні будівлі з магазинами й ресторанами, а в повітрі — запах океану. Є і ботанічний сад, хоча цього разу я туди не заглядав.

Цей перший день був легким — просто знайомство з місцем, у яке я щойно прибув. Попереду було багато цікавого, але старт подорожі на Азорські острови видався спокійним і неспішним — саме таким, яким має бути перше знайомство з архіпелагом посеред Атлантики.

22.06. Знайомство з командою і перші клопоти

Другий день подорожі на Азорські острови минув у зовсім іншому ритмі — більш організаційному, але не менш важливому. Зранку я забрав орендоване авто. Цього разу це була Toyota — на автоматі, що особливо тішило, враховуючи серпантини, які на нас чекали далі.

Основна частина дня минула в аеропорту — поступово прилітали учасники групи, і я зустрічав кожного. Здається, за цей день я добре вивчив усі заїзди й виїзди з летовища. Після того як зібралися всі, ми вирушили в супермаркет — поповнити запаси на кілька днів. А ще — в Декатлон: трекінгові палки та ліхтарики були must-have для майбутніх маршрутів.

На нічліг ми зупинились у справжньому маєтку. Quinta do Solar — величезний будинок площею 400 квадратних метрів із антикварними меблями, просторою кухнею, пральнею й власною ділянкою. Це був той самий випадок, коли базове слово “житло” не передає і половини атмосфери. Усі розмістилися з комфортом, і навіть знайшли час прогулятись до найближчого пляжу — затишного й піщаного, зовсім недалеко від будинку.

День видався насиченим, хоча ми ще й не встигли побачити нічого “туристичного”. Але саме цього вечора стало зрозуміло — зібралася чудова команда, а пригоди тільки починаються.

23.06. Лагуни, треки і гаряча вода в океані

Наша подорож на Азорські острови нарешті перейшла в активну фазу — з пейзажами, стежками і океаном. Острів Сан-Мігель виявився напрочуд зручним: більшість переїздів займають не більше пів години, і це дозволяє багато встигнути за день.

Почали з оглядового майданчика Vista do Rei — звідси відкривається один із найвідоміших видів на острові: два з’єднані озера — Зелене і Блакитне, розділені вузьким містком. Поряд — закинутий п’ятизірковий готель, колись розкішний, а тепер перетворений на урбаністичну декорацію з облізлими стінами і графіті.

Далі рушили на Miradouro Boca do Inferno — один із найвражаючих оглядових майданчиків острова. До нього треба пройтись лісом приблизно кілометр від парковки. По дорозі — затишне озеро Lagoa do Canário, оточене хмарами й ароматом вологого лісу. Трішки схоже на Мадейру.

Основна частина дня — прогулянка навколо Lagoa Verde. Старт — спокійний: дорога йде м’яко по ґрунту, але згодом маршрут переходить у справжню стежку з крутими спусками, слизькими ділянками й камінням. Це був перший «тест» для групи — трек нескладний, але динамічний.

Після обіду заїхали на оглядовий майданчик Понта-ду-Ескалваду з видом на прибережні скелі, потім — унікальна локація Termas da Ferraria, де гаряча вода витікає просто в океан. Тут можна купатися в природному басейні серед хвиль — особливо в момент припливу, коли вода насичується сіркою і стає по-справжньому гарячою.

Ще одна зупинка — пляж Mosteiros. Вулканічний пісок, чорне узбережжя, спокійна атмосфера.

На завершення — ананасові плантації Arruda. Це щось особливе для Азорів: ананаси тут вирощують у теплицях, а сам процес займає понад два роки.

24.06. Сальто до Прего, Фурнаш — водоспади, вулканічна кухня і гарячі купання

Цього дня ми вирушили на схід острова Сан-Мігель, де розташований один із небагатьох справжніх треків — маршрут до водоспаду Сальто до Прего.

Трек проходить мальовничим гірським каньйоном, із незначними перепадами висоти. Ми йшли «класичним» варіантом: вперед нижньою стежкою вздовж річки, а назад — через закинуте село Sanguinho. Там же знайшли й приємну кафешку, де змогли освіжитися домашнім лимонадом, кавою й перекусом. Місце тихе, атмосферне, ніби з іншої епохи.

Після треку вирушили у Фурнаш — один із найцікавіших регіонів Азорів, де вулканізм не просто вивчають, а й активно використовують у кулінарії. Саме тут готують традиційну місцеву страву — козідо. Кілька видів м’яса, овочі, спеції — усе це запаковують у великий казан і залишають повільно готуватись у гарячій землі, серед фумарол.

Ще одна зупинка — Lagoa das Furnas, де прямо на березі озера можна побачити, як у спеціальних ямах готується козідо. Це своєрідне шоу: земля дихає, пар піднімається, а місцеві витягують великі металеві каструлі, накриті мішками.

На завершення — купання в гарячих джерелах Poça da Dona Beija.

25.06. Lagoa do Fogo — туман, чай і острів посеред океану

Цього дня ми запланували побачити одне з найкрасивіших озер Азорів — Lagoa do Fogo. Зранку вирушили на оглядовий майданчик на вершину Піку-да-Барроза, звідки відкривається вид на озеро… при гарній погоді. Нам же дісталась класика Азорських островів — густий туман і нуль видимості. Проте ми не здалися і поїхали до Miradouro da Lagoa do Fogo. Там уже пощастило — хмари розсіялись, і відкрився краєвид, за який варто було боротися. Ми спустилися вузькою стежкою до самого берега озера. Спокійна вода, зелені схили, тиша. Атмосфера справжньої ізоляції — озеро розташоване в гірській кальдері й виглядає зовсім диким.

Ilhéu de Vila Franca do Campo — круглий острів-кратер у відкритому океані. Ми вирішили взяти морську екскурсію — невеликий човен-«зодіак» за годину обплив острів, капітан показував скелі та морських птахів.

Після морської прогулянки заїхали до одного з найбільш фотогенічних місць на Сан-Мігелі — сходів і церкви Nossa Senhora da Paz. Вона розташована високо над містом, з панорамою на океан і черепичні дахи Віла-Франки. Сходи, облицьовані плиткою азулежу, ведуть нагору, і кожна зупинка — мов кадр з фільму.

Фінальним акордом дня стала Gorreana Tea Plantation — єдина чайна плантація в Європі, що працює на комерційній основі. Тут можна побачити весь процес виготовлення чаю, від листка до пакування. Ми пройшлися серед чайних кущів, зазирнули в цехи й скуштували чорний і зелений чай.

Після цього ще трохи прогулялись старим центром Рібейра-Гранде — з арковим мостом, собором і атмосферними вуличками. А завершили день — традиційно — на пляжі біля нашого маєтку та домашньою вечерею.

26.06. Корву — найменший острів і прогулянка в хмарах

Корву — найменшому з усіх Азорських островів. Його площа всього 16 квадратних кілометрів, і тут усе настільки компактне, що від аеропорту до готелю ми дійшли пішки за п’ять хвилин.

Тут немає туристичного шуму, розкішних готелів чи великих міст. Єдине село — Віла-ду-Корву — розташоване прямо біля океану. Вузькі вулички, базальтові будиночки з білими рамами на вікнах, тиша й коти, які без поспіху переходять дорогу.

Найвідоміше місце острова — це Кальдейра, велетенський згаслий кратер із зеленими схилами й невеличкими озерами всередині. Кажуть, якщо піднятись туди в ясну погоду, можна побачити «контури» всіх інших островів архіпелагу, відображених у формі цих озер. Але погода на Корву мінлива, і часто все затягує туманом. У таку мить ти стоїш на краю кратера і бачиш лише хмари, які повільно пливуть вгору з глибини, і відчуваєш, що стоїш десь поза межами світу. Так судилося і нам – ми нічого не побачили

На острові дуже атмосферні вітряки — старі, з червоними дахами, стоять біля аеропорту, наче зберігають спогади про минулі століття. Є невеликий музей китобоїв, є стара церква, є кам’яний пляж, де можна скупатись, якщо не заважають хвилі чи океанські медузи.

А ще Корву — це місце, де птахи — господарі. Тут часто зупиняються мігруючі види, і з біноклем або просто терпінням можна побачити унікальних представників, яких важко знайти деінде в Європі.

Життя тут йде неспішно. У єдиному кафе можуть подати обід із простої риби й картоплі, а потім господар закриє заклад і піде подивитися футбол. Люди вітаються з кожним, бо всі всіх знають. Вітер з океану приносить запах водоростей, і навіть у спеку тут легко дихається.

Корву — це не місце, куди їдуть за розвагами. Сюди їдуть, щоб побути на краю карти, відчути тишу, подивитися в кратер, наповнений туманом, і згадати, як виглядає світ, коли в ньому немає нічого зайвого.

27.06. Трекінг на Флореші

План на цей день був простий — перетнути протоку між Корву і Флорешем паромом, який мав вирушити о 8:30 ранку. Але ще звечора надійшло SMS: рейс скасовано через несправність судна. Альтернатива — морське таксі — також не спрацювала: через неспокійне море на Флореші ніхто не ризикнув вийти в океан.

Тож довелося змінювати плани на ходу — ми придбали квитки на літак. Політ до Флореша тривав… 7 хвилин. Один з найдивовижніших “перельотів” у житті — ти ще не встиг пристебнутись, а вже сідаєш.

Без зволікань вирушили на головну природну атракцію острова — Poço da Ribeira do Ferreiro. Це місце називають “озером сотні водоспадів”, і навіть у дощову погоду виглядає ефектно. У хмарі туману ми побачили тільки нижню частину водоспадів — усе вище було сховане за щільною білою завісою.

Після цього поїхали до села Fajã Grande — атмосферне місце на західному узбережжі. Прогулялись до водоспаду Poço de Bacalhau — ще одне місце сили, де вода спадає просто в оточенні зелених скель і кітучих гортензій.

28.06. Фаял — прощання з Флорешем і знайомство з Піку через океан

Цього ранку ми прокинулись раніше, аби встигнути побачити ще трохи острова Флореш перед відльотом. Поснідали в простій місцевій кав’ярні, куди зазвичай заходять місцеві жителі — недорого, смачно і з хорошим видом на повсякденне життя острова. Далі вирушили в бік західного узбережжя до маяка Farol de Albarnaz, дорогою зупиняючись на всіх оглядових майданчиках. Цей регіон — найдикіший на острові, з крутими схилами, глибокими обривами та зеленими хвилями трави, які постійно колишуться від вітру.

Повернувшись у Санта-Круш, зазирнули до музею китобоїв Fábrica da Baleia do Boqueirão — невеличкий, але змістовний простір, що розповідає про минуле Флореша, коли китобійний промисел ще був частиною повсякденного життя.

О 14:10 ми вилетіли з Флореша до Хорти — столиці острова Фаял. Переліт короткий, але контраст відчутний одразу: якщо Флореш — зелений і дикий, то Фаял — цивілізованіший, з упорядкованою інфраструктурою.

Після заселення поїхали до одного з головних символів острова — маяка Ponta dos Capelinhos. Цей маяк стоїть посеред вулканічного пейзажу, що з’явився в результаті виверження 1957 року. Музей розташований під землею, і справляє враження — з інтерактивною експозицією, відео й історіями очевидців.

Далі заїхали на пляж Praia da Fajã, де океан час від часу накриває природні басейни. Тут купаються лише найвідчайдушніші, бо хвилі — серйозні.

Повернувшись у готель, трохи відпочили в басейні, а на вечір вирушили на оглядову Monte da Guia — півострів із кальдерою, що врізається в океан. Звідси відкривається панорама на всю Хорту: порт, яхти, черепичні дахи й вулкан Піку на горизонті, який, здавалося, висів у повітрі.

29.06. Сходження на Піку

Ранок почався звично — сніданком у готелі на Фаялі, а далі — здача авто і коротка прогулянка до порту. Там на нас чекав паром до острова Піку.

Тут ми традиційно вирушили спочатку в Wine Museum, де розповідають історію виробництва азорського вина — особливо вина верде, що росте на кам’янистих, лавових теруарах. Дегустації не було, але сама експозиція і територія музею з драцена́ми — дуже цікаві. Місцеві дерева нагадали чимось Сокотру та Канарські острови.

Далі — Furna do Frei Matias — дикий лавовий тунель без жодної інфраструктури. Ліхтарик і міцне взуття — обов’язкові. Це одне з тих місць, де відчуваєш себе дослідником: вузькі проходи, чорні стіни з охолодженої лави, абсолютна тиша.

Після невеликого відпочинку в готелі настав головний момент дня — сходження на Піку, найвищу точку Португалії (2350 м).

На початку стежки — велика парковка і візитер-центр. Тут перевіряють перміт, видають GPS-трекери і фіксують вихід. Сама стежка йде по застиглій лаві, що має гарне зчеплення — тож, хоч і круто, але йти зручно. Маршрут маркований стовпчиками — всього їх 47. Коли доходиш до останнього — відкривається краєвид на кратер і останній, майже вертикальний відрізок до Піку Пекеньйо. Цю частину ми пропустили — час підганяв, і хотілося спуститися до заходу сонця.

На вершині було всього +4 °C — холодно, особливо після теплого узбережжя. За 7 кілометрів і 1200 метрів набору висоти ми подолали маршрут за 4 години 20 хвилин — і спустилися вже в темряві. В готель повернулись вночі — втомлені, але щасливі. І саме в цей вечір у нас було подвійне свято: день народження Ірини, нашої туристки, тож завершили день тостами, теплом і радістю, які роблять подорожі по-справжньому незабутніми.

30.06. Понта-Делгада — останній день подорожі на Азорські острови

Після вчорашнього сходження на Піку ми вирішили нікуди не поспішати — дали собі час виспатись і спокійно поснідати. Ранок на острові Піку вийшов неспішним і дуже теплим — прогулялись до старого вітряка Moinho do Frade, який стоїть серед виноградників і є однією з візитівок острова. Звідси відкривається гарний краєвид на узбережжя, а поруч — природні басейни Piscinas naturais da Criação Velha, де ми поплавали в океані, оточені кам’яними стінами й хвилями Атлантики.

Після купання вирушили до аеропорту, здали машину і попрощались із Піку. О 14:15 вилетіли на останньому внутрішньому рейсі — короткий переліт повернув нас у Понта-Делгаду, де все починалося десять днів тому.

Уже знайоме місто зустріло сонцем і легким вітром з океану. Вечір провели разом — з жартами, згадками про найяскравіші моменти мандрівки і відчуттям, що ці десять днів на Азорських островах були особливими.