Похід Мармаросами, або Вихід із зони комфорту
Якось ми з сестрою вирішили відпочити на травневі свята…
День перший (ознайомчо-дивовижний)
Все як завжди: зустріч на залізничному вокзалі (Івано-Франківськ), маршрутка — і вперед…
Висадити нас мали в селі Ділове, але водій вирішив трохи покатати нас більше і «зрізав» нам кілька кілометрів. Висадились, накинули наплічники — і ось вона, природа.
Погода чудова, стежка рівна, ліворуч — бурхливий струмок, весняна зелень тішить око.
Через кілька кілометрів я відчула, як з моєї свідомості потроху починають спадати кайдани асфальтово-бетонних джунглів. Щоденна метушня вивітрюється з голови, думки стають плавними, послідовними і зовсім не властивими моїй природі. Ще за кілометр почало здаватися, що у місті була не я, а якась зовсім інша людина, а я завжди ось так і йшла цією весняною стежкою.
Моє щастя було недовгим — трапився підйом. Точніше, не підйом, а такий собі підйомчик, але саме на ньому я зрозуміла, що фізично не готова. Чотири роки з останнього походу не минули дарма — м’язи зовсім забули про своє пряме призначення, та й пропускна здатність легень залишає бажати кращого (так, я курю, на жаль). З цими сумними думками я й вийшла на полонину — місце нашої першої ночівлі. Полонина потішила краєвидом на гори, але засмутила великою кількістю людей — травневі ж, як-не-як, всі хочуть на природу.
Розклали намети й розвели вогонь. Час ближчого знайомства.
Нас восьмеро:
Вася — наш інструктор, Івано-Франківськ,
Сергій та Лара — подружжя з Харкова,
Діма, Женя та Тарас — хлопці з Києва,
Анюта — моя сестра, зараз навчається у Львові,
і я.
Була вечеря і чай.
Ні, не так. Чай, вечеря, а потім ще раз чай. Перший чай ще до вогнища — у Васі був газовий пальник, і він нас поїв чаями-каваями ще до розпалення вогню.
Кияни здивували — вони притягли з собою… кальян! І не якийсь там маленький кальянчик, а нормальний, середньостатистичних розмірів. Щоб ви розуміли, я чистила зуби щіткою майже без ручки, бо вміст мого наплічника пройшов дуже жорстку оптимізацію за масою, а тут кальян… Але, як виявилося, для декого, кальян — це справді річ першої необхідності.
Дімка здивував квитком на потяг, випадково роздрукованим у форматі А1. Уявляю обличчя провідниці під час посадки цього суб’єкта в потяг.
А потім ми всі разом здивували Васю. Після його ненав’язливої промови про небажаність вживання алкоголю в поході всі щиросердно й одностайно зізналися у наявності згаданої рідини. Тож — за знайомство!
І був вечір, і був ранок…
День другий (стрьомний)
Ранок був чудовим, сонце світило яскраво, пташки співали голосно, сніданок був смачним. Як то кажуть, ніщо не віщувало…
Зібралися й вирушили в дорогу. Невеликі спуски чергувалися з підйомами й розбавлялися рівними ділянками — і ми потроху піднімались. Дорога дуже мальовнича: ялини, каміння, величезні галявини фіолетових крокусів, потічки талої води, що збігають вниз. А ліворуч горизонт закривають гірські вершини, до яких ми, власне, і йдемо.
Перший сніг на шляху здався якимось дивним і незвичним. Пам’ятаю, я спіймала себе на жалості до цієї маленької брудно-сірої купки. Про ці думки я потім не раз пошкодую — сніг доведе, що принизливе почуття жалості — це скоріше для мене, ніж для нього. Чим вище ми піднімались, тим частіше траплявся сніг, і скоро я виявила, що він майже всюди, і лише подекуди зустрічаються болотисті ділянки.
Перед серйозною ділянкою підйому був привал із чаєм, бутербродами та смаколиками.
Побачивши майбутній підйом, я подумала, що ніколи туди не вилізу, але наш організм — дивна штука, він лякається, опирається, а потім усе одно робить те, що треба. Отак я й допленталась. Дивна річ — у Карпатах зі мною постійно траплялась якась оптична ілюзія: лізеш угору на останньому диханні — здається, ще кілька десятків метрів — і вершина. Аж ні, там невелика рівна ділянка — і знову вгору. Так сталося й цього разу. Вибравшись угору, я побачила її — майже вертикальну (як мені тоді здалось) снігову стіну… Не можу передати свої враження словами — це просто жах…
А тут ще хлопці завели розмову про те, що при падінні треба постаратись скинути наплічник, перевернутись на живіт і спробувати зачепитися чимось за щось. Тут моя істерична натура невчасно включила уяву, і за кілька секунд намалювала яскраву картинку падіння з усіма наслідками. Загалом, від хлопців із їхніми балачками я втекла.
На снігову стіну видиралась останньою, дотримуючись дистанції з попереднім (Дімкою). Хлопці зробили сходинки в снігу — це полегшувало підйом, але наплічник тягнув назад, і здавалося, що одне неправильне рух — і політ вниз неминучий. Чіпляючись руками за сніг, повзу вгору — і тут мене дідько смикнув обернутись і глянути вниз…
Коротше, добре, що поряд нікого не було, бо я б сказала: «Все, далі не лізу, викликайте вертоліт!» Так, я вже дійшла до цієї стадії істерики.
І тут я побачила її — палицю, залишену кимось на цьому страшному підйомі. Я вчепилася в неї, як потопаючий у рятувальне коло. Палиця, глибоко загнана в сніг, була серйозною точкою фіксації — це додавало надійності та сміливості. Крім того, палиця покірно вислухала весь мій багатий словник ненормативної лексики. І я таки залізла!
Далі ми йшли по гребеню.
Краса там, звичайно, неймовірна. Жодні розповіді й відео не здатні викликати ту гаму почуттів, які переживаєш, стоячи на вершині. Це треба бачити на власні очі.
Іду я, значить, з Дімкою бесіду веду, дивлюся — Вася попереду стоїть і якось дивно спостерігає за тим, як ми йдемо. Коли ми дійшли, він показав у чому справа: трохи лівіше того місця, де ми щойно гуляли, був сніговий карниз. Адреналін знову зашкалив. Вася, щоб ти був здоровий, краще б ти мені того не показував!
Так ми й підкорили Попа-Івана Мармароського. Хоча це ще питання — хто кого підкорив.
Потім почали спускатись — ще те задоволення… Ноги провалювались у сніг по коліно, а то й глибше. Найгірше те, що під снігом частіше за все виявлялась вода, і ноги намокли абсолютно у всіх.
Спустилися до місця, де планувалась ночівля. Місце не порадувало — два квадратних метри мокрої землі, а решта — сніг. Ще на горі Вася показав усім галявину внизу (без снігу), де було б добре заночувати, але до неї ще треба було дійти. От ми й пішли. Йшли довго, і кожного разу, залізаючи на пагорб, здавалося, що ось вона — та галявина, і вогнище, і довгоочікуваний відпочинок. Але ми все йшли і йшли, по снігу й болоті, провалюючись у холодне місиво. Блін, Тихонова, чому ти не можеш провести травневі, як усі нормальні люди — у теплі з шашличком?! Виїжджаючи з теплої Одеси, я припускала, що в Карпатах буде прохолодніше й на вершинах буде сніг, але щоб аж так…
Почало сутеніти — всі прискорили хід. Згадала, що ліхтарик востаннє бачила підвішеним до стелі намету, а отже — він зараз далеко і недосяжний. Вася пішов уперед розвідати місцевість. Якийсь нескінченний день… І цей сніг скрізь…
Ми вже почали переживати за Васю, як він з’явився. Він облаштовував табір прямо біля дороги, на невеликій рівній ділянці, вільній від снігу. Настелив лапника, розводив вогонь. Усі були дуже втомлені морально і фізично, тож посиденьок біля вогню не було — швиденько поїли й розійшлися спати. Щоб було зрозуміліше, наскільки ми втомилися — це був єдиний вечір без кальяну.
Блін, от би зараз у гарячу ванну, а потім — у тепле ліжечко… Мрії, мрії…
Третій день (сушильно-багатоповерховий)
Прокинулась о шостій ранку. Невідомо звідки, на телефоні спрацював дурнуватий будильник. Потім згадала, що телефон увімкнула вчора (на вершині був зв’язок), а будильник заводила позавчора, щоб не проспати пересадку у Львові. Усі ще спали, зазвичай підйом планували на 8-9 ранку, але після важкого дня вирішили влаштувати сьогодні відпочинок із сном. До того ж потрібно було висушити взуття, а вихід із табору приблизно призначили на 14:00.
Ну, раз уже прокинулась, вирішила вставати, розводити вогонь і сушити взуття. Я й вогонь – це проблема. Відчайдуха швидко здалася після другої спроби. Якщо з вогнем не виходить, хоча б дров назбирати. Під час ранкового огляду місцевості виявила вирубку на схилі прямо біля нашого табору. Стовбури забрали, а спиляні гілки так і залишилися валятися. Там же зібрала сухої кори і вирішила знову налагодити стосунки з вогнем. Моя третя спроба горіла на дві хвилини довше за попередні, і коли я зрозуміла, що більші гілки все одно не встигнуть розгорітися, прокинувся Сергій. Він і врятував мою третю спробу від неминучого згасання. Сам Сергій організував кілки для сушіння взуття. Табір поволі прокидався раніше запланованого часу, і незабаром ми вже пили чай і снідали. Потім знову пили чай, балакаючи і спостерігаючи, як підсихає взуття.
Було тепло і затишно. Попереду по дорозі був сніг, як, власне, і позаду, і йти туди не хотілося. Вася нас заспокоював, що перехід короткий і в кінці шляху буде дах над головою. Пообідали. Взуття таки висохло, і ми вирушили.
Перехід справді був короткий, але сніжно-мокрий, ноги знову промокли, ще й дощик зморосив. Дах над головою теж був, тож Вася виявився найчеснішим із усіх моїх інструкторів.
Побачивши будиночок прикордонників, Тарас сказав, що буде ночувати на горищі. Я тоді посміялася над ним…
Даремно. Будиночок був переповнений, і ми справді розмістилися на горищі.
Дах над головою дуже радував, тим більше було похмуро, а моя палатка – диво китайської промисловості – боїться дощу, і вітру теж боїться, та й взагалі вона всього боїться. І за неї (палатку) теж усі боялися.
Так, попиваючи чай (і не тільки), куря кальян і спілкуючись, ми зверху з горища спостерігали, як до стоянки підтягувалися туристи. Це була найлюдніша стоянка в моєму житті.
Четвертий день (душевний)
Спали довго, кілька груп уже покинули стоянку, коли ми прокинулися. Поснідали і рушили. Йти було легко, хоча сніг за ніч нікуда не зник. Усі залишки продуктів люб’язно експропріювали хлопці, тож рюкзак став легким, всього 13 кг (сусіди зважили). Загалом, я вже звикла і навіть встигаю отримувати задоволення від усього, що відбувається, але за душ піду на вбивство, навіть за дерев’яний, сільський душ з прохолодною водою. Знову мрії…
Йшли довго, час від часу утікаючи від дощу. Значних підйомів не пам’ятаю. Та й взагалі, після пережитого другого дня тепер не знаю, який підйом для мене буде значним. Йшли легко, насолоджуючись карпатськими пейзажами.
Якось під час зупинки Вася звернув нашу увагу на гору, вкриту страшними сіро-чорними хмарами – Піп Іван Чорногірський. На щастя, ми туди не підемо. Загалом нам пощастило з погодою. За прогнозом дощі обіцяли ледь не кожного дня, а насправді часто було похмуро, але ми не промокали. Точніше, промокали регулярно, але не від дощу.
На місце стоянки прийшли рано. Це була наша найкрасивіша стоянка (гора Стог, якщо не помиляюсь). Схили, що спускалися вниз, були вкриті фіолетово-білим намистом крокусів і підсніжників.
Вдоволгу нагулявшись, встановили намети в ялинках. Розвели вогонь. Посиденьки біля багаття були довгими й веселими. Дімка назвав цей вечір найдушевнішим. Він правий, незважаючи на пізній час, ніхто не хотів розходитися по наметах.
День п’ятий (18 км без снігу)
Вночі був дощ. Вранці теж моросив дощ, але Сергій якось умудрився розвести вогонь. Дощ, мабуть, злякався вогню і втік.
Та й взагалі, сьогодні в кінці шляху у нас довгоочікуване село Луги, тож дощ вже не лякав.
Ледь не забула — після сніданку ми мили посуд… йоржиком для унітазу. Уж не знаю, на що сподівалися кияни, беручи цю дуже потрібну річ у похід. Але, очевидно, унітаз вони з собою забули, а в горах за минулі чотири дні унітази нам чомусь не траплялися. Тож, не змігши використати йоржик за призначенням, знайшли йому інше застосування.
Йшли довго, але легко. Підйомів майже не було, переважно спуски. Снігу теж практично не було (нарешті), була болото, але не велике. Короче, було «лайтово» і красиво. Туман час від часу ховав від нас краєвиди, але це теж було красиво. До того ж думки про нормальне ліжко, душ і магазин із всілякими хімічними смаколиками серйозно мотивували. А потім було село Луги. І магазин…
Знову користуватися грошима було непривично.
Давно не пила таку смачну колу…
Після набігу на магазин заселилися в готель. Ось воно щастя — душ і ліжко. Вимиючись і протестувавши ліжко, я засумувала… а ж бо це кінець.
Ну, не зовсім кінець — був вечеря та посиденьки у дворі (вже за столом).
День шостий (занадто цивілізований)
Вранці за нами приїхала маршрутка, і після сніданку ми поїхали.
Потім був Івано-Франківськ. Вася влаштував нам екскурсію містом з відвідуванням Десятки (але це вже інша історія, смачна). В Івано-Франківську саме завершувалося тижневе гуляння з нагоди Дня міста. Було дуже людно, і мозок, який звик до меншої кількості зовнішніх подразників, просто відмовлявся працювати. Тому, крім фестивалю ковальства, жодних визначних місць я не запам’ятала — шкода…
А потім був поїзд Івано-Франківськ — Одеса.
Висновок
Пишучи звіт, зрозуміла, що той страшний другий день став найяскравішим і найпам’ятнішим.
Всю дорогу нила, що в Карпати більше ні ногою, тут скрізь цей сніг, і взагалі Крим я люблю більше. Але, звичайно, я повернуся. Гори — це наркотик. Розумієш, що важко, але все одно повертаєшся. Вони притягують тебе, сняться вночі, манять захопливою висотою і вражаючими видами… Ви й самі знаєте. А якщо ні — не зрозумієте, поки там не побуваєте.
Речі, яких бракувало: сонцезахисні окуляри, нормальна палатка.
Річ, яка не знадобилася: репелент.
Подяки
Лара, дякую тобі за сніданки, вечері та бутерброди. Тільки ти сумлінно ділилася з Васею відповідальністю за польову кухню.
Сергій, дякую за розведені вогні, цінні поради щодо сушіння взуття і ще дякую за спокійний вигляд і багатий похідний досвід — це додавало впевненості.
Женя поділив зі мною звання «умудрилися отримати сонячні опіки у сніжному і похмурому поході». Ну і, звичайно, твоя жовта панамка, на яку без усмішки не можна було дивитись, заслуговує окремої подяки.
Тарас, твоя безбашеність веселила і заряджала оптимізмом усю групу, за це тобі велика людська подяка.
Дімасик, дякую тобі за наш душевний ар’єргард.
Так… київське тріо — це щось особливе.
Анютка, дякую за вдало обраний маршрут, за розмови в палатці і за те, що гріла мене холодними карпатськими ночами.
Вася, дякую тобі за місця наших стоянок, за чаї-кави, розмови про те і се, за багато літрів води, яку ти носив, щоб твої підопічні не мочили ноги і таке інше… Загалом, велике спасибі, що турбувався і переймався за нас. Особлива подяка за Івано-Франківськ.
Всім дякую за фото і відео, і за ці неймовірні шість днів.
Тихонова О. А.
Одеса 2017 р.
